Справа № 183/8327/24
№ 2/183/1200/25
02 вересня 2025 року м. Самар
Самарівський міськрайонний суд Дніпропетровської області в складі:
головуючого судді Городецького Д.І.
з секретарем судового засідання Пономаренко О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Самарівської міської ради Дніпропетровської області, третя особа - Перша Самарівська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області про встановлення фактів, що мають юридичне значення, визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за заповітом, -
09 серпня 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищезазначеним позовом, в обґрунтування якого посилалася на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_2 .
Після смерті батька відкрилась спадщина на спадкове майно, а саме - на 2/5 частини житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
За життя, 29 вересня 1993 року ОСОБА_2 склав заповіт, посвідчений державним нотаріусом Новомосковської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Копиловою Г.Г. за реєстровим № 4553, яким належну йому частку житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , заповів в рівних долях дочкам - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Сестра позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .
У встановлений ст. 1270 ЦК України строк, позивач ОСОБА_1 звернувся до Новомосковської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області із заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_2 , а в подальшому з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом, у зв'язку з чим листом державного нотаріуса Меньшиковою К.О. від 11 червня 2009 року позивачу було відмовлено у вчиненні відповідних нотаріальних дій з тих підстав, що з наданих нею документів неможливо встановити тотожність особи спадкодавця ОСОБА_2 та заповідача ОСОБА_4 .
В зв'язку з наведеним, в позовній заяві ОСОБА_1 просила суд:
- встановити факт, що має юридичне значення, а саме, що свідоцтво про право власності від 20 вересня 1993 року на ім'я (мовою оригіналу) ОСОБА_5 та заповіт від 29 вересня 1993 року на ім'я ОСОБА_4 були фактично видані на ім'я ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- визнати за нею право власності на 2/5 частки житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою суду від 12 серпня 2024 року позовну заяву було залишено без руху, позивачу надано строк для усунення недоліків заяви , шляхом долучення документу, що підтверджує сплату судового збору на суму 1 211,20 грн.
15 серпня 2024 на виконання даної ухвали ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою, згідно якої усунула недоліки позовної заяви, долучивши квитанцію про сплату судового збору у розмірі 1 211,20 грн.
Ухвалою суду від 16 серпня 2024 року відкрите провадження у справі, розгляд якої призначено в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 24 вересня 2024 року зобов'язано приватного нотаріуса Першу Новомосковську державну нотаріальну контору дніпропетровської області надати на адресу суду належним чином завірену копію спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У відзиві представник відповідача Самарівської міської ради Дніпропетровської області позов не визнав, вважає вимоги необґрунтованими та передчасними. Зокрема зазначив, що орган місцевого самоврядування не порушувало будь-яких прав позивача щодо оформлення спадщини, оскільки відмовою нотаріуса слугувало те, що з поданих документів позивачем неможливо встановити тотожність особи спадкодавця та заповідача. При цьому, ОСОБА_1 , у разі усунення порушень, зазначених у постанові нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальних дій, не позбавлена права звернутися до нотаріуса та отримати свідоцтво про право на спадщину. Зауважив, що позивач в прохальній частині просить визнати за нею право власності на 2/5 частини житлового будинку в порядку спадкування за законом після смерті батька, в той час як з матеріалів справи вбачається, що остання спадкує майно безпосередньо за заповітом, а не за законом. Крім того, заповіт був складений спадкодавцем на позивача та ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . При цьому, жодної інформації стосовно наявності інших спадкоємців після смерті ОСОБА_3 позовна заяви та матеріали справи не місять, а тому є ймовірність вважати, що рішення по справі може вплинути на права та інтереси інших осіб, тобто ймовірних спадкоємців після смерті ОСОБА_3 . У зв'язку з наведеним, представник відповідача просив відмовити в задоволенні вимог.
