Апеляційне провадження
№22-ц/824/13627/2025
30 жовтня 2025року місто Київ
справа № 759/9065/24
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.
суддів: Ратнікової В.М., Рейнарт І.М.
за участю секретаря судового засідання - Балкової А.С.
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 червня 2025 року, ухвалене під головуванням судді П'ятничку І.В., у справі за позовом Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації про визнання осіб такими, що втратили право користування службовим жилим приміщенням та виселення без надання іншого жилого приміщення,-
У квітні 2024 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив:
визнати відповідачів такими, що втратили право користування службовим жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 ;
виселити відповідачів із службового жилого приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення;
встановити порядок виконання ухваленого рішення шляхом надання ОСОБА_1 місячного строку для звільнення, передачі Центральному міжрегіональному управлінню Міністерства юстиції (м. Київ) зазначеного службового жилого приміщення та зняття з реєстрації місця проживання.
В обгрунтування вимог посилався на те, що розпорядженням Святошинської РДА в місті Києві від 03 жовтня 2017 року №473 на підставі клопотання Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 18 травня 2017 року №10/8/6086 включено до числа службових приміщень Головного територіального управління юстиції у місті Києві однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка у подальшому надана у користування як службове житло працівнику Головного територіального управління юстиції у місті Києві ОСОБА_1 .
Вказував, що наказом Головного територіального управління юстиції у містіКиєві від 21 лютого 2018 року №635/03 ОСОБА_1 звільнено з займаної посади державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві.
Зазначав, що відповідач втратив право на проживання у службовому приміщенні, визначеному для проживання працівників відповідно до ст.124 ЖК України.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 02 червня 2025 року у задоволенні позову Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Київ) подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилався на те, що припинення трудових відносин у зв'язку з переведенням на інше підприємство, установу, організацію - це звільнення працівника, коли він за своєю згодою переходить на роботу до іншого роботодавця, з яким укладається новий трудовий договір. Фактично, відбувається припинення попереднього трудового договору та укладення нового.
Вказував, що суд першої інстанції помилково зазначив, що ОСОБА_1 продовжив трудові відносини з Міністерством юстиції України. В даному випадку слід дослідити накази по призначення та звільнення ОСОБА_1 , дані накази прийняті не Міністерством юстиції України, а наказ в такому разі не підписаний уповноваженою собою міністерства. Дані накази видані Головним територіальним управлінням юстиції, а відтак відповідач ОСОБА_1 не перебував у трудових відносинах з Міністерством юстиції України.
Зазначав, що відповідно до наказу саме Головного територіального управління юстиції у місті Києві №870/6 від 11 грудня 2017 року «Про забезпечення службовим житлом працівників Головного територіального управління юстиції у місті Києві» було здійснено забезпечення службовими квартирами своїх працівників.
Посилався на те, що ОСОБА_1 працевлаштований у Південному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Одеса), на посаді начальника Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), відповідно останній протиправно займає житлове приміщення, що розташоване в місті Києві.
Вказував, що роботодавцем у даному випадку було Головне територіальне управління юстиції у місті Києві, (оскільки відповідно до наданої інформації саме ГТУЮ приймалися накази відповідно до трудової діяльності відповідача ОСОБА_1 ) правонаступником якого є Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ).
Вважає, що виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити.
Представник відповідачів у судовому засіданні апеляційного суду просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги.
Третя особа Служба у справах дітей та сім'ї Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації у судове засідання не з'явилася, про день, час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином.
А відтак, колегія суддів вважає можливим розглядати справу у відсутність третьої особи відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для задоволення позову.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №257016141 від 18 травня 2021 року власником квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 49 кв.м, житловою площею 17 кв.м, є держава в особі Міністерства юстиції України, правои оперативного управління наділено Головне територіальне управління юстиції у місті Києві.
Розпорядженням Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації №473 від 03 жовтня 2017 року включено до числа службових приміщень Головного управління юстиції у місті Києві МЮ України, у тому числі квартиру АДРЕСА_2 .
Відповідно до наказу Головного територіального управління юстиції у місті Києві №870/6 від 11 грудня 2017 року «Про забезпечення службовим житлом працівників Головного територіального управління юстиції у місті Києві» службова однокімнатна квартира загальною площею 49,0 кв.м, житловою 17,0 кв.м, розташована за адресою АДРЕСА_1 , виділена ОСОБА_1 , на сім'ю з чотирьох осіб (він, дружина ОСОБА_2 , 1984 року народження, син ОСОБА_3 , 2012 року народження, син ОСОБА_3 , 2014 року народження.
Наказом Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 21 лютого 2018 року №635/03 ОСОБА_1 звільнено з займаної посади державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби м.Києва Головного територіального управління юстиції у м.Києві за переведенням для подальшої роботи в Головному територіальному управлінні юстиції в Одеській області.
