Дата документу 29.10.2025 Справа № 333/6512/24
Єдиний унікальний № 333/6512/24 Головуючий у 1-й інстанції: Тучков С.С.
Провадження № 22-ц/807/1600/25 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.
Провадження № 22-ц/807/1600/25-2
29 жовтня 2025 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Трофимової Д.А.
суддів: Онищенка Е.А.,
Полякова О.З.
при секретарі: Камаловій В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 червня 2025 року та на додаткове рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 10 липня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів на неповнолітню дитину, третя особа - Районна адміністрація Запорізької міської ради по Комунарському району як орган опіки та піклування,
У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, в обґрунтування якого зазначав, що відповідачка по справі є його колишньою невісткою, яка з 25.07.2009 року перебувала в шлюбі з його сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася донька - ОСОБА_4 . Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22.05.2014 року по справі № 333/1904/14-ц (провадження № 2/333/1368/14) шлюб між ними розірваний.
Коли почалося повномасштабне вторгнення на територію України, ОСОБА_3 добровільно вступив до лав ЗСУ та пішов захищати Батьківщину. 13.06.2024 року позивач отримав з ІНФОРМАЦІЯ_2 сповіщення сім'ї, в якому вказано, що солдат ОСОБА_3 загинув ІНФОРМАЦІЯ_3 під час виконання бойових завдань, пов'язаних із захистом Батьківщини. 14.06.2024 року Комунарським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), актовий запис № 869, видано свідоцтво про смерть ОСОБА_3 .
Після розлучення його сина з відповідачкою по справі, а саме з 2014 року, онука ОСОБА_4 проживає разом з дідусем (позивачем) та бабусею ОСОБА_5 , та проживала разом із батьком до дня його мобілізації за адресою: АДРЕСА_1 .
Після розірвання шлюбу, а саме з 2014 року, відповідачка не спілкується з донькою, фактично за власною ініціативою відмовилася від виконання батьківських обов'язків. Беручи до уваги, що мати дитини проживає окремо та жодного з покладених законом на батьків обов'язків не виконує, не бере педагогічної, матеріальної, грошової, посильної трудової, або будь-якої іншої участі у вихованні дитини, позивач вважає, що є підстави для позбавлення її батьківських прав. Зазначені факти, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини матір'ю, свідомого нехтування нею своїми обов'язками, що підтверджує відсутність серйозного ставлення відповідачки до своїх батьківських обов'язків. Внаслідок того, що ОСОБА_2 зовсім не приймає участі в житті доньки, не цікавиться її життям, не телефонує дитині, не виявляє бажання спілкуватись з дитиною та приймати участь у її вихованні, позивач змушений звернутися до суду з даним позовом. Дитина знаходиться на його утриманні. Між ним та дитиною склалися доброзичливі стосунки, які сприяють належному вихованню дитини, її повноцінному світосприйманню життя та оточуючих людей. Його онуці забезпечені гідні умови проживання та гармонійна атмосфера оточення. Всі питання щодо виховання вирішуються позивачем самостійно без участі та підтримки з боку відповідачки. Він працює в Центральному відділу освіти департаменту освіти і науки Запорізької міської ради в закладі дошкільної освіти (ясла-садок) № 186 «Смерека» на посаді сторожа, отримує заробітну плату, за місцем роботи характеризується позитивно. Відповідачка працює, але місце її роботи позивачу невідоме, інших аліментних зобов'язань вона не має.
Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд позбавити ОСОБА_2 батьківських прав у відношенні неповнолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на неповнолітню дитину - ОСОБА_4 , у розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з дня подання позову до суду до повноліття дитини.
Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 червня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів на неповнолітню дитину, третя особа - Районна адміністрація Запорізької міської ради по Комунарському району як орган опіки та піклування, відмовлено.
У червні 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Булдигіна М.С. звернулася до суду з заявою про ухвалення додаткового рішення, в якій зазначала, що з метою забезпечення реалізації своїх процесуальних прав та обов'язків у судовому провадженні ОСОБА_2 уклала договір про надання правничої допомоги від 16.09.2024 з АО «Юридична компанія Черкашина», від імені якого інтереси клієнта представляє адвокат Булдигіна М.С. Згідно з Додатком № 1 від 16.09.2024 до договору про надання правничої допомоги від 16.09.2024, за надання правничої допомоги, передбаченої Договором, Замовник сплачує Виконавцю винагороду та гонорар, у розмірах, зазначених у Додатку.
