вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"24" вересня 2025 р. Справа№ 910/5429/24
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Тищенко О.В.
суддів: Тарасенко К.В.
Гончарова С.А.
за участю секретаря судового засідання Сабалдаш О.В.
за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання від 24.09.2025
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестбудмаш"
на рішення Господарського суду Київської області від 20.03.2025 (повний текст рішення складено та підписано 08.05.2025)
та на додаткове рішення Господарського суду Київської області від 17.04.2025 (повний текст додаткового рішення складено та підписано 08.05.2025)
у справі №910/5429/24 (суддя Третьякова О.О.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Інком Рент"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестбудмаш"
про усунення перешкод у користуванні належним майном шляхом виселення
У травні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Інком Рент" (далі - ТОВ "Інком Рент", позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестбудмаш" (далі - ТОВ "Інвестбудмаш" відповідач) про усунення перешкод у користуванні належним майном шляхом виселення.
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач є власником асфальтованого майданчика (інвентарний номер 1618), загальною площею 756,00 кв.м., який був придбаний позивачем у власність на підставі договору купівлі-продажу від 30.06.2023 №1368 у складі єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Електронмаш", який розташований за адресою м. Київ, вул. Кільцева дорога, 4. Позивач зазначає, що вказаний асфальтований майданчик перебував в оренді у відповідача на підставі договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, від 27.08.2012 №6267, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м. Києву та відповідачем, із строком дії до 27.04.2024. Листом від 02.04.2024 позивач як новий власник майнового комплексу об'єкта приватизації та правонаступник майнових прав та обов'язків сторони об'єкта приватизації повідомив відповідача-орендаря про закінчення дії договору оренди 27.04.2024 та відсутність наміру нового власника продовжувати строк дії договору, у зв'язку з чим просив відповідача повернути асфальтований майданчик відповідачу за актом приймання-передачі.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.06.2024, яка залишена без змін Постановою Північного апеляційного господарського суду від 05.08.2024 справу №910/5429/24 передано за підсудністю до Господарського суду Київської області.
28.10.2024 до Господарського суду Київської області від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач з посиланням на постанову Північного апеляційного господарського суду від 05.08.2024 у справі №910/5429/24 зазначав, що за договором оренди №6267 від 27.08.2012 відповідачу в оренду був переданий не асфальтований майданчик, а вкрита асфальтом частина земельної ділянки для розміщення торгівельних об'єктів. Також відповідач посилався на те, що рішенням виконавчого комітету Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області від 15.05.2023 №252 йому надано дозвіл на розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності по вул. Велика Кільцева, 4 в селі Петропавлівська Борщагівка Бучанського району до 15.05.2026, а власником спірної земельної ділянки з кадастровим номером 3222485901:01:015:5007, на якій розташований спірний асфальтований майданчик, є Бучанська районна державна адміністрація, право оренди позивача на земельну ділянку відсутнє. Також відповідач посилався на те, що право власності на спірний асфальтований майданчик до позивача не перейшло, оскільки цей об'єкт не відображено в додатках №1 та №2 до договору купівлі-продажу від 30.06.2023 №1368 єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Електронмаш", укладеного позивачем як покупцем зазначеного майнового комплексу.
У відповіді на відзив, позивач послався на те, що у зв'язку із набуттям ним у власність єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Електронмаш" до позивача також перейшло право на земельну ділянку, яка була у користуванні ДП "Електронмаш". Також позивач послався на те, що факт придбання ним спірного асфальтованого майданчика в складі об'єкта малої приватизації єдиного майнового комплексу ДП "Електронмаш" підтверджується, зокрема, актом приймання-передачі від 30.06.2023 та пунктами 13.4 та 1.2 договору купівлі-продажу від 30.06.2023 №1368, у яких зазначені договори оренди, що входять до складу об'єкта приватизації, та зазначено те, що до складу єдиного майнового комплексу входять всі активи та пасиви, що обліковуються за ДП "Електронмаш".
Відповідач, у своїх додаткових письмових поясненнях, поміж іншого, послався на те, що до договору купівлі-продажу від 30.06.2023 №1368 мала бути включена умова з інформаційного повідомлення Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву про продаж об'єкта малої приватизації - ЄМК ДП "Електронмаш", розміщеного на сайті prozorro.sale про те, що термін дії Договору оренди №6267 від 27.08.2012 продовжено згідно п.5 Постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 №634 на період воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати його припинення чи скасування. Однак цю вимогу не було дотримано сторонами договору купівлі-продажу від 30.06.2023 №1368.
Рішенням Господарського суду Київської області від 20.03.2025 позов задоволено.
Усунуто Товариству з обмеженою відповідальністю "Інком Рент" перешкоди у користуванні майном шляхом виселення Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестбудмаш" з асфальтованого майданчика, загальною площею 756,00 кв.м., розміщеного за адресою: м.Київ, вул.Кільцева дорога, 4, реєстровий номер майна 14312789. Стягнуто з ТОВ "Інвестбудмаш" на користь ТОВ "Інком Рент" 3 028,00 грн судового збору.
Додатковим рішенням Господарського суду Київської області від 17.04.2025 заяву ТОВ "Інком Рент" про ухвалення додаткового рішення та розподіл судових витрат шляхом стягнення 66 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу у справі №910/5429/24 задоволено частково. Стягнуто з ТОВ "Інвестбудмаш" на користь ТОВ "Інком Рент" 28 000 грн 00 коп. судових витрат на професійну правничу допомогу.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю "Інвестбудмаш" звернулося до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, сформованою в системі "Електронний суд" 28.05.2025, у якій просив суд скасувати рішення Господарського суду Київської області від 20.03.2025 у справі №910/5429/24 та ухвалити нове рішення, яким повністю відмовити у задоволенні позову. Додаткове рішення скасувати.
