справа № 991/9279/25
провадження № 11-кп/991/167/25
10 листопада 2025 року м.Київ
Суддя Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду ОСОБА_1 , перевіривши матеріали апеляційної скарги ОСОБА_2 на вирок Вищого антикорупційного суду від 30 вересня 2025 року,
Вироком Вищого антикорупційного суду від 30 вересня 2025 року затверджено угоду про визнання винуватості, укладену 05 вересня 2025 року між прокурором другого відділу управління процесуального керівництва, підтримання публічного обвинувачення та представництва в суді Спеціалізованої антикорупційної прокуратури ОСОБА_3 та обвинуваченим ОСОБА_4 у кримінальному провадженні №52025000000000514, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 05 вересня 2025 року (з урахуванням змін від 19 вересня 2025 року).
За цим вироком ОСОБА_4 визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч.2 ст.209, ч.5 ст.27 ч.5 ст.191 КК; призначено покарання у виді 8 (восьми) років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування, пов'язані із здійсненням підготовки, підписання, візування розпорядчих документів щодо розпорядження землями строком на 3 (три) роки без конфіскації майна; звільнено ОСОБА_4 від відбування основного покарання у виді 8 (восьми) років позбавлення волі з випробуванням на підставі абз.2 ч.2 ст.75 КК із встановленням іспитового строку тривалістю 3 (три) роки; на підставі ст.76 КК покладено обов'язки періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання, не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації; вирішено питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження.
Не погоджуючись з вищевказаним вироком, 30 жовтня 2025 року ОСОБА_2 звернулась з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати вирок Вищого антикорупційного суду від 30 вересня 2025 у справі №991/9279/25 і направити кримінальні провадження до органу досудового розслідування для здійснення досудового розслідування в загальному порядку.
Як стверджувала особа в поданій нею апеляційній скарзі, оскаржуваний вирок прямою мірою впливає на розмір її майнових зобов'язань перед державою. На її думку внаслідок грубого порушення судом першої інстанції вимог п.1-3 ч.7 ст.474 КПК вирок про затвердження угоди є незаконним та таким, що очевидно порушує інтереси суспільства, державні інтереси та грубо порушує права інших обвинувачених у кримінальному провадженні, у зв'язку з чим угода про визнання винуватості не підлягала затвердженню судом.
Згідно з ч.1 ст.24 КПК кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
В той же час право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватись у часі та місці відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб» (рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Ешингдейн проти Сполученого Королівства»).
При вирішенні питання щодо відкриття апеляційного провадження суддя-доповідач перевіряє апеляційну скаргу на предмет прийнятності та відсутності перешкод для призначення її до апеляційного розгляду, що передбачені ч.1, п.1-4 ч.3 та ч.4 ст.399 КПК.
Згідно з положеннями ч.4 ст.394 КПК вирок суду першої інстанції на підставі угоди між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості може бути оскаржений:
1) обвинуваченим, його захисником, законним представником виключно з підстав: призначення судом покарання, суворішого, ніж узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без його згоди на призначення покарання; невиконання судом вимог, встановлених ч.4, 6, 7 ст.474 цього Кодексу, в тому числі нероз'яснення йому наслідків укладення угоди;
2) прокурором виключно з підстав: призначення судом покарання, менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; затвердження судом угоди у провадженні, в якому згідно з ч.4 ст.469 цього Кодексу угода не може бути укладена.
Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, вирок на підставі угоди про визнання винуватості ухвалено лише щодо ОСОБА_4 , а апеляційна скарга подана ОСОБА_2 , щодо якої судове рішення, яким би встановлювалась винуватість останньої, у цьому провадженні не приймалось, як і не визначався розмір її майнових зобов'язань перед державою, а тому підстави, з яких вона вважає, що має право оскаржити вирок суду першої інстанції, є непереконливими, з огляду на таке.
Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 03 березня 2016 року (справа №5-347кс15), конституційний принцип забезпечення апеляційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному порядку, яке має бути реалізовано, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження, і при цьому відсутність «інших осіб» у вичерпному переліку суб'єктів оскарження, передбаченому ст.394 КПК, за умови, що судове рішення стосується їх прав, свобод та інтересів, не є перешкодою в доступі до правосудця та звернення до суду вищої інстанції, що передбачено ч.2 ст.24 КПК.
Крім того, Верховний Суд України у згаданій вище постанові наголосив на тому, що при вирішенні питання чи є підстави для оскарження рішення суду першої інстанції до суду вищого рівня певною особою, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді, ключовим є з'ясування, чи насправді це рішення стосується інтересів конкретної особи.
Відповідно до ч.2 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ч.2 ст.14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ч.1 ст.11 Загальної декларації прав людини, кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено у встановленому законом порядку.