02 грудня 2024 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з уточненим позовом, в якому просила суд:
- встановити факт, що має юридичне значення, а саме, що свідоцтво про право власності від 20 вересня 1993 року видане на ім'я (мовою оригіналу) ОСОБА_5 було фактично видане на ім'я ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- встановити факт, що має юридичне значення, а саме, що заповіт від 29 вересня 1993 року, складений ОСОБА_4 був фактично складений ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- визнати за нею право власності на 2/5 частки житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за заповітом після смерті батька ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В обґрунтування уточнених вимог позивач ОСОБА_1 зокрема посилалася на те, що її сестра ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , тобто до відкриття спадщини після смерті батька ОСОБА_2 , а тому спадщина, зазначена заповідачем в заповіті не належала ОСОБА_3 . Так, відповідно до абзацу 2 п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 у разі неприйняття спадщини чи відмови від неї одним із спадкоємців за заповітом застосовується норма ч. 1 ст. 1275 ЦК України, відповідно до якої частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну. Таким чином, з огляду на наведене та враховуючи волю спадкодавця, відображену в заповіті, оскільки ОСОБА_3 задовго померла до часу відкриття спадщини після смерті батька, а тому остання не могла вчинити дії щодо прийняття спадщини, у зв'язку з чим єдиним спадкоємцем за заповітом є позивач ОСОБА_1 .
Ухвалою суду від 18 лютого 2025 року закрите підготовче провадження у справі, справу призначено до судового розгляд по суті.
Позивач ОСОБА_1 та її представник в судове засідання не з'явилися, згідно заяви представника остання просила розглядати справу без її участі, вимоги підтримала в повному обсязі, просила суд позов задовольнити.
Представник відповідача Самарівської міської ради Дніпропетровської області в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не подавав. В той же час, останній скористався своїм правом на подання відзиву, в якому виклав свої доводи та міркування з приводу заявлених вимог, а тому суд не вбачає підстав для ухвалення заочного рішення.
Представник третьої особи Першої Самарівської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області в судове засідання не з'явився, згідно заяви просив розглядати справу без його участі.
У зв'язку з неявкою осіб, які приймають участь у справі, суд розглядає справу у відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Суд, дослідивши надані сторонами докази, дійшов такого висновку.
Відповідно до положення статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Закону України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.
Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Відповідно до частини першої, другої, третьої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ст.ст.76-81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для справи. Докази повинні бути належними, допустимими та достовірними. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 77 років помер батько позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , про що 09 грудня 2008 року Відділом реєстрації актів цивільного стану по м. Новомосковську Новомосковського міськрайонного управління юстиції Дніпропетровської області зроблено відповідний актовий запис за № 1042, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 09 грудня 2008 року.
Після смерті ОСОБА_2 відкрилась спадщина на належне йому майно, зокрема на 2/5 частини житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який належав померлому на підставі свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок (домоволодіння), виданого 20 вересня 1993 року Новомосковською адміністрацією Дніпропетровської області згідно розпорядження Новомосковської адміністрації Дніпропетровської області № 1088 від 10 вересня 1993 року, зареєстрованого в Новомосковському БТІ 05 жовтня 1993 року за р. № 3439-33.
За життя, 29 вересня 1993 року ОСОБА_2 склав заповіт, посвідчений державним нотаріусом Новомосковської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Копиловою Г.Г. за реєстровим № 4553, яким належну йому частку житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , заповів в рівних долях позивачу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Встановлено, що у встановлений ст. 1270 ЦК України строк, позивач ОСОБА_1 звернувся до Новомосковської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області із заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_2 , а в подальшому з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом, у зв'язку з чим листом державного нотаріуса Меньшиковою К.О. від 11 червня 2009 року позивачу було відмовлено у вчиненні відповідних нотаріальних дій з тих підстав, що з наданих нею документів неможливо встановити тотожність особи спадкодавця ОСОБА_2 та заповідача ОСОБА_4 .
Так, дійсно зі змісту свідоцтва про право особистої власності на 2/5 частини житлового будинку (домоволодіння) від 20 вересня 1993 року, зареєстрованого 05 жовтня 1993 року в Новомосковському БТІ за р.№ 3439-33 вбачається, що воно видане Новомосковською адміністрацією Дніпропетровської області згідно розпорядження Новомосковської адміністрації Дніпропетровської області № 1088 від 10 вересня 1993 рокуна ім'я (мовою оригіналу ОСОБА_5 , а заповіт від 29 вересня 1993 року, посвідчений державним нотаріусом Новомосковської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Копиловою Г.Г. за р. № 4553 був складений ОСОБА_4 .
