Рішення від 10.11.2025 по справі 916/2315/25

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"10" листопада 2025 р.м. Одеса Справа № 916/2315/25

Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/2315/25

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Приватна охорона «Смерч» (03127, м. Київ, Голосіївський проспект, № 93, кімн. 731, код ЄДРПОУ 39509963)

до відповідача: Публічного акціонерного товариства «Машинобудівне виробниче об'єднання «Оріон» (65098, м. Одеса, вул. Гаркавого (Житомирська), № 6, код ЄДРПОУ 14309913)

про стягнення 176 831,16 грн,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Приватна охорона «Смерч» звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Публічного акціонерного товариства «Машинобудівне виробниче об'єднання «Оріон», в якому позивач просить суд стягнути з відповідача 3% річних від простроченої суми заборгованості в розмірі 34336,16 грн та збитки від інфляції в сумі 142495,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за договором № 01/07 надання охоронних послуг від 01.07.2019 та невиконанням відповідачем постанови Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.10.2024 у справі № 916/391/24 стосовно зобов'язань щодо оплати заборгованості, у зв'язку з чим на суму заборгованості позивачем нараховано інфляційні втрати та 3 % річних.

Як вказує позивач, постановою Південно- західного апеляційного господарського суду від 15.10.2024 у справі № 916/391/24 було стягнуто з Публічного акціонерного товариства «Машинобудівне виробниче об'єднання «Оріон» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Приватна охорона «Смерч» 745994 грн заборгованості за договором № 01/07 надання охоронних послуг від 01.07.2019.

Однак, за ствердження позивача, попри обізнаність відповідача про існування заборгованості, рішення суду ним не виконано й станом на момент подання позову, у зв'язку з чим позивач вважає, що має право на нарахування 3% річних та інфляційних втрат за період невиконання відповідачем свого зобов'язання зі сплати 745994 грн заборгованості, а саме за період з 29.11.2023 по 11.06.2025.

Позивач додає, що заборгованість відповідача перед позивачем за 2023 рік станом на 31.10.2023 становить 925 994 грн. Південно-західним апеляційним господарським судом у справі № 916/391/24 не було задоволено вимоги щодо стягнення заборгованості за надані послуги у листопаді і грудні 2023 року за актом надання послуг №32 від 30.11.2023 на суму 250 250,00 грн. та актом надання послуг №35 від 31.12.2023 на суму 250 250,00 грн. Проте судом апеляційної інстанції були зараховані у зменшення заборгованості, яка була станом на 31.10.2023 у розмірі 925 994 грн, здійснені відповідачем платежі, зазначені у довідці ТОВ «Приватна охорона «Смерч» від 26.01.2024, 06.11.2023 у розмірі 40 000,00 грн, 14.11.2023 - 60 000,00 грн, 16.11.2023 - 50 000,00 грн, 29.11.2023 - 30 000,00 грн. Таким чином, на переконання позивача, станом на 29.11.2023 заборгованість відповідача перед позивачем склала 745 994,00 грн, у зв'язку з чим розрахунок 3% річних позивач здійснює саме від цієї дати.

ПАТ «Машинобудівне виробниче об'єднання «Оріон» у відзиві на позов, заперечуючи проти доводів позивача, зазначив, що позиція апеляційного суду у справі № 916/391/24 ґрунтується на непогодженні та не підписанні ПАТ «МВО «Оріон» акту надання послуг № 32 від 30.11.2023 на суму 250250,00 грн та акту надання послуг № 35 від 31.12.2023 на суму 250250,00 грн. Також з боку ПАТ «МВО «Оріон» не підписаний та не погоджений акт звіряння розрахунків станом на 31.12.2023, що охоплюється періодом листопад-грудень 2023 року.

Крім того, як наголошує відповідач, колегія суддів апеляційної інстанції прийняла позицію ПАТ «МВО «Оріон» стосовно неналежного надання ТОВ «Приватна охорона «Смерч» охоронних послуг за договором № 01/07 від 01.07.2019, що оформлено у протоколі засідання правління ПАТ «МВО «Оріон» №1-ЗП від 19.12.2023, який підтверджує недоліки наданих послуг.

Додатково відповідач зауважив, що на виконання постанови Південно- західного апеляційного господарського суду від 15.10.2024, судом виданий наказ 916/391/24 від 24.10.2024, а 27.05.2025 ТОВ «Приватна охорона «Смерч» звернулось до приватного виконавця Хлебникова О.В. із заявою щодо примусового виконання постанови апеляційного суду та приватний виконавцем того ж дня винесена постанова про відкриття виконавчого провадження № 78198687 на підставі наказу Господарського суду Одеської області 916/391/24 від 24.10.2024.

29.05.2025 на адресу приватного виконавця Хлебникова О.В. надійшла заява боржника ПАТ «МВО «Оріон» щодо зупинення виконавчих дій до закінчення однорічного строку з дня завершення приватизації, припинення чинності арештів та повернення стягнутих грошових коштів, яка обґрунтована тим, що наказом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях від 18.01.2022 №89 прийнято рішення щодо приватизації державного пакету акцій розміром 50% статутного капіталу ПАТ МВО «Оріон», що становить 2883281 штук акцій, шляхом продажу його на аукціоні з умовами.

05.09.2024 відбувся електронний аукціон з продажу пакета акцій розміром 50% статутного капіталу ПАТ МВО «Оріон», а 09.10.2024 року укладено договір купівлі-продажу об'єкта малої приватизації. Відповідно до наказу Фонду державного майна України №818 від 31.10.2024 року «Про затвердження результатів продажу та завершення приватизації об'єкта малої приватизації державного пакету акцій ПАТ «МВО Оріон» приватизація завершена.

Відтак, на переконання відповідача, з огляду на пряму заборону проведення будь-яких виконавчих дій стосовно боржника, що перебував в процесі приватизації і така завершилась, у приватного чи державного виконавця відсутні законодавчі підстави для здійснення примусового виконання виконавчого документа, у даному випадку до 31.10.2025.

