Справа № 127/35749/24
Провадження № 22-ц/801/2064/2025
Категорія: 44
Головуючий у суді 1-ї інстанції Вохмінова О. С.
Доповідач:Береговий О. Ю.
10 листопада 2025 рокуСправа № 127/35749/24м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Берегового О.Ю. (судді - доповідача),
суддів: Панасюка О. С., Сала Т. Б.,
учасники справи:
позивач: Державний центр зайнятості
відповідач: ОСОБА_1
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Білоус Ірини Миколаївни на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 липня 2025 року, ухвалене місцевим судом за головування судді Вохмінової О. С., повний текст рішення суду складений 28 липня 2025 року, у цивільній справі за позовом Державного центру зайнятості до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку регресу,
встановив:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування.
У жовтні 2024 року Державний центр зайнятості (далі - ДЦЗ) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку регресу.
Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що наказом ДЦЗ від 14 липня 2017 року № 207-к ОСОБА_1 було призначено на посаду директора Вінницького обласного центру зайнятості з 17 липня 2017 року.
За умовами контракту від 25 листопада 2022 року № 20 відповідача призначено на посаду директора Вінницького обласного центру зайнятості на термін з 29 листопада 2022 року до 28 лютого 2023 року.
Додатковими угодами до контракту № 20 від 25 листопада 2022 року термін дії контракту неодноразово продовжувався, зокрема, додатковою угодою № 174 від 29 травня 2024 року - до 01 липня 2024 року.
Наказом ДЦЗ від 01 липня 2024 року № 78-к ОСОБА_1 звільнено з посади директора Вінницького обласного центру зайнятості у зв'язку з закінченням строку дії контракту.
У період роботи на вказаній посаді відповідач видала наказ від 27 березня 2023 року № 328-к «Про звільнення ОСОБА_2 » з посади директора Жмеринської міськрайонної філії Вінницького обласного центру зайнятості 13 березня 2023 року у зв'язку зі змінами в організації праці, які пов'язані зі зміною структури та штатного розпису Вінницького обласного центру зайнятості, скороченням чисельності та штату працівників, згідно з п.1 ст. 40 КЗпП України.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 червня 2023 року у справі № 127/11454/23 позов ОСОБА_2 до Вінницького обласного центру зайнятості задоволено; визнано незаконним та скасовано наказ директора Вінницького обласного центру зайнятості від 27 березня 2023 року № 328-к «Про звільнення ОСОБА_2 »; поновлено ОСОБА_2 на посаді директора Жмеринської міськрайонної філії Вінницького обласного центру зайнятості з 28 березня 2023 року. Стягнуто Вінницького обласного центру зайнятості на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу (без вирахування податків та зборів) в сумі 63643,40 грн, судовий збір - 1073,60 грн, витрати на правничу допомогу - 17177,60 грн. Стягнуто з Вінницького обласного центру зайнятості на користь держави судовий збір в сумі 1073,60 грн.
Постановою Вінницького апеляційного суду від 26 вересня 2023 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 червня 2023 року № 127/11454/23 залишено без змін. Стягнуто з Вінницького обласного центру зайнятості на користь ОСОБА_2 понесені нею судові витрати за надання професійної правничої допомоги в суді апеляційної інстанції в сумі 4294,40 грн.
Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2023 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі № 127/11454/23 за касаційною скаргою Вінницького обласного центру зайнятості на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 червня 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 26 вересня 2023 року.