У відзиві на позов про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів на неповнолітню дитину відповідач через свого представника повідомила суд про попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які відповідач понесла і очікує понести у зв'язку із розглядом справи. Орієнтовна сума судових витрат складала: 600,00 грн - консультація, 3 000,00 грн - складання відзиву, 2 000,00 грн - складання заперечень на відповідь на відзив (у разі необхідності), та 2 000,00 грн - виходи адвоката до суду з метою участі у судових засіданнях (за кожний вихід).
27.06.2025 між відповідачем та АО «Юридична компанія Черкашина», від імені якого інтереси клієнта представляє адвокат Булдигіна М.С., був складений акт здачі-приймання наданих послуг, згідно з яким адвокат надав, а відповідач прийняла послуги у зв'язку з представництвом інтересів за договором № б/н від 16.09.2024 в розмірі 59 800,00 грн, без ПДВ.
Посилаючись на вказані обставини, представник ОСОБА_2 - адвокат Булдигіна М.С. просила суд стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 59 800,00 грн.
Додатковим рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 10 липня 2025 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати, пов'язані з наданням професійної правничої допомоги, у розмірі 7 000 грн.
Не погоджуючись із рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 червня 2025 року та додатковим рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 10 липня 2025 року, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 червня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі; додаткове рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 10 липня 2025 рокускасувати, у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення відмовити.
В обґрунтування апеляційної скарги, частково дублюючи викладені у позовній заяві доводи, зазначає, що він не погоджується з висновком органу опіки та піклування Районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району про недоцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно неповнолітньої доньки ОСОБА_4 , у зв'язку з чим неодноразово звертався до органу опіки та піклування зі зверненнями про його перегляд. З аналогічними зверненнями до органу опіки та піклування зверталася навіть сама онука.
Вважає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у клопотаннях про заслуховування думки неповнолітньої дитини у судовому засіданні, посилаючись на те, що допит дитини стане для неї травматичним досвідом.
Також, суд першої інстанції, на його думку, не надав належної оцінки тій обставині, що після відповідної заяви ОСОБА_6 та припинення тимчасового влаштування онуки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , в родині ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , з 26.09.2024 дитина не почала мешкати разом із матір'ю, а продовжує перебувати на утриманні позивача. Відповідач не пропонувала дитині переїхати до неї, а факт проживання дитини у родині позивача не заперечує.
Також позивач не погоджується з додатком рішенням суду першої інстанції, зазначаючи про недостатність доказів понесення зазначених витрат, сума витрат на правничу допомогу, визначена у додатковому рішенні, не відповідає фактичним витратам, обґрунтованим наданими доказами.
Від представника ОСОБА_2 - адвоката Булдигіної М.С. на адресу апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому вона просить залишити апеляційну скаргу на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 червня 2025 року та на додаткове рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 10 липня 2025 року без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з'ясовано їх правову природу та, як наслідок, ухвалені обґрунтовані та законні судові рішення, а викладені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду.
Зауважує, серед іншого, що метою позбавлення батьківських прав відповідачки є бажання позивача отримати грошову виплату 15 000 000 грн. після загибелі батька дитини - військовослужбовця, про що позивач особисто заявляв на засіданні органу опіки та піклування.
Крім того, між сторонами існує конфлікт, про що свідчить розгляд кримінальної справи в Комунарському районному суді м. Запоріжжя стосовно заподіяння ОСОБА_5 (бабусею дитини) тілесних ушкоджень середньої тяжкості відповідачу ОСОБА_2 .
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду та додаткового рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення - без змін, з таких підстав.
За положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду та додаткове рішення суду першої інстанції відповідають зазначеним вище вимогам закону.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено. Належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов'язків, які б були законною підставою для позбавлення її батьківських прав відносно неповнолітньої доньки ОСОБА_4 , 2010 року народження, яка проживає разом з дідусем і бабусею, стороною позивача не надано. Матеріали справи не містять негативні характеристики, докази винної поведінки відповідачки та умисного ухилення її від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини, а посилання позивача і його представника щодо ухилення від виконання відповідачкою батьківських обов'язків не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.
ОСОБА_2 заперечувала проти позбавлення її батьківських прав відносно дитини, відтак суд вважав, що родинний зв'язок між матір'ю і донькою можливо відновити, а тому не вбачав доведеності обставин необхідності застосування до відповідачки такого крайнього заходу впливу як позбавлення батьківських прав, тобто природних прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання. Судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що відповідачка не бажає спілкуватися зі своєю донькою та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини, яка наразі проживає з дідусем і бабусею. Навпаки сам факт заперечення відповідачкою проти позову про позбавлення її батьківських прав свідчить про її інтерес до дитини. Під час судового розгляду справи ОСОБА_2 була присутня на засіданнях та надала матеріали, що підтверджують її участь у вихованні та житті дитини.
Недостатня участь матері у вихованні дитини не може бути підставою для позбавлення її батьківських прав, оскільки позбавлення батьківських прав, тобто природних прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого позивач і його представник не довели.
Також суд при ухваленні рішення врахував обставини, наведені у висновку органу опіки та піклування про недоцільність позбавлення відповідачки батьківських прав відносно доньки, визнавши його обґрунтованим та таким, що відповідає інтересам самої дитини.
Суд першої інстанції послався на відповідні правові висновки Верховного Суду та прецедентну практику Європейського суду з прав людини.
Щодо вимог про стягнення аліментів суд виходив із того, що відповідно до наказу №4113 від 26.09.2024 року Служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради, розглянувши заяву ОСОБА_2 з питання припинення тимчасового влаштування ОСОБА_4 , дитини, яка залишилася без батьківського піклування і яка відповідно до наказу №438 від 13.04.2023 року була влаштована у сім'ю ОСОБА_5 , у зв'язку з поверненням дитини до матері на виховання, прийнято рішення про припинення тимчасового влаштування малолітньої ОСОБА_4 в родині ОСОБА_5 з 26.09.2024 року. У зв'язку з викладеним, суд виснував, що вимога про стягнення аліментів не підлягає задоволенню.
Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_3 і ОСОБА_2 з 2009 року перебували у шлюбі.
Відповідно до свідоцтва про народження, серії НОМЕР_1 , виданого 19.01.2010 року Комунарським відділом реєстрації актів цивільного стану Запорізького міського управління юстиції, ОСОБА_3 і ОСОБА_8 є батьками неповнолітньої дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22.05.2014 року по справі № 333/1904/14-ц (провадження №2/333/1368/14) шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 , зареєстрований 25.07.2009 року Комунарським відділом реєстрації актів цивільного стану Запорізького міського управління юстиції, актовий запис № 430, розірвано.
Коли почалося повномасштабне вторгнення на територію України, ОСОБА_3 добровільно вступив до лав ЗСУ та пішов захищати Батьківщину.
Відповідно до сповіщення сім'ї № 80, виданого ІНФОРМАЦІЯ_6 вих. № 4985 від 13.06.2024 року, солдат ОСОБА_3 загинув ІНФОРМАЦІЯ_3 під час виконання бойових завдань, пов'язаних із захистом Батьківщини.
На підставі свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , виданого 14.06.2024 року, встановлено, що ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Згідно зі свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 , виданим 31 січня 1985 року відділом ЗАГС Жовтневого райвиконкому м. Запоріжжя, актовий запис № 84, ОСОБА_1 є батьком ОСОБА_3 .
ОСОБА_1 з 23.09.2017 року працює в Центральному відділу освіти департаменту освіти і науки Запорізької міської ради в Закладі дошкільної освіти (ясла-садок) № 186 «Смерека» на посаді сторожа, отримує заробітну плату, за місцем роботи характеризується позитивно.
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 07.08.2023 року, ОСОБА_1 є спадкоємцем зазначеного в заповіті майна ОСОБА_9 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_7 , а саме: житлового будинку з гаражем літ. А-2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці 600 кв.м.
Згідно з актом про проживання громадян від 19.07.2024 року, виданого Квартальним комітетом №10, в результаті обстеження комісією зі слів сусідів встановлено, що ОСОБА_4 з моменту народження проживає за адресою: АДРЕСА_1 , але не зареєстрована.
