ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
29.10.2025Справа № 910/9181/24
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді: Ломаки В.С.,
за участю секретаря судового засідання: Видиш А.В.,
розглянувши у порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні матеріали справи
за позовом Акціонерного товариства “Завод “Екватор»
до Акціонерного товариства “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом» в особі філії “Відокремлений підрозділ “Централізовані закупівлі» Акціонерного товариства “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом»
про стягнення 4 077 601,65 грн.,
За участі представників сторін:
від позивача: Ільїн О.В. за ордером від 25.03.2025 року серії ВЕ № 1114739;
від відповідача: Самара В.С. (у порядку самопредставництва).
Акціонерне товариство “Завод “Екватор» (далі - позивач, Завод) звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом» в особі філії “Відокремлений підрозділ “Централізовані закупівлі» Акціонерного товариства “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом» (далі - відповідач, Компанія) про стягнення заборгованості у загальному розмірі 4 077 601,65 грн., з них: 2 600 000,00 грн. - основний борг, 753 141,11 грн. - інфляційні втрати, 178 104,38 грн. - 3 % річних, 546 356,16 грн. - пеня.
Позовні вимоги мотивовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за договором поставки від 27.08.2021 року № 53-129-01-21-02326 в частині оплати поставленого позивачем товару.
Рішенням від 21.11.2024 року в справі № 910/9181/24 господарський суд міста Києва (суддя Павленко Є.В.) частково задовольнив позов Заводу та стягнув з відповідача на користь позивача 2 600 000,00 грн. основного боргу, 271 753,43 грн. пені, 753 141,11 грн. інфляційних втрат та 177 890,68 грн. 3 % річних. У задоволенні решти вимог Заводу суд відмовив.
Додатковим рішенням від 12.12.2024 року господарський суд міста Києва стягнув з відповідача на користь Заводу 30 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
Постановами Північного апеляційного господарського суду від 17.04.2025 року в справі № 910/9181/24 рішення господарського суду міста Києва від 21.11.2024 року та додаткове рішення цього суду від 12.12.2024 року були залишені без змін.
У той же час, постановою від 02.07.2025 року Верховний Суд скасував рішення господарського суду міста Києва від 21.11.2024 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.04.2025 року в частині стягнення пені та 3 % річних, а також додаткове рішення господарського суду міста Києва від 12.12.2024 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.04.2025 року в справі № 910/9181/24, а справу передав на новий розгляд до господарського суду міста Києва.
Скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій в наведеній частині, Верховний Суд вказав на те, що судами попередніх інстанцій не досліджено в повному обсязі обставини справи в частині обґрунтованості позовної вимоги про стягнення пені та не враховано висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 року в справі № 904/4156/18, що призвело до ухвалення необґрунтованих судових рішень в цій частині. Крім того, при вирішенні заявленого відповідачем клопотання про зменшення, зокрема, розміру відсотків річних, судами першої та апеляційної інстанцій не було надано відповідної оцінки обставинам, які мають правове значення та якими обумовлене таке зменшення, а також доказам наданих на підтвердження цих обставин, суди виходили із відсутності права на таке зменшення, а не з підстав необґрунтованості клопотання.
11.07.2024 року матеріали справи № 910/9181/24 надійшли до господарського суду міста Києва та за результатами автоматизованого розподілу судової справи між суддями передані на розгляд судді Ломаці В.С.
Ухвалою від 15.07.2025 року суддя Ломака В.С. прийняла справу № 910/9181/24 до свого провадження та призначила її до розгляду в підготовчому засіданні на 20.08.2025 року.
22.07.2025 року через систему “Електронний суд» надійшли пояснення позивача від 22.07.2025 року, в яких останній вказав, що розмір процентів річних, який становить законодавчо встановлений розмір трьох процентів річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом), не підлягає зменшенню судом. Позивач також вказав, що належною до стягнення сумою пені, нарахованої в розмірі облікової ставки НБУ України на суму основної заборгованості у межах визначеного позивачем періоду прострочення виконання грошового зобов'язання, є 271 753,43 грн. Зважаючи на викладене, Завод просив суд стягнути з відповідача 3 % річних у сумі 177 890,68 грн., пеню в розмірі 271 753,43 грн. та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 80 000,00 грн.
