07 листопада 2025 року № 640/6757/21
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Щавінського В.Р., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Української військово-медичної академії про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Української військово-медичної академії, в якому з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог просить суд:
- визнати бездіяльність відповідача з невиплати позивачу встановленої судовими рішеннями грошової компенсації оплаченого позивачем проїзду у відпустку для нього і членів його сім'ї в 2007-2009 роках до виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу військової частини протиправною;
- зобов'язати Українську військово-медичну академію виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення з урахуванням окладу за військовим званням, посадового окладу, надбавки за вислугу років, надбавки за особливості проходження служби, надбавки за службу в режимних обмежень, надбавки за кваліфікаційну категорію військовослужбовцям медичного і фармацевтичного складу, доплат за вчене звання і науковий ступінь, премії та індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати встановленої судовими рішеннями грошової компенсації оплаченого ним проїзду у відпустку для нього і членів його сім'ї в 2007-2009 роках - 17.02.2021 по дату виплати цієї грошової компенсації.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.02.2021 відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі.
Законом України від 13.12.2022 №2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» (далі - Закон №2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у м. Києві.
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних Закону №2825-IX, з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
На виконання вимог зазначених приписів, Окружним адміністративним судом міста Києва адміністративну справу №640/6757/21 за позовом за позовом ОСОБА_1 до Української військово-медичної академії про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії скеровано за належністю до Київського окружного адміністративного суду.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13.12.2023 прийнято до провадження матеріали адміністративної справи №640/6757/21 та вирішено справ розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Позов мотивовано протиправним невиконанням рішення суду, яким встановлено право позивача на компенсацію оплаченого ним проїзду у відпустку для нього і члені його сім'ї. Також позов мотивовано протиправною відмовою відповідача у проведенні виплати компенсації втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків виплати пенсії позивача за період із 17.02.2021 до 19.01.2023.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13.12.2023 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), запропоновано відповідачу подати відзив на позовну заяву.
Відповідачем подано відзив на позовну заяву, згідно якого позов не визнано.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов та відзив, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.03.2009 у справі №4/38, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29.04.2010, позов задоволено частково, зобов'язано Українську військово-медичну академію компенсувати ОСОБА_1 оплачений ним проїзд у відпустку у 2007 році для самого та членів його сім'ї у сумі 278,13 грн. та у 2008 році для самого та членів його сім'ї у сумі 465,45 грн. В решті позовних вимог відмовлено.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.03.2011 у справі №2а-1792/11/2670, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21.09.2011, позов задоволено частково, зобов'язано Українську військово-медичну академію компенсувати ОСОБА_1 оплачений ним проїзд у відпустку в межах України у 2009 році для нього та членів його сім'ї. В решті позовних вимог відмовлено.
Відповідно до витягу із наказу Головнокомандувача Збройних Сил України від 27.11.2020 № 408, ОСОБА_1 звільнено у запас за пунктом «б» (за станом здоров'я).
При звільненні з військової служби з позивачем не проведено у повному обсязі остаточний розрахунок.
Позивач, вважаючи протиправним проведений відповідачем несвоєчасний розрахунок при звільнення, звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Щодо позовної вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідача з невиплати позивачу встановленої судовими рішеннями грошової компенсації оплаченого позивачем проїзду у відпустку для нього і членів його сім'ї в 2007-2009 роках до виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу військової частини протиправною, суд зазначає таке.
Верховний Суд у постанові від 01.06.2022 у справі №640/25836/20 вказав, що підстава позову - це ті обставини і норми права, які дозволяють особі звернутися до суду, а предмет позову - це матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, стосовно яких він просить ухвалити судове рішення. Визначаючи підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права.
Так, із поданої позивачем позовної заяви вбачається, що:
- предметом позову є невиконання відповідачем рішень судів, якими встановлено право позивача на компенсацію оплаченого ним проїзду у відпустку для нього і членів його сім'ї та зобов'язання відповідача виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за весь час затримки виплати встановленої судовими рішеннями грошової компенсації оплаченого ним проїзду у відпустку для нього і членів його сім'ї в 2007-2009 роках;
- правовою підставою позову вказано положення статей 370 КАС України, 116, 117 КЗпП;
- способом захисту порушених прав позивачем визначено визнання бездіяльності відповідача з невиплати позивачу встановленої судовими рішеннями грошової компенсації оплаченого позивачем проїзду у відпустку для нього і членів його сім'ї в 2007-2009 роках до виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу військової частини протиправною; зобов'язання Української військово-медичної академії виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення з урахуванням окладу за військовим званням, посадового окладу, надбавки за вислугу років, надбавки за особливості проходження служби, надбавки за службу в режимних обмежень, надбавки за кваліфікаційну категорію військовослужбовцям медичного і фармацевтичного складу, доплат за вчене звання і науковий ступінь, премії та індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати встановленої судовими рішеннями грошової компенсації оплаченого ним проїзду у відпустку для нього і членів його сім'ї в 2007-2009 роках - 17.02.2021 по дату виплати цієї грошової компенсації.