В обґрунтування апеляційної скарги, скаржник вказав, що місцевий господарський суд, не повно та не об'єктивно з'ясував усі фактичні обставини справи, не дослідив і не надав правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам, а тому, на думку скаржника, рішення суду прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню. Крім того, скаржник вказав, що у випадку, якщо суд дійде висновків про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення, просив скасувати також і додаткове рішення суду про стягнення з ТОВ "Інвестбудмаш" на користь ТОВ "Інком Рент" 28 000 грн 00 коп. судових витрат на професійну правничу допомогу.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 910/5429/24 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В. судді: Гончаров С.А., Сибіга О.М.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.05.2025 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестбудмаш" на рішення Господарського суду Київської області від 20.03.2025 у справі №910/5429/24 залишено без руху, запропоновано апелянту усунути недоліки, надавши докази, що підтверджують сплату судового збору у встановленому законодавством розмірі, а саме 3633,60 грн.
06.06.2025 на виконання ухвали суду про залишення апеляційної скарги без руху від Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестбудмаш" на адресу Північного апеляційного господарського суду надійшла заява, сформована в системі "Електронний суд" 06.06.2025, про усунення недоліків апеляційної скарги, до якої долучено докази сплати судового збору.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестбудмаш" на рішення Господарського суду Київської області від 20.03.2025, справу №910/5429/24 призначено до розгляду на 02.07.2025.
У відзиві на апеляційну скаргу, позивач заперечив проти задоволення скарги, мотивуючи тим, що доводи, викладені у апеляційній скарзі, не відповідають фактичним обставинам, суперечать вимогам чинного законодавства та ґрунтуються на припущеннях відповідача, а рішення місцевого господарського суду від 20.03.2025 прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з чим, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін.
У зв'язку з перебуванням судді Сибіги О.М. у відпустці, протоколом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями від 30.06.2025 у справі №910/5429/24 визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді: Гончаров С.А., Тарасенко К.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30.06.2025 прийнято справу №910/5429/24 до провадження у визначеному складі суду, справу призначено до розгляду на 10.09.2025.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 10.09.2025 за клопотанням ТОВ "Інком Рент", розгляд справи відкладено на 24.09.2025.
Крім того, ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 10.09.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ «Інвестбудмаш» в частині оскарження додаткового рішення Господарського суду Київської області від 17.04.2025 у справі №910/5429/24 та об'єднано апеляційні скарги ТОВ «Інвестбудмаш» на рішення Господарського суду Київської області від 20.03.2025 і на додаткове рішення Господарського суду Київської області від 17.04.2025 у справі №910/5429/24, в одне апеляційне провадження для спільного розгляду.
У судове засідання 24.09.2025 з'явилися представники позивача та відповідача. Представник відповідача у судовому засіданні надав суду апеляційної інстанції свої пояснення по справі в яких, підтримав вимоги апеляційної скарги на підставі доводів, зазначених у ній, просив її задовольнити, рішення Господарського суду Київської області від 20.03.2025 скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Додаткове рішення Господарського суду Київської області від 17.04.2025 скасувати.
Представник позивача у судовому засіданні також надав суду свої пояснення по справі в яких, заперечив проти доводів, викладених у апеляційній скарзі та просив у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду залишити без змін.
У відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Згідно до ч.1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.
Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду слід залишити без змін з наступних підстав.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та перевірено судом апеляційної інстанції між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м.Києву в якості орендодавця та Товариством з обмеженою відповідальністю "Інвестбудмаш" в якості орендаря укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, від 27.08.2012 № 6267 (далі за текстом - договір оренди).
Відповідно до пункту 1.1 договору оренди Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву передає, а ТОВ "Інвестбудмаш" приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно (далі - Майно) - асфальтований майданчик (інвентарний номер 1618), загальною площею 756,0 кв. м, розміщене за адресою: м. Київ, Кільцева дорога, 4, реєстровий номер майна 14312789.1.СФРІОГХ347, що перебуває на балансі Державного науково-виробничого підприємства "Електронмаш" (балансоутримувач), вартість якого визначена згідно зі звітом про незалежну оцінку станом на 31.05.2012 і становить 917900,00 грн без ПДВ.
Згідно п. 1.2 договору майно передано в оренду з метою розміщення:
- магазину-складу на площі - 100,00 кв.м.;
- торговельного об'єкта з продажу непродовольчих товарів, алкогольних та тютюнових виробів на площі - 200,00 кв.м.;
- торговельного об'єкта з продажу непродовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи на площі - 400,00 кв.м.;
- фірмового магазину вітчизняного виробника, крім тих, що виробляють товари підакцизної групи на площі - 56,00 кв.м.
Відповідно до п.2.1 договору оренди орендар вступає у строкове платне користування Майном у термін, указаний у договорі оренди, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передавання майна.
Відповідно до п. 10.1 договору оренди його укладено строком на 2 роки 11 місяців, що діє з 27.08.2012 по 27.07.2015.
Згідно з Актом приймання-передавання орендованого майна від 27.08.2012 орендодавцем передано, а орендарем (відповідачем) прийнято у строкове платне користування державне нерухоме майно - асфальтований майданчик (інвентарний номер 1618) площею 756,0 кв. м., розміщене за адресою: м. Київ, Кільцева дорога, 4, що перебуває на балансі Державного науково-виробничого підприємства "Електронмаш".
Цей Акт приймання-передавання орендованого майна від 27.08.2012 підписаний відповідачем як орендарем без зауважень.
Пунктом 10.4 договору оренди передбачено, що в разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором, з урахуванням змін у законодавстві на дату продовження цього договору.