На підставі інформації, наданої Запорізькою гімназією № 103 Запорізької міської ради вих. №01-22/204 від 23.07.2024 року і вих. №01-22/146 від 22.05.2025 року, встановлено, що ОСОБА_4 з 01 вересня 2016 року навчається у Запорізькій гімназії № 103 Запорізької міської ради. Мати, ОСОБА_2 , справами дівчинки не цікавиться, зв'язок з класним керівником не підтримує, батьківські збори не відвідує. Батько ОСОБА_3 перебував на передовій. Контакт з класним керівником підтримував за можливості. Дідусь, ОСОБА_1 цікавиться справами Єлизавети, сприяє поліпшенню навчальних досягнень, всі рекомендації щодо навчання і виховання виконує, батьківські збори відвідує. Дитина забезпечена всім необхідним для навчання, одягнена по сезону.
Згідно з довідкою з курсів англійської мови «Гаудеамус» ОСОБА_1 сплачує за навчання ОСОБА_10 англійської мови з вересня 2017 року за безготівковим розрахунком.
ОСОБА_2 з січня 2020 року працює в Представництві «Берлін-Хемі/А.Менаріні Україна ГмбХ в Україні» на посаді спеціаліста по зв'язках з медичною громадськістю в м. Запоріжжя, отримує заробітну плату, за місцем роботи характеризується позитивно.
Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 , виданого 08.02.2017 року Комунарським районним у м. Запоріжжі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, ОСОБА_2 є матір'ю неповнолітньої дитини - ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_8 .
Згідно довідки вих. № 11 від 07.10.2024 року, наданої ФОП ОСОБА_12 , до грудня 2021 року ОСОБА_4 спостерігалася в КНП ЦПМСД № 6 лікарем ОСОБА_12 , з грудня 2021 року і по теперішній час обстежується в дитячій амбулаторії ФОП ОСОБА_12 . При відвідуванні на дому та візитів до дитячої амбулаторії дитину супроводжує мати ОСОБА_2 , з народження є контактною особою, сумлінно виконує всі призначення лікаря. Батько ОСОБА_3 здоров'ям дитини не цікавиться, на прийомах та при відвідуванні вдома присутнім не був.
Допитана у судовому засіданні судом першої інстанції свідок ОСОБА_13 суду пояснила, що вона мешкає по сусідству з ОСОБА_1 . ОСОБА_2 приходиться йому колишньою невісткою. Після того як остання розлучилася з сином позивача, ОСОБА_4 залишилася мешкати разом із дідусем та бабусею. До розлучення невістка також з ними мешкала.
Допитана у судовому засіданні судом першої інстанції свідок ОСОБА_14 пояснила, що вона мешкає однією сім'єю з молодшим сином ОСОБА_1 - ОСОБА_15 . ОСОБА_16 є колишньою дружиною загиблого сина ОСОБА_1 - ОСОБА_17 . ОСОБА_16 не займається вихованням доньки. З початку війни усю турботу про дитину взяли на себе дідусь та бабуся. Вона також допомагає ОСОБА_4 з навчанням. Щодо характеристики ОСОБА_16 , то їй невідомі факти вживання останньою наркотичних засобів чи зловживання алкогольними напоями.
Відповідно до інформації, наданої Управлінням Державної міграційної служби України в Запорізькій області від 05.12.2024 року, ОСОБА_2 з 08.07.2014 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_4 по м. Запоріжжю та Запорізькій області зареєстрованою / знятою з реєстрації місця проживання не значиться.
На підставі інформації, наданої Міністерством соціальної політики України, ОСОБА_2 перебуває на обліку як внутрішньо переміщена особа з 15.10.2022 року, довідка внутрішньої переміщеної особи, станом на 10.12.2024 року, діюча. Станом на 10.12.2024 року інформація про ОСОБА_4 в ЄІБД ВПО відсутня.
Відповідно до витягу з реєстру територіальної громади, з 28.03.2025 року адреса зареєстрованого місця проживання ОСОБА_4 : АДРЕСА_1 .
Згідно з актом обстеження умов проживання, проведеного спеціалістами відділу по Комунарському району служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради, від 24.09.2024 року, дитина ОСОБА_4 проживає з дідусем ОСОБА_1 і бабусею ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_1 . Стосунки сім'ї добрі, турботливі. Зі слів дитини, мешкає з дідусем і бабусею з народження, з 2022 року з матір'ю не спілкується, завжди про неї піклувалися дідусь з бабусею, під час воєнних дій матір дитини намагалася вивезти на тимчасово окуповану територію, не заперечує проти позбавлення матері батьківських прав.
Відповідно до наказу № 4113 від 26.09.2024 року Служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради, розглянувши заяву ОСОБА_2 з питання припинення тимчасового влаштування ОСОБА_4 , дитини, яка залишилася без батьківського піклування і яка відповідно до наказу № 438 від 13.04.2023 року була влаштована у сім'ю ОСОБА_5 , у зв'язку з поверненням дитини до матері на виховання, прийнято рішення про припинення тимчасового влаштування малолітньої ОСОБА_4 в родині ОСОБА_5 з 26.09.2024 року.
Районною адміністрацією Запорізької міської ради по Комунарському району суду був наданий висновок про недоцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно неповнолітньої доньки ОСОБА_4 .
Крім того, у засіданні апеляційного суду була заслухана думка неповнолітньої ОСОБА_4 , яка пояснила, що не заперечує щодо позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно неї. Вважає, що відповідач ухиляється від її виховання та утримання.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Стаття 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі Конвенція про права дитини), ратифікованої Україною згідно з постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, зобов'язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до частини першої, другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга статті 15 Закону України «Про охорону дитинства»).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 164 Сімейного кодексу України (далі - СК України) мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона/він ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини.
Тлумачення наведених положень статті 164 СК України свідчить, що ухилення від виконання обов'язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграф 57, 58).
ЄСПЛ також зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 100 рішення ЄСПЛ від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09, рішення ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13).
У справі «Ілля Ляпін проти Росії» (заява (№ 70879/11) ЄСПЛ також наголошував на тому, що позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною, та не відповідає меті їх возз'єднання, зазначивши при цьому, що наявність сімейних зв'язків між подружжям та дитиною, про які вони дійсно піклуються, мають бути захищені відповідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це в першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Наведене узгоджується з висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц та Верховним Судом у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі № 180/1954/19, від 13 листопада 2020 року у справі № 760/6835/18, від 09 листопада 2020 року у справі № 753/9433/17, від 02 листопада 2020 року у справі № 552/2947/19 та у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 300/908/17.
Звертаючись до суду з позовом, позивач як підставу для позбавлення батьківських прав зазначив пункт 2 частини першої статті 164 СК України, тобто ухилення відповідачкою від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов'язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. Зазначені чинники повинні мати систематичний та постійних характер.
Верховний Суд підкреслює, що доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідачки від виконання батьківських обов'язків, які можуть бути підставою позбавлення її/його батьківських прав, покладено на позивача.
Відповідно до частин четвертої - шостої статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Разом з тим, згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати інтересам дитини (стаття 12 Конвенції про права дитини, стаття 171 СК України, стаття 14 Закону України «Про охорону дитинства»).
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність достатніх підстав для позбавлення відповідачки батьківських прав як і гострої соціальної необхідності у цьому, тому такий захід впливу не є необхідним.
Суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів дійшов правильного висновку про те, що позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, тобто природних прав, наданих матері щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено.
Належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання батьківських обов'язків судом не встановлено і позивачем не доведено. Водночас судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов'язків із виховання дитини.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 не втратила інтересу до участі у вихованні дитини, має намір на відновлення відносин з дочкою, а стороною позивача не доведено необхідності застосування до відповідачки такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав, доцільність вжиття якого сторона позивача належно не аргументувала.
Встановивши відсутність свідомого нехтування відповідачкою своїми батьківськими обов'язками, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову про позбавлення її батьківських прав відносно дитини.
Водночас суд першої інстанції надав правову оцінку висновку органу опіки та піклування Районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району про недоцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно неповнолітньої доньки ОСОБА_4 , визнавши його обґрунтованим і таким, що відповідає інтересам дитини.
Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, оскільки докази, подані позивачем, не свідчать про свідоме ухилення відповідачки від виконання батьківських обов'язків, а також про необхідність застосування такого виключного заходу саме в інтересах дитини.
Натомість необґрунтоване та передчасне (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання матері до належного виконання своїх батьківських обов'язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини.
Щодо відмови ОСОБА_1 у задоволенні вимог про стягнення на його користь із ОСОБА_2 аліментів на дитину, то апеляційний суд звертає увагу на таке.