13.08.2025 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва надійшло клопотання позивача від 12.08.2025 року про долучення до матеріалів справи оригіналів документів, копії яких були додані до позовної заяви.
Разом із тим, підготовче засідання у вказаній справі, призначене на 20.08.2025 року, не відбулося, у зв'язку із оголошенням у місті Києві повітряної тривоги.
Ухвалою від 20.08.2025 року господарський суд міста Києва призначив підготовче засідання у справі № 910/9181/24 на 03.09.2025 року.
У підготовчому засіданні 03.09.2025 року суд постановив протокольну ухвалу про продовження строку проведення підготовчого провадження у справі № 910/9181/24 на 30 днів.
Ухвалою від 03.09.2025 року господарський суд міста Києва закрив підготовче провадження у справі № 910/9181/24 та призначив її до судового розгляду по суті на 07.10.2025 року.
Проте судове засідання у вказаній справі, призначене на 07.10.2025 року, не відбулося, у зв'язку із оголошенням у місті Києві повітряної тривоги.
Ухвалою від 07.10.2025 року господарський суд міста Києва призначив судове засідання у справі № 910/9181/24 на 29.10.2025 року.
У судовому засіданні 29.10.2025 року представник позивача підтримав вимоги, викладені у позовній заяві, з урахуванням постанови Верховного Суду від 02.07.2025 року, та наполягав на їх задоволенні.
Представник відповідача у цьому судовому засіданні проти задоволення вимог Заводу заперечив.
У судовому засіданні 29.10.2025 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва
27.08.2021 року між Заводом та Компанією в особі філії “Відокремлений підрозділ “Централізовані закупівлі» був укладений договір поставки № 53-129-01-21-02326 (далі - Договір), за умовами якого позивач зобов'язався у порядку і на умовах, визначених цим Договором, виготовити та поставити клапани протипожежні з індивідуальними пунктами управління для відокремленого підрозділу Компанії “Рівненська АЕС», а остання - прийняти й оплатити зазначену продукцію.
Вказаний правочин підписаний уповноваженими представниками його сторін та скріплений відбитками печаток цих суб'єктів господарювання.
Найменування, одиниці виміру й загальна кількість товару, його номенклатура, ціна і строк поставки визначаються Специфікацією, що є невід'ємною частиною даного правочину (пункт 1.2 цієї угоди).
За умовами пункту 3.1 Договору його ціна становить 2 600 000,00 грн. (разом із ПДВ).
Згідно з положеннями пунктів 4.1- 4.3 Договору Компанія сплачує вартість продукції за цінами, зазначеними у Специфікації, у національній валюті України шляхом банківського переказу на поточний рахунок позивача. Покупець сплачує вартість поставленої продукції протягом 45 робочих днів з моменту підписання сторонами акта (актів) приймання-передачі продукції. Оплата покупцем частини вартості поставленої партії продукції, розмір якої відповідає сумі податку на додану вартість, здійснюється виключно після надання постачальником податкової накладної (розрахунку коригування), оформленої та зареєстрованої в ЄРПН у встановлених Податковим кодексом України випадках та порядку.
Пунктами 5.1, 5.6, 5.11 Договору визначено, що строк поставки продукції зазначений у Специфікації. За погодженням з покупцем допускається дострокова поставка продукції та поставка продукції партіями. Датою поставки вважається дата видаткової накладної на продукцію, що підтверджує надходження продукції на склад вантажоодержувача. Право власності на продукцію набувається покупцем з моменту успішного проходження вхідних контролів першого та другого етапів (ВК1, ВК2), що підтверджується відповідними актами та ярликом на придатну продукцію.
