10 листопада 2025 року Справа № 280/6643/25 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лазаренка М.С., розглянув в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
31.07.2025 до Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради, в якій позивач просить суд:
- ухвалити судове рішення, яким визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради № 79733752 від 03 липня 2025 р., яким ОСОБА_1 відмовлено в проведенні реєстраційних дій щодо земельної ділянки кадастровий номер 2321582000:02:004:0128 площею 40,0 га, розташованої на території Павлівської ОТГ (стара назва Кіровська сільрада Вільнянського району) Запорізької області;
- зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про реєстрацію права довічного успадкованого володіння земельною ділянкою кадастровий номер 2321582000:02:004:0128 площею 40,0 га, розташованої на території Павлівської ОТГ (стара назва Кіровська сільрада Вільнянського району) Запорізької області.
В обґрунтування заявлених позовних вимог посилається на ті обставини, що під час подачі документів про державну реєстрацію речового права, похідного від права власності, було надано рішення суду, яким встановлено перехід і виникнення у ОСОБА_1 права довічного успадкованого володіння земельною ділянкою в порядку спадкування після смерті його батька, ОСОБА_2 . Відомості про зареєстровані речові права на земельну ділянку кадастровий номер 2321582000:02:004:0215, похідні від права власності, в державному реєстрі прав відсутні, в рішенні про відмову від 03.07.2025 № 79733752 ані за суб'єктами, ані за об'єктами такі відомості також не наведені.
04.08.2025 ухвалою суду позовну заяву залишено без руху для усунення недоліків.
11.08.2025 від представника позивача на виконання ухвали суду надійшла уточнена позовна заява та докази реєстрації електронного кабінету в ЄСІТС представника позивача, адвоката Косякової Зої Миколаївни (РНОКПП НОМЕР_1 ). Також, зазначено код ЄДРПОУ відповідача: 40302133.
12.08.2025 ухвалою суду відкрито провадження в адміністративній справі № 280/6643/25 за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін.
03.10.2025 позовну заяву залишено без руху для усунення недоліків шляхом подання уточненої позовної заяви із зазначенням належного відповідача у справі, зазначивши його повну назву, адресу місцезнаходження, код ЄДРПОУ та відомості щодо наявності чи відсутності електронного кабінету.
07.10.2025 від представника позивача до суду надійшла уточнена позовна заява. За її змістом вбачається, що відповідачем у справі визначено Департамент адміністративних послуг Запорізької міської ради (69005, м. Запоріжжя, бульв. Центральний, буд. 27; код ЄДРПОУ 37573508). Позовні вимоги не було змінено, збільшено чи зменшено.
Ухвалою суду від 08.10.2025 допущено заміну сторони відповідача на Департамент адміністративних послуг Запорізької міської ради (69005, м. Запоріжжя, бульв. Центральний, буд. 27; код ЄДРПОУ 37573508) (далі по тексту - відповідач).
Відповідач подав відзив на позовну заяву 23.10.2025 за вх. №53017. Зазначено, що позивач трактує норми Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на свою користь, з чим відповідач не погоджується, наполягає на тому, що законодавство України не передбачає державної реєстрації права довічного успадкованого володіння земельною ділянкою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. На підтвердження своєї позиції відповідач покликається на лист Міністерства юстиції України від 07.09.2023 №118144/8.4.1/-23. Просить у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
Враховуючи приписи частини 5 статті 262 КАС України справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні).
Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складання повного судового рішення (частина 5 статті 250 КАС України).
Згідно з частиною 4 статті 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши матеріали справи, якими обґрунтовуються позовні вимоги, судом встановлено наступне.
Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 23.06.2022 у справі №314/4876/20 визнано за ОСОБА_1 право довічного успадкованого володіння земельною ділянкою площею 40,0 га на території Кіровської сільської ради Вільнянського району Запорізької області, кадастровий номер 2321582000:02:004:0215, в порядку спадкування за законом після смерті батька, ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зазначене рішення набрало законної сили 02.08.2022.
На підставі вищезазначеного рішення позивач 27.06.2025 звернувся до державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради щодо проведення реєстраційних дій про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо виникнення іншого речового права, а саме права довічного успадкованого володіння на земельну ділянку з кадастровим номером 2321582000:02:004:0215.