Додатковими угодами Регіональне відділення Фонду державного майна України по м.Києву в якості орендодавця та ТОВ "Інвестбудмаш" в якості орендаря вносили зміни до договору оренди спірного асфальтованого майданчика від 27.08.2012 № 6267.
Зокрема, договором від 30.07.2015 №6267/01 Регіональне відділення Фонду державного майна України по м.Києву та ТОВ "Інвестбудмаш" строк дії договору оренди продовжили на 2 роки 11 місяців з 27.07.2015 по 27.06.2018.
Після закінчення строку дії договору оренди 27.06.2018 строк дії цього договору продовжувався автоматично за мовчазною згодою на наступні 2 роки 11 місяців в порядку пункту 10.4 цього договору, а саме: з 28.06.2018 по 27.05.2021, з 28.05.2021 по 27.04.2024.
Відповідно до протоколу про результати електронного аукціону від 29.05.2023 №SPE001-UA-20230504-12040 переможцем електронного аукціону з продажу єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Електронмаш" стало Товариство з обмеженою відповідальністю "Інком Рент" (позивач, ТОВ "Інком Рент").
Наказом Фонду державного майна України від 01.06.2023 №608 затверджено вказаний протокол про результати електронного аукціону від 29.05.2023 №SPE001-UA-20230504-12040 з продажу єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Електронмаш" за адресою: м.Київ, вул. Кільцева дорога, 4, який відбувся 29.05.2023.
Відповідно до договору купівлі-продажу об'єкта малої приватизації єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Електронмаш" від 30.06.2023 №1368 за результатами електронного аукціону з умовами №SPE001-UA-20230504-12040 (далі за текстом - договір купівлі-продажу) ТОВ "Інком Рент" як покупець придбало у власність об'єкти приватизації - єдиний майновий комплекс Державного підприємства "Електронмаш", який розташований за адресою: м.Київ, вул. Кільцева дорога, 4 (далі - Об'єкт приватизації).
Відповідно до пункту 1.1 ТОВ "Інком Рент" як покупець сплатив у повному обсязі ціну продажу Об'єкт приватизації, визначену за результатами електронного аукціону.
Згідно з пунктом 1.2 цього договору купівлі-продажу до складу єдиного майнового комплексу Об'єкта приватизації входять всі активи і пасиви, що обліковуються за Державним підприємством "Електронмаш", відповідно до останньої фінансової звітності з урахуванням господарської діяльності підприємства.
Згідно з пунктом 1.4 цього договору купівлі-продажу земельні ділянки, на яких розташований Об'єкт приватизації, не є предметом купівлі-продажу за цим договором, тому питання землекористування покупець вирішує самостійно в установленому чинним законодавством порядку, після переходу до покупця права власності на Об'єкт приватизації.
Пунктом 7.1 договору купівлі-продажу перебачено, що покупець зобов'язаний передати покупцю Об'єкт приватизації за актом приймання-передачі.
Пунктом 13.4 договору купівлі-продажу встановлено, що договір оренди спірного асфальтованого майданчика, який укладений Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м.Києву в якості орендодавця із ТОВ "Інвестбудмаш" в якості орендаря, входить до складу Об'єкта приватизації, який є предметом купівлі-продажу за даним договором купівлі-продажу.
Актом приймання-передачі від 30.06.2023 підтверджується, що ТОВ "Інком Рент" в якості покупця прийняло Об'єкт приватизації, який є предметом купівлі-продажу в договорі купівлі-продажу від 30.06.2023 №1368.
Відповідно до вказаного Акта приймання-передачі від 30.06.2023 асфальтований майданчик та під'їздні автодороги ДП "Електронмаш" (м. Київ, Кільцева дорога, 4) входять до складу Об'єкт приватизації.
Перелік нерухомого майна, транспортних засобів, які увійшли до складу Об'єкта приватизації та були передані у власність позивача-покупця, наведено у додатках №1 та №2 до договору купівлі-продажу (пункт 1.3 договору).
Водночас спірний асфальтований майданчик площею 756,00 кв.м. не відображено в додатках №1 та №2 до договору купівлі-продажу, однак інформація про орендований асфальтований майданчик та земельну ділянку відображена в повідомленні про продаж єдиного майнового комплексу ДП "Електронмаш".
Так, згідно інформаційного повідомлення регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву про продаж об'єкта малої приватизації - ЄМК ДП "Електронмаш", розміщеного на сайті https://prozorro.sale/planning/JAS001-UA-20230502-11391/, єдиний майновий комплекс ДП "Електронмаш" розміщений на земельній ділянці державної власності площею 13,7617 га, кадастровий номер 3222485901:01:015:5007, цільове призначення земельної ділянки - землі промислового призначення, адреса розташування - Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Петропавлівська Борщагівка.
З інформаційної довідки від 27.05.2024 №380280215 вбачається, що власником вказаної земельної ділянки є Бучанська районна державна адміністрація Київської області.
Позивач листами від 02.04.2024 №02/04/24-2 та від 29.04.2024 №29/04/24 повідомляв відповідача про припинення договору оренди від 27.08.2012 № 6267 та необхідність передання по Акту прийому-передачі орендованого майна новому власнику майнового комплексу.
Звертаючись з даним позовом, позивач посилається на те, що оскільки договір оренди закінчився 27.04.2024, а він як новий власник орендованого нерухомого майна не має наміру продовжувати строк його дії, відповідач зобов'язаний повернути позивачу орендоване майно (спірний асфальтований майданчик) по акту прийому-передачі.