Відповідно до підпунктів 6.1.1, 6.1.2 пункту 6.1 Договору покупець зобов'язався своєчасно та в повному обсязі сплачувати вартість поставленого товару, а також приймати його на умовах, визначених цим правочином.
Специфікації, додаткові угоди та додатки до договору є його невід'ємною частиною і мають юридичну силу за умови викладення їх у письмовій формі, підписання їх повноважними особами й скріплення печатками обох сторін (пункт 12.1 означеного правочину).
У пунктах 10.1, 10.3 Договору встановлено, що він є чинним з дати його підписання сторонами і діє до 30.05.2022 року, а в частині оплати - до повного розрахунку. Закінчення строку дії Договору не звільняє сторін від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час його дії, та виконання діючих зобов'язань.
Суд встановив, що сторони підписали Специфікацію № 1 (Додаток № 1 до Договору) на загальну суму 2 600 000,00 грн., в якій сторони погодили найменування, технічні характеристики, кількість, вартість і терміни поставки товару - з 01.01.2022 року по 30.01.2022 року.
З матеріалів справи вбачається, що Завод поставив, а Компанія (її відокремлені підрозділи) - прийняла обумовлений Договором товар загальною вартістю 2 600 000,00 грн. з ПДВ, що підтверджується копіями видаткової накладної від 21.01.2022 року № 3814 на загальну суму 2 600 000,00 грн., товарно-транспортної накладної від 23.01.2022 року № 34/21, актів вхідного контролю (ВК-1) для іншої продукції від 02.02.2022 року № 1-6-021, № А1-013-22, акта вхідного контролю (ВК-2) продукції від 09.02.2022 року № А2-013022, ярликів на придатну продукцію: від 02.02.2022 року № 1-6-021 та від 09.02.2022 року № Я-013-22, акта приймання-передачі товарно-матеріальних цінностей від 09.02.2022 року № ТМЦ № 041-37/47. Вказані документи підписані та скріплені печатками уповноважених представників сторін.
Крім того, за результатами проведення вищевказаної господарської операції, на виконання вимог податкового законодавства та умов Договору, позивач склав та зареєстрував у Єдиному реєстрі податкових накладних податкову накладну від 21.01.2022 року № 14, що підтверджується наявною в матеріалах справи відповідною квитанцією контролюючого органу № 1.
Про належне виконання позивачем своїх зобов'язань за наведеним Договором також свідчить відсутність з боку Компанії претензій та повідомлень про порушення постачальником умов цього правочину.
06.05.2024 року позивач направив Компанії претензію № 34/92, в якій просив відповідача сплатити 3 940 345,69 грн. заборгованості за Договором, з урахуванням нарахованих трьох процентів річних, інфляційних втрат та пені. Вказана претензія була отримана відповідачем 10.05.2024 року, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією рекомендованого повідомленням про вручення поштового відправлення № 5402903252735. Однак, вищезазначена претензія залишена відповідачем без відповіді та задоволення.
У зв'язку з викладеним, Завод звернувся до суду з даним позовом, в якому (з урахуванням постанови Верховного Суду від 02.07.2025 року, якою касаційний суд скасував рішення господарського суду міста Києва від 21.11.2024 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.04.2025 року в цій справі в частині стягнення пені та 3 % річних, а справу передав на новий розгляд до господарського суду міста Києва) просив суд стягнути з відповідача 271 753,43 грн. пені та 177 890,68 грн. 3 % річних.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, та безпосередньому їх дослідженні, а також врахувавши висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 02.07.2025 року в даній справі, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Заводу щодо стягнення з відповідача 271 753,43 грн. пені та 177 890,68 грн. 3 % річних підлягають частковому задоволенню, виходячи з такого.
Відповідно до частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
В силу положень статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з положеннями статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до частини 1 статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Аналогічні положення містить частина 1 статті 193 Господарського кодексу України (тут і далі чинного на час виникнення спірних правовідносин).
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).
Суд зазначає, що факт неналежного виконання відповідачем взятих на себе за Договором грошових зобов'язань в частині сплати на користь Заводу, зокрема, 2 600 000,00 грн. основного боргу, підтверджений рішенням господарського суду міста Києва від 21.11.2024 року в даній справі, яке у цій частині в установленому порядку на даний час набрало законної сили та не було оскаржене.
У наведеному рішенні суд також встановив, що з урахуванням приписів пункту 4.2 Договору, положень статті 253 Цивільного кодексу України, а також кількості неробочих днів у 2022 році, останнім днем для сплати відповідачем поставленого йому товару було 14.04.2022 року, у зв'язку з чим, першим днем прострочення оплати є 15.04.2022 року.
За таких обставин, суд здійснив перерахунок трьох процентів річних та вказав, що обґрунтованою сумою цієї компенсаційної виплати є 177 890,68 грн., що нарахована за період з 15.04.2022 року по 24.07.2024 року на суму боргу в розмірі 2 600 000,00 грн.
Скасовуючи означене судове рішення в цій частині, Верховний Суд вказав, що при вирішенні заявленого відповідачем клопотання про зменшення, зокрема, розміру відсотків річних, судами першої та апеляційної інстанцій не було надано відповідної оцінки обставинам, які мають правове значення та якими обумовлене таке зменшення, а також доказам наданих на підтвердження цих обставин, тоді як суди виходили із відсутності права на таке зменшення, а не з підстав необґрунтованості клопотання.
Статтею 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Таким чином, законом установлено обов'язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов'язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних за весь час прострочення виконання зобов'язання.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов'язання.
Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річні, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафними санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Слід зазначити, що у клопотанні від 14.08.2024 року відповідач просив суд зменшити заявлений позивачем до стягнення розмір 3 % річних з посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду, зроблені у постанові від 18.03.2020 року в справі № 902/417/18.
З огляду на викладене, суд зазначає таке.
Статтею 233 Господарського кодексу України (чинного на час виникнення спірних правовідносин та первісного звернення Заводу до суду з позовом у справі № 910/9181/24) передбачено право суду зменшити розмір штрафних санкцій у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора. При цьому, повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Аналогічне право суду визначено і частиною 3 статті 551 Цивільного кодексу України, яка встановлює, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Разом із тим, у постанові від 18.03.2020 року в справі № 902/417/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов'язання.
Проаналізувавши зазначені норми, слід дійти висновку, що вирішуючи питання про зменшення розміру вищенаведених виплат, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, слід оцінювати, чи є цей випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеню виконання зобов'язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваних сум таким наслідкам, поведінки винної особи тощо.
Зменшення розміру означених вище сум є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши подані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе їх зменшення.
У постанові від 05.06.2024 року в справі № 910/14524/22 Велика Палата Верховного Суду також підтвердила наведений вище висновок та зазначила, що зменшення судом заявлених до стягнення штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, є правом, а не обов'язком суду і може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку, за наслідками оцінки обставин справи та наданих учасниками справи доказів.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 12.09.2024 року в справі № 915/1308/23.
Надаючи оцінку обставинам, які мають правове значення та якими обумовлене зменшення розміру 3 % річних, а також наданим відповідачем доказам на підтвердження цих обставин суд (на виконання вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 02.07.2025 року в даній справі), суд звертає увагу, що відповідачем у порядку, визначеному процесуальним законом, не надано належних та допустимих доказів наявності істотних обставин, які є підставою для зменшення розміру суми 3 % річних, тоді як Звіт про фінансові результати (Звіт про сукупний дохід) Компанії за 2022 рік не підтверджує існування таких виключних обставин.
Крім того, суд зауважує, що у будь-якому випадку у вирішенні питання щодо зменшення заявлених до стягнення коштів мають бути враховані майнові інтереси обох сторін.
При цьому, позивач і відповідач є господарюючими суб'єктами і вони несуть відповідний ризик під час здійснення своєї господарської діяльності.
Разом із тим, належних доказів того, що порушення строків розрахунків за Договором сталось не з вини відповідача, суду не надано.
Таким чином, оцінюючи викладене в сукупності, приймаючи до уваги, що питання зменшення вищенаведених сум грошових коштів не є обов'язком суду, а його правом, і таке право підлягає застосуванню виключно у виняткових випадках, врахувавши заявлений до стягнення розмір компенсаційних виплат, суд дійшов висновку про відсутність підстав для зменшення розміру нарахованої суми 3 % річних.
Крім того, суд вважає, що обставини справи № 902/417/18 не є тотожними з обставинами, встановленими судом у справі № 910/9181/24.
Так, у справі № 902/417/18 судом встановлено, що у пункті 5.5 договору сторони дійшли згоди щодо зміни розміру процентної ставки, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, і встановили її в розмірі сорока відсотків річних від несплаченої загальної вартості товару протягом 90 календарних днів з дати, коли товар повинен бути сплачений покупцем, та дев'яносто шести відсотків річних від несплаченої ціни товару до дня повної оплати з дати закінчення дев'яноста календарних днів. З дня закінчення строків сплати, передбачених пунктом 2.1 договору, вважається, що продавцем пред'явлена вимога щодо сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення (минулий та майбутній) та відсотків річних. При затримці платежу продавець має право виставити рахунок по сплаті відсотків за користування чужими грошима та інфляційних нарахувань з моменту прострочення до фактичної оплати, а покупець зобов'язаний оплатити його в строк не більше трьох банківських днів.
Тобто, сторони за договором (у справі № 902/417/18) дійшли згоди збільшити розмір процентної ставки, передбаченої частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, і встановили її в розмірі сорока відсотків, тоді як у даній справі сторони у Договорі таку умову не передбачали, а нарахування спірних сум процентів річних здійснено позивачем на підставі прямої норми статті 625 Цивільного кодексу України.
Разом із тим, звертаючись з вимогою про стягнення процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, позивач не повинен доводити розмір дійсних майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат кредитора, пов'язаних із затримкою розрахунку, не має на меті встановлення точного їх розміру.
Більше того, наразі саме три проценти річних є законодавчо встановленим розміром процентів річних, які боржник повинен сплатити у разі неналежного виконання грошового зобов'язання. Три проценти річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) є мінімальним розміром процентів річних, на які може розраховувати кредитор у разі неналежного виконання зобов'язання боржником. Тому зменшення судом процентів річних можливе лише до такого розміру, тобто не менше ніж три проценти річних.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2025 року в справі № 903/602/24 (провадження № 12-19гс25).
За таких обставин, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для зменшення нарахованих Заводом до стягнення сум 3 % річних у даній справі (в сумі 177 890,68 грн.), розмір яких (з урахуванням дійсного періоду їх нарахування) відповідає принципам розумності і справедливості та є мінімальним розміром процентів річних, на які може розраховувати кредитор у разі неналежного виконання зобов'язання боржником.
Отже, оскільки Заводом у позові неправильно визначено період прострочення відповідачем його грошового зобов'язання, а також зважаючи на відсутність правових підстав для зменшення нарахованої позивачем до стягнення суми 3 % річних, суд дійшов висновку про стягнення з Компанії на користь Заводу 3 % річних у розмірі 177 890,68 грн., нарахованих у період з 15.04.2022 року по 24.07.2024 року на суму боргу в розмірі 2 600 000,00 грн.
Щодо вимог позивача про стягнення з Компанії штрафних санкцій за порушення відповідачем строку розрахунків за поставлений товар, зокрема, 271 753,43 грн. пені в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що нарахована на суму основного боргу в розмірі 2 600 000,00 грн. за період з 13.04.2022 року по 13.10.2022 року, суд зазначає таке.
Частиною 1 статті 546 ЦК України визначено, що виконання зобов'язання, зокрема, може забезпечуватися неустойкою.
За змістом частин 1, 2 статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Згідно з частиною 3 вищезазначеної статті пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання (частина 1 статті 550 ЦК України).
Частиною 1 статті 552 ЦК України встановлено, що сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'язку в натурі.
Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (частина 1 статті 173 Господарського кодексу України).
Грошовим зобов'язанням є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов'язання зі сплати коштів (глава 47 Цивільного кодексу України), в якому одна сторона (боржник) зобов'язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Отже, правовідношення, у якому замовник зобов'язаний оплатити надану послугу грошима, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, є грошовим зобов'язанням.
Згідно зі статтею 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Стаття 231 Господарського кодексу України встановлює, що за порушення господарського зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг); за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості (частина друга).
З матеріалів справи вбачається та сторонами не заперечувалося, що Компанія належить до державного сектору економіки.
Разом із тим, що правова природа спірних правовідносин грошова, відтак у даному випадку до них не може бути застосована частина 2 статті 231 Господарського кодексу України для визначення розміру стягнення пені. Штрафні санкції, передбачені частиною 2 статті 231 Господарського кодексу України, застосовуються виключно у разі порушення строків виконання саме негрошового зобов'язання.
Відповідно до частин 3, 4 статті 231 Господарського кодексу України законом може бути встановлений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов'язань, зазначених у частині другій цієї статті (частина третя). Якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Положення частини 6 статті 231 Господарського кодексу України регулюють правовідносини сторін щодо їх відповідальності за невиконання грошових зобов'язань, передбачаючи їх встановлення у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
За частиною 2 статті 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Відповідно до статті 1 та статті 3 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, розмір якої обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (частина 2 статті 343 Господарського кодексу України).
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов'язань поділяється на встановлену законом і договірну. Необхідною умовою застосування такої відповідальності є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов'язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого застосовується відповідальність, штрафні санкції і конкретний їх розмір (подібний висновок міститься у пункті 6.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 року в справі № 904/4156/18 та постанові Верховного Суду від 02.11.2022 року в справі № 910/14591/21).
Проте ні нормами частини 6 статті 231 Господарського кодексу України, ні частиною 2 статті 343 Господарського кодексу України, ні статтями 1, 3 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», якими врегульовано питання відповідальності за невиконання грошових зобов'язань, відповідну ставку не визначено.
Отже, за змістом наведених вище положень законодавства розмір пені за порушення грошових зобов'язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04.05.2023 року в справі № 910/21298/21.
Верховний Суд у постанові від 19.01.2024 року в справі № 911/2269/22 зазначив, що Господарський кодекс України, також як і Цивільний кодекс України, передбачає, що неустойка встановлюється договором або законом. Тобто неустойка має договірний (добровільний) характер, що встановлюється за ініціативою сторін зобов'язання; а також імперативний характер (встановлений законом), тобто договірно-обов'язковий, умови про яку включаються в договір через підпорядкування імперативним вимогам правової норми. При цьому, для деяких видів зобов'язань неустойка встановлюється законом, іншим нормативно-правовим актом безпосередньо, а тому сторони відповідно зобов'язання підпорядковуються існуючим правилам про неустойку стосовно як її розміру, так і порядку та умов про її стягнення, хоча при цьому не укладають не тільки угоди про неустойку, але і безпосередньо договору.
Законодавець у Господарському кодексі України, встановлюючи правила визначення розміру штрафних санкцій (зокрема і неустойки, стаття 231 цього Кодексу) та встановлюючи також як і Цивільний кодексу України відмінності між порядками обчислення штрафу та пені (частина 2 цієї статті Кодексу), уточнює, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором (частина 4 статті 231 Господарського кодексу України).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10.12.2019 року в справі № 904/4156/18 зазначила про те, що за змістом статей 549, 550, 551 Цивільного кодексу України та статей 230, 231, 343 Господарського кодексу України розмір пені за порушення грошових зобов'язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом. Отже, у випадку, якщо сторони не погодили розмір штрафних санкцій за порушення виконання грошового зобов'язання у договорі, а лише зазначили про їх нарахування відповідно до частини 6 статті 231 Господарського кодексу України, штрафні санкції стягненню не підлягають.
Отже, з'ясування дійсного змісту правовідносин сторін договору щодо підстав застосування відповідальності за порушення відповідачем грошового зобов'язання має здійснюватися у системному взаємозв'язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання такої відповідальності у господарських правовідносинах.
Надаючи оцінку обставинам, які мають правове значення для розгляду справи, зважаючи на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 року в справі № 904/4156/18, суд на виконання вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 02.07.2025 року в даній справі проаналізував умови укладеного між сторонами Договору щодо нарахування штрафних санкцій та встановив, що цей правочин не містить погодження контрагентами такого виду відповідальності, як стягнення з Компанії пені за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання з проведення розрахунків за поставлений товар, а також конкретного розміру ставки цієї штрафної санкції.
З огляду на викладене, суд додатково звертає увагу позивача на положення статті 547 Цивільного кодексу України, за якими правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі та, у разі недодержання письмової форми, є нікчемним.
Зважаючи на те, що ні нормами частини 6 статті 231 Господарського кодексу України, ні частиною 2 статті 343 Господарського кодексу України, ні статтями 1, 3 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», ні іншими нормативно-правовими актами, якими врегульовано питання відповідальності за невиконання грошових зобов'язань, не визначено відповідну ставку пені, що підлягає застосуванню в разі порушення Компанією грошових зобов'язань в частині сплати на користь Заводу вартості товару за Договором, а також враховуючи непогодження сторонами безпосередньо у Договорі розміру пені за порушення грошових зобов'язань та відсутність у матеріалах справи належних та допустимих доказів, які свідчать про письмове погодження сторонами конкретного розміру пені за несвоєчасну оплату поставленого за Договором товару, суд дійшов висновку про безпідставність вимог Заводу про стягнення з Компанії пені у розмірі 271 753,43 грн.
За таких обставин, у задоволенні вищенаведеної вимоги позивача слід відмовити.
Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог (з урахуванням постанови Верховного Суду від 02.07.2025 року в цій справі), системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Заводу до Компанії про стягнення 271 753,43 грн. пені та 177 890,68 грн. 3 % річних підлягають частковому задоволенню.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 року в справі “Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини “Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994 року, серія A, № 303-A, пункт 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі “Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, пункт 30, від 27.09.2001 року).
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників справи не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд, з урахуванням положень статті 316 Господарського процесуального кодексу України та висновків постанови Верховного Суду від 02.07.2025 року в даній справі, дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Керуючись статтями 2, 13, 73, 74, 76-80, 86, 232, 233, 236-238, 240, 241, 247 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва
1. Позовні вимоги Акціонерного товариства “Завод “Екватор» про стягнення з Акціонерного товариства “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом» в особі філії “Відокремлений підрозділ “Централізовані закупівлі» Акціонерного товариства “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом» 271 753,43 грн. пені та 177 890,68 грн. 3 % річних задовольнити частково.
2. Стягнути з Акціонерного товариства “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом» (01032, місто Київ, вулиця Назарівська, будинок 3; код ЄДРПОУ 24584661) в особі філії “Відокремлений підрозділ “Централізовані закупівлі» Акціонерного товариства “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом» (01054, місто Київ, вулиця Івана Франка, будинок 31; код ЄДРПОУ ВП 26251923) на користь Акціонерного товариства “Завод “Екватор» (54020, місто Миколаїв, вулиця Декабристів (Захисників Миколаєва), будинок 60; код ЄДРПОУ 14308032) 177 890 (сто сімдесят сім тисяч вісімсот дев'яносто) грн. 68 коп. 3 % річних.
3. Видати наказ після набрання рішенням суду законної сили.
4. У задоволенні вимог Акціонерного товариства “Завод “Екватор» про стягнення з Акціонерного товариства “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом» в особі філії “Відокремлений підрозділ “Централізовані закупівлі» Акціонерного товариства “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом» 271 753,43 грн. пені відмовити.
5. Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
6. В силу приписів частини 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено та підписано 07.11.2025 року.
Суддя В.С. Ломака