справа №758/6598/17 Головуючий у І інстанції - Петров Д.В.
апеляційне провадження №22-ц/824/14297/2025 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
28 жовтня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Миголь А.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 16 червня 2025 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов'язання вчинити певні дії, відшкодування моральної шкоди,-
установив:
У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Подільського районного суду м. Києва з позовом до КП виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов'язання вчинити певні дії, відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування вимог позову зазначив, що він працював слюсарем в службі газу СВП «Київські теплові мережі «ПАТ «Київенерго».
18 квітня 2017 року він звернувся до директора СВП «Київські теплові мережі «ПАТ «Київенерго» із заявою про розірвання трудового договору, однак 21 квітня 2017 року від директора підприємства надійшло повідомлення в якому останній зазначив, що його заява не підлягає задоволенню.
Зазначав, що такі дії відповідача є протиправними.
Просив суд, зобов'язати відповідача внести зміни до дати його звільнення, видати належним чином оформлену трудову книжку, стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу та стягнути завдану моральну шкоду.
Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 16 червня 2025 року відмовлено у задоволенні зазначеного вище позову.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що багаточисленними рішеннями судів різних інстанції України, які набрали законної юридичної сили, рішення Київської мерії, а також даними Державного реєстру фізичних і юридичних осіб, встановлено наступне: правонаступником ПАТ «Київенерго» є КП «Київтеплоенерго», а не АТ «К.Енерго», що розташоване у Донецькій області.
Наголошує, що деякі судді Подільського районного суду м. Києва у своїх рішеннях констатували наступне: дійсно правонаступником ПАТ «Київенерго» є КП «Київтеплоенерго», тобто, на його думку, в цьому суді вже є прецеденти.
Зазначив, що звільнення працівника з роботи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу допускається лише за попередньою згодою профспілкового органу.
Суд першої інстанції, всупереч вимог припису ч. 4 п. 2 Рішення від 29 жовтня 1998 року Конституційного Суду України у справі про профспілки, що діє на підприємстві, ігноруючи вимоги ЦПК України, ухвалив рішення на підставі власних припущень, взявши до уваги тільки недоведені та необґрунтовані відповідачем обставини, при неналежній та неповній оцінці його позовних вимог.
Таким чином, внаслідок порушень його конституційних і трудових прав він має право на відшкодування моральної шкоди.
Просив суд, скасувати рішення Подільського районного суду м. Києва від 16 червня 2025 року та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
На вказану апеляційну скаргу КП виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» подало відзив, в обґрунтування якого зазначило, що згідно відомостей, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань свідчить про те, що воно, КП виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго», не є універсальним правонаступником ПАТ «Київенерго», яке було перейменовано в АТ «К.Енерго».
Наголошує, що воно не є універсальним правонаступником колишнього роботодавця позивача, а всі судові рішення, на які посилається позивач як на преюдиційні, свідчать лише про факт правонаступництва в частині зобов'язань з оплати спожитого природного газу, тобто в частині основного боргу.
Таким чином, воно не є належним відповідачем за спірними правовідносинами.
Зазначає, що позивач не перебуває/вав у трудових відносинах з ним, КП «Київтеплоенерго», а тому, позовні вимоги до нього є безпідставними та необґрунтованими, оскільки суб'єктом господарювання ПАТ «Київенерго» (у подальшому АТ «К.Енерго») не передавалось та не узгоджувалися правові, економічні та соціальні питання трудових відносин для працівникові, щодо передачі до новоутвореного підприємства (КП «Київтеплоенерго»).
Воно не порушувало прав та інтересів ОСОБА_1 .
Просило суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Подільського районного суду м. Києва від 16 червня 2025 року залишити без змін.
На вказаний відзив ОСОБА_1 надав відповідь, в обґрунтування якої зазначив, що загальновідомо, що практично весь персонал бувшого ПАТ «Київенерго» автоматично перейшов і продовжує працювати в КП «Київтеплоенерго».
Вказує, що у разі передачі суб'єкта господарювання трудові відносини працівників продовжуються і набувачем. Права і обов'язки за трудовими договорами, що існували між працівниками та відчужувачем, переходять до набувача.
Відтак, правонаступництвом у трудових відносинах вважається продовження трудових відносин із працівниками у разі зміни власника підприємства, установи, організації, їх реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), зміни власника майна або його частин, що використовуються роботодавцем у підприємницькій діяльності.
Права і обов'язки за трудовими договорами між працівниками і роботодавцем, що існували, переходять до правонаступника.
Просив суд, скасувати рішення Подільського районного суду м. Києва від 16 червня 2025 року та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, які з'явились в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 працював слюсарем в службі газу СВП «Київські теплові мережі «ПАТ «Київенерго».
