Справа № 761/29821/25
Провадження № 2/761/9019/2025
22 вересня 2025 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:
Головуючого судді Сіромашенко Н.В.,
за участю секретаря судового засідання Голуб О.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Шевченківський відділ державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання права власності на майно та скасування арешту,-
У липні 2025 року позивачка, інтереси якої представлені адвокатом, звернулась до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Шевченківський відділ державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), в якому просила: 1) визнати за позивачкою право власності на 2/3 квартири АДРЕСА_1 ; 2) зняти арешт з нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності позивачці та ОСОБА_4 , накладений згідно постанови ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві від 18.11.2011 року ВП 29394725.
Позов обґрунтовує тим, що в травні 2025 року позивачці стало відомо про те, що на належну їй квартиру накладено арешт. Зазначає, що відомості щодо власника об'єкта обтяження ОСОБА_2 , внесені до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна є неправдивими. Вказує, що 23.11.2004 року позивачка разом із членами її сім'ї, ОСОБА_2 та ОСОБА_5 в рівних частках набули право власності на квартиру АДРЕСА_2 . Однак, 18.02.2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування 1/3 частини вищевказаної квартири. Відповідно до даного договору, ОСОБА_2 безоплатно передав у власність ОСОБА_1 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 , а тому ОСОБА_2 з 18.02.2010 року і до моменту подання вказаного позову до суду не був власником 1/3 вищевказаної квартири. Вказує, що відповідно на момент реєстрації обтяження, 30.11.2011 року, власниками квартири АДРЕСА_2 була позивачка ОСОБА_1 - 2/3 частини та ОСОБА_5 - 1/3 частини, які не були стороною виконавчого провадження. Зазначає, що з Єдиного державного реєстру судових рішень позивачу стало відомо, що рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 29.04.2010 було задоволено позов ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_6 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. У зв'язку із тим, що відповідачем, а згідно судового рішення боржником, у добровільному порядку рішення суду не було виконано, 18.11.2011 року було накладено арешт на майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 , яке не належало на праві власності ОСОБА_2 на момент прийняття рішення суду, відкриття виконавчого провадження та видачі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження. Внаслідок чого, 30.11.2011 року Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України було накладено арешт на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер обтяження: 11908084. Крім того, 25.12.2012 було повернуто виконавчий документ стягувачу, згідно п.2 ч.1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження», проте, арешт з квартири знято не було. Зазначає, що вказана квартира перебуває у власності позивачки (2/3 частини квартири) та ОСОБА_3 (1/3 частина квартири), а накладений на майно позивача арешт є незаконним, що порушує її права та інтереси, що стало підставою її звернення до суду з вказаним позовом.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.07.2025 вищевказана позовна заява надійшла в провадження судді Сіромашенко Н.В..
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 29.07.2025 цивільну справу за зазначеним вище позовом було прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та розгляд справи визначено здійснювати за правилами загального позовного провадження.
Протокольною ухвалою суду від 02.09.2025 року закрито підготовче судове засідання та призначено справу до розгляду по суті.
В судовому засіданні представник позивачки підтримав позовні вимоги, просив позов задовольнити та ухвалити відповідне рішення, надав пояснення аналогічні викладеним в позові.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про розгляд справи повідомлявся належним чином, подав заяву, в якій просив розгляд справи проводити за його відсутністю, відзив на позовну заяву не подав.
Третя особа-1 у судове засідання не з'явилась, про розгляд справи повідомлялась належним чином, подала заяву, в якій просила розгляд справи проводити за її відсутністю, позовні вимоги підтримала, просила задовольнити.
Представник третьої особи-2 у судове засідання не з'явився, про розгляд справи повідомлявся належним чином, причину неявки до суду не повідомив.
Суд, заслухавши пояснення представника позивача, встановивши обставини справи та перевіривши їх доказами, яким надана оцінка в їх сукупності, дійшов таких висновків.
Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності в рівних частках ОСОБА_1 (позивачці), ОСОБА_2 , ОСОБА_5 (відповідачам) на підставі свідоцтва на право власності на житло від 23.11.2004, виданим Шевченківською районною у місті Києві державною адміністрацією згідно з розпорядженням №3834..
18.02.2010 між ОСОБА_2 «Дарувальник» та ОСОБА_1 «Обдаровувана» було укладено Договір дарування 1/3 частини квартири, посвідчений державним нотаріусом П'ятої київської державної нотаріальної контори Грищенко О.В., зареєстровано в реєстрі за № 8-270.
Відповідно до п. 1 вказаного договору Дарувальник передає безоплатно у власність Обдаровуваної 1/3 (одну третю) частину квартири за АДРЕСА_1 .