В той же час, суд вважає, що наявні розбіжності в прізвищі заповідача та спадкодавцявиникли у зв'язку з неправильним його перекладом з російської мови на українську, у зв'язку з чим приходить до висновку, що Свідоцтво про право особистої власності на житловий будинок (домоволодіння) від 20 вересня 1993 року було фактично видане на ім'я ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також заповіт від 29 вересня 1993 року, посвідчений державним нотаріусом Новомосковської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Копиловою Г.Г. за р. № 4553 був фактично складений ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Вирішуючи питання по суті в частині позовних про встановлення фактів, що мають юридичне значення, суд застосовує наступні норми права.
У відповідності до статті 293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Частиною 3 статті 294 ЦПК України передбачено, що справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом.
Відповідно до ст. 315 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Згідно до п.6 ч.1 ст. 315 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення факту належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені у документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті.
Відповідно до ч. 2 ст. 315 ЦПК України, в судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Враховуючи надані позивачем та її представником докази, суд приходить до висновку, що в судовому засіданні знайшли підтвердження факти, на які посилаються останні, у зв'язку з чим, позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про визнання права власності на 2/5 частини житлового будинку в порядку спадкування за заповітом, суд виходить з наступного.
Як встановлено вище, ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 77 років помер батько позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , про що 09 грудня 2008 року Відділом реєстрації актів цивільного стану по м. Новомосковську Новомосковського міськрайонного управління юстиції Дніпропетровської області зроблено відповідний актовий запис за № 1042, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 09 грудня 2008 року.
Спадкова справа № 309/2009 заведена 03 червня 2009 року Новомосковською державною нотаріальною конторою Дніпропетровської області, номер у Спадковому реєстрі: 47090979, що підтверджується Витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі № 20050124 від 03 червня 2009 року.
Встановлено, що після смерті ОСОБА_2 відкрилась спадщина на належне йому майно, а саме - на 2/5 частини житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який належав померлому на підставі свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок (домоволодіння), виданого 20 вересня 1993 року Новомосковською адміністрацією Дніпропетровської області згідно розпорядження Новомосковської адміністрації Дніпропетровської області № 1088 від 10 вересня 1993 року, зареєстрованого в Новомосковському БТІ 05 жовтня 1993 року за р. № 3439-33.
Згідно технічного паспорту виготовленого станом на 26 травня 1993 року на житловий будинок індивідуального житлового фонду, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який складається з: житлового будинку - літ. «А», загальною площею 52,4 кв.м., житловою площею 25,5 кв.м., допоміжною площею 23,0 кв.м.; житлового будинку - літ. «К», загальною площею 57,0 кв.м.; сіней - літ. «а,к»; літньої кухні - сараю - літ. «Л»; вбиральні - літ. «Г»; навісів - літ. «Е,М»; сараю - літ. «Ж»; погребу - літ. «З»; літнього душу - літ. «И»; тамбуру - літ. «а1»; зливної ями - літ. «Я»; огорожі № 2, № 3; колодязя № 5; замощення № 6. Роки побудови 1956-1992.
За життя, 29 вересня 1993 року ОСОБА_2 склав заповіт, посвідчений державним нотаріусом Новомосковської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Копиловою Г.Г. за реєстровим № 4553, яким належну йому частку житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , заповів в рівних долях позивачу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Згідно із ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну, скасування.
Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права.
Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.
Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання.
Здійснення права на заповіт не пов'язується законом з місцем проживання та перебування заповідача.
Відповідно до приписів ч.ч. 2-4 ст. 1254 ЦПК України заповідач має у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.
Зі спадкової справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 після смерті батька ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 є єдиним спадкоємцем за заповітом. Інших спадкоємців як за законом так і за заповітом судом не встановлено.
Також встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 у віці 42 роки померла донька спадкодавця ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , про що 12 жовтня 1998 року Відділом реєстрації актів громадянського стану Виконавчого комітету Новомосковської міської ради депутатів Дніпропетровської області зроблено запис за № 801, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 від 12 жовтня 1998 року.