Постановою Кабінету Міністрів України №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» ліквідовано, як юридичних осіб публічного права, територіальні органи Міністерства юстиції в Автономній Республіці Крим; областях, містах Києві та Севастополі (згідно з переліком) та утворено міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції (згідно з переліком) зі статусом - юридичні особи публічного права.
Встановлено, що міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, які утворюються згідно з пунктом 2 вказаної постанови, є правонаступниками територіальних органів Міністерства юстиції, зокрема, Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Київській області, Головного територіального управління юстиції у м. Києві. Головного територіального управління юстиції у Черкаській області.
Цією ж постановою визначено, що до складу Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) входять: Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, Головне територіальне управління юстиції у Миколаївській області, Головне територіальне управління юстиції в Одеській області, Головне управління юстиції у м. Севастополі, Головне територіальне управління юстиції у Херсонській області.
Зазначені установи є окремими юридичними особами, мають окремі коди ЄДРПОУ, та здійснюють свою діяльність на визначених територіях.
Як вбачається з акту обстеження житлових умов та довідки від 22 травня 2024 року про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, у спірному службовому житловому приміщенні постійно проживають відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , 2012 року народження, ОСОБА_3 , 2014 року народження та внутрішньо переміщена особа, мати відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 .
Листом №18048/8.1-22 від 07 жовтня 2022 року позивач повідомив ОСОБА_1 про необхідність звільнення займаного приміщення до07 листопада 2022року, з метою його подальшого використання за цільовим призначенням.
12 грудня 2022 року відповідач ОСОБА_1 повідомив позивача про відмову у звільненні спірного службового приміщення.
Листом від 25 січня 2023 року позивач повідомив ОСОБА_1 про необхідність звільнення займаного приміщення до 31 січня 2023 року, з метою його подальшого використання за цільовим призначенням.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилаючись на положення статті 124 ЖК України, вказував на те, що відповідач та відповідно члени його сім'ї втратили право на проживання у службовому приміщенні, оскільки ОСОБА_1 з 21 лютого 2018 року не працює у позивача, а працює в Головному територіальному управлінні юстиції в Одеській області.
Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини щодо тлумачення пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, права на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Подібні положення закріплені також в національному законодавстві.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 Житловий кодекс України).
Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.
У справі, що переглядається в апеляційному порядку, спірні правовідносини стосуються виселення осіб із службового житла після припинення трудових правовідносин.
Статтею 124 ЖК України передбачено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
Особливість права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає, зокрема, у тому, що особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов'язана звільнити надане ним житлове приміщення.
Проживання у службовому житлі після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин.
Водночас, стаття 125 ЖК України передбачає випадки коли особу не може бути виселено з службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення. Зокрема, це стосується: осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті чи при виконанні інших обов'язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв'язаного з перебуванням на фронті; учасників Другої світової війни, які перебували у складі діючої армії; сім'ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті чи при виконанні інших обов'язків військової служби; сім'ї військовослужбовців; осіб з інвалідністю з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов'язків; осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років; осіб, що звільнені з посади, у зв'язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення; осіб, звільнених у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників; пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім'ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; осіб з інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання I і II груп, осіб з інвалідністю I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб та осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України; одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.
Таким чином, статті 124-125 ЖК України передбачають приписи, згідно з якими припинення трудових правовідносин з роботодавцем, за виключенням окремих чітко визначених випадків, є підставою для виселення особи зі службового житла без надання іншого житлового приміщення. Тобто, формулювання вказаних приписів є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, якій таке житло надане у користування.
Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов'язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники.
Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18) зробила висновок, що навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування зазначених правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.
Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentnerv.Austria»), заява № 20082/02, §56).
Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна потреба у застосуванні такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.
Відповідно до України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
З матеріалів справи вбачається, що спірне службове житло було надано ОСОБА_1 , як працівнику Головного територіального управління юстиції у місті Києві, у складі сім'ї з чотирьох осіб.
Наказом Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 21 лютого 2018 року №635/03 ОСОБА_1 звільнено з займаної посади державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби м.Києва Головного територіального управління юстиції у м.Києві за переведенням для подальшої роботи в Головному територіальному управлінні юстиції в Одеській області.
Як вбачається з копій декларацій ОСОБА_1 за 2018, 2021, 2022, 2023, 2024 роки, які є загальнодоступними на сайті НАЗК, ОСОБА_1 працевлаштований у Південному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Одеса) на посаді начальника Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса).
У вказаних деклараціях відповідач ОСОБА_1 зазначав місце свого фактичного проживання у місті Одеса.
У вказаних деклараціях ОСОБА_1 декларував квартиру у місті Одеса, загальною площею 84,5 кв.м, право користування зазначено як: інше право користування, безоплатне користування.
При цьому, спірне житлове приміщення ОСОБА_1 було задеклароване лише у декларації за 2024 рік, яка була ним подана 25 березня 2025 року (після звернення до суду з даним позовом).