18 квітня 2017 року ОСОБА_1 подав заяву на ім'я директора СВП «Київські теплові мережі «ПАТ «Київенерго» про припинення трудового договору з підстав ч. 3 ст. 38 КЗпП України з 21 квітня 2017 року.
На підставі отриманої заяви в Товаристві було проведено перевірку з обставин зазначених у вказаній заяві. За результатами проведеної перевірки було встановлено, що обставини викладені позивачем в заяві не знайшли свого підтвердження, що зафіксовано Актом від 20 квітня 2017 року.
Того ж дня позивачу було надіслано та особисто вручено відповідь на його заяву, в якій останньому було повідомлено про неможливість розірвання трудового договору відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України, оскільки відсутні підстави та запропоновано позивачу написати заяву про звільнення відповідно до п. 1 ч. 1ст. 36 КЗпП України чи ч. 1 ст. 38 КЗпП України або ж продовжувати працювати в Товаристві. Від підпису про отримання вищевказаного листа позивач відмовився, про що складено відповідний акт від 20 квітня 2017 року.
Після чого, 24 квітня 2017 року та 25 квітня 2017 року позивач знаходився у відпустці відповідно до поданої ним заяви, що свідчить про те, що він продовжив працювати.
Починаючи з 26 квітня 2017 року ОСОБА_1 не з'являвся на роботі та на телефонні дзвінки керівництва не відповідав, про що були складені відповідні акти, наявні в матеріалах справи.
18 травня 2017 року на адресу, яка зазначена в особовій справі позивача, Товариством було направлено лист з проханням надати пояснення про причини невиходу на роботу в термін до 31 травня 2017 року. Даний лист повернувся за адресою відповідача в зв'язку із закінченням терміну зберігання.
Позивач є членом Незалежної професійної спілки «Свободи» ПАТ «Київенерго», зокрема є ще і заступником голови профспілки.
06 червня 2017 року Товариство надіслало на адресу Незалежної професійної спілки «Свобода» АК «Київенерго» членом якої є позивач подання про надання згоди на звільнення ОСОБА_1 за прогул без поважних причин відповідно до п. 4 ст. 40 КЗпП України.
26 червня 2017 року відповідно до Наказу №3442-К було припинено трудовий договір з ОСОБА_1 за прогули без поважних причин відповідно до п. 4 ст. 40 КЗпП України.
Листом голови виконавчого комітету НПС «Свобода» ПАТ «Київенерго», ОСОБА_2 від 24 червня 2017 року №14/6-КТМ повідомлено директора СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» про те, що член НПС «Свобода», інвалід 3 групи, слюсар служби газу, ОСОБА_1 належним чином оформив та офіційно подав адміністрації письмову заяву про звільнення з роботи за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що у листі від 29 червня 2017 року позивача повідомлено, що його звільнено з роботи за прогули без поважних причин згідно з до п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України та повідомлено, коли він може отримати трудову книжку.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що роботодавцем дотримано вимоги передбачені п. 4 ст. 40 КЗПП України, а тому позовні вимоги є необґрунтованими.
Крім того, судом першої інстанції встановлено, що КП «Київтеплоенерго» стало правонаступником ПАТ «Київенерго» лише в частині з оплати спожитого природного газу, тобто в частині основного боргу (з дати затвердження мирової угоди від 09.10.2018).
Та дійшов висновку, що визнання КП «Київтеплоенерго» винним за дії іншого суб'єкта господарювання - ПАТ «Київенерго» (у подальшому АТ «К.Енерго» фактично покладе відповідальність юридичної особи приватного права ПАТ «Київенерго» на майно (кошти) суб'єкта публічного права (на КП «Київтеплоенерго»).
Суб'єктом господарювання ПАТ «Київенерго» (у подальшому АТ «К.Енерго») не передавалося та не узгоджувалося правові, економічні та соціальні питання трудових відносин для працівників щодо передачі до новоутвореного підприємства КП «Київтеплоенерго».
Таким чином, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позивачем не доведено та не надано доказів, які б стали підставою для задоволення позову.
З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.
Згідно ст. 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно із ст. 3 КЗпП України передбачає, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Відповідно до ст. 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Відповідно до ст. 2, 36, 40, 41 КЗпП України, право громадян на працю забезпечується державою, а трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством.
Згідно з ч. 3 ст. 38 КЗпП України, працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Розірвання трудового договору відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку. Для припинення трудового договору за цією підставою має значення, чи мали місце порушення з боку роботодавця законодавства про працю чи умов колективного чи трудового договору, а також письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця в установленому законом порядку.
За змістом ст. 38 КЗпП України, розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (ч. 3 ст. 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.
При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених ч. 3 ст.38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.
Подання заяви про звільнення за власним бажанням відповідно до ч. 2 ст. 38 КЗпП України не звільняє працівника від обов'язку виходити на роботу та виконувати передбачені трудовим договором обов'язки. У разі не видання наказу роботодавцем, непогодження з його діями, позивач мав право звернутися до суду з відповідним позовом.
Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 686/21225/17, провадження №61-4487св19, від 16 грудня 2020 року у справі №127/32612/18, провадження №61-961 св 20.
Пунктом 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений в абзаці 7 ст. 5-1 КЗпП України правовий захист від незаконного звільнення.
Виходячи з вищенаведених норм, у справах, в яких оспорюється незаконне звільнення, саме роботодавець повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.
Як встановлено, 18 квітня 2017 року ОСОБА_1 подав заяву на ім'я директора СВП «Київські теплові мережі «ПАТ «Київенерго» про припинення трудового договору з підстав ч. 3 ст. 38 КЗпП України з 21 квітня 2017 року.
Заява позивача була розглянута роботодавцем, 18 квітня 2017 року на адресу позивача було направлено відповідь СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго», в якій позивачу було повідомлено про неможливість розірвання трудового договору відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України, оскільки на це немає підстав та запропоновано написати заяву про звільнення відповідно до п.1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України чи ч. 1 ст. 38 КЗпП України або продовжувати працювати в товаристві.
Починаючи з 26 квітня 2017 року ОСОБА_1 не з'являвся на роботі, 18 травня 2017 року на адресу позивача Товариством було направлено лист з проханням надати пояснення про причини невиходу на роботу в термін до 31 травня 2017 року. Даний лист повернувся за адресою відповідача в зв'язку із закінченням терміну зберігання.
26 червня 2017 року відповідно до наказу №3442-К було припинено трудовий договір з позивачем за прогули без поважних причин згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України.
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 ст. 40 та пунктами 2 і 3 ст. 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.
Листом голови виконавчого комітету НПС «Свобода» ПАТ «Київенерго», ОСОБА_2 від 24 червня 2017 року №14/6-КТМ повідомлено директора СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» про те, що член НПС «Свобода», інвалід 3 групи, слюсар служби газу, ОСОБА_1 належним чином оформив та офіційно подав адміністрації письмову заяву про звільнення з роботи за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України.
Згідно із ч. 7 ст. 43 КЗпП України та ч. 6 ст. 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору з працівником має бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у такій згоді, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.
Розглядаючи трудовий спір з урахуванням положень ч. 7 ст. 43 КЗпП України та ст. 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», суд повинен з'ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування такої відмови. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення. Оскільки необґрунтованість рішення профспілкового комітету породжує відповідне право власника на звільнення працівника, а обґрунтованість такого рішення виключає виникнення такого права, то суд зобов'язаний оцінювати рішення профспілкового органу на предмет наявності чи відсутності ознак обґрунтованості.
Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду від 20 червня 2019 року у справі №226/1664/18.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що при звільненні позивача роботодавцем було дотримано вимоги передбачені п. 4 ст. 40 КЗпП України, водночас профспілка не навела обґрунтованих мотивів, фактично відмовивши та надаючи вказівки роботодавцю про звільнення позивача на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України.
У відповідності до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст.81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі.
Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини 1-3 ст. 89 ЦПК України).
Колегія суддів оцінює критично доводи апеляційної скарги, що правонаступництвом у трудових відносинах вважається продовження трудових відносин із працівниками у разі зміни власника підприємства, установи, організації, їх реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), зміни власника майна або його частин, що використовуються роботодавцем у підприємницькій діяльності. Права і обов'язки за трудовими договорами між працівниками і роботодавцем, що існували, переходять до правонаступника, а тому правонаступником ПАТ «Київенерго» є КП «Київтеплоенерго», а не АТ «К.Енерго», що розташоване у Донецькій області, з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 80, 96 ЦК України, юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.
Відповідно до ст. 104 ЦК України, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.
Згідно правових висновків Верховного Суду в постанові від 06 лютого 2020 року у справі №57/17950/13-ц (провадження №61-19220св19), за загальним визначенням, правонаступництво - це перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта до іншого. Правонаступництво може бути універсальним або частковим (сингулярним). За універсального правонаступництва до правонаступника (фізичної або юридичної особи) переходять усі права і обов'язки того суб'єкта, якому вони належали раніше. За часткового (сингулярного) правонаступництва від одного до іншого суб'єкта переходять лише окремі права і обов'язки.
Правонаступництво є самостійною підставою заміни кредитора у зобов'язанні. Правонаступництво слід розглядати як певний юридичний механізм похідного правонабуття, за яким до правонаступника переходять суб'єктивні права та обов'язки попередника. Правонаступництво для юридичних осіб може наступати в разі їх припинення з правонаступництвом. Припинення юридичної особи з правонаступництвом, тобто реорганізація юридичної особи, може проводитися у формі злиття, приєднання, виділу тощо. Доказами правонаступництва щодо окремого зобов'язання може бути: відповідний договір, на підставі якого воно виникло, передавальний акт чи розподільчий баланс, статут правонаступника.
Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.
Із відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, наявних в матеріалах справи, не вбачається наявності будь-якої форми правонаступництва між АТ «Київенерго» (АТ «К.Енерго») та КП «Київтеплоенерго», які є окремими юридичними особами.
Крім того, згідно з ч. 3 ст. 22 ЗУ «Про теплопостачання» встановлено, що у разі якщо суб'єкту господарювання надано в користування (оренду, концесію, управління тощо) цілісний майновий комплекс (індивідуально визначене майно) з вироблення теплової енергії, такий суб'єкт стає правонаступником за борговими зобов'язаннями з оплати спожитих енергоносіїв та послуг з їх транспортування і постачання, що виникли у суб'єкта господарювання, який раніше використовував зазначене майно (володів або користувався ним).
Отже, зазначена норма передбачає особливий вид правонаступництва, однією з умов якого визначено надання в користування (оренду, концесію, управління тощо) цілісного майнового комплексу (індивідуально визначеного майна) саме з вироблення теплової енергії.
Частина 3 ст. 22 Закону №2633 визначає випадок правонаступництва за борговими зобов'язаннями суб'єкта господарювання, який раніше використовував цілісний майновий комплекс з вироблення теплової енергії, новим суб'єктом господарювання, який одержав таке майно в користування.
Цілісний майновий комплекс був повернутий власнику (територіальній громаді м. Києва, яку представляє Київська міська рада) попереднім користувачем (ПАТ «Київенерго») у зв'язку з припиненням дії угоди від 27 вересня 2001 року про реалізацію проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва, на підставі якої попередній користувач володів та користувався комплексом.
Отже, як вірно встановлено судом першої інстанції, КП «Київтеплоенерго» стало правонаступником ПАТ «Київенерго» лише в частині з оплати спожитого природного газу, тобто в частині основного боргу (з дати затвердження мирової угоди від 09 жовтня 2018 року).
Визнання КП «Київтеплоенерго» винним за дії іншого суб'єкта господарювання - ПАТ «Київенерго» (у подальшому АТ «К.Енерго») фактично покладе відповідальність юридичної особи приватного права ПАТ «Київенерго» на майно (кошти) суб'єкта публічного права (на КП «Київтеплоенерго»).
Окрім цього, як вірно зазначив суд першої інстанції, позивач не перебуває (перебував) у трудових відносинах з КП «Київтеплоенерго», а тому, вірним є висновок суду першої інстанції, що позовні вимоги в частині зобов'язання звільнення ОСОБА_1 , видачі йому трудової книжки, а також стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди з КП «Київтеплоенерго» є безпідставними та необґрунтованими, оскільки суб'єктом господарювання ПАТ «Київенерго» (у подальшому АТ «К.Енерго») не передавалося та не узгоджувалося правові, економічні та соціальні питання трудових відносин для працівників, щодо передачі до новоутвореного підприємства КП «Київтеплоенерго».
Також апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги про наявність преюдиційних, на його думку, судових рішень, якими встановлено, що правонаступником ПАТ «Київенерго» є КП «Київтеплоенерго», а не АТ «К.Енерго», виходячи з наступного.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі №753/11000/14-ц (провадження №61-11сво17) вказано, що «преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акту».
У судових рішеннях, на які посилається позивач в апеляційній скарзі, стверджуючи про їхню преюдиційність для розгляду даної справи, позивач ОСОБА_1 не брав участі у їх розгляді, а отже обставини, встановлені рішеннями у цих справах, не можуть вважатися преюдиційними фактами у справі, що переглядається, відтак доводи позивача про неврахування судом доказів та пояснень і судової практики, наведеної позивачем, порушення судом норм матеріального права не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду.
Таким чином, доводи ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, щодо формального підходу суду першої інстанції до розгляду справи, що суперечить фундаментальним принципам цивільного судочинства, незастосування судом норм чинного законодавства України, які регулюють спірні правовідносини, а також що суд не зробив відповідних висновків, які б відповідали обставинам справи та вимогам закону, зробив висновки, що суперечать чинному законодавству України, не дослідив належним чином подані позивачем докази, надав неналежну оцінку доказам по справі, допустив неповне з'ясування обставин справи, позбавив його можливості захистити свої права та законні інтереси і довести підставність пред'явленого ним позову, порушив принцип змагальності сторін, - не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду та відхиляються апеляційним судом.
Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах і законі, зводяться до переоцінки доказів, незгоди із рішенням суду та відхиляються апеляційним судом.
За таких обставин, апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі, а відтак, рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга без задоволення.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384, ЦПК України, суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Подільського районного суду м. Києва від 16 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 10 листопада 2025 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба