вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua
05 листопада 2025 р. м. Ужгород Справа № 907/538/25
Суддя Господарського суду Закарпатської області Худенко А.А.,
за участю секретаря судового засідання Маркулич Д.В.,
За позовом Мукачівської окружної прокуратури, м. Мукачево Закарпатської області, в інтересах держави, в особі Мукачівської міської ради, м. Мукачево Закарпатської області
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Карпат-Рент», м. Мукачево Закарпатської області
про стягнення 561 749,57 грн,
Представники:
від прокуратури - Роман М.С., прокурор відділу Закарпатської обласної прокуратури
від позивача - Ільтьо І.І., представник в порядку самопредставництва
від відповідача - Стегура Н.Р., адвокат ордер серії АО №1180118 від 16.06.2025
СУТЬ СПОРУ: Мукачівська окружна прокуратура звернулась з позовом в інтересах держави, в особі Мукачівської міської ради до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Карпат-Рент» про стягнення 561 749,57 грн.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №907/538/25 визначено головуючого суддю Худенка А.А.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 16.05.2025 вказану позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 16.06.2025.
У підготовчому засіданні 16.06.2025 судом, за участю уповноважених представників сторін проголошувалась перерва.
В подальшому, ухвалами Господарського суду Закарпатської області від 08.07.2025 та 19.08.2025 підготовчі засідання у справі відкладались з підстав наведених в ухвалах суду.
У ході підготовчого провадження відповідач скористався наданим йому правом та подав відзив на позовну заяву.
Ухвалою суду від 25.09.2025 закрито підготовче провадження у справі та призначино справу до судового розгляду по суті на 05.11.2025.
05.11.2025 після судових дебатів суд оголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення.
Позиція прокурора
В обґрунтування заявлених позовних вимог у даній справі позивач покликається на те, що згідно декларації про готовність до експлуатації об'єкта, зареєстрованої 03.02.2021 (декларацію складено та затверджено Товариством з обмеженою відповідальністю «КАРПАТ-РЕНТ» - далі ТОВ «КАРПАТ-РЕНТ», Відповідач) у період із 15 листопада 2018 року по 13 січня 2021 року Відповідачем згідно повідомлення про початок будівельних робіт від № ЗК 061183192140 було здійснено будівництво об'єкта: «Будівництво багатоквартирного житлового будинку з нежитловими приміщеннями», що знаходиться за адресою: Закарпатська обл., Мукачівський район, м. Мукачево, вулиця Дорошенка Петра, 4А.
Відповідач не сплатив коштів пайової участі до місцевого бюджету
01.01.2020 набули чинності норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20.09.2019 №132-ІХ (далі - Закон №132-ІХ), якими з 01.01.2020 виключено статтю 40 Закону №3038- VI, яка регулювала пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.
За змістом Закону №132-ІХ та прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов'язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020.
Так як договір про пайову участь не укладався, в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов'язок сплати яких був встановлений законом. Позивач вважає, що суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.
Прокурор просить стягнути із Товариства з обмеженою відповідальністю “КАРПАТ-РЕНТ» (89600, вул. Сєченова, 20, м. Мукачево, Закарпатська область, код ЄДРПОУ 38737380) на користь Мукачівської міської ради (89600, пл. О.Духновича, 2, м. Мукачево Закарпатська область, код ЄДРПОУ 38625180) для зарахування в дохід місцевого бюджету суму 311 615,18 грн (триста одинадцять тисяч шістсот п'ятнадцять гривень 18 копійок) безпідставно збережених грошових коштів; суму 210 409,86 грн (двісті десять тисяч чотириста дев'ять гривень 86 копійок) інфляційних втрат та суму 39 724,53 грн (тридцять дев'ять тисяч сімсот двадцять чотири гривні 53 копійок) трьох процентів річних.
Позиція позивача
Позивач письмових заяв чи клопотань до суду не подав.
Представник позивача в судовому засіданні підтримав прокурора в повному обсязі.
Позиція відповідача
Відповідач просить відмовити у задоволенні позову прокурора.
Вказує, що згідно декларації про готовність до експлуатації об'єкта, зареєстрованої 03.02.2021 року складену та затверджену ТОВ «КАРПАТ-РЕНТ» у період із 15.11.2018 року по 13.01.2021 року згідно повідомлення про початок будівельних робіт від 15.11.2018 № ЗК 061183192140 було здійснено будівництво об'єкта: « Будівництво багатоквартирного житлового будинку з нежитловими приміщеннями», що знаходиться за адресою: Закарпатська обл., м. Мукачево, вул. Дорошенка Петра, 4А. Код об'єкта відповідно до ДКБС ДК 1122.2 - Будинки багатоквартирні підвищеної комфортності, індивідуальні.