У свою чергу, заперечуючи проти позову, відповідач посилається на те, що орендований відповідачем асфальтований майданчик не увійшов до складу Об'єкта приватизації, тобто не був придбаний позивачем. Також відповідач зазначає, що спірний асфальтований майданчик - це вкрита асфальтом частина земельної ділянки, а пунктом 1.4 договору купівлі-продажу закріплено, що земельні ділянки, на яких розташований Об'єкт приватизації не є предметом купівлі - продажу за цим Договором, а відтак позивач не набув жодних прав на таку земельну ділянку та асфальтований майданчик та не надав жодних доказів державної реєстрації за ним такого майданчика. Також відповідач послався на те, що до договору купівлі-продажу від 30.06.2023 №1368 мала бути включена умова про те, що термін дії договору оренди продовжено згідно п.5 Постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 №634 на період воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати його припинення чи скасування.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Частина 1 статті 202 ЦК України визначає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За приписами ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з ч. ч. 1 та 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Недійсність правочину зумовлюється наявністю недоліків його складових елементів: незаконність змісту правочину, недотримання форми, невідповідність дефекту суб'єктного складу, невідповідність волевиявлення внутрішній волі (п. 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.12.2019 у справі №904/10956/16; п. 84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі №904/3657/18).
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Стаття 627 Цивільного кодексу України передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 ЦК України).
Статтею 759 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди). Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом (ст. 760 ЦК України).
Отже, за своєю правовою природою договір оренди є окремим видом цивільно-правових договорів, який визначає взаємні зобов'язання і відповідальність між орендодавцем та орендарем з метою користування нерухомим майном.
Договір оренди є консенсуальним, оплатним та двостороннім. Предметом договору оренди є майно будь-якої форми власності. Договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення згоди по всім істотним умовам договору.
Тобто правовідносини з оренди нерухомого майна за своєю правовою природою є договірними правовідносинами, регулюються самостійно сторонами, шляхом укладення договору.
Відповідно до матеріалів справи, орендоване майно віднесено до державної власності, а тому на спірні правовідносини також поширюється дія Закону України «Про оренду державного та комунального майна».
За визначенням ст. 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.
Вимоги ч. 1 ст. 10 цього ж Закону визначають, що істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди; термін, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань, якщо їх нарахування передбачено законодавством; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов'язань; забезпечення виконання зобов'язань - неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо; порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об'єкта оренди; відповідальність сторін; страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна.
Укладений сторонами договір оренди в частині істотних умов повинен відповідати типовому договору оренди відповідного майна. Типові договори оренди майна, що перебуває у комунальній власності, затверджують органи місцевого самоврядування. Водночас, за згодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені й інші умови (ч. ч. 2, 3 ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»).
У відповідності до пункту 10.5. Договору оренди чинність цього Договору припиняється, зокрема, внаслідок закінчення строку, на який його було укладено.
Оскільки, строк дії Договору оренди закінчився 27.04.2024 та новий власник нерухомого майна не виявив бажання продовжувати строк його дії, тому ТОВ «ІНВЕСТБУДМАШ» зобов'язано повернути ТОВ «Інком Рент» орендоване нерухоме майно по Акту-прийому-передачі.
У відповідності до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна» основною метою приватизації є прискорення економічного зростання, залучення іноземних і внутрішніх інвестицій, зменшення частки державної або комунальної власності у структурі економіки України шляхом продажу об'єктів приватизації ефективному приватному власнику.
Згідно ч. 2 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна» до об'єктів малої приватизації належать єдині майнові комплекси державних і комунальних підприємств, їх структурних підрозділів, у тому числі єдині майнові комплекси та їх структурні підрозділи, що передані в оренду, крім єдиних майнових комплексів державних і комунальних підприємств, що належать до об'єктів великої приватизації.
Пунктом 13 статті 1 Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна» визначено, що єдиний майновий комплекс державного або комунального підприємства, його структурного підрозділу - усі види майна, призначені для діяльності підприємства, його структурного підрозділу, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировина, продукція, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, включаючи права на земельні ділянки.
Відтак основною метою приватизації єдиного майнового комплексу державних і комунальних підприємств є створення дієвих передумов відбудови і економічного відновлення держави, залучення додаткових надходжень до бюджету як від продажу, так і, у подальшому, від податкових надходжень від бізнесу.
Наказом Фонду державного майна України від 27.03.2018 №447 «Про затвердження переліків об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації в 2018 році» єдиний майновий комплекс Державного підприємства «Електронмаш» включено до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають продажу в 2018 році.
Як зазначалось вище, відповідно до Протоколу про результати електронного аукціону від 29.05.2023 №SPE001-UA-20230504-12040 переможець електронного аукціону з продажу єдиного майнового комплексу державного підприємства «ЕЛЕКТРОНМАШ» стало Товариство з обмеженою відповідальністю «ІНКОМ РЕНТ».
Відповідно до Договору купівлі-продажу об'єкта малої приватизації єдиного майнового комплексу державного підприємства «ЕЛЕКТРОНМАШ» від 30.06.2023 №1368 за результатами електронного аукціону з умовами № SPE001-UA-20230504-12040, ТОВ «ІНКОМ РЕНТ» придбало єдиний майновий комплекс державного підприємства «ЕЛЕКТРОНМАШ».
Листом від 02.04.2024 № 02/04/24-2 ТОВ «ІНКОМ РЕНТ» повідомило ТОВ «ІНВЕСТБУДМАШ» вказані вище обставини, про припинення Договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності та про необхідність передання по Акту прийому-передачі орендованого майна новому власнику майнового комплексу.
Оскільки, ТОВ «ІНКОМ РЕНТ» не отримало відповідь на вказаний вище лист, позивач повторно направив лист від 29.04.2024 № 29/04/24, яким повідомлено, що відповідно до протоколу про результати електронного аукціону від 29.05.2023 №SPE001-UA-20230504-12040 переможець електронного аукціону з продажу єдиного майнового комплексу ДП «Електронмаш» стало ТОВ «Інком Рент» та необхідність звільнити майно, яке було предметом оренди згідно Договору оренди від речей і майна належних ТОВ «ІНВЕСТБУДМАШ» та 01.05.2024 повернути ТОВ «Інком Рент» по Акту-прийому-передачі.
Однак, як під час розгляду справи у суді першої інстанції, так і під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції відповідач не звільнив орендований асфальтний майданчик.
Надаючи правову оцінку доводам сторін та наданим ними доказам при вирішенні даного спору, колегією суддів, враховані приписи ст. 13 Господарського процесуального кодексу України (змагальність сторін), ст. 79 Господарського процесуального кодексу України, (вірогідність доказів) та висновки Верховного Суду, в ході касаційного перегляду судових рішень, у яких суд касаційної інстанції неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри". Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, у справі №908/1879/17 від 04.03.2021.
Так, наявними в матеріалах справи доказами підтверджується, що спірний асфальтований майданчик, інвентарний номер 1618, загальною площею 756,0 кв. м, розміщений на земельній ділянці державної власності площею 13,7617 га, кадастровий номер 3222485901:01:015:5007, цільове призначення земельної ділянки - землі промислового призначення, адреса розташування - Київська обл., с. Петропавлівська Борщагівка.
Також наявними в матеріалах справи доказами підтверджується, що цей спірний асфальтований майданчик є частиною єдиного майнового комплексу ДП "Електронмаш" та перебував в оренді у відповідача на підставі договору оренди від 27.08.2012 № 6267, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м.Києву в якості орендодавця та відповідачем в якості орендаря із первісним строком дії з 27.08.2012 по 27.07.2015.
Доводи апелянта про те, що асфальтований майданчик не увійшов до складу єдиного майнового комплексу ДП "Електронмаш" як об'єкта приватизації при продажі позивачу-покупцю, оскільки спірний асфальтований майданчик не відображено в додатках №1 та №2 до договору купівлі-продажу, колегія суддів відхиляє виходячи з наступного.
Як вірно вказав суд першої інстанції, надані позивачем докази, які не спростовані відповідачем, з більшою вірогідністю свідчать про те, що спірний асфальтований майданчик є частиною єдиного майнового комплексу ДП "Електронмаш" та увійшов до складу об'єкта приватизації при його продажі позивачу-покупцю, враховуючи, що:
- укладеним відповідачем як орендарем договором оренди підтверджується, що спірний асфальтований майданчик перебував на балансі ДП "Електронмаш" на час його укладення, при цьому ніяких додаткових угод до самого договору оренди, які б свідчили про вибуття асфальтованого майданчику з балансу ДП "Електронмаш", сторони цього договору оренди в цей договір не вносили; відповідач не надав доказів того, щоб спірний асфальтований майданчик вибув би з балансу ДП "Електронмаш" на час дії договору оренди, стороною орендаря у якому був сам відповідач;
- саме по собі не зазначення асфальтованого майданчика в додатках №1 та №2 до договору купівлі-продажу в якості нерухомого майна не означає, що цей асфальтований майданчик не був частиною єдиного майнового комплексу ДП "Електронмаш", беручи до уваги, що єдиний майновий комплекс ДП "Електронмаш" відповідно пункту 1.2 договору купівлі-продажу включав не лише нерухоме майно, а й інші активи, що обліковуються за Державним підприємством "Електронмаш" відповідно до останньої фінансової звітності з урахуванням господарської діяльності підприємства. Як з цього приводу вказано в ч.2 ст.191 Цивільного кодексу України до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи, земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом;
- про наявність асфальтованого майданчика як орендованого самим відповідачем майна в складі єдиного майнового комплексу ДП "Електронмаш" прямо зазначалось в Інформаційному повідомленні Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву про продаж об'єкта малої приватизації - єдиного майнового комплексу ДП "Електронмаш";
- про наявність вказаного майна як орендованого майна свідчить також пункт 13.4 договору купівлі-продажу та акт приймання-передачі від 30.06.2023, з яких вбачається, що асфальтований майданчик був частиною єдиного майнового комплексу ДП "Електронмаш";
- позиція відповідача є суперечливою в питанні входження спірного асфальтованого майданчика до складу єдиного майнового комплексу ДП "Електронмаш": з одного боку, у питанні підсудності спору Господарському суду Київської області відповідач посилається на те, що цей спірний асфальтований майданчик був частиною єдиного майнового комплексу ДП "Електронмаш", який, в свою чергу, відповідно до Інформаційного повідомлення Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву розміщений на земельній ділянці державної власності площею 13,7617 га, кадастровий номер 3222485901:01:015:5007, цільове призначення земельної ділянки - землі промислового призначення, адреса розташування - Київська обл., с. Петропавлівська Борщагівка. Тобто в питанні визначення фактичного місцезнаходження асфальтованого майданчика відповідач керується місцезнаходженням земельної ділянки, на якій розміщений сам єдиний майновий комплекс. Однак у питанні права позивача на спірний асфальтований майданчик відповідач посилається на те, що асфальтований майданчик не увійшов до складу єдиного майнового комплексу ДП "Електронмаш".
Таким чином, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновками суду першої інстанції, що надані позивачем докази з більшою вірогідністю, ніж доводи відповідача, свідчать про те, що спірний асфальтований майданчик в складі єдиного майнового комплексу ДП "Електронмаш" був набутий позивачем у власність на підставі договору купівлі-продажу від 30.06.2023 №1368.
Відповідно до частини 1, 3 статті 334 Цивільного кодексу України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до частини 1 статті 770 Цивільного кодексу України у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця.
Оскільки, позивач є правомірним власником спірного асфальтованого майданчика, враховуючи приписи вказаних ст. ст. 334, 770 Цивільного кодексу України, на переконання колегії суддів, до позивача перейшли всі права та обов'язки орендодавця за договором оренди від 27.08.2012 №6267, укладеним між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м.Києву в якості орендодавця та ТОВ "Інвестбудмаш" в якості орендаря із первісним строком дії з 27.08.2012 по 27.07.2015, який неодноразово був продовжений на наступні 2 роки 11 місяців з 27.07.2015 по 27.06.2018, з 28.06.2018 по 27.05.2021 та з 28.05.2021 по 27.04.2024.
При цьому судом враховано відсутність визнання недійсним результатів аукціону електронного аукціону з умовами № SPE001-UA-20230504-12040 та укладеного за його результатами договору купівлі-продажу.
Аналізуючи доводи скаржника про те, що за договором оренди №6267 від 27.08.2012 відповідачу в оренду був переданий не асфальтований майданчик, а вкрита асфальтом частина земельної ділянки для розміщення торгівельних об'єктів, суд першої інстанції правомірно звернув увагу на суперечливу поведінку відповідача в питанні об'єкта оренди за договором оренди, адже при підписанні цього договору оренди та акта приймання-передачі до нього відповідач визнавав, що об'єктом оренди є не сама земельна ділянка як об'єкт цивільних прав, а асфальтований майданчик.
З матеріалів справи вбачається, що спірний асфальтований майданчик перебував на балансі власника-балансоутримувача з присвоєнням відповідного інвентарного номера та має оціночну вартість саме як нерухоме майно, про що свідчить сам договір оренди №6267 від 27.08.2012, у пункті 1.1 якого міститься посилання на звіт незалежного оцінювача від 31.05.2012.
При цьому, колегія суддів погоджується, що спірний асфальтований майданчик нерозривно пов'язаний із земельною ділянкою, на якій він розташований. Однак, це не виключає висновку про те, що на відміну від земельної ділянки, яка є природним об'єктом, асфальтований майданчик є окремим, штучно створеним предметом матеріального світу, зі своєю метою використання, а отже таке майно може бути окремим об'єктом оренди. Тому спірний асфальтований майданчик може бути окремим предметом оренди відповідно до положень частини 3 статті 283 Господарського кодексу України (що діяв на момент виникнення спірних правовідносин). Схожий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 20.06.2018 у справі №916/661/17 та від 29.05.2018 у справі №927/858/17.
Крім того, скаржником, ані під час розгляду справи у суді першої інстанції, ані під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції не було спростовано доводи позивача про те, що сама спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3222485901:01:015:5007, на якій розташований єдиний майновий комплекс ДП "Електронмаш", перебувала на праві постійного користування ДП "Електронмаш" (номер запису про речове право: 41492540 від 12.04.2021).
При цьому пунктом 13 ст.120 Земельного кодексу України (в редакції станом на дату укладення договору купівлі-продажу) встановлено, що у разі набуття права власності на об'єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду, єдиний майновий комплекс), об'єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у постійному користуванні, особами, які не можуть набувати земельну ділянку на такому праві, вони набувають таку земельну ділянку із земель державної або комунальної власності у власність або оренду.
Вказані обставини свідчать про те, що спірний асфальтований майданчик у складі єдиного майнового комплексу ДП "Електронмаш", який розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 3222485901:01:015:5007, має цінність як майно, враховуючи можливість самого покупця-позивача набути у власність або оренду саму цю земельну ділянку, приналежністю або складовою частиною якої є цей асфальтований майданчик.
Відповідно до ч.4 ст. 13 Конституції України держава забезпечує, зокрема, захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання та рівність їх перед законом. Конституція України прямо встановлює заборону протиправного позбавлення власника права власності. Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі (п.5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11.11.2004 № 16-рп/2004).
Як зазначалося вище та встановлено судом, відповідно до пункту 10.1 договору оренди, цей договір укладено строком на 2 роки 11 місяців, при цьому строк дії цього договору продовжувався автоматично за мовчазною згодою на наступні 2 роки 11 місяців та закінчився 27.04.2024.
У разі припинення або розірвання Договору, майно протягом 3-х робочих днів повертається Орендарем Орендодавцю / Балансоутримувачу (пункт 10.9 договору оренди).
Відповідно до частини 1 статті 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Проте відповідач-орендар спірний асфальтований майданчик позивачу-власнику всупереч умовам договору не повернув та продовжує його використовувати, не маючи для цього права користування ні самим спірним асфальтованим майданчиком, ні земельною ділянкою, на якій він розташований.
Доводи апелянта про те, що на спірні правовідносини розповсюджується дія постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 № 634 "Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану", відповідно якої договори оренди державного та комунального майна, строк дії яких завершується у період воєнного стану, вважаються продовженими на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, колегія суддів вважає необґрунтованими та відхиляє, оскільки на дату закінчення строку дії договору оренди від 27.08.2012 №6267 та за наслідком укладення договору купівлі-продажу від 30.06.2023 №1368 спірний асфальтований майданчик не є державною власністю та перейшов у приватну власність позивача.
Відповідно до частини 1 статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
За змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, які не пов'язані із позбавленням володіння (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).
Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу передбачено у статті 16 Цивільного кодексу України.
З урахуванням цих правових норм правом звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Отже, суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
За змістом частини 1 статті 316, частини 1 статті 317, статті 318 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (частини 1- 3 статті 319 Цивільного кодексу України).
Згідно із частинами 1, 2 статті 321 зазначеного Кодексу право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
За змістом чинного законодавства, зокрема, Конституції України та Цивільного кодексу України, усім власникам надано рівні умови для захисту права власності. У статті 386 Цивільного кодексу України закріплено основні правові засади захисту права власності в Україні, які базуються на принципі рівності захисту права власності всіх його суб'єктів (фізичних і юридичних осіб, держави, територіальних громад). На меті зазначені положення мають юридичну рівність власників у виборі та застосуванні встановлених законом засобів захисту.
Норма частини 2 статті 386 Цивільного кодексу України закріплює за власником право у разі наявності в нього достатніх підстав припускати можливість порушення свого права власності іншою особою звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Зазначена норма гарантує власнику можливість вимагати не лише усунення порушень його права власності, що вже відбулися, а й звертатися до суду за захистом своїх прав, що можуть бути реально порушені в майбутньому, тобто застосовувати такий спосіб захисту своїх порушених прав, як попередження або припинення можливого порушення його прав власника в майбутньому. Таке правило відповідає особливому характеру права власності як його абсолютного права.
Зайняття нежитлового приміщення фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не позбавляє власника його права володіння на майно, не створює перешкоди у розпорядженні цим майном, а створює лише перешкоди в користуванні володільцем своїм майном. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник нежитлового приміщення вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, тобто негаторний позов (такі висновки наявні й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, за змістом пункту 49 якої з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення, а позов про виселення є негаторним).
Як зазначено, зокрема у постанові Верховного Суду від 16.01.2019 р. у справі №917/733/14, наведеною нормою передбачено, що власник майна має право шляхом подання негаторного позову вимагати захисту свого права від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном. Позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої Відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - особа, яка перешкоджає Позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю. Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Ця норма регулює захист права власності не в будь-якому випадку, а в разі його порушення шляхом вчинення перешкод у здійсненні власником його правомочностей з користування та/або розпорядження майном. Цей спосіб захисту спрямований на усунення порушення прав власника, які не пов'язані з позбавленням володіння майном. Таким чином, право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення.
Отже, наведена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Разом із тим усунення перешкод власнику у користуванні своїм майном як спосіб захисту цивільного права чи інтересу фактично передбачає покладення на Відповідача обов'язку припинити дію, яка порушує право, та можливе лише щодо триваючого правопорушення.
Обставини користування відповідачем спірним майном станом на дату ухвалення рішення сторонами визнаються, а відтак є належним чином встановленими судом.
Таким чином, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що продовження відповідачем фактичного використання спірного асфальтованого майданчика після закінчення строку дії договору оренди та неповернення відповідачем спірного об'єкта позивачу порушує право власності позивача на асфальтований майданчик, а отже негаторний позов позивача до відповідача є обґрунтованим та правомірно задоволений судом.
Щодо додаткового рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків.
24.03.2025 представником відповідача подано заяву про ухвалення додаткового рішення, відповідно до якої відповідач просить стягнути з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 66 000,00 грн.
Відповідач заперечував проти заяви про ухвалення додаткового рішення, посилаючись на її необґрунтованість, неспівмірність заявлених позивачем витрат та критерій пропорційності, розумності та справедливості просив суд зменшити розмір заявлених позивачем до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу до розміру не більше 25000,00 грн.
Відповідно до п. 3 ч. 1, ч. 3 ст. 244 Господарського процесуального кодексу України, суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.
Частинами 1, 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 Господарського процесуального кодексу України).
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 Господарського процесуального кодексу України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 Господарського процесуального кодексу України);
2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 Господарського процесуального кодексу України): подання заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу;
3) розподіл судових витрат (стаття 129 Господарського процесуального кодексу України).
Частинами 1, 3 статті 124 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
У позовній заяві, на виконання вимог процесуального закону, позивач зазначив у попередньому (орієнтовному) розрахунку суми судових витрат, що він очікує понести у зв'язку із розглядом справи витрати на правову допомогу в розмірі 50 000,00 грн.
Відповідно до ч. 8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку, така заява залишається без розгляду.
Представник позивача Безносик А.О. до закінчення судових дебатів повідомила суд першої інстанції про намір подати докази на підтвердження розміру понесених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу адвоката, відповідно до ч. 8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, протягом п'яти днів після ухвалення судового рішення.
Відповідно до частин 1, 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
За змістом частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини 5, 6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
Загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Натомість у частині п'ятій наведеної статті визначено критерії, керуючись якими суд може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Відповідно до частини п'ятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку (дії/бездіяльність) обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
На підтвердження понесених витрат на правову допомогу адвоката, відповідачем надано копії Договору про надання правової допомоги №АБ/43-23 від 30.08.2025 (далі Договір), Додатку № 1 до Договору, Акту про виконання робіт (надання послуг) №1 від 24.03.2025 на суму 66 000,00 грн та детальний опис робіт (наданих послуг) виконаних представником відповідача у справі №910/5429/24.
Відповідно до п. 4.1 Договору, клієнт зобов'язується оплатити надані Адвокатським бюро послуги згідно рахунку протягом 5 (п'яти) днів з дня його отримання.
Згідно з п. 4.5 Договору, при належному виконанні умов цього договору сторони підписують Акт про виконання робіт (надання послуг). Указаний Акт підписується сторонами після виконання робіт (надання послуг), що випливають з цього договору, і є підставою для перерахунку винагороди Адвокатському бюро, яка є платою за виконані роботи (надані послуги).
Додатком №1 до Договору сторони погодили вартість окремих послуг, що надаються в рамках правової допомоги, зокрема:
- складення і подання документів правового і процесуального характеру (пояснень, відзивів) - 15 000,00 грн за документ;
- представництво інтересів Клієнта в цивільних, господарських, адміністративних справах, в судах загальної юрисдикції всіх інстанцій та органах Державної виконавчої служби - 4 000,00 грн за засідання.
Зі змісту Акту про виконання робіт (надання послуг) №1 від 24.03.2025 та детального опису робіт вбачається, що відповідачу були надані послуги зі складання і подання до суду позовної заяви вартістю 20 000,00 грн, складання і подання до суду відповіді на відзив вартістю 15 000,00 грн, складання і подання до суду відповіді на доповнений відзив вартістю 15 000,00 грн та участь адвоката у чотирьох судових засіданнях загальною вартістю 16 000,00 грн.