Спадкова справа після смерті ОСОБА_3 не заводилася, що підтверджується Інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) № 78496361 від 25 вересня 2024 року.
Відповідно до абзацу 2 п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 у разі неприйняття спадщини чи відмови від неї одним із спадкоємців за заповітом застосовується норма ч. 1 ст. 1275 ЦК України, відповідно до якої частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну.
Таким чином, з огляду на наведене та враховуючи волю спадкодавця, відображену в заповіті, а також встановивши, що ОСОБА_3 померла до часу відкриття спадщини після смерті батька ОСОБА_2 , а тому остання не могла вчинити дії щодо прийняття спадщини, у зв'язку з чим частка останньої у спадщині, на яку вона мала право за заповітом, переходить до інших спадкоємців за заповітом, тобто до позивача ОСОБА_1 , яка є єдиним спадкоємцем за заповітом після смерті батька.
Вирішуючи спір по суті заявлених вимог, суд застосовує наступні норми права.
Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до положення статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Закону України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до ст.1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно ст. 1216, 1222, 1223 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
На підставі ст. 1216 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Статтею 1217 ЦК України визначено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
На підставі ст. 1258 ЦК України, 1. Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. 2. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
Статтею 1261 ЦК України визначено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Згідно до вимог ст. 1268 ЦК України, 1. Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. 2. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. 3. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. 5. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Вимогами статті 1269 ЦК України визначено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. 2. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.
З матеріалів спадкової справи № 309/2009 вбачається, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 на день смерті був зареєстрований та проживав один за адресою: АДРЕСА_1 .
На підставі статті 1270 ЦК України, 1. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Згідно із ст. 1275 ЦК України, якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну. Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за законом з тієї черги, яка має право на спадкування, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за законом тієї ж черги і розподіляється між ними порівну. Положення цієї статті не застосовуються, якщо спадкоємець відмовився від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця, а також коли заповідач підпризначив іншого спадкоємця. Якщо на спадкоємця за заповітом, який відмовився від прийняття спадщини, було покладено заповідальний відказ, обов'язок за заповідальним відказом переходить до інших спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину, і розподіляється між ними порівну. Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.
Статтею 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
На підставі ст. 1225 ЦК України, право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах із збереженням її цільового призначення.
Статтею 328 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Одночасно із цим, визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.
Пунктом 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справі про спадкування», судам роз'яснено, що у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.
В даному випадку, судом встановлено, що через постанову нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, у позивача існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку, у зв'язку із чим такий спір підлягає вирішенню шляхом ухвалення судового рішення в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.
Згідно зі ст.3 зазначеного Закону право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.
Державна реєстрація права власності на житлові будинки, споруди регулювалася підзаконними нормативними актами, зокрема, такими як Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року, та Тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року №7/5.
Зазначені нормативні акти передбачали державну реєстрацію будівель, споруд, державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, проте виникнення права власності на будинки, споруди не залежало від державної реєстрації до часу набрання чинності ЦК та Законом України від 01 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони, та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Крім того, згідно з частиною першою та частиною другою статті 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.
Вперше на законодавчому рівні було встановлено порядок та умови прийняття в експлуатацію об'єктів будівництва постановою Кабінету Міністрів України від 05 серпня 1992 року № 449 «Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення» (втратила чинність). Тобто до 05 серпня 1992 року не передбачалась процедура введення приватних житлових будинків в експлуатацію при оформленні права власності.
На виконання постанови Ради Міністрів УРСР від 11 березня 1985 року № 105 у 1985-1988 роках сільськими, селищними, районними радами народних депутатів ухвалювалось рішення щодо оформлення права власності та реєстрації будинків у бюро технічної інвентаризації за даними погосподарських книг сільських, селищних рад із додатками списків громадян, яким ці будинки належали.
Таким чином, з аналізу положень Конституції України та Цивільного кодексу України вбачається, що не потребує введення в експлуатацію приватних житлових будинків, збудованих до 05 серпня 1992 року, при набутті права власності на такі об'єкти (лист Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 01 вересня 2011 року № 40-12-2409 «Щодо прийняття в експлуатацію об'єктів, закінчених будівництвом до 5 серпня 1992 року»). До 19 січня 1996 року згідно Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої 31.01.1966 року Міністерством комунального господарства УРСР, яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від 13 грудня 1995 року № 56, Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року № 7/5, зареєстрованого в Міністерстві Юстиції 18 лютого 2002 року за № 157/6445 (з подальшими змінами), не підлягали реєстрації будинки та домоволодіння, розташовані в сільських населених пунктах, які адміністративно підпорядковані містам або селищам міського типу, але не приєднані до них.
Документом, який засвідчує відповідність закінчених будівництвом до 05 серпня 1992 року індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, які не підлягають прийняттю в експлуатацію, вимогам законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил, зокрема для потреб державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, є технічний паспорт, складений за результатами технічної інвентаризації (лист Державної архітектурно-будівельної інспекція України від 30 липня 2012, № 40-19-5376 «Щодо порядку прийняття в експлуатацію самовільно побудованого садового будинку і розмірів штрафів»).
Обов'язок власників забезпечити державну реєстрацію прав власності на всі без винятку об'єкти нерухомості введений лише з 29.06.1998 року, тобто з набранням чинності Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, які перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики від 09.06.1998 року № 121.
Відповідно до ст.ст.25, 30, 346 ЦК України, листа Міністерства юстиції України №19-32/319, від 21.02.2005 року, якщо у разі смерті власника нерухомого майна, первинна реєстрація права власності на яке не проводилась і правовстановлюючий документ відсутній, питання про визначення належності цього майна попередньому власнику та наступного власника (спадкоємця) повинно вирішуватися у судовому порядку.
Таким чином, у разі відсутності державної реєстрації права власності на нерухоме майно, створене та оформлене в передбаченому законом порядку до набрання чинності Законом України від 01 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», спадкоємці, які прийняли спадщину, мають право на оформлення спадкових прав.
Як роз'яснено у п.6 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», суди повинні мати на увазі, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п'ята статті 1268 ЦК), проте право власності на нерухоме майно у разі прийняття спадщини виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації речового права на нерухоме майно (стаття 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Разом із тим суди повинні розмежовувати право на спадщину як майнове право (об'єкт спадкування) та виникнення права власності на спадкове майно як на об'єкт нерухомого майна.
Спадкоємець має право звернутися із заявою про державну реєстрацію переходу права власності до органу, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, після прийняття спадщини в порядку, передбаченому законом. Якщо право власності спадкодавця не було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, правовстановлюючими є документи, що підтверджують підставу для переходу права власності в порядку правонаступництва, а також документи спадкодавця, що підтверджують виникнення у нього права власності на нерухоме майно (стаття 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Відповідно до п. 4.18. Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 року №296/5, якщо до складу спадкового майна входить нерухоме майно, що підлягає реєстрації (за винятком земельної ділянки), нотаріус виготовляє витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За відсутності у спадкоємця необхідних для видачі свідоцтва про право на спадщину документів нотаріус роз'яснює йому процедуру вирішення зазначеного питання в судовому порядку.
Згідно положень Постанови Пленуму Верховного суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування», свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.
Згідно роз'яснень, викладених в пункті 3.1. листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 № 24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування», право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Якщо нотаріусом обґрунтовано відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, виникає цивільно-правовий спір, що підлягає розгляду у позовному провадженні.
Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку, в тому числі й у випадку визначення судом за позовом спадкоємця додаткового строку для прийняття спадщини.
Зважаючи на відмову нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину, іншого шляху окрім звернення до суду за захистом порушеного права у позивача немає та відповідно ст.16 ЦК України він обрав правильний спосіб захисту свого порушеного права.
За встановлених обставин, зважаючи на те, що спадкодавець ОСОБА_2 набув право власності на 2/5 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , проте за життя не встиг належним чином оформити та зареєструвати своє право власності, при цьому державна реєстрація речових прав на нерухоме майно це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, відсутність якої не може бути підставою позбавлення спадкоємців права на спадщину.
Враховуючи те, що право власності спадкодавця доведено наведеними вище обставинами та доказами,позивач ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем за заповітом після смерті батька ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до ст. 1270 ЦК України прийняла спадщину, звернувшись до державного нотаріуса з заявою про прийняття спадщини, але отримати свідоцтво про право на спадщину не змогла через неможливість встановлення тотожності особи спадкодавця та заповідача, а також відсутність реєстрації права власності за спадкодавцем на спірне нерухоме майно, у зв'язку з чим за нею належить визнати право власності на 2/5 частини спадкового житлового будинку, в порядку спадкування за заповітом після смерті батька ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).
Згідно частин 1-3 статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення від 21 січня 1999р. в справі «Гарсія Руїзпроти Іспанії», від 22 лютого 2007р. в справі «Красуля проти Росії», від 5 травня 2011р. в справі «Ільяді проти Росії», від 28 жовтня 2010р. в справі «Трофимчук проти України», від 9 грудня 1994р. в справі «ХіроБалані проти Іспанії», від 01 липня 2003р. в справі «Суомінен проти Фінляндії», від 7 червня 2008р. в справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та MesropMovsesyan проти Вірменії») свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Європейський суд з прав людини оцінює ступінь вмотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року №6-887цс17.
Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що заявлені вимоги ґрунтуються на вимогах закону, а тому підлягають задоволенню.
У відповідності до ст. 133 ЦПК України, 1. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. 2. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. 3. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, в тому числі на професійну правничу допомогу.
На підставі ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача.
В той же час, враховуючи відсутність вини відповідача, суд приходить до висновку, що судові витрати повинні бути покладені на позивача.
На підставі вищевикладеного та керуючись ст. ст. 4, 6-10, 12, 13, 76-81, 89, 141, 258-259, 263-268, 273, 354 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Самарівської міської ради Дніпропетровської області, третя особа - Перша Самарівська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області про встановлення фактів, що мають юридичне значення, визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за заповітом, - задовольнити.
Встановити факт, що має юридичне значення, а саме, що Свідоцтво про право особистої власності на житловий будинок (домоволодіння) від 20 вересня 1993 року видане на ім'я (мовою оригіналу) ОСОБА_5 Новомосковською адміністрацією Дніпропетровської області на підставі розпорядження Новомосковської адміністрації № 1088 від 10 вересня 1993 року, зареєстроване в Новомосковському БТІ 05 жовтня 1993 року за р.№ 3439-33 було фактично видане на ім'я ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Встановити факт, що має юридичне значення, а саме, що заповіт від 29 вересня 1993 року, складений ОСОБА_4 та посвідчений державним нотаріусом Новомосковської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Копиловою Г.Г. за р. № 4553 був фактично складений ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 2/5 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який складається з: житлового будинку - літ. «А», загальною площею 52,4 кв.м., житловою площею 25,5 кв.м., допоміжною площею 23,0 кв.м.; житлового будинку - літ. «К», загальною площею 57,0 кв.м.; сіней - літ. «а,к»; літньої кухні-сараю - літ. «Л»; вбиральні - літ. «Г»; навісів - літ. «Е,М»; сараю - літ. «Ж»; погребу - літ. «З»; літнього душу - літ. «И»; тамбуру - літ. «а1»; зливної ями - літ. «Я»; огорожі № 2, № 3; колодязя № 5; замощення № 6, в порядку спадкування за заповітом після смерті батька ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Судові витрати покласти на позивача ОСОБА_1 .
Учасники справи:
-позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 ;
- відповідач: Самарівська міська рада Дніпропетровської області, код ЄДРПОУ 34359199, місцезнаходження за адресою: 51200, Дніпропетровська область, м. Самар, вул. Гетьманська, буд. 14;
- третя особа: Перша Самарівська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області, код ЄДРПОУ 02891109, місцезнаходження за адресою: 51200, Дніпропетровська область, м. Самар, вул. Гетьманська, буд. 22;
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути поданою до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів, з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Повне рішення суду складено 02 вересня 2025 року.
Суддя Д.І. Городецький