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 430121431 від 05.06.2025 зареєстровано обтяження - арешт нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження №11908084, реєстратор - Державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, підстава - постанова, 29394725, 18.11.2011, ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві, д/в ОСОБА_7 , об'єкт обтяження - квартира, адреса: АДРЕСА_3 , власник ОСОБА_2 ..
Як вбачається з матеріалів справи, 25.12.2012 повернуто виконавчий документ стягувачу, згідно п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження», у зв'язку з тим, що у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.
Згідно з ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст. 1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Статтею 10 Загальної декларації прав людини визначено, що кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею першою Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Як передбачено цією міжнародно-правовою нормою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини втручання в це право повинно мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу.
Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших визначених Конвенцією, відповідно до статті 13 цього міжнародно-правового акта повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно зі статтею 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (стаття 319 ЦК України).
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» обтяженням є заборона розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, яка встановлена або законом, або актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або яка виникає на підставі договорів.
За роз'ясненнями, що містяться у пункті 33 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику у справах про захист права власності та інших речових прав», застосовуючи положення статті 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов'язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого. Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.
Згідно роз'яснень, викладених в п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» від 27 серпня 1976 року № 6, вимоги особи, які ґрунтуються на її праві власності на арештоване майно, розглядаються за правилами, установленими для розгляду позовів про звільнення майна з-під арешту. Крім того, Пленумом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у постанові № 5 від 03.06.2016 «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна», роз'яснено, що у порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні; позов про зняття арешту з майна може бути пред'явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно).
Вимоги позивача, що ґрунтуються на праві власності на арештоване майно, розглядаються за правилами, установленими для розгляду позовів про звільнення майна з-під арешту. Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 15 травня 2013 року у справі № 6-26цс13.
Крім того, правовідносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», згідно з пунктами 1 та 2 частини першої статті 2 якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів таких прав.
Відповідно до статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» загальними засадами державної реєстрації прав є, зокрема, гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження.
Частиною першою статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація обтяжень проводиться на підставі судового рішення щодо набуття, зміни або припинення обтяження речових прав на нерухоме майно, що набрало законної сили.
За юридичною позицією Конституційного Суду України право на судовий захист як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя; відсутність такої можливості обмежує це право, яке за змістом частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (абзац 15 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002).
Конституційний Суд України у Рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
Отже, ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в цивільному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов'язком суб'єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 480/4737/19.
У судовій практиці сформульована стала правова позиція, яка полягає у тому, що ефективним вважається такий спосіб захисту, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права; обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає завданню цивільного судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/14016/16, від 11 лютого 2019 року у справі № 2а-204/12, від 15 липня 2019 року у справі № 420/5625/18, від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18).
У частині другій статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року) унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.
Згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції.
Так, відповідно до пунктів 1,2,3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.
Отже, за змістом вказаної норми наразі виконанню підлягають судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Аналогічні правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19-ц, від 06 жовтня 2021 року у справі № 754/8547/19.
Згідно з частиною першою ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Отже позовній вимоги в цій частині підлягають задоволенню, оскільки є обґрунтованими, заснованими на законі та знайшли своє повне підтвердження в ході судового розгляду.
Вирішуючи позовні вимоги в частині визнання права власності на нерухоме майно, суд виходить з такого.
У частині першій статті 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Частиною першою статті 321 ЦК України також визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Судом встановлено, що 18 лютого 2010 року було укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_1 прийняла у дар 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 .