На виконання рішення суду наказом Вінницького обласного центру зайнятості від 16 червня 2023 року № 425-к «Про поновлення на роботі ОСОБА_2 » скасовано наказ Вінницького обласного центру зайнятості від 27 березня 2023 року № 328-к «Про звільнення ОСОБА_2 », поновлено ОСОБА_2 на посаді директора Жмеринської міськрайонної філії Вінницького обласного центру зайнятості з 28 березня 2023 року. Також проведено виплату ОСОБА_2 середнього заробітку за час вимушеного прогулу (без вирахування податків та зборів) 63643,40 грн згідно платіжних доручень від 02 листопада 2023 року №№ 5754, 5755, 5756, судового збору - 1073,60 грн. (платіжне доручення від 02 листопада 2023 року № 5751), витрат на правничу допомогу в сумі 17177,60 грн (платіжне доручення від 02 листопада 2023 року № 5752), витрат за надання професійної правничої допомоги в суді апеляційної інстанції - 4294,40 грн (платіжне доручення від 02 листопада 2023 року № 5753), судовий збір на користь держави - 1073,60 грн (платіжне доручення від 03 жовтня 2023 року № 5184).
Таким чином, протиправними діями директора Вінницького обласного центру зайнятості ОСОБА_1 завдано шкоду ДЦЗ на загальну суму 87262,60 грн.
За таких обставин позивач просив, відповідно до ст. 134, 237 КЗпП України, стягнути зі ОСОБА_1 в порядку регресу 87262,60 грн завданої матеріальної шкоди.
Рішення суду першої інстанції та мотиви його ухвалення.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 21 липня 2025 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ДЦЗ в порядку регресу 63643,40 грн, а також 1768,35 грн судового збору.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції вважав, що директор Вінницького обласного центру зайнятості Скоковська Г. П., як службова особа, яка видала наказ про звільнення і який надалі був визнаний незаконним і скасований у судовому порядку, несе повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну ДЦЗ (який здійснює контроль за використанням коштів Фонду) у зв'язку з оплатою незаконно звільненому працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Оскільки при виконанні судового рішення у справі №127/11454/23 ОСОБА_2 був виплачений середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 63643,40 грн і позивач як вищий орган в порядку підлеглості звернувся до суду з даним позовом у строк, що визначений ст. 233 КЗпП України, суд дійшов висновку, що дана сума підлягає стягненню з відповідача.
Разом з тим, враховуючи положення ст. 237 КЗпП України та правовідносини, що виникли між сторонами, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення із ОСОБА_1 судового збору і витрат на правничу допомогу, сплачених на користь ОСОБА_2 за рішенням суду від 15 червня 2023 року задоволенню не підлягають, оскільки покладення на службову особу обов'язку відшкодування шкоди у розмірі, що перевищує суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суперечитиме чинному законодавству.
Провадження в суді апеляційної інстанції.
Не погоджуючись із таким рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Білоус І. М. оскаржує його в апеляційному порядку. Вважаючи оскаржуване рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати в частині стягнення із ОСОБА_1 в порядку регресу 63643,40 грн та 1768,35 грн судового збору та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Обґрунтовуючи доводи скарги, адвокат вказує, що у даній справі не підлягає вирішенню питання правомірності дій відповідача щодо звільнення ОСОБА_2 , оскільки обставини звільнення встановлено судовим рішенням у справі №127/11454/23. Втім, звертає увагу, що питання неправомірності дій та вини керівника у їх скоєнні, як і причинний зв'язок та наслідки таких дій (шкода) є різними елементами складу цивільного правопорушення, яке є підставою для притягнення керівника до матеріальної відповідальності у порядку регресу з підстав, які заявлені у даній справі позивачем. Для притягнення до відповідальності відповідача суд має з'ясувати наявність усіх елементів складу правопорушення.
Як зазначає скаржник, рішення про звільнення ОСОБА_2 було ініційовано та погоджено ДЦЗ, що підтверджується листом від 13 грудня 2022 року №33/161/5417-27, за яким у зв'язку із змінами в організації праці директор ДЦЗ погоджує звільнення з посад директорів філій Вінницького обласного центру зайнятості відповідно до списку, зокрема, директора Жмеринської міськрайонної філії Вінницького обласного центру зайнятості ОСОБА_2 . Тобто звільнення відбулося внаслідок змін в організації праці, пов'язаних з реорганізацією, а не з особистої ініціативи ОСОБА_1 . Крім того, процедура звільнення, включаючи питання переважного права на залишення на роботі, розглядалася комісією Вінницького обласного центру зайнятості, що є додатковим доказом відсутності умислу та вини відповідача у звільненні ОСОБА_2 .