У національному законодавстві презумпцію невинуватості як один з основних конституційних принципів судочинства відображено в ч.1 ст.62 Конституції України та ч.1 ст.17 КПК, відповідно до яких особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
Як убачається з постанови Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 18 травня 2020 року (справа №639/2837/19, провадження №51-5394кмо19) для з'ясування того, якою мірою стосується судове рішення прав та інтересів осіб, які не є учасниками кримінального провадження, у практиці касаційного суду простежується використання оціночного критерію, що є цілком обґрунтованим з огляду на індивідуальний характер кожного кримінального провадження. Водночас, такій оцінці піддаються використані у фабулі обвинувачення, визнаного судом доведеним, формулювання та словесні конструкції і словосполучення, які є визначальними для встановлення того, чи обраний спосіб викладення є лише елементом конкретизації обвинувачення або ж є констатацією правомірності/неправомірності дій осіб, яких обвинувачення у цьому кримінальному провадженні не стосується.
Так, у разі подання апеляційної скарги на вирок на підставі угоди іншою особою (захисником чи представником іншої особи), суддя-доповідач суду апеляційної інстанції, вирішуючи відповідно до вимог ст.398 КПК питання про відкриття апеляційного провадження, має впевнитися, що: (1) у тексті вироку зазначено такі дані, які прямо вказують на дану конкретну особу, або визнані встановленими такі обставини, які дозволяють апеляційному суду (судді-доповідачеві) з впевненістю ідентифікувати іншу особу; (2) крім того, вирок має стосуватися прав, свобод та інтересів цієї іншої особи. Дані, які містяться у процесуальних документах, складених слідчим або прокурором (обвинувальний акт, повідомлення про підозру тощо), не можуть слугувати підставою для визнання вироку на підставі угоди про визнання винуватості однієї особи таким, що стосується прав, свобод та інтересів інших осіб.
Суддя-доповідач першочергово має перевірити зміст резолютивної частини вироку на предмет того, чи стосується вирок прав, свобод та інтересів іншої особи (її майна) - чи вирішено питання про її винуватість та покарання, стягнуто з неї грошові кошти, покладено будь-які обов'язки, вирішено питання про її майно чи щодо заходів забезпечення кримінального провадження, застосованих щодо іншої особи чи її майна.
Враховуючи наведене вище та доводи апеляційної скарги, суддя-доповідач в межах перевірки апеляційної скарги на прийнятність має встановити чи стосується оскаржуваний вирок прав, свобод та інтересів ОСОБА_2 та чи можливо її ідентифікувати з тексту вироку.
Зі змісту оскаржуваного вироку вбачається, що резолютивна частина стосується обвинуваченого ОСОБА_4 щодо виключно якого вирішено питання винуватості, призначено покарання, покладено відповідні обов'язки та вирішено інші процесуальні питання.
У мотивувальній та резолютивній частинах оскаржуваного вироку відомості щодо ОСОБА_2 або інші дані, за допомогою яких її можна ідентифікувати, відсутні.
Тобто обвинувальний вирок суду щодо ОСОБА_4 хоч і містить твердження, що останній вчинив кримінальні правопорушення у співучасті з іншими особами, які деперсоніфіковані у тексті вироку ( Особа_1, Особа_2 та інш.), однак з огляду на формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, воно стосується виключно ОСОБА_4 та не має преюдиціального значення щодо будь-яких інших осіб, в тому числі знеособлених у цьому рішенні.
Враховуючи, що суд першої інстанції не здійснював дослідження та не надавав жодної оцінки правомірності дій ОСОБА_2 , тим більше не вирішував наперед питання про її права, свободи чи інтереси, не встановлював преюдиційних фактів щодо неї, тому її твердження про те, що оскаржуваний вирок впливає на обсяг її можливої, в тому числі цивільно-правової відповідальності, є безпідставними, оскільки питання наявності/відсутності підстав та обсягу цивільно-правової відповідальності не лише ОСОБА_4 , а й взагалі будь-якої іншої особи не вирішувалось, а тому зазначені посилання не можуть слугувати підставою для визнання вироку щодо ОСОБА_4 таким, що стосується прав, свобод та інтересів ОСОБА_2 .
Відповідно до вимог п.2 ч.3 ст.399 КПК апеляційна скарга повертається, якщо її подала особа, яка не має права подавати апеляційну скаргу.
Враховуючи наведене, оскільки кримінальне провадження щодо ОСОБА_2 судом не розглядалося, відомості про неї у вироку відсутні, то судове рішення не стосується її прав та інтересів, а відтак, особа не наділена правом подавати апеляційну скаргу у даному провадженні, у зв'язку з чим вона підлягає поверненню особі, яка її подала.
При цьому повернення апеляційної скарги не може сприйматись як обмеження доступу до правосуддя, оскільки право на суд, одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним, воно може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги.
Відповідно до положень ч.7 ст.399 КПК повернення апеляційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою в порядку, передбаченому КПК.
На підставі викладеного, керуючись ст.399 КПК, суддя
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на вирок Вищого антикорупційного суду від 30 вересня 2025 року повернути особі, яка її подала.
Копію ухвали про повернення апеляційної скарги разом з апеляційною скаргою та усіма доданими до неї матеріалами надіслати особі, яка подала апеляційну скаргу.
Ухвала набирає законної сили з моменту її постановлення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її постановлення, а у разі постановлення ухвали без виклику особи, яка її оскаржує, з дня отримання нею копії судового рішення.
Суддя ОСОБА_1