Державною інспекцією архітектури та містобудування України видано декларацію про готовність до експлуатації об'єкта №ЗК 1012102126334 від 03.02.2021р. Позивач зазначає, що на момент початку будівельних робіт діяло норма ч.2, 3 ст. 40 ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності», яка передбачала, що замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.
Крім того, у позовні заяві позивач зазначає, що відповідач відповідно до абз.2 п.2 розділу ІІ Закон України №132-ІХ обов'язок щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі не перестав існувати після 01.01.2020 року.
Крім того, у позовній заяві позивач констатує, що розділу ІІ Закон України №132-ІХ передбачено порядок пайової участі замовника будівництва, який впроваджено законодавцем для:
1. Об'єктів будівництво, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовником та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 року.
2. Об'єктів будівництво яких розпочате у 2020 році.
Також зазначає, що у забудовників будь-яких об'єктів будівництва із 01.01.2020 року відсутній обов'язок укладати з органами місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.
Але, позивач у позовній заяві констатує, що відповідно до абз. 2 п.2. розділу ІІ Закону №132-ІХ законодавець все ж чітко визначив розмір та порядок пайової участі замовників будівництва у разі, якщо будівництво об'єктів було розпочато до внесення законодавчих змін, якщо станом на 01.01.2020 року об'єкти не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, але обов'язок щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі не перестав існувати.
Вказує, що відповідно до ч.2, 3 ст. 40 ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності» (законодавство, яке існували на момент виникнення правовідносини) на відповідача (забудовника) було покладено обов'язок про перерахунок пайової участі до прийняття об'єкта будівництва у експлуатацію. Отже відповідач був обмежений конкретними термінами сплати пайової участі: а саме з моменту початку будівництва до моменту прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію (із 15.11.2018 року по 03.02.2021 року).
В даний період часу, набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (далі по тексту - Закон України №132-ІХ). Стаття 40 ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності» виключена на підставі Закон України №132-ІХ від 20.09.2019 року.
Відповідно до розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закон України №132-ІХ договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.
Вважає, що позивач у позовній заяві трактує норму закону на своє, і викладає не відповідно до діючої норми зазначеної у нормативному акті , а саме: Абз. 2 розділу ІІ Закон України №132-ІХ викладений зовсім в іншій редакції:
- Договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.
- Установити, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (далі - пайова участь) у такому розмірі та порядку…..
Отже абз. Другий стосується виконання укладених договорів пайової участі, а також процедура сплати пайової участі, замовників будівництва у 2020 році. Даний пункт та зміни не стосуються будівництва розпочатого до 01.01.2020 року.
Порядок врегулювання обов'язку сплати пайового внеску роз'яснено у листі Мінрегіонбуд, в Листі-роз'ясненні від 12.02.2021 р. № 1/15.2/515-21. «…Враховуючи, що відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, наразі відсутня правова підстава для укладання договорів та, відповідно, сплати коштів пайової участі по об'єктах будівництва, спорудження яких розпочато до скасування зазначеного обов'язку та які підлягають прийняттю в експлуатацію після 01.01.2021 р., але договір між замовниками таких об'єктів та органами місцевого самоврядування не було укладено».
За змістом Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" та Прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов'язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020.
Стаття 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, що діяла до 01.01.2020 року) визначала зобов'язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об'єкта в експлуатацію.
Крім того, пунктом 2 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 01.01.2020. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.
Отже, твердження позивача, що відповідач був зобов'язаний звернутися у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва протягом 10 робочих днів після 01.01.2020 року є хибним.
У позовній заяві позивачем здійснено розрахунок вихідні даних, а саме квадратні метри зазначив виходячи із загальної площі квартир яка виникла про здачі житлового будинку в експлуатації. При тому, що відповідно до проекту будівництва загальна площа квартир складає 1340,64 м.кв.. Отже, якщо й брати суму сплати пайової участі, то за наступними показниками: 1340,64 кв.м. х 11486,00 грн= 15398591 грн 15398591 грн. х 2% =307971,821 грн.
Відповідно до положень ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно зі ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги.
Разом з тим, главою 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
У даних правовідносинах строк розпочинається з моменту введення в експлуатацію, а саме: із 03.02.2021 року.
Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених ст. 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (ст. 257 цього Кодексу).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 ЦК України).
Порядок відліку позовної давності наведено у ст. 261 ЦК України. Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила
З огляду на зазначені обставини, правові підстави для стягнення з відповідача грошових коштів як пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту відсутні, а відтак у позові необхідно відмовити.
ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ. ПРАВОВА ОЦІНКА ТА ВИСНОВКИ СУДУ.