Наказ про звільнення був підготовлений та погоджений низкою відповідальних працівників, зокрема начальником відділу по роботі з персоналом, начальником юридичного відділу, та провідним інспектором з питань запобігання та виявлення корупції. Підпис директора лише фіналізує та юридично закріплює рішення, на виконання наказу позивача - Державного центру зайнятості. За таких обставин, ОСОБА_1 не мала умислу на звільнення ОСОБА_2 , а належні та допустимі докази про зворотне відсутні.
Адвокат також вважає, що рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 червня 2023 року у справі №127/11454/23 не може мати преюдиційного значення під час розгляду цієї справи, оскільки до участі у її розгляді ОСОБА_1 не було залучено.
Позивач не довів у даній справі, що відповідачка до підписання наказу про звільнення знала про усі обставини, які стали передумовою для звільнення, що виключає не лише умисел, а й вину відповідачки, що є необхідною умовою для притягнення її до матеріальної відповідальності за вказаними нормами КЗпП України.
Усі обставини справи свідчать про відсутність у відповідача ОСОБА_1 підстав для сумнівів у законності своїх дій, що виключає її вину у видачі скасованого наказу.
У апеляційній скарзі адвокат вважає, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу сама по собі не є шкодою у розумінні ст. 237 КЗпП України чи ст. 22 ЦК України, оскільки середній заробіток, який сплатила у даному випадку Держава незаконно звільненому працівнику є лише відновленням права особи на заробітну плату, яку вона й так би отримала, та не поклав на державний бюджет додаткових витрат. У справі відсутні докази, що у даному випадку відбулася подвійна оплата чи інше перевищення бюджетного фінансування заробітної плати працівнику. За таких обставин не можна вважати, що внаслідок сплати середнього заробітку ОСОБА_3 за рішенням суду державі було завдано шкоди.
29 серпня 2025 року до апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу представника ДЦЗ - ОСОБА_4 у якому просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно з'ясував всі фактичні обставини і відповідні їм правовідносини, оцінив належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, відповідно дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.
Позиція суду апеляційної інстанції.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Згідно положень ч. 1 ст. 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Враховуючи вищенаведені норми, дана справа розглядається судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.
Відповідно до роз'яснень, які містяться в абз. 1 п.14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року №12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» та ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
У абз. 3 п. 15 названої постанови Пленуму зазначено, що у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.
Оскільки рішення суду першої інстанції оскаржується відповідачем лише в частині задоволених позовних вимог про стягнення в порядку регресу 63643,40 грн та судових витрат, тому в іншій частині рішення суду в силу ст. 367 ЦПК України апеляційним судом не переглядається.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині не повністю відповідає таким вимогам.
Судом встановлено, що наказом Державної служби зайнятості від 14 липня 2017 року № 207-к ОСОБА_1 було призначено на посаду директора Вінницького обласного центру зайнятості з 17 липня 2017 року.
За умовами контракту № 20 від 25 листопада 2022 року ОСОБА_1 призначена на посаду директора Вінницького обласного центру зайнятості на термін з 29 листопада 2022 року до 28 лютого 2023 року.
Додатковими угодами до контракту № 20 від 25 листопада 2022 року термін дії контракту неодноразово продовжувався, зокрема, додатковою угодою № 174 від 29 травня 2024 року - на строк до 01 липня 2024 року.
На підставі контракту між директором та ДЦЗ виникли трудові відносини (п. 1.2 контракту).
Відповідно до п.1.5 контракту директор підзвітний ДЦЗ в межах, установлених законодавством та цим контрактом.
