03 листопада 2025 р.Справа № 480/4063/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: П'янової Я.В.,
Суддів: Присяжнюк О.В. , Жигилія С.П. ,
за участю секретаря судового засідання Колесник О.Е.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Сумського окружного адміністративного суду від 23.05.2025, головуючий суддя І інстанції: С.М. Гелета, м. Суми, повний текст складено 23.05.25 у справі № 480/4063/25
за позовом ОСОБА_1
до Липоводолинської ОТГ
про стягнення шкоди,
ОСОБА_1 (далі також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до адміністративного суду з позовом до Липоводолинської ОТГ (далі також - відповідач), в якому просив суд в одному примірнику позову «Стягнути матеріальні збитки у розмірі 30 000,00 доларів та моральну шкоду у розмірі 500000,00 доларів, які повинні бути виплачені ОСОБА_1 . Україною, як правонаступниця УРСР», в іншому примірнику позовної заяви просить «Стягнути з відповідача матеріальні збитки у розмірі 30 000,00 доларів та моральну шкоду у розмірі 500000,00 доларів, заподіяні владою 1917-2025 р., незаконно захоплену власність і їхньою безгосподарською діяльністю».
Ухвалою Сумського окружного адміністративного суду від 23 травня 2025 року відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Липоводолинської ОТГ про стягнення матеріальних збитків у розмірі 30 000,00 доларів та моральної шкоди у розмірі 500000,00 доларів, які повинні бути виплачені ОСОБА_1 . Україною, як правонаступниця УРСР (моральну шкоду у розмірі 500000,00 доларів, заподіяні владою 1917-2025 р., незаконно захоплену власність і їхньою безгосподарською діяльністю).
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати зазначену ухвалу та позовні вимоги задовольнити.
Відповідач правом на висловлення свого ставлення до апеляційної скарги не скористався.
Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду справу призначено до розгляду на 13.08.2025.
13.08.2025 розгляд справи було відкладено на 22.09.2025 через неявку у судове засідання сторін, які не повідомлені про час розгляду справи належним чином.
Позивачем подано клопотання від 21.08.2025, яке зареєстроване судом 25.08.2025, про розгляд справи без його участі у зв'язку з хворобою дружини.
Проте 18.09.2025 судом зареєстроване клопотання позивача від 13.09.2025 про перенесення розгляду справи, так як від Харківського управління БВПД не призначений адвокат для захисту прав позивача під час розгляду справи.
Протокольною ухвалою від 22.09.2025 колегією суддів задоволено клопотання позивача, відкладено розгляд справи на 27.10.2025.
02.10.2025 судом зареєстроване клопотання позивача від 26.09.2025 про перенесення розгляду справи, так як від Харківського управління БВПД надійшла інформація про те, що пошук адвоката для захисту прав позивача під час розгляду справи триває.
27.10.2025 від представника позивача надійшла заява про відкладення розгляду справи.
Протокольною ухвалою колегією суддів задоволене клопотання позивача та представника позивача, відкладено розгляд справи на 03.11.2025.
03.11.2025 представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи, в якому повідомлялося, що 27.10.2025 надано доступ до матеріалів справи, але у зв'язку з графіками відсутністю світла, було недостатньо часу для узгодження позиції, окрім того, представник перебуватиме на цілодобовому чергуванні у порядку надання БВПД.
Протокольною ухвалою від 03.11.2025 судом апеляційної інстанції клопотання представника позивача залишено без задоволення з огляду на відсутність доказів на обгрунтування причин неможливості участі у судовому засіданні.
Крім того, колегія суддів ураховує, що від позивача клопотання про відкладення розгляду справи не надходило.
Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні відповідно до приписів статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - КАС України).
Колегія суддів, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції дійшов висновку, що на цей спір не поширюється юрисдикція адміністративного суду, що виключає розгляд цієї справи за правилами КАС України.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження з таких підстав.
Згідно з частиною 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є, зокрема, справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до пунктів 1 та 2 частини 1 статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг.
За правилами пункту 1 ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (п.7 ч.1 ст.4 КАС України).
Отже, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів.
Зазначене узгоджується з положеннями статей 2, 4, 19 КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.
Верховний Суд у постанові від 23 грудня 2021 року у справі №370/2759/18 сформулював висновок щодо визначення адміністративного спору, відповідно до якого:
"спір, який підлягає розгляду адміністративним судом, - це публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, та який виник у зв'язку з виконанням (рішення, дія), неналежним виконанням (рішення, дія) або невиконанням (бездіяльність) такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів, яка, за загальним правилом, встановлюється у суді першої інстанції за заявою однієї із сторін;
такий спір є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин;
метою вирішення такого спору є захист прав, свобод та інтересів особи або суспільних інтересів у сфері публічно-правових відносин шляхом впливу в межах закону на належного відповідача;
такий спір повинен бути реальним (результат вирішення спору безпосередньо впливатиме на ефективний захист особи або суспільного інтересу у конкретних публічно-правових відносин) та існуючим на момент звернення з позовом".
Крім того, у постанові від 08 лютого 2024 року у справі № 120/6387/23 Верховний Суд також указав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть, зміст та характер спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило, майнового) конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
У той час як участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового.
Натомість приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило, майнового) конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Аналізуючи наведене, слід зазначити, що до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Однак не кожен спір за участю суб'єкта владних повноважень є публічно-правовим.