Рішенням від 03.07.2025 №79733752 державний реєстратор прав на нерухоме майно Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради Мороз Олена Михайлівна відмовила у державній реєстрації права довічного успадкованого володіння за ОСОБА_1 на земельну ділянку кадастровий номер 4625886000:02:000:0064 у зв'язку з відсутністю в переліку речових прав, похідних від права власності, що підлягають державній реєстрації, права довічного успадкованого володіння земельною ділянкою.
Вважаючи рішення про відмову у проведенні реєстраційних дій протиправним, позивач звернувся до суду із даним позовом про його скасування.
Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються, зокрема, Законом України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV (далі - Закон №1952-IV).
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону № 1952-IV - державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За правилом абз. 4 ч. 5 ст. 3 Закону № 1952-IV державна реєстрація прав проводиться будь-яким державним реєстратором за заявами у сфері державної реєстрації прав.
Державний реєстратор, зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення, зокрема, відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах (ч. 3 ст. 10 Закону №1952-ІV).
Під час проведення реєстраційних дій державний реєстратор обов'язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, а також відомості інших реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем, держателем (розпорядником, володільцем, адміністратором) яких є державні органи, шляхом безпосереднього доступу до них чи у порядку інформаційної взаємодії з Державним реєстром прав, у тому числі відомості, що містять персональні дані особи (п. 4 ч. 3 ст. 10 Закону №1952-IV).
Відомості, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії (ч. 2 ст. 12 Закону №1952-IV).
Державна реєстрація прав проводиться, зокрема, в такому порядку: прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень (ч. 1 ст. 18 Закону №1952-ІV).
Частиною 2 ст. 18 Закону №1952-ІV передбачено, що перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Державна реєстрація прав на земельну ділянку проводиться виключно за наявності в Державному земельному кадастрі відомостей про зареєстровану земельну ділянку (ч. 4 ст. 18 Закону № 1952-IV). Державній реєстрації прав підлягають:
- право власності та право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання зобов'язання на нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва;
- речові права на нерухоме майно, похідні від права власності: право користування (сервітут);
право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);
- право забудови земельної ділянки (суперфіцій);
- право господарського відання;
- право оперативного управління; право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншою капітальною спорудою (їх окремою частиною), що виникає на підставі договору найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки; право довірчої власності (крім права довірчої власності як способу забезпечення виконання зобов'язань);
- інші речові права відповідно до закону (п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 4 Закону №1952-IV).
Державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону №1952-IV).
Частиною 1 ст. 24 Закону №1952-ІV встановлено перелік підстав відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зокрема, державний реєстратор приймає рішення про відмову у реєстрації прав у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями.
Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень встановлює Кабінет Міністрів України (ч. 13 ст. 15 Закону №1952-IV).
Відповідно до п. 12 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України №1127 від 25.12.2015 (далі - Порядок № 1127) під час розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор обов'язково використовує відомості з Реєстру прав власності на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек, які є архівною складовою частиною Державного реєстру прав, а також відомості з інших інформаційних систем, доступ до яких передбачено законодавством, у тому числі відомості з Державного земельного кадастру та Єдиного реєстру документів.
Згідно з пп. 10 п. 27 Порядку № 1127 рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно відноситься до документів, що підтверджують виникнення, перехід та припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.
За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав, що визначені Законом №1952-IV, державний реєстратор приймає відповідне рішення, яке повинне містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття, з відповідним обґрунтуванням їх застосування.
Отже, при прийнятті заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор перевіряє їх на наявність підстав для зупинення розгляду заяви чи відмови у реєстрації прав. Водночас підставою для проведення державної реєстрації речового права є наявність судового рішення, яке набрало законної сили, щодо набуття заявником права власності або іншого речового права на нерухоме майно.
Питання державної реєстрації довічного успадковуваного володіння землею уже поставало у практиці Верховного Суду. Зокрема, у постанові від 13.10.2020 у справі № 908/1605/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив:
«Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення: п. 6 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України щодо зобов'язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення; п. 6 Постанови Верховної Ради України "Про земельну реформу" від 18.12.1990 № 563-ХII з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.
З огляду на викладене, особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за Законом не може бути позбавлена права на таке володіння.
На відповідні відносини щодо такого володіння поширюються гарантії, встановлені статтею 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція та ст. 41 Конституції України. Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновид "мирного володіння майном" в розумінні Конвенції, та як речове право, захищено статтею 41 Конституції України), але і обмежують у можливості припинити відповідне право.
Отже, дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.
Вказаного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.11.2019 у справі № 368/54/17.
