П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
07 листопада 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/34922/24
Перша інстанція: суддя Іванов Е.А.
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду
у складі: головуючої судді - Шевчук О.А.
суддів - Бойка А.В., Єщенка О.В.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження апеляційні скарги Військової частини НОМЕР_1 та НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_3 ) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_4 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ), НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_3 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом до НОМЕР_4 прикордонного загону (Військова частина НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України (далі - ВЧ НОМЕР_1 ), НОМЕР_2 прикордонного загону (Військова частина НОМЕР_3 ) Державної прикордонної служби України (далі - ВЧ НОМЕР_3 ), в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (далі відповідач-1) щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.01.2017 по 24.09.2024;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за затримку у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за період з 25.01.2017 по 18.07.2022 у сумі 808 744,17 грн. та за період з 19.07.2022 по 24.09.2024 у сумі 74 367,28 грн .(за шість місяців) із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб;
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за період з 01.12.2015 по 25.01.2017, за весь час затримки її виплати, а саме за період з 01.12.2015 по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення 24.09.2024;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за період з 01.12.2015 по 25.01.2017, за весь час затримки її виплати, а саме за період з 01.12.2015 по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення 24.09.2024 із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що проходив службу в органах Державної прикордонної служби України та з 02.08.2018 виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Проте, під час звільнення з військової служби і виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення військова частина не провела з ним повний розрахунок з виплати в належному розмірі грошового забезпечення та індексації грошового забезпечення.
Як пояснює позивач, 24.09.2024 на виконання рішення суду він отримав виплату грошового забезпечення, у зв'язку з чим вважає, що є підстави для застосування до спірних правовідносин статті 117 КЗпП України, яка регулює виплату середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100(далі - Порядок № 100).
Також позивач вважає, що відповідно до норм Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 №2050-ІІІ (далі - Закон №2050-ІІІ) та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159 (далі - Порядок №159), має право на компенсацію втрати частини доходів через порушення строків виплати належного йому грошового забезпечення.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2025 року позов ОСОБА_1 - задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_3 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.08.2018 по 24.09.2024.
Зобов'язано ВЧ НОМЕР_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за затримку у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за період з 02.08.2018 по 24.09.2024 у сумі 173294,84 грн. із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44.
Визнано протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за період з 01.12.2015 по 25.01.2017, за весь час затримки її виплати, а саме за період з 01.12.2015 до дня фактичної виплати індексації грошового забезпечення 24.09.2024.
Зобов'язано ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за період з 01.12.2015 по 25.01.2017, за весь час затримки її виплати, а саме за період з 01.12.2015 до дня фактичної виплати індексації грошового забезпечення 24.09.2024 із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб.
В задоволенні іншої частини позовних вимог суд відмовив.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції ВЧ НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права просить його скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
В апеляційній скарзі, ВЧ НОМЕР_1 зазначає про помилковість висновку суду першої інстанції в частині визнання протиправною бездіяльність щодо не нарахування та не виплати компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
Як вважає апелянт, відповідно до положень статей 3, 4 Закону №2050-ІІІ підставою для здійснення виплати компенсації втрати частини доходів є дотримання таких умов: нарахування особі належних йому доходів; доходи не повинні носити разовий характер; порушення встановлених строків їх виплати; затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців; зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги.
При цьому, за твердженням апелянта, основною умовою для виплати компенсації втрати частини доходів, є порушення строків виплати нарахованих доходів.
Апелянт вважає, що коли суми нараховуються за рішенням суду, то підстави для виплати компенсації виникають у зв'язку з несвоєчасним виконанням рішення суду.
На думку апелянта, оскільки в даному випадку не має місце порушення строків виконання рішення суду, то підстави для виплати компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення відповідно до Порядку №159 відсутні.
ВЧ НОМЕР_3 також не погодилась із рішенням суду першої інстанції, у зв'язку з чим, подала апеляційну скаргу, в якій так само посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права стосовно покладеного обов'язку щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, просить рішення суду скасувати та прийняти нове про відмову у задоволенні позовних вимог.
Мотивуючи свою позицію апелянт зазначає, що під час ухвалення рішення суд першої інстанції не врахував, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, норми КЗпП України не розповсюджуються.
Апелянт вважає, що підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України відсутні, оскільки спеціальне законодавство, яке регулює оплату праці військовослужбовців не встановлює відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику усіх належних сум.
При цьому, апелянт посилається на те, що при нарахуванні і виплаті позивачу сум, належних при звільненні, спір щодо їх розміру був відсутній, що на його переконання, також свідчить про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України,
Також апелянт зауважує на тому, що виплата індексації грошового забезпечення не є правовою підставою для проведення виплати середнього заробітку в розумінні переліку підстав, визначеного у Порядку №100.
Отже, на переконання апелянта відсутні підстави для задоволенні позовних вимог в цій частині заявленого позову.
ОСОБА_1 своїм процесуальним правом подання відзиву на апеляційні скарги не скористався.
Відповідно до частини 1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Відповідно до частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
За такого правового регулювання, колегія суддів переглядає висновки суду першої інстанції тільки в межах доводів апеляційної скарги та не вступає в обговорення та оцінку судового рішення суду першої інстанції, в тій частині, яка не оскаржена.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування норм процесуального права, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення апеляційних скарг, з огляду на таке.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу в органах Державної прикордонної служби України, зокрема до 25.01.2017 у ВЧ НОМЕР_1 та наказом командира ВЧ НОМЕР_1 від 16.02.2017 №56-ОС майор ОСОБА_1 начальник вогневої підготовки відділення підготовки персоналу відділу персоналу, відряджений для подальшого проходження служби в розпорядження начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 - ВЧ НОМЕР_3 .
Наказом командира ВЧ НОМЕР_3 від 02.08.2018 №272-ос ОСОБА_1 звільнений за підпунктом «а» пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», з 02.08.2018 виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Під час звільнення та виключення зі списків особового складу позивачу не виплачене в повному обсязі грошове забезпечення, а тому з метою захисту порушеного права, позивач звернувся до відповідачів про із заявою нарахування та виплату індексації грошового забезпечення та перерахунок додаткових видів грошового забезпечення, однак отримав відмову, яку оскаржив у судовому порядку.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 08.02.2024 у справі №420/33650/23, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 16.09.2024 позов ОСОБА_1 - задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 щодо невиплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.12.2015 по 25.01.2017 включно із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року.
Зобов'язано ВЧ НОМЕР_1 (нарахувати і виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 25.01.2017 включно із застосуванням місяця за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року, з урахуванням здійснених виплат.
Визнано протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_3 щодо невиплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 26.01.2017 по 28.02.2018 включно із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року.
Зобов'язано ВЧ НОМЕР_3 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 26.01.2017 по 28.02.2018 включно із застосуванням місяця за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року, з урахуванням здійснених виплат.
Визнано протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_3 у нарахуванні та виплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.03.2018 по 02.08.2018 відповідно до абзаців 4,5,6 п. 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078.
Зобов'язано ВЧ НОМЕР_3 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 02.08.2018 відповідно до абзаців 4,5,6 п. 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078.
Визнано протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення за 2016 рік із врахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди за 2016 рік.
Зобов'язано ВЧ НОМЕР_1 перерахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову допомогу на оздоровлення за 2016 рік із врахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди за 2016 рік, з урахуванням здійснених виплат.
Визнано протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_3 щодо невиплати ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення за 2017 рік із врахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди виплаченої у 2017 році.
Зобов'язано ВЧ НОМЕР_3 перерахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову допомогу на оздоровлення за 2017 рік із врахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди виплаченої у 2017 році, з урахуванням здійснених виплат.
Визнано протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_3 щодо не включення індексації грошового забезпечення до складу суми місячного грошового забезпечення, з якого ОСОБА_1 нараховувалась та виплачувалась одноразова грошова допомога при звільненні та грошова допомога на оздоровлення за 2017 - 2018 роки.
Зобов'язано ВЧ НОМЕР_3 здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні та грошової допомоги для оздоровлення за 2017 - 2018 роки з урахуванням індексації грошового забезпечення, з врахуванням раніше виплачених сум.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
24.09.2024 на виконання судового рішення у справі №420/33650/23 позивачу виплачені суми грошового забезпечення у загальному розмірі 26 714,17 грн.
Позивач вважаючи протиправною бездіяльність щодо несвоєчасної виплати всіх належних йому сум при звільненні, звернувся до суду з даним позовом.
Вирішуючи спір по суті та задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що на день звільнення позивача з ним не проведений розрахунок у повному обсязі, а тому відповідно до положень статті 117 КЗпП останній має право на виплату середнього заробітку за час затримки повного розрахунку.
Суд зазначив, що на підприємство, установу, організацію покладений обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.