Отже, обов'язковим є з'ясування у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
Верховним Судом у постанові від 19.06.2019 у справі № 826/5806/17 (№11-290апп19) сформований правовий висновок, відповідно до якого якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхньої посадової або службової особи, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Отже, при визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Згідно з частиною статті 160 КАС України, у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Відповідно до приписів пункту 1 частини 1 статті 170 КАС України, суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Також згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) процедурні гарантії, закріплені в статті 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу до суду, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав є неправомірним ("Golder v. the United Kingdom", № 4451/70, пункти 28, 36-38).
ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України", заяви №17160/06 та №35548/06; пункт 33).
У пунктах 30- 32 рішення у справі "Наталія Михайленко проти України" (заява №49069/11) Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками цивільного характеру. На це "право на суд", в якому право на доступ до суду є одним з аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання в реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним, та скаржиться на те, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції йому не було надано жодних можливостей подати до суду скаргу (рішення у справах "Roche v. the United Kingdom, заява №32555/96, пункт 117 та "Salontaji-Drobnjak v. Serbia", заява №36500/05, пункт 132).
Право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду "за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб" ("Ashingdane v. the United Kingdom", заява №8225/78, пункт 57). Встановлюючи такі правила, договірна держава користується певною свободою розсуду, однак обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Крім того, обмеження не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти ("Cordova v. Italy (№ 1)", заява №40877/98, пункт 54 та "Fayed v. the United Kingdom", пункт 65).
Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних. Це особливо стосується гарантій, закріплених статтею 6 Конвенції, з огляду на визначне місце, яке у демократичному суспільстві займають право на справедливий суд разом з усіма гарантіями за цією статтею (див. рішення у справі "Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany" [ВП], заява №42527/98, пункт 45).
Крім того, згідно з висновками у справі "Zubac v. Croatia" [ВП], № 40160/12, п.п. 76-78, 97-99), яка стосується процесуальних гарантій особи у суді та узагальнює позиції з раніше винесених рішень ЄСПЛ: пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру; право на доступ до суду повинно бути "практичним та ефективним", а не "теоретичним чи ілюзорним"; це міркування набуває особливої актуальності у контексті гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з огляду на почесне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд; проте право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, і таке регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб.
Відповідно до ч. 5 ст. 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
Як убачається з матеріалів справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом про стягнення з відповідача матеріальних збитків та моральної шкоди.
Тобто, за змістом позову, позивач у цій справі безпосередньо не оскаржує рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а просить стягнути шкоду, а саме, матеріальні та моральні збитки, завдані позивачу безгосподарською діяльністю з 1917 року до 2025 року стосовно озера, позбавлення права власності на озеро.
Аналіз зазначених обставин справи дає підстави вважати, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органу місцевого самоврядування, а стосується захисту приватних інтересів.
Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що між сторонами відсутній саме публічно-правовий спір, оскільки позивач не вказує, яким актом, дією або бездіяльністю відповідача, як суб'єктом владних повноважень, порушено його права, свободи чи інтереси.
Водночас, суд звертає увагу, що відповідно до пункту 3 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди.
Згідно з пунктом 9 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини (частина перша статті 1167 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
Тому у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
Отже, враховуючи заявлену позивачем вимогу до відповідача про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також беручи до уваги відсутність інших заявлених позивачем позовних вимог стосовно оскарження актів, дії або бездіяльності цього відповідача, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про непоширення на цей спір юрисдикції адміністративних судів, оскільки останній не стосується захисту прав, свобод чи інтересів позивача сфері публічно-правових відносин, а стосується виключно майнового права позивача, передбаченого, зокрема статтею 23 ЦК України.
Питання про стягнення моральної шкоди в адміністративній справі не може бути самостійною (окремою) позовною вимогою, якщо вона не пов'язана і не заявлена одночасно з вимогами про визнання дій/бездіяльності протиправними.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 08.11.2018 у справі № 818/673/17 та від 08.08.2019 у справі № 818/572/17, від 10.03.2020 у справі № 818/699/17.
Аналогічний правовий висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду під час вирішення подібних правовідносин у постановах від 13.11.2019 справа № 638/14694/18 та від 26.06.2019 у справі № 263/5125/18.
Крім того, у постановах від 26.06.2019 (справа № 263/5125/18), від 03.07.2019 (справа № 676/1557/16-ц), від 13.11.2019 (справа № 638/14694/18), посилаючись, зокрема, і на приписи статті 21 КАС України та свої попередні висновки, Велика Палата Верховного Суду наголошувала на тому, що вимоги про відшкодування шкоди слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, якщо такі вимоги стосуються шкоди, завданої протиправними діями суб'єкта владних повноважень, і заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Натомість вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, не заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір, належить розглядати за правилами цивільного судочинства.
Згідно з частиною п'ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, позов у цій справі пред'явлений з метою захисту саме цивільного права та інтересу, що унеможливлює його вирішення в порядку адміністративного судочинства.
За викладених обставин колегія суддів уважає правильним висновок суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у цій справі.
Доводи апеляційної скарги з наведених вище підстав висновків суду не спростовують.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права, а тому оскаржуване судове рішення слід залишити без змін.
Керуючись статтями 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Сумського окружного адміністративного суду від 23.05.2025 у справі № 480/4063/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Я.В. П'янова
Судді О.В. Присяжнюк С.П. Жигилій
Повний текст постанови складено 10.11.2025