Пунктом 2.2 розділу 2 контракту визначено, що директор регіонального центру зайнятості, серед іншого: керує центром, забезпечує належну організацію його діяльності, виконання ним вимог Конституції та законів України, актів Президента України, актів КМУ, наказів та доручень Мінекономіки, ДЦЗ з питань, що належать до повноважень Центру, рішень правління Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, виконання покладених на центр та підпорядкованих йому установ завдань і функцій, належне використання коштів Фонду в межах затверджених видатків бюджету, майна та матеріальних цінностей, що закріплене за центром на праві оперативного управління; у межах своїх повноважень видає накази організаційно-розпорядчого характеру, організовує та контролює їх виконання відповідно до законодавства; призначає на посади та звільняє з посад працівників центру, філій регіонального центру зайнятості та підпорядкованих базових центрів зайнятості тощо.
Наказом Державного центру зайнятості від 01 липня 2024 року № 78-к ОСОБА_1 звільнено з посади директора Вінницького обласного центру зайнятості у зв'язку з закінченням строку дії контракту.
Перебуваючи на вказаній посаді відповідач ОСОБА_1 видала наказ від 27 березня 2023 року № 328-к «Про звільнення ОСОБА_2 » з посади директора Жмеринської міськрайонної філії Вінницького обласного центру зайнятості з 27 березня 2023 року у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників, згідно з п.1 ст. 40 КЗпП України.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 червня 2023 року у справі № 127/11454/23 задоволено позов ОСОБА_2 до Вінницького обласного центру зайнятості. Визнано незаконним та скасовано наказ директора Вінницького обласного центру зайнятості від 27 березня 2023 року № 328-к «Про звільнення ОСОБА_2 ». Поновлено ОСОБА_2 на посаді директора Жмеринської міськрайонної філії Вінницького обласного центру зайнятості з 28 березня 2023 року. Стягнуто Вінницького обласного центру зайнятості на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу (без вирахування податків та зборів) в сумі 63643,40 грн, судовий збір - 1073,60 грн, витрати на правничу допомогу - 17177,60 грн. Стягнуто з Вінницького обласного центру зайнятості на користь держави судовий збір в сумі 1073,60 грн.
Постановою Вінницького апеляційного суду від 26 вересня 2023 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 червня 2023 року у справі № 127/11454/23 залишено без змін. Стягнуто з Вінницького обласного центру зайнятості на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати за надання професійної правничої допомоги в суді апеляційної інстанції в сумі 4294,40 грн.
Зазначеними судовими рішеннями встановлено, що підставою незаконного звільнення ОСОБА_2 став наказ № 328-к директора Вінницького обласного центру зайнятості Скоковської Г. П. «Про звільнення ОСОБА_2 » від 27 березня 2023 року.
Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2023 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі № 127/11454/23 за касаційною скаргою Вінницького обласного центру зайнятості на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 червня 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 26 вересня 2023 року.
Наказом Вінницького обласного центру зайнятості від 16 червня 2023 року № 425-к «Про поновлення на роботі ОСОБА_2 » скасовано наказ Вінницького обласного центру зайнятості від 27 березня 2023 року № 328-к «Про звільнення ОСОБА_2 », поновлено ОСОБА_2 на посаді директора Жмеринської міськрайонної філії Вінницького обласного центру зайнятості з 28 березня 2023 року.
На виконання рішення суду Вінницьким обласним центром зайнятості проведено виплату ОСОБА_2 середнього заробітку за час вимушеного прогулу (без вирахування податків та зборів) на суму 63643,40 грн згідно платіжних інструкцій: від 02 листопада 2023 року № 5754 на суму 51232,94 грн, № 5755 на суму 954,65 грн, № 5756 на суму 11455,81 грн; судового збору в сумі 1073,60 грн згідно платіжної інструкції від 02 листопада 2023 року № 5751; витрат на правничу допомогу в сумі 17177 грн згідно платіжної інструкції від 02 листопада 2023 року № 5752; витрат на надання професійної правничої допомоги в суді апеляційної інстанції на суму 4294,40 грн згідно платіжної інструкції від 02 листопада 2023 року № 5753; судового збору на користь держави в сумі 1073,60 грн згідно платіжної інструкції від 03 жовтня 2023 року № 5184.
Згідно із ч. 1 ст. 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини).
Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються також до трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
За змістом ч. 1 ст. 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.
Пунктом 8 ч. 1 ст. 134 КЗпП України передбачено, що відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.
У статті 237 КЗпП України вказано, що суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення відбулося з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.
Згідно з роз'ясненнями, викладених у п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 29 грудня 1992 року «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі п. 8 ст. 134 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов'язок по відшкодуванню шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або яким затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі. Відповідальність в цих випадках настає незалежно від форми вини.
Відповідно до п. 33 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 11 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» при незаконному звільненні або переведенні на іншу роботу, виконанні рішення про поновлення працівника на роботі, що мало місце після введення в дію п. 8 ст. 134 КЗпП України та нової редакції ст. 237 КЗпП України (з 11 квітня 1992 року) настає повна матеріальна відповідальність винних в цьому службових осіб і обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою роботи може бути покладено при допущенні ними в цих випадках будь-якого порушення закону, а не лише явного, як передбачалось раніше.
Як встановлено судом ОСОБА_1 під час перебування на посаді директора Вінницького обласного центру зайнятості видала наказ від 27 березня 2023 року №328-к про звільнення ОСОБА_2 .
Вказаний наказ про звільнення визнаний незаконним та скасований, а в порядку виконання судового рішення ОСОБА_5 поновлена на посаді директора Жмеринської міськрайонної філії Вінницького обласного центру зайнятості та їй виплачено 63643,40 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Звільнення ОСОБА_2 з порушенням закону підтверджено судовими рішеннями у справі №127/11454/23
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.
Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники, не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.
Суб'єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об'єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.
Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, установленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Тобто преюдиційні факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені в порядку, передбаченому процесуальним законодавством, у процесуальній формі, а тому немає необхідності встановлювати їх знову.
Колегія суддів погоджується з оцінкою суду першої інстанції преюдиційних обставин, установлених під час розгляду Вінницьким міським судом Вінницької області судом та Вінницьким апеляційним судом справи № 127/11454/23.
Поновляючи ОСОБА_2 на посаді суди у справі №127/11454/23 встановили, що з дня попередження її про звільнення до дня розірвання трудового договору у порушення вимог статті 49-2 КЗпП України не були запропоновані усі наявні на підприємстві вакансії, які існували на день його звільнення.
Із викладеного вбачається, що факт незаконного звільнення працівника встановлений судом й свідчить про вину особи, яка була уповноважена на звільнення працівників.
Такого висновку колегія суддів з урахуванням позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 12 липня 2023 року у справі №663/1169/20.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що ОСОБА_6 як службова особа, яка видала наказ про звільнення, який надалі був визнаний незаконним та скасований у судовому порядку, несе повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству у зв'язку з оплатою незаконно звільненому працівнику часу вимушеного прогулу.
Висновки про те, що службова особа, яка видала наказ про звільнення, несе повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству у зв'язку з оплатою незаконно звільненим працівникам часу вимушеного прогулу, неодноразово підтверджені Верховним Судом, зокрема у постановах від 22 січня 2021 року у справі № 332/832/18, від 12 липня 2023 року у справі № 663/1169/20, від 11 жовтня 2023 року у справі № 158/2727/20, від 17 липня 2024 року у справі № 439/362/22, від 09 жовтня 2024 року у справі № 394/438/22, у яких, зокрема також службова особа, яка видала наказ про звільнення, не була залучена до розгляду справи про визнання незаконним звільнення працівника та його поновлення на роботі.
Апеляційний суд також вважає неспроможними доводи апеляційної скарги про те, що звільнення ОСОБА_2 відбулося внаслідок змін в організації праці, пов'язаних з реорганізацією, а не з особистої ініціативи відповідача, адже незаконним звільнення суд визнав саме через порушення порядку його звільнення.
Щодо аргументів скарги про те, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу сама по собі не є шкодою у розумінні ст. 237 КЗпП України чи ст. 22 ЦК України, оскільки середній заробіток, який сплатила у даному випадку Держава незаконно звільнену працівнику є лише відновленням її права на заробітну плату, яку вона й так би отримала, та не поклав на державний бюджет додаткових витрат, то такі на увагу не заслуговують. Скаржником внаслідок неправильного тлумачення чинного законодавства помилково співставлено виплату середнього заробітку працівнику за час вимушеного прогулу в порядку ч. 2 ст. 235 КЗпП України з відшкодуванням шкоди, заподіяної підприємству у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу відповідно до ст. 237 КЗпП України. Зазначені правові механізми є різними за своєю правовою природою: перша є формою захисту трудових прав працівника, тоді як інша - інструментом цивільно-правової відповідальності.
Разом з тим, апеляційний суд звертає увагу на наступне.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 232 КЗпП України безпосередньо в місцевих загальних судах розглядаються трудові спори за заявами роботодавця про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації.
При цьому ч. 3, 4 ст. 233 КЗпП України визначено, що для звернення роботодавця до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди. Встановлений частиною третьою цієї статті строк застосовується і при зверненні до суду вищого у порядку підлеглості органу.
Як вбачається із матеріалів справи, рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 червня 2023 року у справі №127/11454/23 набрало законної сили 26 вересня 2023 року за наслідком його перегляду у апеляційному порядку Вінницьким апеляційний судом, тобто з цього часу стали наявними підстави для його виконання.
Отже, з 26 вересня 2023 року Державний центр зайнятості був достовірно обізнаний про завдання шкоди внаслідок незаконного звільнення ОСОБА_2 , тому річний строк для звернення до суду із відповідним позовом про відшкодування завданої шкоди в порядку регресу слід обраховувати саме із цієї дати, як дня виявлення заподіяної працівником шкоди, що чітко визначено положеннями КЗпП України, якими врегульовано правовідносини між сторонами.
Водночас, як видно із матеріалів справи, Державний центр зайнятості звернувся із позовом до ОСОБА_1 лише 30 жовтня 2024 року, тобто із пропущенням річного строку, при цьому позивач не навів поважних причин пропуску строку звернення до суду з відповідним позовом і не підтвердив належними та допустимими доказами їх наявність. Підстави для поновлення цього строку відсутні.
Строк звернення за вирішенням трудових спорів застосовується незалежно від заяви сторін.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року по справі № 826/13768/16 визначено, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення.
Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людині основоположних свобод від 4 листопада 1950 року передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. ЄСПЛ зауважує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли б бути ущемлені у разі, якщо було б передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (див. mutatis mutandis рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року («OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia», заява № 14902/04, пункт 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, пункт 51).
З огляду на викладене, у задоволенні позовних вимог Державного центру зайнятості до ОСОБА_1 слід відмовити у зв'язку із пропуском строку звернення до суду за вирішенням трудових спорів, на що суд першої інстанції уваги не звернув.
Статтями 374, 376 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право, зокрема, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Підставами для зміни судового рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи вищевикладене, рішення суду першої інстанції, на задоволення апеляційної скарги, в оскаржуваній частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Щодо судових витрат.
Нормами статті 141 ЦПК України установлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Зважаючи, що апеляційний суд дійшов висновку про необхідність скасування рішення суду першої інстанції та відмови у задоволенні позовних вимог з позивача на користь відповідача підлягає стягненню 2652,53 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.
На підставі викладеного, керуючись нормами статей 141, 367, 374, 376, 381-382 ЦПК України, апеляційний суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Білоус Ірини Миколаївни задовольнити.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 липня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення.
У задоволенні позову Державного центру зайнятості до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку регресу відмовити.
Судові витрати, понесені Державним центром зайнятості у суді першої інстанції залишити за позивачем.
Стягнути з Державного центру зайнятості на користь ОСОБА_1 2652,53 грн (дві тисячі шістсот п'ятдесят дві гривні 53 коп.) судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених у ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Головуючий О. Ю. Береговий
Судді: О. С. Панасюк
Т. Б. Сало