Не виконання такого обов'язку, як указав суд, спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, яка передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Також суд дійшов висновку, що відповідно до норм Закону№2050-ІІІ, у випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину індексації заробітної плати, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
Суд зазначив, що факт несвоєчасної виплати позивачу сум індексації грошового забезпечення, встановлений судовим рішенням у справі №420/33650/23, а відтак, наведене свідчить про набуття позивачем права на компенсацію втрати частини доходу, у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідаючи на доводи ВЧ НОМЕР_3 , в якому апелянт стверджує, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, не поширюється дія КЗпП України, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці Про захист заробітної плати № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 цієї Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Відтак, оскільки нормами спеціального законодавства не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, колегія суддів доходить висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів КЗпП України.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Такий правовий висновок побудований на правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена у постановах від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 та від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц.
Аналізуючи вказані вище положення КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Стягнення повинно відповідати принципу розумності, справедливості та пропорційності.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги стосовно того, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, КЗпП України не поширюється, є безпідставними та суперечать наведеним вище нормам законодавства та сталій практиці Верховного Суду.
Таким чином колегія суддів вважає доводи апеляційної скарги ВЧ НОМЕР_3 висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому відсутні підстави для задоволення поданої військовою частиною апеляційної скарги.
Відповідаючи на доводи апеляційної скарги ВЧ НОМЕР_1 про необґрунтованість висновків суду першої інстанції щодо обов'язку нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів, у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, колегія суддів виходить з такого.
Питання, пов'язані зі здійсненням виплати компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати врегульоване України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 №2050-ІІІ (далі і вище - Закон №2050-ІІІ).
Стаття 1 Закону №2050-ІІІ передбачає, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Відповідно до статті 2 Закону №2050-ІІІ компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.
Відповідно до статті 3 Закону №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Зі змісту вказаних норм слідує, що їх дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).
Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
У розумінні Закону № 2050-ІІІ заробітна плата (грошове забезпечення) є доходом громадянина, вона не носить разового характеру навіть у випадку її присудження за рішенням суду.
При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Використане у статтях 3, 4 Закону №2050-ІІІ формулювання доводить, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, та означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
З метою реалізації Закону №2050-ІІІ Кабінет Міністрів України прийняв Порядок №159, відповідно до пункту 2 якого компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Отже, пункти 1, 2 Порядку №159 відтворюють положення Закону №2050-ІІІ та конкретизують підстави та механізм виплати компенсацій.
Відповідно до пункту 4 Порядку № 159, сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексі інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Верховний Суд у постанові від 13.01.2020 у справі №240/11882/19 дійшов висновку, що зміст і правова природа спірних правовідносин, у розумінні положень статей 1-3 Закону №2050-ІІІ, дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Тому, у випадку ненарахування та невиплати відповідачем сум грошового забезпечення, позивач має право на компенсацію втрати доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за умови покладення на відповідача відповідним нормативно - правовим актом або судовим рішенням обов'язку здійснити виплату належних сум.
Як встановлено матеріалами справи, на виконання рішення суду у справі №420/33650/24 позивачу виплачена індексація грошового забезпечення, а відтак, останній, набув право на компенсацію втрати частини доходу у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення.
При цьому, слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи, у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. Виплата компенсації проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Доводи ВЧ НОМЕР_1 колегія суддів вважає безпідставними, оскільки вищенаведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування таких доходів.
Разом з тим, посилання апелянта на те, що нараховані позивачу на виконання судового рішення кошти були виплачені своєчасно, є безпідставним, оскільки компенсація, передбачена Законом №2050-ІІІ, виплачується у разі порушення строків виплати доходу (нарахованих сум індексації), а не виконання рішення суду.
Оскільки вказані кошти нараховані в результаті відновлення права позивача, порушеного при неналежному проведенні виплати грошового забезпечення, вказана сума є доходом в розумінні статті 2 Закону №2050-ІІІ.
Такий висновок суду першої інстанції узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, що наведена у постанові від 04.09.2024 у справі №420/16557/24, у постанові від 04.09.2025 у справі №380/8640/24.
Отже, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 не спростовують, є необґрунтованими та суперечать наведеним вище нормам права та висновкам Верховного Суду, а тому в задоволенні апеляційної скарги ВЧ НОМЕР_1 також слід відмовити.
Відповідно до частини 2 статті 6 КАС України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права.
Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України» суд зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, надавши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
Колегія суддів вважає, що надала відповідь на ключові доводи апеляційних скарг.
Відповідно до вимог статті 316 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги, якщо суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
На думку колегії суддів, суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування судового рішення відсутні.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу НОМЕР_4 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ) - залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_3 ) - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_4 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ), НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_3 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених підпунктами а), б), в), г) п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуюча суддя О. А. Шевчук
суддя А. В. Бойко
суддя О. В. Єщенко