У провадженні Окружного адміністративного суду міста Києва перебували адміністративні справи №4/38, №2а-1792/11/2670 за позовом ОСОБА_1 до Української військово-медичної академії про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.03.2009 у справі №4/38, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29.04.2010, позов задоволено частково, зобов'язано Українську військово-медичну академію компенсувати ОСОБА_1 оплачений ним проїзд у відпустку у 2007 році для самого та членів його сім'ї у сумі 278,13 грн. та у 2008 році для самого та членів його сім'ї у сумі 465,45 грн. В решті позовних вимог відмовлено.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.03.2011 у справі №2а-1792/11/2670, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21.09.2011, позов задоволено частково, зобов'язано Українську військово-медичну академію компенсувати ОСОБА_1 оплачений ним проїзд у відпустку в межах України у 2009 році для нього та членів його сім'ї. В решті позовних вимог відмовлено.
Звертаючись до суду з новим позовом, позивач вважає, що під час виконання постанов Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.03.2009 у справі №4/38, від 24.03.2011 у справі №2а-1792/11/2670 відповідачем допущено порушення прав позивача, оскільки не виплачено в повному обсязі компенсацію за проїзд у відпустку за періоди 2007-2009.
Отже, звернення до суду з іншим позовом обумовлене саме неналежним виконанням відповідачем постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.03.2011 у справі №2а-1792/11/2670.
Суд вважає, що формулювання змісту заявлених позовних вимог у спосіб, який є відмінним від наведеного у справі №2а-1792/11/2670, не змінює суті спірних правовідносин та обставин, якими позивач їх обґрунтовує.
При цьому, не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна покликання на норми матеріального чи процесуального права або інше наведення праворозуміння таких норм.
Таким чином, зміна формулювання позовних вимог та доповнення позову новим нормативним обґрунтуванням не змінює підстав позову, що розглянутий судами у справі №2а-1792/11/2670, а є намаганням переглянути рішення судів, які набрали законної сили.
Аналогічний правовий висновок наведений в ухвалі Верховного Суду від 08.05.2023 у справі № 160/20354/22.
Водночас суд зазначає, що умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначається Законом України від 02.06.2016 №1404-VIII «Про виконавче провадження».
За приписами частини першої статті 1 вказаного Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Отже, судове рішення виконується безпосередньо і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень. Механізм примусового виконання рішень судів визначений Законом України «Про виконавче провадження».
Окрім того, процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень в адміністративній справі, урегульовані розділом ІV КАС України, яким не передбачено можливості вирішення в порядку позовного провадження вимог особи - позивача, що випливають з обставин невиконання або неналежного виконання судового рішення відповідачем.
Згідно з приписами частини першої та другої статті 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
За наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до частини першої статті 383 КАС України особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
Отже, нормами процесуального закону встановлено порядок виконання судових рішень в адміністративних справах та визначено певну послідовність дій, які необхідно вчинити для зобов'язання відповідача належним чином виконати рішення суду. У разі невиконання судового рішення позивач має право вимагати вжиття спеціальних заходів впливу щодо відповідача - суб'єкта владних повноважень, а невиконання судового рішення не може бути самостійним предметом окремого судового провадження.
Верховний Суд у постановах від 23.05.2023 у справі №580/2223/20 звертав увагу, що зазначені правові норми КАС України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача, та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 21.08.2019 у справі № 295/13613/16-а зазначив, що наявність у КАС України спеціальних норм, спрямованих на забезпечення належного виконання судового рішення, виключає можливість застосування загального судового порядку захисту прав та інтересів стягувача шляхом подання позову. Судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, передбаченому КАС України (статті 382, 383 КАС України), який не передбачає можливості подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення. При розгляді позовних вимог стосовно невиконання (неналежного виконання) окремого судового рішення в іншій справі, суд не може зобов'язувати виконувати рішення суду шляхом ухвалення нового судового рішення, оскільки виконання судового рішення являє собою завершальну стадію судового провадження.
В даному випадку відсутні підстави стверджувати про виникнення між позивачем та відповідачем нового спору. Наразі має місце спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, але на стадії виконання судового рішення.
Відтак, позивач не позбавлений можливості звернутися до суду в порядку ст. 382 або ст. 383 КАС України в межах справи №2а-1792/11/2670.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовна вимога про визнання протиправною бездіяльності відповідача з невиплати позивачу встановленої судовими рішеннями грошової компенсації оплаченого позивачем проїзду у відпустку для нього і членів його сім'ї в 2007-2009 роках до виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу військової частини протиправною не підлягає задоволенню.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання Українську військово-медичну академію виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення з урахуванням окладу за військовим званням, посадового окладу, надбавки за вислугу років, надбавки за особливості проходження служби, надбавки за службу в режимних обмежень, надбавки за кваліфікаційну категорію військовослужбовцям медичного і фармацевтичного складу, доплат за вчене звання і науковий ступінь, премії та індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати встановленої судовими рішеннями грошової компенсації оплаченого ним проїзду у відпустку для нього і членів його сім'ї в 2007-2009 роках - 17.02.2021 по дату виплати цієї грошової компенсації
Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно із частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1)визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2)визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3)визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4)визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5)встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6)прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Відповідно до пункту 9 частини п'ятої статті 160 КАС України в позовній заяві у справах щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень зазначається обґрунтування порушення оскаржуваними рішеннями, діями чи бездіяльністю прав, свобод, інтересів позивача.
Пунктами 1, 3, 8 частини першої статті 4 КАС України встановлено, що адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
Адміністративний суд - суд, до компетенції якого цим Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ.
Позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, або адміністратор за випуском облігацій, який подає позов до адміністративного суду на захист прав, свобод та інтересів власників облігацій відповідно до положень Закону України «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки», а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду.
З аналізу вищевказаних норм законодавства можна дійти висновку, що право на звернення до суду мають особи, права, свободи та інтереси яких порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень на момент звернення. Особа, яка звертається до адміністративного суду за захистом самостійно визначає спосіб, передбачений статтею 5 КАС України, та обґрунтовує у позовній заяві заявлені вимоги, задоволення яких повинно призвести до поновлення прав, свобод та інтересів.
Важливо зазначити, що відповідно до усталеної судової практики обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду; порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка безпосередньо або через представника стверджує про їх порушення; вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача; під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів позивача (ухвала Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №802/2474/17-а та постанови Верховного Суду від 10.02.2021 у справі № 640/14623/20, від 18.03.2021 у справі № 826/3932/17, від 19.05.2021 у справі № 826/13229/16 та ін.).
Також суд звертає увагу на те, що у статті 9 КАС України закріплені принципи змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з'ясування всіх обставин у справі.
Так, відповідно до частин першої, четвертої статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
Згідно з частиною першою статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема, письмовими, речовими і електронними доказами (пункт 1 частини другої статті 72 КАС України).
У силу вимог статей 73-76 КАС України докази мають бути належними (містити інформацію щодо предмета доказування), допустимими (одержаними з дотриманням порядку, встановленого законом), достовірними (на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи), достатніми (які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування).
Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Таким чином, виходячи з принципів змагальності та офіційного з'ясування всіх обставин у справі, суд визначає, які обставини входять до предмета доказування, які докази подані або мають бути подані тим чи іншим учасником справи, вживає заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, в тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи, та надає оцінку зібраним у справі доказам на предмет їх належності, допустимості, достовірності і достатності.
Водночас принцип диспозитивності покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Під час розгляду справи суд зв'язаний предметом і обсягом заявлених позивачем вимог.
Вказаний принцип знайшов своє відображення у частині другій статті 9 КАС України, в якій вказано, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Окрім того, зазначений принцип також передбачає, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову, зокрема у постановах від 29.05.2019 у справі № 2-3632/11, від 15.07.2019 у справі № 235/499/17, від 30.10.2019 у справі № 390/131/18, від 01.04.2020 у справі № 686/24003/18 тощо.
Вихід суду за межі позовних вимог можливий у тому разі, якщо позивач, вказавши у заяві одну конкретну вимогу, не зазначив іншу, яка має послідовний зв'язок із попередньою та випливає із фактичної спірної ситуації, викладеної у позовній заяві. Наприклад, позивач просить визнати протиправними дії, бездіяльність суб'єкта владних повноважень, однак не просить суд зобов'язати його вчинити певні дії чи прийняти рішення; просить визнати протиправним акт індивідуальної дії, однак не просить суд про його скасування тощо.
Отже, суд вправі за своєю ініціативою з метою необхідності захисту прав і охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб вийти за межі заявлених позивачем вимог, однак відповідно до імперативних вимог процесуального законодавства.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30.01.2018 у справі № 804/1457/17, від 11.12.2018 у справі № 802/295/17-а, від 19.02.2019 у справі № 824/399/17-а тощо.
Таким чином, принцип диспозитивності передбачає розгляд судом справи в межах позовних вимог і підстав позову, визначених особою, яка звернулася за захистом до суду. Вихід суду за межі позовних вимог процесуальний закон допускає як виняток у разі, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, і таких відхід обґрунтований судом у судовому рішенні.
Стосовно питання ефективності судового захисту прав та інтересів особи, то суд вважає за необхідне вказати таке.
За правовою позицією Верховного Суду, що міститься у постанові від 23.12.2021 у справі №480/4737/19, ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов'язком суб'єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.
Тобто, адміністративний суд, використовуючи всі надані йому процесуальним законом повноваження, з урахуванням фактичних обставин справи та положень законодавства, зобов'язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав позивача, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень; ефективний спосіб захисту повинен забезпечити негайне поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам, призводити до потрібних (бажаних) позивачу результатів (наслідків); ухвалення судами рішень, які безпосередньо не призводять до необхідних змін в обсязі прав позивача або не гарантують забезпечення примусового виконання судового рішення, не відповідає змісту цього поняття.
Із питанням щодо забезпечення ефективності судового захисту прав та інтересів особи в адміністративному судочинстві безпосередньо пов'язане питання щодо меж розгляду судами позовних вимог, апеляційної чи касаційної скарг, зокрема, право суду самостійно, з виходом за межі позовних вимог або вимог апеляційної чи касаційної скарг, застосовувати найбільш ефективний за даних обставин спосіб захисту прав позивача.
З цього приводу слушним видається правовий висновок, сформульований Верховним Судом у постанові від 17.02.2020 у справі № 820/1961/18, відповідно до якого вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов: 1) лише у справах за позовами до суб'єктів владних повноважень, оскільки в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача; 2) повний захист прав позивач неможливий у спосіб, про який просить позивач; повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав; 3) вихід за межі позовних вимог повинен бути пов'язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.
Як уже зазначалось, звертаючись до суду із позовом, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, позивач просив, зокрема, зобов'язати Українську військово-медичну академію виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення з урахуванням окладу за військовим званням, посадового окладу, надбавки за вислугу років, надбавки за особливості проходження служби, надбавки за службу в режимних обмежень, надбавки за кваліфікаційну категорію військовослужбовцям медичного і фармацевтичного складу, доплат за вчене звання і науковий ступінь, премії та індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати встановленої судовими рішеннями грошової компенсації оплаченого ним проїзду у відпустку для нього і членів його сім'ї в 2007-2009 роках - 17.02.2021 по дату виплати цієї грошової компенсації.
Позовні вимоги позивач обґрунтовував виключно тим, що невиконання відповідачем рішень судів, якими його зобов'язано здійснити на користь позивача компенсацію оплаченого ним проїзду у відпустку для нього і членів його сім'ї, зумовило звернення позивача до суду із позовом про виплату середнього грошового забезпечення за весь час затримки виплати встановленої судовими рішеннями грошової компенсації. При цьому, правовою підставою для звернення до суду позивачем визначено норми 116, 117 КЗпП України.
Інших письмових заяв від позивача про зміну предмета або підстав позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, поданих у порядку частини першої статті 47 КАС України, матеріали справи не містять.
Суд зазначає, що відповідно до статті 160 КАС України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява подається в письмовій формі позивачем або особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Отже, саме позивач є ініціатором розгляду в суді публічно-правового спору, визначення предмету, підстав позову та обрання способу захисту.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
У силу вимог частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У відповідності до частини першої статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною другою статті 117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України.
Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Вказане узгоджується з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16.
Крім того, Верховний Суд України також неодноразово висловлював таку правову позицію. Зокрема, у постанові від 15.09.2015 (справа № 21-1765а15), проаналізувавши вимоги статей 116, 117 КЗпП України, дійшов висновку про те, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Тобто законодавець пов'язує виникнення право особи на стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні із остаточною, у повному обсязі, виплатою належних такій особі сум.
З матеріалів справи вбачається, що позивача 27.11.2020 звільнено з військової служби, а виключено зі списків особового складу частини 30.12.2020, проте остаточний розрахунок в повному обсязі не проведено, що й не заперечується сторонами.
Оскільки остаточний розрахунок із позивачем в повному обсязі не проведено, позовні вимоги щодо зобов'язання Української військово-медичну академію виплатити середнє грошове забезпечення за весь час затримки виплати встановленої судовими рішеннями грошової компенсації оплаченого ним проїзду у відпустку для нього і членів його сім'ї в 2007-2009 роках - 17.02.2021 по дату виплати цієї грошової компенсації є передчасними та не підлягають задоволенню.
Згідно частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Беручи до уваги зазначене, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Оскільки адміністративний позов задоволенню не підлягає, то відсутні підстави для вирішення питання щодо розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Щавінський В.Р.