В свою чергу, як додає відповідач, 04.06.2025 приватним виконавцем Хлебниковим О.В. винесена постанова про зупинення вчинення виконавчих дій в межах виконавчого провадження № 78198687 на підставі ст. 34-35 ЗУ «Про виконавче провадження» до закінчення однорічного строку з дня завершення приватизації.

Відтак, за ствердженням відповідача, у нього з моменту винесення постанови Південно- західного апеляційного господарського суду від 15.10.2024 у справі № 916/391/24, відкриття виконавчого провадження № 78198687 та звернення ТОВ «ПО «Смерч» з позовом у справі № 916/2315/25 існують тимчасові законні підстави не виконувати судове рішення по справі № 916/391/24 та не нести додаткової відповідальності за його невиконання.

За висновком відповідача, до нього не можуть бути застосовані додатково інфляційні витрати та річні, враховуючи його законну бездіяльність, яка існує у межах законодавства, та відсутність вини відповідача, а звернення позивача з відповідним позовом в період коли діють законодавчо визначені підстави для невиконання судового рішення, є передчасним та необґрунтованим.

Позивач надав відповідь на відзив відповідача, де, не погоджуючись з доводами останнього, вказує, що оскільки матеріалами справи підтверджується факт порушення відповідачем строків виконання свого обов'язку щодо сплати заборгованості, позивач має право на стягнення вартості нарахованих за прострочення виконання вказаного обов'язку 3% річних та інфляційних втрат. При цьому, законодавча підстава для звільнення боржника від відповідальності, визначеної ст. 625 ЦК України, передбачена у п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, яка стосується виключно зобов'язань про надання кредиту (позики), а тому не звільняє відповідача від нарахування передбачених ст. 625 ЦК України 3% річних та інфляційних втрат за неповернення боргу за договором надання охоронних послуг.

Отже, на думку позивача, у даній справі відсутні підстави для застосування п. 18 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, а посилання відповідача на процедуру приватизації 50 відсотків статутного капіталу боржника як на підставу для звільнення від відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК України, є помилковим, оскільки не містить положень про звільнення боржника від такої відповідальності у період проведення процедури приватизації Закон України «Про приватизацію державного і комунального майна» і Закон України «Про виконавче провадження».

Відтак, на переконання позивача, зважаючи на те, що у даній справі наявні умови для застосування ч. 2 ст. 625 ЦК України, та таке застосування не пов'язано з зупиненням вчинення виконавчих дій з примусового виконання рішення суду, яке набрало законної сили та/або процедурою приватизації 50 відсотків статутного капіталу боржника, позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Інші заяви по суті до суду не надходили.

2. Процесуальні питання, вирішені судом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.06.2025 позовна заява вх.№2367/25 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.

17.06.2025 ухвалою Господарського суду Одеської області позовну заяву (вх.№2367/25 від 12.06.2025) прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу № 916/2315/25 постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін. Відповідачу запропоновано у відповідності до вимог ст. 165 ГПК України надати суду відзив на позов.

Крім того, роз'яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

25.06.2025 представник відповідача звернувся до суду із заявою (вх. № 20139/25), якою просив залучити його у справу № 916/2315/25 в якості представника ПАТ «МВО «Оріон» та надати доступ до електронної справи в підсистемі «Електронний суд». Вказана заява була задоволена судом та 26.06.2025 представнику наданий доступ до матеріалів електронної справи.

15.07.2025 відповідач надав до суду відзив на позов (вх. № 22418/25), який судом було прийнято до розгляду, з огляду на поважність причин пропуску строку на його подання, та долучено до матеріалів справи разом із доданими до нього документами.

Того ж дня відповідачем також було подано до Господарського суду Одеської області клопотання (вх. № 22425/25 від 15.07.2025) про розгляд справи № 916/2315/25 в порядку загального позовного провадження.

30.07.2025 ухвалою Господарського суду Одеської області клопотання Публічного акціонерного товариства «Машинобудівне виробниче об'єднання «Оріон» (вх. № 22425/25 від 15.07.2025) про розгляд справи № 916/2315/25 за правилами загального позовного провадження залишено без задоволення.

16.07.2025 від позивача до суду надійшла відповідь (вх. № 22515/25), яка також судом була прийнята до розгляду та долучена до матеріалів справи із доданими до неї доказами.

03.09.2025 ТОВ «Приватна охорона «Смерч» надало до суду клопотання (вх. № 27266/25) про розподіл судових витрат. Вказане клопотання разом із долученими до нього документами долучено судом до матеріалів справи.

07.10.2025 ПАТ «МВО «Оріон» звернулось до суду із клопотанням (вх. № 31186/25) про зменшення судових витрат.

17.10.2025 від позивача надійшли до суду заперечення (вх. № 32793/25) проти клопотання відповідача про зменшення судових витрат.

Отже, судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення учасників про розгляд даної справи.

Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.

За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.

У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов'язків є суттєво ускладеною. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.

Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії».

За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Окрім того, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» зазначив, що [..] очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі «Штеґмюллер проти Авторії»).

У справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).

Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»).

При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об'єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв'язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв'язку потребує додаткового часу.

Водночас, у місті Одесі періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров'ю.

На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв'язку зі збройною агресією збоку РФ, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, постійні повітряні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів всієї країни, відсутність електроенергії у зв'язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів, з метою всебічного, повного, об'єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов'язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.

З урахуванням викладеного, за об'єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов'язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.

Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення /виклику/ учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

10.11.2025 судом було ухвалено та підписано рішення у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.

3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.

Як встановлено судом, Товариство з обмеженою відповідальністю «Приватна охорона «Смерч» зверталось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства Машинобудівного виробничого об'єднання «ОРІОН» про стягнення 1246494,00 грн. Позивач у позові в обґрунтування позовних вимог зазначав, що 01.07.2019 між ТОВ «Приватна охорона «Смерч» та ПАТ «Машинобудівне виробниче об'єднання «Оріон» був укладений договір № 01/07, згідно якого замовник доручає, а виконавець забезпечує охорону товарно-матеріальних цінностей, офісних, складських, виробничих, службових приміщень, розташованих за адресами м. Одеса, вул. Гаркавого, 6; м. Одеса, вул. Степова, 9; м. Одеса, вул. Болгарська, 71, 80; пляж Лузанівка по вул. Миколаївська дорога, 142 (причал №203) у м. Одесі. Так, позивач стверджує, що ним належним чином виконувались вимоги з надання охоронних послуг за договором № 01/07 від 01.07.2019, однак, відповідач грошові зобов'язання не виконав, у зв'язку з чим у останнього утворилась заборгованість у сумі 1246494,00грн.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 17.06.2024 у справі № 916/391/24 позов задоволено. Стягнуто з Публічного акціонерного товариства Машинобудівного виробничого об'єднання «Оріон» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Приватна охорона «Смерч» 1 246 494 грн заборгованості, 18 697 грн судового збору.

15.10.2024 постановою Південно-західного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Машинобудівне виробниче об'єднання «Оріон» задоволено частково, а рішення Господарського суду Одеської області від 17.06.2024 у справі №916/391/24 змінено та викладено резолютивну частину рішення в наступній редакції: Позов задовольнити частково. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Машинобудівного виробничого об'єднання «Оріон» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Приватна охорона «Смерч» 745 994 грн заборгованості, 11 189 грн 91 коп. судового збору. В іншій частині позову відмовлено.

Під час перегляду справи № 916/391/24 судом апеляційної інстанції встановлено, що 01.07.2019 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Приватна охорона «Смерч» (виконавець) та Публічним акціонерним товариством «Машинобудівне виробниче об'єднання «Оріон» (замовник) було укладено договір № 01/07 надання охоронних послуг, згідно якого замовник доручає, а виконавець забезпечує охорону товарно-матеріальних цінностей, офісних, складських, виробничих службових приміщень, разом надалі іменованих як «об?єкт», розташованих за наступними адресами: територія зі складськими та виробничими приміщеннями (цехами) за адресою м. Одеса, вул. Гаркавого, 6; територія зі складськими та виробничими приміщеннями (цехами) за адресою м. Одеса, вул. Степова 9; територія зі складськими приміщеннями за адресою м. Одеса, вул. Болгарська, 71,80, а також територія водноспортивної (човнової) станції на пляжі «Лузанівка» по вул. Миколаївська дорога, 142 (причал №203) у м. Одесі. Обов'язковою умовою на момент складання і виконання договору є наявність у замовника прав на володіння об'єктом у вигляді права власності, права на повне господарське володіння, оперативне управління, оренда лізинг, доручення і т.д.), про що інформується виконавець замовником у письмової формі з наданням засвідчених замовником копій документів підтверджуючих права замовника на володіння об?єктом (п.п. 1.1., 1.2. договору в редакції додаткової угоди № 1).

Згідно п.п. 7.1., 7.2., 7.4., 7.5., 7.6. договору № 01/07 від 01.07.2019 (в редакції додаткових угод №№ 1-5) вартість послуг, передбачених п.1.1 цього договору за кожен місяць становить 250250,00 грн. Вартість послуг за цим договором підлягає перегляду в разі внесення змін до обсягів і змісту послуг, а також збільшення витрат виконавця на організацію та надання послуг шляхом підписання сторонами додаткової угоди до цього договору. Щомісяця в термін до 5 числа місяця, наступного за звітним, замовник підписує наданий виконавцем акту прийому-передачі наданих послуг, який підтверджує прийом у виконавця наданих послуг. Замовник проводить оплату наданих виконавцем послуг щомісячно, але не пізніше 10-го (десятого) числа місяця наступного за звітним. Моментом виконання замовником своїх грошових зобов'язань за цим договором є момент списання грошових коштів з поточного рахунку замовника.

Судом апеляційної інстанції у справі № 916/391/24 також встановлено, що в матеріалах справи містяться акти наданих послуг на загальну суму 1 246 494,00 грн, зокрема акт надання послуг №32 від 30.11.2023 на суму 250 250,00 грн та акт надання послуг №35 від 31.12.2023 на суму 250 250,00 грн не підписані з боку Публічного акціонерного товариства «Машинобудівне виробниче об'єднання «Оріон».

Крім того, акт звіряння розрахунків підписаний з боку відповідача лише станом на 31.10.2024. Водночас, акт звірки взаєморозрахунків за період 2023 року станом на 31.12.2023 не підписано з боку Публічного акціонерного товариства «Машинобудівне виробниче об'єднання «ОРІОН», що охоплюється періодом листопад-грудень 2023 року за період який відповідачем не підписані акти надання послуг.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, оскільки позивачем не надано доказів надання послуг, які зазначені в актах надання послуг №32 від 30.11.2023 на суму 250 250,00 грн та №35 від 31.12.2023 на суму 250 250,00 грн.

Постанова Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.10.2024 у справі № 916/391/24 учасниками справи не була оскаржена до Верховного Суду у строки, передбачені статтею 288 ГПК України, та відповідно набрала законної сили 15.10.2024.

24.10.2024 Господарським судом Одеської області, на виконання постанови Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.10.2024 по справі №916/391/24, виданий наказ про стягнення з Публічного акціонерного товариства «Машинобудівного виробничого об'єднання «Оріон» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Приватна охорона «Смерч» 745 994 грн заборгованості та 11 189 грн 91 коп судового збору.

Між тим, як убачається з договору купівлі-продажу об'єкта малої приватизації від 09.10.2024 державний пакет акцій ПАТ МВО «Оріон» у кількості 2 883 281 штук акцій, що становить 50 % статутного капіталу товариства, набуло у власність ТОВ «Мейсшип Каррі».

Відповідно до наказу Регіонального відділення фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях від 31.10.2024 № 818 затверджено результати продажу об'єкту об'єкта малої приватизації - державного пакету акцій ПАТ МВО «Оріон» у кількості 2 883 281 штук акцій, що становить 50 % статутного капіталу товариства та постановлено вважати таку приватизацію завершеною.

27.05.2025 ТОВ «Приватна охорона «Смерч» звернулась до приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Хлєбникова О.В. із заявою про відкриття виконавчого провадження з виконання рішення Господарського суду Одеської області від 17.06.2023.

27.05.2025 приватним виконавцем виконавчого округу Одеської області Хлєбниковим О.В. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 78198687 щодо виконання наказу Господарського суду Одеської області від 24.10.2024 у справі № 916/391/24.

29.05.2025 ПАТ МВО «Оріон» звернулось до приватного виконавця Хлебнікова О.В. з листом № 49-05/25, в якому зазначило про затвердження результатів продажу та завершення приватизації об'єкта малої приватизації - державного пакету акцій ПАТ МВО «Оріон». Посилаючись на пункт 12 частини першої ст. 34 та ст. 35 Закону України «Про виконавче провадження» відповідач зазначив, що у приватного виконавця відсутні законодавчо визначені підстави для здійснення примусового виконання виконавчого документа, що перебуває на виконанні до 31.10.2025.

Як убачається з постанови від 04.06.2025 у виконавчому провадженні № 78198687 приватний виконавець Хлєбников О.В., керуючись наведеними вище обставинами та законодавчими нормами, зупинив вчинення виконавчих дій з примусового виконання наказу Господарського суду Одеської області у справі № 916/391/24, виданого 24.10.2024, до закінчення однорічного строку з дня завершення приватизації.

У зв'язку з тим, що відповідачем не було здійснено оплату вартості означених вище послуг та не виконано постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.10.2024 у справі № 916/391/24, позивач звернувся з даним позовом до суду і просить суд стягнути з відповідача 3 % річних у сумі 34336,16 грн та інфляційні втрати в сумі 142495,00 грн.

4. Норми права, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.

За змістом ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Частиною 1 ст. 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.

Згідно із приписами статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

За правилами статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини 1 статті 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Приписами статті 530 ЦК України встановлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

У відповідності до ст. 599 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною 1 ст. 614 Цивільного кодексу України визначено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. При цьому відсутність своєї вини відповідно до ч. 2 ст. 614 Цивільного кодексу України доводить особа, яка порушила зобов'язання.

Згідно з ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно зі ст.626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

В свою чергу, частиною 1 статті 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Як встановлено статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно ч.1 ст.901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до ч.1 ст.903 ЦК України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.

Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Чинне законодавство визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Господарський суд, проаналізувавши наведені вище норми матеріального права в аспекті спірних правовідносин, зазначає, що між Товариством з обмеженою відповідальністю «Приватна охорона «Смерч» та Публічним акціонерним товариством «Машинобудівне виробниче об'єднання «Оріон» виникли господарські зобов'язання, підставою яких є письмовий договір № 01/07 надання охоронних послуг від 01.07.2019, відповідно до умов якого позивач взяв на себе зобов'язання щодо забезпечення охорони товарно-матеріальних цінностей, офісних, складських, виробничих службових приміщень відповідача, а останній, в свою чергу зобов'язався здійснювати оплату наданих позивачем послуг щомісячно, але не пізніше 10-го (десятого) числа місяця наступного за звітним.

Суд зазначає, що остаточним судовим рішенням - постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.10.2024 було встановлено факт наявності у відповідача заборгованості у розмірі 745994,00 грн, у зв'язку з чим за результатами аналізу документів у справі № 916/391/24 суд дійшов висновку про наявність підстав для її стягнення, відтак саме у межах вказаної справи судом надавалась оцінка поданим сторонами доказам, у т ч. досліджувалось питання належності цих доказів, допустимості та достовірності для стягнення заборгованості у розмірі 745994,00 грн, а тому у межах даної справи суд не надає повторну оцінку цим доказам, а також не досліджує питання отримання та підписання відповідачем актів наданих послуг №32 від 30.11.2023 та №35 від 31.12.2023 та відповідного акту звірки взаєморозрахунків за період 2023 року станом на 31.12.2023, оскільки у даній справі предметом є стягнення 3% річних та інфляційних втрат нарахованих на суму 745994,00 грн, яка вже стягнута за рішенням суду.

Також, суд зазначає, що у межах справи № 916/391/24 судом надавалась оцінка договору № 01/07 надання охоронних послуг від 01.07.2019 і додатковим угодам до нього, та було встановлено, що термін дії договору був продовжений до 31.12.2025, встановлено вартість за виконані послуги за кожен місяць у сумі 250250,00 грн, а також визначено порядок та строки щомісячної оплати наданих послуг.

Згідно з частиною 2 статті 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Частинами 1 та 2 статті 18 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч. 4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Вказаний висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/9823/17.

Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Вказана правова позиція є сталою в судовій практиці і викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 11.12.2018 у справі № 910/3055/18 та від 13.08.2019 у справі № 910/11164/16.

Отже, не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

При цьому, суд зазначає, що преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 в справі «Совтрансавто-Холдінг» проти України» та від 28.11.1999 в справі «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Христов проти України» від 19.02.2009 та «Пономарьов проти України» від 03.04.2008).

Обставини, встановлені у рішенні Господарського суду Одеської області від 17.06.2024 та постанові Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.10.2024 у справі № 916/391/24 мають преюдиційне значення для вирішення цієї справи та повторного доведення не потребують, оскільки підтверджують наявність у відповідача грошових зобов'язань перед позивачем, їх розмір та факт настання строку їх виконання.

Таким чином, судове рішення у справі № 916/391/24 не може бути поставлене під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть йому суперечити, а тому факт неналежного виконання відповідачем своїх зобов'язань перед позивачем щодо сплати заборгованості за надані послуги за договором № 01/07 надання охоронних послуг від 01.07.2019 в сумі 745994,00 грн, підтверджено, зокрема, постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.10.2024 у справі №916/391/24, яка набрала законної сили.

Відтак, під час розгляду даної справи суд не надає повторну оцінку вказаному договору, оскільки судом у справі № 916/391/24 встановлено його дійсність та обов'язковість виконання сторонами його умов.

При цьому, суд зазначає, що саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання. (п.7.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань»).

Отже, у статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Норми цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.

Такий правовий висновок зроблено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), у якій відступлено від правових висновків, зроблених Верховним Судом України у постановах від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, який полягав у тому, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України); та від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, який полягав у тому, що дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п'ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов'язальних правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 вказала, що норми статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 01 червня 2016 року у справі № 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством.

Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

За змістом частини другої статті 625 Цивільного кодексу України три проценти річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Отже, за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).

Також Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2020 року у справі №910/4590/19 (провадження №12-189гс19), аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень ст. 625 ЦК України зробила висновок про те, що зобов'язання зі сплати інфляційних втрат та трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог в одній справі не є обов'язковим.

Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2024 року у справі № 657/1024/16-ц (провадження № 14-5цс23) зауважила, що оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) вказала, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу.

Прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити кредитору певну грошову суму, але неправомірно не сплачує її, визнається користуванням чужими коштами (аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 17.10.2023 у справі №921/460/22 (пункт 33), від 15.05.2024 у справі №910/6267/23 (пункт 5.25), від 21.05.2024 у справі №922/856/23 (пункт 20.8.), від 01.04.2025 у справі № 910/19066/23 (пункт 50) та інші).

Отже, враховуючи норму частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, право кредитора на нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних виникає виключно у зв'язку з простроченням виконання грошового зобов'язання. У цій справі мова йде про зобов'язання за договором № 01/07 надання охоронних послуг від 01.07.2019, строк виконання якого настав. Відтак момент його виконання визначається фактом сплати боржником коштів, а не датою остаточного вирішення спору.

Водночас щодо розміру заявлених сум, господарський суд звертає увагу на те, що в межах розгляду справи № 916/391/24 суд встановив, що ПАТ «МВО «Оріон» не в повному обсязі виконало умови укладеного договору в частині оплати наданих ТОВ «Приватна охорона «Смерч» послуг, унаслідок чого у ПАТ «МВО «Оріон» виникла заборгованість у розмірі 745994,00 грн, однак в описаних вище рішеннях відсутні періоди, за які виникла заборгованість та вказівка на виникнення моменту прострочення зобов'язань.

Згідно з розрахунками, доданими до позовної заяви, позивач розпочав нарахування з дати - 29.11.2023 з огляду на те, що судом апеляційної інстанції були зараховані у зменшення заборгованості, яка станом на 31.10.2023 становила 92599,00 грн, здійснені відповідачем платежі, зазначені у довідці ТОВ «Приватна охорона «Смерч», зокрема, останній платіж від 29.11.2023.

Отже, оскільки матеріали справи підтверджують факт прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання, що є підставою для застосування передбаченої договором та законом відповідальності, а також враховуючи, що відповідач здійснив останню оплату 29.11.2023, хоча, з огляду на умови договору щодо оплати наданих виконавцем послуг щомісячно, але не пізніше 10-го (десятого) числа місяця наступного за звітним, строк виконання зобов'язання щонайменше за останнім актом №29 від 31.10.2023 настав раніше - до 10.11.2023 включно, позивач обґрунтовано нарахував 3% річних та інфляційні втрати за період з 29.11.2023 по 11.06.2025.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних у сумі 34366,16 грн та інфляційних втрат в розмірі 142495,00 грн, судом встановлено, що він є арифметично вірними, обґрунтованими та відповідає вимогам законодавства та обставинам справи, а тому, позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

В свою чергу, суд вважає необґрунтованими доводи відповідача, що у нього наразі існують тимчасові законні підстави не виконувати судове рішення по справі № 916/391/24 та не нести додаткової відповідальності за його невиконання, враховуючи його законну бездіяльність й відсутність вини, з огляду на наступне.

Як вже було зазначено судом, чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження щодо його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків.

Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України, на які заборгованість за грошовим зобов'язанням підвищена в порядку індексації, а також процентів річних від простроченої суми за невиконання грошового зобов'язання, зокрема, за період після прийняття судом відповідного рішення. Кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.

Це положення спрямоване на захист майнового права та інтересу стягувача (кредитора у зобов'язанні), реальне забезпечення виконання зобов'язань та рішень суду. Оскільки у зв'язку з невиконанням боржником рішення суду та зобов'язання, стягувач (кредитор) зазнає матеріальних втрат від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті та від неправомірного користування належними йому до сплати коштами та ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та зупинення виконавчого провадження.

З цих же підстав суд не приймає доводів відповідача про наявність у нього законних підстав для невиконання рішення суду через завершення приватизації об'єкта малої приватизації та зупинення вчинення виконавчих дій, а отже відсутня вина, яка є необхідною ознакою для застосування до боржника міри відповідальності, у тому числі таких як стягнення річних та інфляційних.

Так, суд зазначає, що відповідно до ст.129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.18 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Отже, установлена обов'язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дозволяє ставити його виконання в залежність від волі боржника або будь-яких інших осіб, зокрема виконавця, на вчинення чи не вчинення дій щодо його виконання, оскільки це б нівелювало значення самого права звернення до суду як засобу захисту та забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів.

В свою чергу, вина боржника не враховується у разі заявлення вимог про стягнення на підставі ст. 625 ЦК України, оскільки формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів та інфляційних втрат, тому три проценти річних та інфляційні втрати не є неустойкою (штрафом, пенею) у розумінні положень статті 549 ЦК України.

При цьому, суд зазначає, що такі норми закону, у тому числі відповідні положення Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», що звільняють відповідача від сплати сум, нарахованих на підставі ст. 625 ЦК України, у зв'язку з перебуванням у процедурі малої приватизації та її завершенням відсутні.

Відтак, беручи до уваги зазначені законодавчі положення та дослідивши встановлені обставини справи, судом було встановлено факт неналежного виконання відповідачем прийнятих на себе договірних зобов'язань за умовами договору, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, не спростовано з боку відповідача належними та допустимими доказами за час розгляду справи, у зв'язку з чим, позовні вимоги про стягнення з відповідача 3% річних в розмірі 34336,16 грн та інфляційних втрат в розмірі 142495,00 грн є обґрунтованими, підтверджені відповідними доказами і підлягають задоволенню судом.

При цьому господарський суд вважає за необхідне зауважити наступне.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Відповідно до ч.ч.1 та 3 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

За приписами ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи з наведеного, потрібно зазначити, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Покладений на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були. При цьому кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо.

Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права, які враховуються за правилами ч.4 ст.236 ГПК України, зроблено в постанові Великої Палати Верховного суду від 21.06.2023 по справі № 916/3027/21.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v.Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v.Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України»).

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

На підставі повного, всебічного та безпосереднього дослідження наявних в матеріалах справи доказів в сукупності з урахуванням всіх обставин справи, що входять до предмету доказування у цій справі та стосуються кваліфікації спірних відносин, зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, враховуючи, що відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України, статей 193, 198 Господарського кодексу України (чинного на момент виникнення спірних правовідносин), зобов'язання повинні виконуватися належним чином у встановлений строк відповідно до умов і порядку укладеного між сторонами договору та згідно вимогам закону, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, приймаючи до уваги викладені обставини, оскільки судом не виявлено на підставі наявних доказів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, а відповідач не надав суду доказів, які б підтверджували сплату спірної заборгованості, суд вважає позовні вимоги щодо стягнення з відповідача заявленої заборгованості правомірними, законними та обґрунтованими, такими, що не спростовані відповідачем, і підлягають задоволенню в повному обсязі.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Приймаючи до уваги задоволення в повному обсязі позовних вимог позивача, сплачений останнім при поданні позову судовий збір в розмірі 2422,40 грн підлягає відшкодуванню за рахунок відповідача.

Щодо витрат позивача на професійну правничу допомогу у зв'язку з розглядом даної справи суд зазначає наступне.

Так, відповідно до частини 1 статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Згідно з частиною 2 статті 126 ГПК України за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно зі статтею 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: договір про надання правової допомоги; довіреність; ордер; доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Частиною першою статті 124 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.

У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору (частина друга статті 124 Господарського процесуального кодексу України).

Зазначене положення забезпечує дотримання принципу змагальності, відповідно до якого учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, та крім того, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Разом з цим, суд зазначає, що практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (надання послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу; 3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК).

Вказана правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду від 29 січня 2025 року у справі № 922/1500/24.

Застосування відповідних положень статті 124 Господарського процесуального кодексу України належить до дискреційних повноважень суду та вирішується ним у кожному конкретному випадку з урахуванням встановлених обставин кожної справи, а також інших чинників. Наведена норма надає суду право у разі невиконання стороною обов'язку подати попередній розрахунок судових витрат відмовити у їх відшкодуванні, за винятком суми сплаченого стороною судового збору.

Поряд з цим, згідно з вимогами частини восьмої статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Судом встановлено, що відповідно до матеріалів справи, представник позивача подаючи до суду позовну заяву вказав, що судові витрати, пов'язані із поданням позовної заяви складаються із судового збору та витрат на професійну правничу допомогу, які становлять 30000,00 грн, докази на підтвердження яких буде надано разом із клопотанням про розподіл судових витрат.

Також до поданої позовної заяви долучено ордер серії АІ №1920884 від 12.06.2025 виданий адвокату Шевченко Дмитру Валерійовичу та свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії КС № 6824/10 від 05.09.2018.

В подальшому, позивач надав суду клопотання відповідно до якого просив здійснити розподіл судових витрат за результатами розгляду справи № 916/2315/25 та стягнути з відповідача, окрім судового збору, витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 30000,00 грн.

В обґрунтування поданого клопотання позивач зауважив, що розмір витрат на оплату правової допомоги, на його думку, є співмірним із складністю справи, необхідним обсягом наданих адвокатом правничих послуг, значенням справи для сторони.

В свою чергу, відповідач, надавши клопотання про зменшення судових витрат, зазначив, що вважає грошову суму, яку позивач просить стягнути у якості судових витрат на професійну правничу допомогу за представництво інтересів у справі № 916/2315/25 у розмірі 30000,00 грн, необґрунтованою та непропорційною до предмета спору та складності справи.

Відповідач також додає, що ТОВ «Приватна охорона «Смерч» в червні 2025 року, інтереси якого представляє адвокат Шевченко Д.В., звернулось до суду з трьома фактично ідентичними позовами про стягнення з ПАТ «Машинобудівне виробниче об'єднання «Оріон» 3% річних та збитків від інфляції встановленої рішеннями Господарського суду Одеської області (справа №916/2315/25, №916/2316/25 та №916/2318/25), які є шаблонними, невеликого об'єму та у якості доказової бази містять лише математичний розрахунок заборгованості та роздруківки рішень суду.

Окрім того, як звертає увагу відповідач, по всім вказаним справам заявлені однакові судові витрати, що стосуються надання правничої допомоги у розмірі 30 000,00 грн, складені ідентичні відповіді на відзив та надані ідентичні клопотання про розподіл судових витрат з доказами, які різняться лише в нумерації додаткових угод, актів та рахунках-фактурах на оплату.

Відтак, відповідач вважає, що наявні підстави для застосування частини п'ятої статті 126 Господарського процесуального кодексу України, щодо зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Не погоджуючись з твердженнями відповідача, позивач надав заперечення на його клопотання, де пояснив, що кожне окреме провадження передбачає самостійне вчинення представником певних дій, зокрема, окремого аналізу матеріалів у кожній конкретній справі, оформлення окремих позовних заяв, розрахунків, відстеження процесуального руху справи та підготовки інших процесуальних документів.

За ствердженням позивача, правова позиція може бути уніфікованою, однак її реалізація у кожній справі є автономною і потребує витрат часу, юридичного аналізу та відповідної підготовки. Відповідач у свою чергу не надав жодних доказів та належного обґрунтування невідповідності заявлених витрат критеріям, визначених у ст. 126 ГПК України, натомість останній висловив лише власну думку непогодження.

Так, згідно зі статтею 15 Господарського процесуального кодексу України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 Господарського процесуального кодексу України).

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:

1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 Господарського процесуального кодексу України);

2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 Господарського процесуального кодексу України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу.

3) розподіл судових витрат (стаття 129 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ч. 4 ст. 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Для встановлення розумного розміру наданих послуг адвоката слід надати належну правову оцінку договору у сукупності з іншими доказами, складністю справи та виконання адвокатом робіт (наданих послуг), витраченим часом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих послуг та виконання робіт, ціною позову та (або) значення справи. Суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Як убачається з матеріалів справи, 01.05.2025 між адвокатом Шевченком Дмитром Валерійовичем (адвокат) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Приватна охорона «Смерч» (клієнт) було укладено договір про надання правничої допомоги, відповідно до умов якого клієнт доручає, а адвокат приймає на себе зобов'язання надавати правничу допомогу в обсязі та на умовах, передбачених даним договором.

За умовами п.п. 5.1., 5.2. договору клієнт оплачує послуги адвоката, оформлені відповідно до п. 5.2. або, альтернативно, до п. 5.6. цього договору, за фактом їх надання, якщо сторони не домовляться по окремим роботам про часткову або попередню оплату. Для оплати наданих послуг адвокат надає клієнту рахунок-фактуру і ает приймання-передачі послуг. В акті приймання-передачі послуг зазначається інформація про: кількість відпрацьованих адвокатом годин/кількість судових засідань, у яких прийняв участь адвокат; вартість наданих послуг.

Пунктами 5.3., 5.4. договору передбачено, що індивідуальна погодинна ставка адвоката становить 2000,00 грн. У випадках, коли можна точно визначити обсяг робіт, сторони можуть встановлювати фіксовану суму вартості послуг адвоката шляхом укладення додаткової угоди до договору. У таких випадках (а також в інших випадках, коли сума вартості послуг попередньо узгоджена з клієнтом).

Відповідно до п.п. 5.5., 5.6. договору клієнт здійснює оплату послуг адвоката протягом 6 місяців з дати підписання сторонами акта приймання-передачі послуг та отримання клієнтом оригіналу рахунку. При цьому, сторони погодили вважати датою підписання акта приймання-передачі послуг дату його отримання клієнтом. Сторони залишають за собою право з урахуванням конкретних обставин погоджувати інший спосіб виконання й оплати послуг.

Відповідно до 1. додаткової угоди № 1 від 01.05.2025 до договору клієнт доручає, а адвокат приймає до виконання доручення щодо представництва інтересів клієнта у Господарському суді Одеської області щодо стягнення з Публічного акціонерного товариства «Машинобудівне виробниче об'єднання «Оріон» 3% річних та збитків від інфляції стосовно встановленої постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 15 жовтня 2024 року у справі № 916/391/24 заборгованості Публічного акціонерного товариства «Машинобудівне виробниче об'єднання «Оріон» перед клієнтом у розмірі 745994 грн.

У п. 2 додаткової угоди №1 сторони передбачили, що керуючись 5.1., 5.4. договору, сторони погодили, що послуги адвоката з надання правничої допомоги щодо представництва інтересів клієнта, визначених у п. 1 додаткової угоди № 1, потребуватимуть оплати клієнтом фіксованої вартості послуг, що складає 30 000,00 гривень. Згідно з п. 3. договору клієнт здійснює оплату послуг адвоката протягом 6 місяців з дати підписання сторонами акта приймання-передачі послуг та отримання клієнтом оригіналу рахунку.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат позивачем було подано акт приймання - передачі послуг №1 від 02.09.2025 на суму 30000 грн, за яким адвокатом надано наступні послуги у справі № 916/2315/25: усна консультація; написання позову з детальним математичним розрахунком 3% річних та збитків від інфляції; написання відповіді на відзив.

02.09.2025 адвокатом виставлений позивачу рахунок-фактуру № 1 на оплату послуг з надання правничої допомоги на суму 30000,00 грн.

Дослідивши вказані докази, суд вважає їх достатніми для підтвердження факту понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу адвоката.

Визначення договору про надання правової допомоги міститься в статті 1 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», згідно з якою договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Відповідно до визначення, наведеного у статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката у залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 07.09.2020 у справі № 910/4201/19).

Виходячи з аналізу положень статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту адвокат отримує винагороду у вигляді гонорару, обчислення якого, підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Водночас, розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань, з урахуванням складності справи, кваліфікації, досвіду і завантаженості адвоката та інших обставин. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. У разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу й обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Отже, діяльність адвоката є оплачуваною працею і така оплата у вигляді гонорару здійснюється на підставі укладеного між адвокатом та його клієнтом договору про надання правової допомоги.

Водночас, для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір є розумний та виправданий, що передбачено у ст. 30 Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Об'єднаною палатою Верховного Суду у постанові від 03.10.2019 у справі №922/445/19 висловлену правову позицію, що за змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу).

Крім того, у зазначеній вище постанові Об'єднаної палати Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19 висловлено також правову позицію, що суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

У розумінні положень частини 5 статті 126 ГПК України, зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

У даній справі відповідач просить суд зменшити розмір судових витрат понесених у зв'язку з розглядом справи та визначити їх розмір, який підлягає відшкодуванню у сумі 3000,00 грн, оскільки заявлена сума є завищеною та такою, що не відповідає обсягу наданих послуг.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.01.2023 у справі № 910/8342/21, визначивши розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами, суд здійснює розподіл таких витрат.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Разом з тим у частині п'ятій статті 129 Господарського процесуального кодексу України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

На предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, також визначені положеннями частин 6, 7 та 9 статті 129 цього Кодексу.

Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5 та 6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

Водночас, за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пунктах 119, 120 постанови від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5 - 7 та 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено рішення, всі її витрати на професійну правничу допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.