Відповідно до ст.ст. 180, 181 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Згідно із ч. 3 ст. 166 СК України при задоволенні позову щодо позбавлення батьківських прав суд одночасно приймає рішення про стягнення аліментів на дитину. У разі якщо мати, батько або інші законні представники дитини відмовляються отримувати аліменти від особи, позбавленої батьківських прав, суд приймає рішення про перерахування аліментів на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України та зобов'язує матір, батька або інших законних представників дитини відкрити зазначений особистий рахунок у місячний строк з дня набрання законної сили рішенням суду.
Як зазначалося вище, відповідно до наказу № 4113 від 26.09.2024 року Служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради, розглянувши заяву ОСОБА_2 з питання припинення тимчасового влаштування ОСОБА_4 , дитини, яка залишилася без батьківського піклування і яка відповідно до наказу № 438 від 13.04.2023 року була влаштована у сім'ю ОСОБА_5 , у зв'язку з поверненням дитини до матері на виховання, прийнято рішення про припинення тимчасового влаштування малолітньої ОСОБА_4 в родині ОСОБА_5 з 26.09.2024 року.
Оскільки судом встановлено, що ОСОБА_1 не є законним представником дитини, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні відповідних позовних вимог.
За своїм змістом доводи апеляційної скарги на рішення суду зводяться до повторень підстав позову, незгоди з рішенням суду першої інстанції, незгоди з наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, тобто стосуються переоцінки доказів, яким була надана належна оцінка судом, і не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка. Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судом першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.
Таким чином, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини у справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Щодо оскарження додаткового рішення колегія суддів виходить з наступного.
Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції, проаналізувавши надані представником відповідача докази на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, в яких зазначено здійснені адвокатом роботи (послуги), з урахуванням правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм права при вирішенні питання розподілу судових витрат, враховуючи заперечення представника позивача, дійшов висновку, що розмір заявлених представником відповідача витрат на правничу допомогу в сумі 59 800 грн. не відповідає критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру.
З огляду на заперечення представника позивача щодо співмірності витрат на професійну правничу допомогу зі складністю справи, виходячи з принципу співмірності та розумності судових витрат, враховуючи предмет і складність справи, час, необхідний для вчинення дій і надання послуг, зазначених в акті до договору про надання правової допомоги, кількість підготовлених представником відповідача процесуальних документів, кількість судових засідань, тривалість розгляду справи і критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, її складності та складності виконаної адвокатом роботи, суд вважав необхідним зменшити їх розмір та стягнути з позивача на користь відповідача 7 000,00 гривень витрат на професійну правничу допомогу.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.
Так, згідно п. 6 ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: як розподілити між сторонами судові витрати.
Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати (п. 3 ч. 1 ст. 270 ЦПК України).
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої вказаної статті Кодексу).
Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.
Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).
За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Повноваження адвоката як представника підтверджуються одним з таких документів: 1) довіреністю; 2) ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"; 3) дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги, виданим відповідно до Закону України "Про безоплатну правничу допомогу", про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.
За положеннями пункту 4 статті 1, частин третьої та п'ятої статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики.
Пунктом 9 частини першої статті 1 України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Також за статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з'їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.
Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.
Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов'язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.
Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Ці висновки узгоджуються з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 (провадження № 11-1465заі18) та додатковій постанові у вказаній справі від 12 вересня 2019 року, у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19), постанові від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 (провадження № 12-136гс19) та постанові від 08 червня 2021 року у справі № 550/936/18 (провадження № 14-26цс).
Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України).
Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).
Верховний Суд у постановах від 21 квітня 2021 року у справі № 488/1363/17 (провадження № 61-11991св20) та від 26 січня 2022 року у справі № 127/1415/20 (провадження № 61-878св21) дійшов висновків, що: «втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень частини п'ятої статті 137 ЦПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у статті 43 Конституції України».
Згідно з вимогами статей 137, 141 ЦПК України на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правничої допомоги, рахунки тощо.
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторони зробили про це відповідну заяву (частина восьма статті 141 ЦПК України).
З огляду на вказану норму закону, відшкодування судових витрат, у тому числі на професійну правничу допомогу, здійснюється за наявності відповідної заяви (клопотання) сторони, яку вона зробила до закінчення судових дебатів.