Стаття 210 ЦК України встановлює, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Частинами третьою та четвертою статті 334 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Згідно зі статтею 182 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 22.06.2021 у справі №334/3161/17 (провадження №14-188 цс 20) зробила правовий висновок про те, що до спірних правовідносин, які виникли щодо набутого до 01 січня 2013 року нерухомого майна, підлягають застосуванню саме норми ЦК України (чинні на момент виникнення правовідносин), які визначають умови та момент виникнення права власності в набувача нерухомого майна за відповідним правочином. Зазначено на те, що у межах суб'єктивного права власності доцільно виділити два конструктивних елементи: а) титул власності; б) правомочності власника. Правомочність власника - невід'ємний атрибут права власності та розглядається як динамічна категорія, як одна з основних можливостей власника щодо належного йому майна. Титул власності є статичною категорією, до зміни власника не передається. Державна реєстрація договору купівлі-продажу нерухомості - адміністративний акт, який породжує титул власника. Таким чином, висловивши свою волю на відчуження об'єкта нерухомого майна, власник у межах свого суб'єктивного права власності реалізовує свої правомочності. Державна реєстрація правочину завершує перехід права власності (право власності на об'єкт припиняється у продавця і відповідно виникає в покупця). Тобто покупець набуває не лише правомочності власника, а й сам титул. Таким чином, особа, яка здійснила державну реєстрацію правочину відповідно до норм статей 334, 657 ЦК України, набула титул власника майна. У свою чергу необхідність реєстрації права на нерухоме майно (на момент виникнення спірних правовідносин - до 01 січня 2013 року) не впливала на виникнення в покупця нерухомості прав власника на це майно. В мотивувальній частині даної постанови вказано, що спірні правовідносини у справі виникли 21 листопада 2011 року (дата укладення позивачем відповідного договору купівлі-продажу спірної квартири). Станом на вказану дату питання виникнення у набувача права власності на нерухоме майно у разі його відчуження за договором було врегульовано досить суперечливо: - у ЦК України містилися норми як про державну реєстрацію прав, так і правочинів (частина друга статті 182, статті 210, 657), - за Законом України № 1952-IV, який на вказану дату був чинний у редакції Закону України від 11 лютого 2010 року № 1878-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та інших законодавчих актів України», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно ще не здійснювалася й почала проводитись лише з 01 січня 2013 року (1878-VI пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1878-VI). Істотно, що частиною третьою статті 3 Закону № 1952-IV (у редакції Закону № 1878-VI) передбачалося, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Причому таке конститутивне значення державної реєстрації для виникнення речових прав на нерухоме майно не може вважатись елементом порядку здійснення державної реєстрації прав, через що юридична сила цієї норми закону не може бути паралізована посиланням на пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 1878-VІ від 11 лютого 2010 року. Водночас стаття 182 ЦК України у відповідній редакції не містила вказівки на такий конститутивний ефект державної реєстрації речових прав на нерухоме майно й допускала визначення законом лише порядку державної реєстрації, тобто виключно процедурних норм, до яких приписи частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV (у редакції Закону № 1878-VI) не належали. Крім того, чинна станом на 21 лютого 2011 року редакція частини четвертої статті 334 ЦК України передбачала виникнення права власності у набувача майна за договором, який підлягав державній реєстрації, саме з моменту такої реєстрації договору. Прив'язка моменту виникнення прав на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, саме до моменту такої реєстрації прав була здійснена в редакції частини четвертої статті 334 ЦК України, яка набрала чинності з 01 січня 2013 року (підпункт 4 пункту 3 розділу І, пункт 1 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1878-VI). Таким чином, на дату укладення позивачем договору купівлі-продажу спірної квартири дійсно існувала очевидна суперечність між одночасно чинними нормами частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV (у редакції Закону № 1878-VI) та частини четвертої статті 334 ЦК України щодо того ж самого питання: коли виникає право власності в набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу. З огляду на викладені вище висновки Великої Палати Верховного Суду у цій постанові, зазначену суперечність слід вирішувати на користь пріоритетності норм ЦК України. Таким чином, до 01 січня 2013 року право власності у набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу виникало за правилами частини четвертої статті 334 ЦК України - з моменту державної реєстрації такого договору як правочину. Відтак особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності.
Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з умов: реєстрація таких прав була проведена відповідна до законодавства, що діяла на момент їх виникнення; на момент їх виникнення діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
Суд, виходячи з вищевикладеного, проаналізувавши встановлені фактичні обставини по справі, оцінивши представлені сторонами докази в їх сукупності, дійшов висновку про те, що позовні вимоги в частині визнання за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 , необхідно залишити без задоволення, оскільки вона за законом набувала повний обсяг права власності на вказану частину квартири.
Відповідно до статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню частково.
На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 1-23, 76-82, 89, 95, 258-259, 263-265, 267, 274-279, 352-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_4 , Шевченківський відділ державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання права власності на майно та скасування арешту- задовольнити частково.
Зняти арешт з майна та скасувати заборону по виду обтяження: арешт нерухомого майна - квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 ; власником якої є ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 11908084, зареєстрованого 30.11.2011 року, державний реєстратор: Державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, на підставі постанови, 29394725, 18.11.2011, ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві, д/в Чеботар О.А..
В іншій частині позову - відмовити.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне найменування учасників справи:
Позивач - ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_4 ;
Відповідач - ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_5 ;
Третя особа: ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_3 , адреса проживання: АДРЕСА_4 ;
Третя особа: Шевченківський відділ державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), адреса: 01032, м. Київ, вул. Саксаганського, 110.
Суддя Н.В. Сіромашенко