Як зауважила Велика Палата Верховного Суду, нормами процесуального законодавства передбачено основні критерії визначення та розподілу судових витрат такі, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.

Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Така позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у справі № 755/9215/15-ц, Верховним Судом у справі № 905/1795/18 та у справі № 922/2685/19.

Відтак, для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача відповідно до положень ст. 126 ГПК України, має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати були необхідними, а розмір цих витрат є розумним та виправданим. Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

При цьому суд приймає до уваги висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 04.10.2021 у справі № 640/8316/20, від 21.10.2021 у справі № 420/4820/19, про те, що метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалене рішення, понесених збитків, але й спонукання боржника утримуватися від вчинення дій, що в подальшому спричиняють необхідність поновлення порушених прав та інтересів позивача (подібний). Водночас стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.

Аналіз змісту описаних робіт в акті від 02.09.2025 свідчить, що адвокат позивача визначив лише один критерій для визначення суми, яка підлягає до сплати - фіксовану суму гонорару. Разом з тим заявник не обґрунтував розміру заявленої суми до стягнення з урахуванням того, що такі витрати є не лише фактичними, але й розумними у своєму розмірі та неминучими.

Враховуючи вказане, у відповідності до вказаних вище норм, дослідивши клопотання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу та документи, на підставі яких позивач просить стягнути вказані витрати, господарський суд прийшов до висновку, що заявлений до стягнення розмір витрат на оплату послуг адвоката не відповідає критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності та співрозмірності їхнього розміру, та є завищеним, оскільки становить 30 000 грн. 00 коп., в той час, як надані позивачем докази на підтвердження викладених в позовній заяві обставин, предмет доказування у даній справі №916/2315/25 охоплює незначну кількість доказів, фактів та обставин, обсяг яких є обмеженим, позаяк на підтвердження позовних вимог позивачем надано лише постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.10.2024 у справі № 916/391/24, акт звіряння розрахунків та довідку про стан заборгованості, а також розрахунок 3% річних та інфляційних втрат, що, в свою чергу, не потребує ретельного аналізу великого обсягу доказів та додаткового детального вивчення судової практики, оскільки категорія даного спору не відноситься до складної та спір є досить розповсюдженим.

Поряд з цим суд зважає на те, що спірні правовідносини у цій справі регулюються переважно нормами Цивільного кодексу України та не передбачають великої кількості законів і підзаконних нормативно-правових актів, які підлягали дослідженню і застосуванню адвокатами, підготовка цієї справи до розгляду в суді першої інстанції не вимагала значного обсягу юридичної і технічної роботи, нормативно-правове регулювання спірних правовідносин докорінно не змінювалось, складання позову не вимагало вивчення та аналізу великого обсягу матеріалів, тож витрачання великої кількості часу та обсягів не є виправданим, а супровід такого спору для кваліфікованого юриста не складає великих труднощів.

Відтак, враховуючи кваліфікацію і значний досвід адвоката, а також ту обставину, що дана справа не є складною, оскільки зміст позовних вимог та предмет позову в даній справі, правовідносини за яким не викликають будь-яких складнощів, не охоплюють значної кількості обставин і фактів, а сама справа не відноситься до складних категорій справ та ціна позову не перевищує 100 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, предметом спору була заборгованість про стягнення лише 3% річних та інфляційних втрат, справа не була обтяжена додатковими та складними розрахунками, судова практика щодо вказаної категорії справ є сталою та не потребує детального вивчення та аналізу станом на конкретний період у часі, справу було розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, без виклику сторін за наявними у справі матеріалами, суд вважає, що розмір витрат на правову допомогу за витрачений адвокатом час для підготовки даного тексту позовної заяви (яка по суті є повторною після позову зі справи №916/391/24) із проведенням відповідного розрахунку, а також підготовки відповіді на відзив, яка не містить суттєвих відмінностей від позовної заяви, є дещо завищеним.

Відтак, суд зазначає, що складність виконаних адвокатом позивача робіт (наданих послуг) з надання клієнту усної консультації, написання позову та відповіді на відзив не є співмірною із заявленим розміром витрат на правничу допомогу, а розмір витрат позивача на послуги адвоката в розмірі 30000,00 грн в даному випадку суд не вважає розумним, обґрунтованим та пропорційним.

З огляду на викладене, оцінюючи обсяг наданої позивачу правничої допомоги та її вартість, з урахуванням законодавчих критеріїв визначення витрат на професійну правничу допомогу при їх розподілі, а також зважаючи на критерій розумного розміру, що пропагується й застосовується Європейським судом з прав людини, враховуючи заперечення відповідача, суд приходить до висновку, що вартість наданої професійної правничої допомоги у цій справі не може бути покладена на відповідача повністю, та з урахуванням всіх аспектів і складності цієї справи, а також враховуючи сукупний час, витрачений на опрацювання спірних правовідносин, справедливою та співрозмірною є компенсація витрат на професійну правничу допомогу у загальному розмірі 15 000,00 грн.

За таких обставин вимоги позивача про стягнення витрат на правничу допомогу суд задовольняє частково.

Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов - задовольнити повністю.

2. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Машинобудівне виробниче об'єднання «Оріон» (65098, м. Одеса, вул. Гаркавого (Житомирська), № 6, код ЄДРПОУ 14309913) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Приватна охорона «Смерч» (03127, м. Київ, Голосіївський проспект, № 93, кімн. 731, код ЄДРПОУ 39509963) суму 3% річних в розмірі 34 336 (тридцять чотири тисячі триста тридцять шість) грн 16 коп, інфляційні втрати в розмірі 142 495 (сто сорок дві тисячі чотириста дев'яносто п'ять) грн 00 коп, витрати на оплату судового збору в розмірі 2 422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) грн 40 коп та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 15 000 (п'ятнадцять тисяч) грн 00 коп.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.

Наказ видати відповідно до ст.327 ГПК України.

Повне рішення складено 10 листопада 2025 р.

Суддя О.В. Цісельський