Колегія суддів звертає увагу на те, що ОСОБА_1 у деклараціях за 2018-2023 роки не зазначено спірне житлове приміщення.
Представник відповідачів у судовому засіданні суду апеляційної інстанції підтвердила, що ОСОБА_1 була писана заява на ім'я начальника Головного територіального управління юстиції у місті Києві, в якій останній надав згоду на те, що у разі звільнення, усі особи, які спільно з ним проживають підлягають виселенню із займаного службового приміщення.
Встановивши, що відповідач ОСОБА_1 з лютого 2018 року припинив трудові відносини із позивачем, отже, він та члени його сім'ї підлягають виселенню зі службового житла за адресою: АДРЕСА_1 , що переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.
Виселення відповідача та членів його сім'ї зі службового житла після припинення трудових відносин із позивачем не порушує статтю 8 Конвенції та їх виселення не призведе до порушення балансу інтересів, порушення статті 8 Конвенції.
Крім того, у суду відсутні підстави вважати наявними достатні та тривалі зв'язки відповідачів із службовим житлом як власним. Такі обставини не встановлені судом.
Визначаючи пропорційність втручання суду у мирне володіння майном, колегія суддів враховує, що у відповідачів не було правомірних очікувань, що їх право користування спірним житлом зберігатиметься після припинення існування тих правових підстав, що існували на момент надання та вселення у це службове житло.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За відсутності у відповідачів права на збереження спірного службового жилого приміщення правомірним способом захисту порушених прав позивача є звернення до суду з позовом про виселення відповідачів без надання їм іншого жилого приміщення.
При цьому, звернення з позовом про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом у разі їх виселення з нього, не є необхідним, оскільки особи втрачають право користування спірним житлом безпосередньо у зв'язку з виселенням з нього, таке рішення суду є підставою для внесення відповідних змін до відповідного реєстру територіальної громади, а тому пред'явлення такої позовної вимоги як про визнання осіб такими, що втратили права користування жилим приміщенням, не призводить до ефективного захисту порушених прав позивача.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що наявні правові підстави для часткового задоволення позову, зокрема в частині виселення відповідачів зі службового житла за адресою: АДРЕСА_1 без надання їм іншого жилого приміщення.
До аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд у постанові від 30 липня 2025 року у справі №759/10103/24.
Посилання представника відповідачів на те, що на даний час у спірному житловому приміщенні проживають дружина відповідача ОСОБА_1 , його діти та матір, колегія суддів не бере до уваги, оскільки право користування службовим приміщенням члена сім'ї (або колишнього члена сім'ї) є похідним від права особи, якій у встановленому законом порядку виданий спеціальний ордер для проживання (постанови Верховного Суду від 02 липня 2020 року справа №761/21838/16-ц та від 20 жовтня 2021 року справа №154/127/21).
На вказане суд першої інстанції уваги не звернув, а відтак рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 червня 2025 року підлягає скасуванню з ухваленням нового про часткове задоволення позову.
Вимога позивача про встановлення порядкувиконання ухваленого рішення шляхом надання ОСОБА_1 місячного строку для звільнення, передачі Центральному міжрегіональному управлінню Міністерства юстиції (м. Київ) зазначеного службового жилого приміщення та зняття з реєстрації місця проживання не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.435 ЦПК України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом) - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання.
Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
При вирішенні заяв державного виконавця чи сторони про відстрочку або розстрочку виконання рішення, встановлення або зміну способу й порядку його виконання суду потрібно мати на увазі, що відповідно до ст.435 ЦПК України їх задоволення можливе лише у виняткових випадках, які суд визначає, виходячи з особливого характеру обставин, що ускладнюють або виключають виконання рішення (ступінь вини відповідача у виникненні спору, щодо фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан, стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо).
При цьому, стороною позивача не обгрунтовано наявності підстав та не надано доказів на їх обгрунтування для встановлення судом апеляційної інстанції порядкувиконання ухваленого рішення.
Згідно з ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до положень ст.141 ЦПК України колегія суддів вважає необхідним стягнути пропорційно до задоволених вимог з ОСОБА_1 на користь Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) судові витрати по сплаті судового збору за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанції у розмірі 7570 грн.
Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-
Апеляційну скаргу позивача Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) - задовольнити частково.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 червня 2025 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації про визнання особи такою, що втратила право користування службовим жилим приміщенням та виселення без надання іншого жилого приміщення- задовольнити частково.
Виселити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 із службового жилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.
В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
У встановленні порядку виконання рішення суду відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 на користь Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ), місцезнаходження: місто Київ, провулок Музейний, 2-д, код ЄДРПОУ 43315602 судові витрати по сплаті судового збору за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанції у розмірі 7570 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 07 листопада 2025 року.
Головуючий:
Судді: