СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА
ун. № 758/4122/25
пр. № 2-о/759/483/25
10 листопада 2025 року м. Київ
Святошинський районний суд міста Києва у складі головуючої судді Горбенко Н.О., за участю секретаря судового засідання Чугай В.М., без участі учасників справи, розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Києві в порядку окремого провадження цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, Подільський відділ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, який є відокремленим підрозділом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області та не має статусу юридичної особи, про встановлення факту постійного проживання на території України,
У березні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Подільського районного суду міста Києва із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України.
Свої вимоги обґрунтував тим, що народився у місті Києві ІНФОРМАЦІЯ_1 . Його батько, ОСОБА_2 , був громадянином УРСР та помер у 1974 році, мати, ОСОБА_3 , була громадянкою України та померла у 2012 році. Сестри ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є громадянками України. Зазначив, що одружений та має дочку і сина, які теж є громадянами України. Заявник вказує, що з народження та до цього часу проживає у місті Києві. До 08.09.1992 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
Проте, у 1999 році під час поїздки на поїзді Київ-Фастів ОСОБА_1 втратив сумку із паспортом СРСР зразка 1974 року. У березні 2024 року він звернувся до Подільського відділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою про оформлення паспорта, проте йому було відмовлено через відсутність інформації про належність ОСОБА_1 до громадянства України.
У зв'язку із зазначеним просить суд встановити факт, що має юридичне значення, а саме: факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця міста Києва, Україна, на території України станом на 24 серпня 1991 року.
Ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 16 квітня 2025 року заяву ОСОБА_1 передано за підсудністю на розгляд до Святошинського районного суду міста Києва.
У відповідності до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено головуючого суддю Горбенко Н.О.
Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 03 червня 2025 року заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.
12 червня 2025 року засобами поштового зв'язку від представника заявника - адвоката Айвазян О.Ю. надійшла заява про усунення недоліків разом із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України у новій редакції.
Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 16 червня 2025 року заяву прийнято до розгляду і відкрито провадження у справі у порядку окремого провадження.
07 липня 2025 року на адресу Святошинського районного суду міста Києва надійшли додаткові пояснення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, у яких останнє заперечило щодо задоволення заяви ОСОБА_1 , вказуючи на відсутність доказів на підтвердження факту проживання заявника станом на 24.08.1991 року на території України.
11 вересня 2025 року від представника заявника - адвоката Айвазян О.Ю. надійшло клопотання про виклик свідків - дітей заявника: ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , а також його дружин ОСОБА_8
13 жовтня 2025 року на адресу Святошинського районного суду міста Києва надійшли пояснення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області у яких зазначено, що до матеріалів справи заявником долучено докази на підтвердження викладених у заяві обставин, що можуть слугувати лише доказом під час звернення особи до суду для встановлення факту, що має юридичне значення, що є одним із чинників потрібних для отримання заявником паспорта громадянина України.
Учасники справи, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце судового розгляду, у судове засідання не з'явились без повідомлення причин своєї неявки.
Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи у даному судому засіданні.
Фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється на підставі ч. 2 ст. 247 ЦПК України у зв?язку із неявкою учасників справи у судове засідання.
Суд, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин цієї справи, дослідивши наявні матеріали справи, відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, дійшов наступних висновків.
Згідно з ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
За змістом ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав.
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якому розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Пунктом 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України передбачено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Відповідно до ч.1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах встановлення фактів, що мають юридичне значення» із змінами та доповненнями від 25.05.1998, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 05.02.1960 року, ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 у місті Києві.
Згідно з листом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 16.01.2025 року №8010.14-2314/80.3-25, за даними картотек, заяв про видачу паспорта громадянина СРСР зразка 1974 року, які передані територіальними органами ДМС України на централізоване зберігання до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, виявлено заяву про видачу паспорта громадянина СРСР зразка 1974 року на ім'я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт серії НОМЕР_2 , виданий 11.11.1976 року відділом внутрішніх справ Жовтневого райвиконкому м. Києва.
Відповідно до листа Подільської районної в місті Києві державної адміністрації від 21.01.2025 року №106-680, відповідно до даних архівної картотеки реєстраційного обліку місця проживання фізичних осіб ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , значився зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_1 у період з 29.05.1984 року по 08.09.1992 року.
28 вересня 1991 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_9 було укладено шлюб, який зареєстровано Леніградським ВРАГС, про що зроблено актовий запис №1201, та видано свідоцтво серії НОМЕР_3 .
Заявник є батьком ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , які є громадянами України.
Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_6 , яка є дочкою ОСОБА_1 , пояснила суду, що її батько постійно проживав разом із сім'єю на території України, зокрема, станом на 24.08.1991 року. Був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 у період з 29.5.1984 року по 08.09.1992 року.
Встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24.08.1991 року заявнику необхідно для подальшого звернення до Державної міграційної служби України із заявою про встановлення належності до громадянства України та подальшого документування паспортом громадянина України.
Умови та порядок набуття громадянства України регламентуються Законом України «Про громадянство України» від 18.01.2001 № 2235-ІІІ та Порядком провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27.03.2001 року № 215.
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про громадянство України», громадянами України є: 1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; 2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав; 3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України; 4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року, а у пункті 3, - з моменту внесення відмітки про громадянство України.
Відповідно до частини 1 статті 8 Закону України «Про громадянство України» особа (іноземець або особа без громадянства), яка сама чи хоча б один із її батьків або її дід чи баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один із її батьків або її дід чи баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), а також її неповнолітні діти мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням.
Згідно з п.п. 24, 25 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень № 215, для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, яка народилася до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент народження особи до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (частина перша статті 8 Закону), подає: а) заяву про набуття громадянства України за територіальним походженням; б) дві фотокартки (розміром 35 x 45 мм); в) один із таких документів: - декларацію про відсутність іноземного громадянства - для осіб без громадянства; - зобов'язання припинити іноземне громадянство - для іноземців. Іноземці, які є громадянами (підданими) кількох держав, подають зобов'язання припинити громадянство всіх цих держав. Подання зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами (підданими) держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави, або якщо міжнародні договори України з іншими державами, громадянами яких є іноземці, передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України; - декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства разом із документом, що підтверджує надання особі статусу біженця чи притулку в Україні, - для іноземців, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні; - декларацію про відмову особи, яка є громадянином Російської Федерації і зазнала переслідувань через політичні переконання у країні своєї громадянської належності, від іноземного громадянства разом із документом, що підтверджує переслідування через політичні переконання (довідка Міністерства закордонних справ України, дипломатичного представництва чи консульської установи України, видана в установленому Кабінетом Міністрів України порядку), - для іноземців, які є громадянами Російської Федерації та зазнали переслідувань через політичні переконання у країні своєї громадянської належності; - заяву про зміну громадянства - для іноземців, які є громадянами держав, міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України; г) копію свідоцтва про народження або інший документ, що підтверджує факт народження особи на територіях, зазначених у абзаці першому цього пункту.
Для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, яка постійно проживала до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили під час постійного проживання особи до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (частина перша статті 8 Закону, подає документи, передбачені підпунктами «а» - «в» пункту 24 цього Порядку, а також документ, що підтверджує факт постійного проживання особи на зазначених територіях.
Відповідно до п. 27 Порядку Для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, батько чи мати якої постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (частина перша статті 8 Закону, подає документи, передбачені підпунктами «а» - «в» пункту 24 цього Порядку, а також: а) документ, що підтверджує факт постійного проживання батька чи матері заявника на територіях, зазначених у абзаці першому цього пункту; б) копію свідоцтва про народження заявника або інші документи, що засвідчують родинні стосунки заявника відповідно з батьком чи матір'ю, які постійно проживали на територіях, зазначених у абзаці першому цього пункту.
Згідно з ч. 1 ст. 319 ЦПК України у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.
Листом Верховного Суду України від 01.01.2012 про судову практику розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення роз'яснено, що у порядку ч.2 ст. 315 ЦПК України суди встановлюють факти, що породжують право особи на набуття громадянства України, зокрема постійного проживання на території України. Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень ст. 315 ЦПК України та залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути зокрема, заяви про встановлення юридичних фактів, у тому числі, й постійного проживання на території України станом на 24.08.1991 року та 13.11.1991 року.
Отже, реалізація права на набуття громадянства України залежить від встановлення судом факту постійного проживання заявника на території України станом на 24.08.1991, та такий факт має юридичне значення.
Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (ст. 13 ЦПК України) суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Виходячи із висновків Європейського Суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (п.45), «Суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18.01.1978 у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства»). Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)».
Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дні, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 ЦПК України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухвалені судового рішення.
Частинами 5, 6 статті 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Таким чином, у спірних правовідносинах, судом на підставі досліджених письмових доказів, встановлено факт постійного проживання станом на 24 серпня 1991 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України».
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Аналізуючи вищевикладені доводи в їх сукупності, суд доходить висновку про задоволення заяви ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення.
При вирішенні питання розподілу між сторонами судових витрат, суд враховує, що відповідно до ч. 7 ст. 297 ЦПК України при ухваленні судом рішення в справах окремого провадження - судові витрати не відшкодовуються.
На підставі наведеного, та керуючись ст.ст. 4, 10, 12, 76, 263-265, 315 ЦПК України, суд, -
Заяву ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, Подільський відділ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, який є відокремленим підрозділом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області та не має статусу юридичної особи, про встановлення факту постійного проживання на території України - задовольнити.
Встановити факт, що має юридичне значення, а саме: факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця міста Києва, Україна, на території України станом на 24 серпня 1991 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.
Суддя Н.О. Горбенко