Сторони також засвідчили, що загальна вартість наданої правової допомоги складає 66000,00 грн.
Частиною шостою статті 126 Господарського процесуального кодексу України визначено, що обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідач, заперечуючи проти розміру витрат позивача, зазначав, що заявлений представником позивача розмір витрат на професійну правничу допомогу, беручи до уваги предмет спору, витрачений адвокатом час та ринкові ціни адвокатських послуг, є суттєво завищеним і не відповідає критеріям "реальності" та "розумності".
Суд апеляційної інстанції зазначає, що відмова у відшкодуванні витрат на правову допомогу є правом суду, а не обов'язком, реалізація якого є наслідком доведення стороною, яка заявляє клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, обставин необґрунтованості (неспівмірності зі складністю справи, затраченим часом, ціною позову тощо) заявленого розміру судових витрат на професійну правничу допомогу.
Під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п'ятою - сьомою та дев'ятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та, відповідно, не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.
При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.
Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію стосовно того, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18, від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19).
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, в рішенні у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Відповідно до положень статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Суд апеляційної інстанції також враховує, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю; суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
У додатковій постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
У постанові від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.
Матеріалами справи підтверджується факт надання наведених в Акті про виконання робіт (надання послуг) №1 від 24.03.2025 послуг, а саме складання і подання до суду позовної заяви, складання і подання до суду відповіді на відзив, складання і подання до суду відповіді на доповнений відзив та участь адвоката у чотирьох судових засіданнях загальною.
Однак, як вірно вказав суд першої інстанції, не всі заявлені позивачем витрати на правову допомогу у цій справі в загальній сумі 66000,00 грн відповідають критерію співмірності, реальності та неминучості таких витрат, а саме.
Заявлені позивачем витрати в частині позиції №2 опису (складення відповіді на відзив та складення відповіді на доповнений відзив) переважно охоплюються позицією №1 опису (складення позовної заяви, вартість послуги - 20000,00 грн), беручи до уваги, що вказані процесуальні документи у позиції №2 в значній мірі повторювали правову позицію позивача щодо спірного майна у позовній заяві (позиція №1 опису - складення позовної заяви).
Щодо решти заявлених позивачем витрат (а саме в позиції №3 - представництво в чотирьох судових засіданнях, загальна вартість послуг - 16000,00 грн), то суд першої інстанції вірно вказав, що представництво адвокатом сторони в судовому засідання є правом сторони, реалізація якого стороною сама по собі не свідчить про неминучість відповідних витрат сторони.
У зв'язку з цим, виходячи із критерію співмірності, реальності та неминучості витрат, заявлені позивачем витрати на правничу допомогу у позиціях №1 та №2 на загальну суму 50000,00 грн місцевий господарський суд, для цілей їх відшкодування за рахунок протилежної сторони правомірно обмежив розміром 20000,00 грн (що відповідає позиції №1 опису - складення позовної заяви, вартість послуги - 20000,00 грн), а заявлені позивачем витрати на правничу допомогу у позиції №3 на загальну суму 16000,00 грн обмежує розміром 8000,00 грн.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат позивача на професійну правничу допомогу шляхом стягнення з відповідача документально підтверджених та обґрунтованих витрат позивача на професійну правничу допомогу в розмірі 28000,00 грн (20000+8000=28000).
Отже, вищенаведені та усі інші доводи, посилання та обгрунтування учасників справи судом апеляційної інстанції враховані при вирішенні спору, проте, доводи скаржника є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції та висновків суду апеляційної інстанції у даній постанові щодо спірних правовідносин учасників справи, а судом першої інстанції, в свою чергу, надано належну оцінку усім наявним у справі доказам та правовідносинам учасників справи та ухвалено обґрунтовані як рішення у відповідності до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, яким позов задоволено, та додаткове рішення про стягнення з відповідача на користь позивача витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи в суді першої інстанції, а саме у розмірі 28 000,00 грн.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даній справі апеляційний суд дійшов висновку, що учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені прокурором в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції у оскаржуваних рішенні та додатковому рішенні.
Отже, виходячи з вищевикладеного, як в суді першої інстанції так і в суді апеляційної інстанції відповідачем не було подано належних та переконливих доказів на заперечення заявленого позову. Судова колегія звертає увагу, що доводи та заперечення викладені у апеляційній скарзі відповідача на рішення суду першої інстанції не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи судом апеляційної інстанції.
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду Київської області від 20.03.2025 та додаткове рішення Господарського суду Київської області від 17.04.2025 у справі № 910/5429/24, прийняте після повного з'ясування обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, а також у зв'язку з правильним застосуванням норм матеріального права, є таким що відповідає нормам закону.
Таким чином, в задоволенні апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестбудмаш" слід відмовити, а оскаржуване рішення Господарського суду Київської області від 20.03.2025 та додаткове рішення Господарського суду Київської області від 17.04.2025 - залишити без змін.
Судові витрати (судовий збір) розподіляються відповідно до вимог ст. 129 ГПК України.
Керуючись ст.ст. 129, 232-241, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестбудмаш" на рішення Господарського суду Київської області від 20.03.2025 та на додаткове рішення Господарського суду Київської області від 17.04.2025 у справі № 910/5429/24 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Київської області від 20.03.2025 та додаткове рішення Господарського суду Київської області від 17.04.2025 у справі № 910/5429/24 залишити без змін.
3. Судові витрати (судовий збір) за розгляд апеляційної скарги покладаються на скаржника.
4. Матеріали справи №910/5429/24 повернути до Господарського суду Київської області.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено та підписано 10.11.2025 після виходу суддів з відпусток.
Головуючий суддя О.В. Тищенко
Судді К.В. Тарасенко
С.А. Гончаров