Таким чином, висновок судів обох інстанцій у справі № 908/1605/18 про те, що законодавство України, чинне на момент смерті ОСОБА_4 , не містило положень щодо можливості спадкування права довічного володіння (постійного користування) землею (земельною ділянкою) - і відповідне право ОСОБА_4 припинилося внаслідок його смерті, а отже не увійшло до складу спадщини останнього, є передчасним.
Крім цього, як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2019 у справі № 368/54/17, згідно зі ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України), крім прав і обов'язків що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 ЦК України.
Таким чином, враховуючи те, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов'язків, окрім тих, перелік яких визначено у статті 1219 ЦК України спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.
Тобто право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані».
В свою чергу суд вважає необґрунтованим посилання відповідача на те, що ст. 4 Закону не передбачено, що право довічного успадкованого володіння земельною ділянкою підлягає державній реєстрації, оскільки наявність такого права у позивача підтверджується судовим рішенням, у зв'язку з чим таке право підлягає державній реєстрації згідно з п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону №1952-IV.
Аналогічних висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 24.05.2024 у справі №380/16218/22.
Враховуючи викладені обставини, суд вважає, що державний реєстратор при прийнятті рішення про відмову позивачеві у державній реєстрації прав та обтяжень від 03.07.2025 №79733752, діяв без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення та без дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, що привело до порушення прав, свобод та інтересів позивача, оскільки позивач надав до державного органу всі документи, отримані у встановленому законом порядку, для здійснення державної реєстрації прав та їх обтяжень.
За таких обставин, рішення відповідача від 03.07.2025 №79733752 є протиправним та підлягає скасуванню.
Обираючи спосіб відновлення порушеного права позивача, судом враховано наступне.
Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, що передбачено ч. 2 ст. 5 КАС України.
Статтею 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 14 листопада 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 п. 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).
Велика Палата Верховного Суду в постановах від 29.052018 у справі № 800/341/17 (9991/944/12) і від 12.11.2019 у справі № 9901/21/19 зазначила, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до КАС України, у межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин, про захист яких вони просять, від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (постанови Верховного Суду від 06.03.2019 у справі № 571/1306/16-ц, від 29.05.2019 у справі № 2-3632/11, від 15.07.2019 у справі № 235/499/17, від 17.07.2019 у справі № 523/3612/16-ц, від 24.07.2019 у справі № 760/23795/14-ц, від 25.09.2019 у справі № 642/6518/16-ц, від 30.10.2019 у справі № 390/131/18, від 06.11.2019 у справах № 464/4574/15-ц, № 756/17180/14-ц, від 13.11.2019 у справі № 697/2368/15-ц, від 04.12.2019 у справі № 635/8395/15-ц, від 01.04.2020 у справі № 686/24003/18, від 01.07.2020 у справі № 287/575/16-ц, від 19.08.2020 у справі № 287/587/16-ц). Таким чином, принцип стабільності є визначальним щодо можливості виходу за межі позовних вимог.
Наведене означає, що принцип диспозитивності покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких позивач звернувся до адміністративного суду. Суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і за загальним правилом, не повинен виходити за межі цих вимог. Тобто суд зв'язаний предметом і обсягом заявлених вимог (постанова Верховного Суду від 19.02.2019 у справі № 824/399/17-а).
Установлюючи правило, що суд розглядає адміністративну справу в межах позовних вимог, ця норма встановлює виняток у вигляді можливості у суду вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного та повного захисту прав, свобод, інтересів людини, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин (сторін чи третіх осіб), про захист яких вони просять, від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (постанови Верховного Суду від 18.05.2018 у справі № 826/6965/14, від 27.11.2018 у справі № 807/997/16, від 15.07.2019 у справі № 804/14556/15, від 20.11.2019 у справі № 826/9457/18, від 22.11.2019 у справі № 815/4392/15, від 23.12.2019 у справі № 815/3145/15, від 07.02.2020 у справі № 826/11086/18, від 05.05.2020 у справі № 1340/4044/18, від 23.06.2020 у справі № 820/1545/16, від 06.08.2020 у справі № 805/3147/16-а).
Такі повноваження суду щодо визначення меж розгляду адміністративної справи є субсидіарними, не можуть змінювати предмет спору, а лише стосуються обсягу захисту порушеного права (постанова Верховного Суду від 07.02.2020 у справі № 826/11086/18).
У постанові Верховного Суду 25.03.2020 у справі № 752/18396/16-а сформульована правова позиція, що принцип диспозитивності в адміністративному процесі має своє специфічне змістове наповнення, пов'язане з публічно-правовим характером адміністративного позову та активною участю суду в процесі розгляду адміністративних справ, тому адміністративний суд може та зобов'язаний в окремих випадках вийти за межі позовних вимог, якщо спосіб захисту, який обрав позивач, є недостатнім для захисту його прав, свобод і законних інтересів.
Наслідком задоволення в адміністративному судочинстві позовних вимог є відновлення фактично порушених прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин. Суд при прийнятті рішення про задоволення позовних вимог має не лише вирішити позовні вимоги відповідно до принципів верховенства права, а й обрати найбільш ефективний спосіб захисту порушеного права. Тобто такий, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду та здійснювалося примусове виконання рішення.
Суд може та зобов'язаний в окремих випадках вийти за межі позовних вимог, якщо спосіб захисту, який обрав позивач, є недостатнім для захисту його прав, свобод і законних інтересів. Такий вихід за межі позовних вимог має бути пов'язаний із захистом саме тих прав, свобод та інтересів, щодо яких подана позовна заява. Вихід за межі позову можливий у виняткових випадках, зокрема, коли це необхідно для ефективного та повного захисту прав, свобод, інтересів людини, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин (сторін чи третіх осіб), про захист яких вони просять, від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Означена позиція чітко визначена у постанові Верховного Суду від 25.03.2023 у справі № 752/18396/16-а.
Відповідно до ч. 4 ст. 26 Закону №1952-IV у разі скасування рішення державного реєстратора про зупинення державної реєстрації прав, про зупинення розгляду заяви або про відмову в державній реєстрації прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, державний реєстратор чи посадова особа територіального органу Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону) вносить відомості про скасування (анулювання) відповідного рішення до Державного реєстру прав та відновлює розгляд відповідної заяви.
Відповідно до ст. 11 Закону №1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.
Аналіз вказаних положень Закону №1952-IV дає підстави стверджувати, що під час розгляду заяви про державну реєстрацію і поданих документів державний реєстратор має виключну компетенцію у питаннях встановлення відповідності заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутності суперечностей між заявленими та зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно.
Державна реєстрація прав на нерухоме майно відноситься до компетенції державного реєстратора, який приймає відповідне рішення за умови відповідності заявлених прав, поданої заяви та долучених до неї документів вимогам, встановленим законом.
Разом із тим, суд звертає увагу на те, що законодавець чітко передбачив як підстави, порядок, строки, процедуру проведення реєстраційних дій щодо речових прав на нерухоме майно, так і порядок, строки, відповідну процедуру та підстави для відмови у проведенні таких реєстраційних дій.
Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
При цьому, на законодавчому рівні поняття “дискреційні повноваження» суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
У разі наявності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень.
Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Враховуючи те, що позивачу відмовлено в проведенні реєстраційних дій через відсутність підстав для державної реєстрації права довічного успадкованого володіння земельною ділянкою, оцінку якої судом надано в межах даного рішення, суд дійшов висновку з метою ефективного захисту прав позивача, слід зобов'язати відповідача здійснити державну реєстрацію закріпленого за позивачем права довічного успадкованого володіння земельною ділянкою кадастровий номер 2321582000:02:004:0128 площею 40,0 га, розташованої на території Павлівської ОТГ (стара назва Кіровська сільрада Вільнянського району) Запорізької області.
Згідно вимог статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України, Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи наведене вище, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню у повному обсязі.
Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
За таких обставин, враховуючи задоволення позовних вимог, сплачений позивачем судовий збір у розмірі 1211,20 грн підлягає відшкодуванню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради.
Керуючись статтями 2, 5, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) до Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради (69005, м. Запоріжжя, бульв. Центральний, буд. 27; код ЄДРПОУ 37573508) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити у повному обсязі.
Визнати протиправним та скасувати рішення від 03.07.2025 №79733752 державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради Мороз Олени Михайлівни про відмову в проведенні реєстраційних дій.
Зобов'язати Департамент адміністративних послуг Запорізької міської ради на підставі і у відповідності до рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 23.06.2022 у справі №314/4876/20 прийняти рішення і провести державну реєстрацію речового права довічного успадкованого володіння земельною ділянкою кадастровий номер 2321582000:02:004:0215 за ОСОБА_1 .
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1211,20 грн (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його (її) проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення складено у повному обсязі та підписано суддею 10.11.2025.
Суддя М.С. Лазаренко