Відповідно, якщо учасник справи до закінчення судових дебатів не заявив клопотання про компенсацію витрат на професійну правничу допомогу, суд не має підстав для розгляду питання про розподіл здійснених учасниками витрат на професійну правничу допомогу.
Системний аналіз вказаних норм процесуального права дає підстави зробити висновок про те, що клопотання (заява) про орієнтований розмір витрат на правову допомогу в суді першої інстанції може бути заявлено (подано) на будь-якій стадії судового процесу (як в позовній заяві, так і окремо заявою (клопотання), але за умови до закінчення судових дебатів.
Подібні за змістом висновки зроблено у постанові Верховного Суду від 21 вересня 2023 року у справі № 357/9482/21 (провадження № 61-12596 св 22).
Як вбачається з матеріалів справи, професійну правничу допомогу відповідачу у цій справі надавало Адвокатьске об'єднання «Юридична компанія Черкашина», від імені якого інтереси клієнта представляла адвокат Булдигіна М.С. на підставі договору про надання правничої допомоги (юридичних послуг) від 16 вересня 2024 року. Як вбачається з Договору та Додатку №1 до нього, сторони Договору погодили, що оплата здійснюється замовником протягом 30 календарних днів з дня набрання законної сили рішенням по справі.
Згідно з Додатком № 1 до Договору про надання правничої допомоги (юридичних послуг) від 16.09.2024 року, за надання правничої допомоги, передбаченої Договором, Замовник сплачує Виконавцю винагороду та гонорар, у розмірах, зазначених у Додатку.
Як зазначалося вище, у відзиві на позов про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів на неповнолітню дитину відповідач через свого представника повідомила суд про попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які відповідач понесла і очікує понести у зв'язку із розглядом справи. Орієнтовна сума судових витрат складала: 600,00 грн - консультація, 3000,00 грн - складання відзиву, 2000,00 грн - складання заперечень на відповідь на відзив (у разі необхідності), та 2000,00 грн - виходи адвоката до суду з метою участі у судових засіданнях (за кожний вихід).
27.06.2025 між відповідачем та АО «Юридична компанія Черкашина», від імені якого інтереси клієнта представляє адвокат Булдигіна М.С., був складений акт здачі-приймання наданих послуг № 1 за договором про надання правничої допомоги (юридичних послуг) від 16 вересня 2024 року, згідно з яким виконавець надав, а відповідач прийняла послуги відповідно до умов договору загальною вартістю 59 800,00 грн, без ПДВ.
Відповідно до вказаного Акту здачі-приймання наданих послуг № 1 сторони взаємних претензій не мають (п. 5).
Посилання скаржника на відсутність документів, що свідчать про оплату витрат на професійну правничу допомогу, як на підставу для відмови у відшкодуванні цих витрат, не є підставою для скасування додаткового рішення з огляду на наступне.
За змістом ст. 137 ЦПК України при доведеності факту надання правничої допомоги та вартості цих послуг, відсутність доказів про їх фактичну сплату для їх розподілу за результатами розгляду справи відповідно до частини восьмої статті 141 цього ж Кодексу не мають правового значення.
Законодавець не передбачає можливості для відмови у відшкодуванні фактично наданих витрат на правову допомогу, а тому суд згідно ч.ч. 4-6 ст. 137, ч.ч. 3, 4 ст. 141 ЦПК України у такому разі з'ясовує наявність чи відсутність підстав для зменшення цих витрат.
Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 12 лютого 2020 року в справі № 648/1102/19 (провадження № 61-22131св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).
Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Дана позиція є усталеною і підтверджується численними постановами ВС у справах № 923/560/17, № 329/766/18, № 178/1522/18.
Беручи до уваги викладене та зважаючи на зазначені положення законодавства, враховуючи принципи диспозитивності та змагальності, взявши до уваги умови договору про надання правничої допомоги (юридичних послуг) від 16 вересня 2024 року, заперечення позивача проти відшкодування вказаних витрат, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Булдигіної М.С. та стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат, пов'язаних з наданням професійної правничої допомоги, у розмірі 7 000 грн.
Розмір понесених витрат на таку суму відповідає принципу співмірності із складністю справи та виконаним адвокатом обсягом робіт.
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 червня 2025 року та додаткове рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 10 липня 2025 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повне судове рішення складено 07 листопада 2025 року.
Головуючий Д.А. Трофимова
Судді: Е.А. Онищенко
О.З. Поляков