Згідно декларації про готовність до експлуатації об'єкта, зареєстрованої 03.02.2021 (декларацію складено та затверджено Товариством з обмеженою відповідальністю «КАРПАТ-РЕНТ» - далі ТОВ «КАРПАТ-РЕНТ», Відповідач) у період із 15 листопада 2018 року по 13 січня 2021 року Відповідачем згідно повідомлення про початок будівельних робіт від № ЗК 061183192140 було здійснено будівництво об'єкта: «Будівництво багатоквартирного житлового будинку з нежитловими приміщеннями», що знаходиться за адресою: Закарпатська обл., Мукачівський район, м. Мукачево, вулиця Дорошенка Петра, 4А.
Код об'єкта, відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 1122.2 - Будинки багатоквартирні підвищеної комфортності, індивідуальні.
Між Позивачем та Відповідачем договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не укладався, а відповідні грошові кошти (пайовий внесок) до бюджету, в тому числі на виконання вимог Закону №132-ІХ не сплачувалися.
Враховуючи наведене та зважаючи на норми абзацу 2 пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-ІХ, розмір пайової участі, який на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України підлягає стягненню із відповідача до бюджету.
Згідно з декларацією про готовність до експлуатації об'єкта «Будівництво багатоквартирного житлового будинку з нежитловими приміщеннями», що знаходиться за адресою: Закарпатська обл., Мукачівський район, м. Мукачево, вулиця Дорошенка Петра, 4А, загальна площа квартир об'єкта будівництва становить 1356,50 кв. м., що підтверджується Витягом з Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва.
На дату прийняття об'єкта в експлуатацію (03.02.2021) діяли показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджені наказом Міністерства розвитку громад та територій України від №311.
Зокрема, вартість одного квадратного метра загальної площі квартир будинку (з урахуванням податку на додану вартість) на території Закарпатської області становила 11 486.00 гривень.
Враховуючи наведене та зважаючи на норми абзацу 2 пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-ІХ, розмір пайової участі, який на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України підлягає стягненню із Відповідача до бюджету на користь Позивача, складає 311 615,18 гривень (1356,50 квадратних метрів помножено на 11486.00 грн = 15 580 759,00 грн; 15 580 759,00 грн х 2%= 311 615,18 гривень).
Вказана сума пайової участі підлягала до сплати не пізніше дня введення об'єкта будівництва в експлуатацію, тобто не пізніше 03.02.2021.
Відповідач, який безпідставно зберіг у себе кошти пайової участі (з 04.02.2021 - день наступний за днем реєстрації декларації про готовність, по 05.05.2025 - день, який передує зверненню прокурора до суду із позовом), зобов'язаний також сплатити інфляційні втрати та три проценти річних.
Розрахунок інфляційних втрат та трьох процентів річних за період з 04.02.2021 по 05.05.2025 : 210 409,86 грн - інфляційні втрати, 39 724,53 грн - три проценти річних.
Закон №132-ІХ врегулював відповідні правовідносини у пункті 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення», а саме установив, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайова участь) у такому розмірі та порядку, зокрема:
- розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом): .
для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта;
для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених
центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування (підпункт 1 частини 2);
- замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об'єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об'єкта будівництва (підпункт 3 частини 2);
пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію (підпункт 4 частини 2).
Про наявність правових підстав для стягнення такої суми зазначено у висновках Верховного суду у справі №914/2145/23 (постанова Верховного Суду від 15.08.2024) розрахунок пайової участі у зв'язку із будівництвом відповідачем другої черги об'єкта здійснений прокурором на підставі абз. 2 п. 2 розд. ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону №132-ІХ, з врахуванням величини загальної площі квартир об'єкта будівництва другої черги (згідно з актом готовності об'єкта будівництва (друга черга) до експлуатації від 20.04.2021) та показників опосередкованої вартості спорудження житла, які діяли на момент введення об'єкта в експлуатацію.
Так, зі змісту рішення суду касаційної інстанції вбачається наступне: - відповідач у справі (№914/2145/23) 20.04.2021 отримав акт готовності об'єкта будівництва (друга черга) до експлуатації, а 11.05.2021 - відповідний сертифікат; - застосовані у розрахунку прокурора показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджені наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 16.12.2020 №311, діяли до 20.05.2021, тобто на час прийняття об'єкта будівництва (друга черга) до експлуатації (втрата чинності наказу від 16.12.2020 №311 відбулася на підставі наказу цього ж Міністерства від 20.05.2021 №119).
З цим розрахунком (постанова Верховного Суду від 15.08.2024 у справі №914/2145/23) суд касаційної інстанції погодився, оскільки він відповідав приписам абз. 2 п. 2 розд. ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону №132-ІХ, які підлягають застосуванню і до спірних правовідносин.
Схожа правова позиція також викладена у постанові Верховного Суду від 07.09.2023 у справі за №916/2709/22, в якій розмір пайової участі розраховано відповідно до наказу Міністерства розвитку громад та територій України від 26.06.2020 №151 (діяв із 26.06.2020 до 16.12.2020), тобто саме станом на момент закінчення відповідачем будівництва (27.10.2020) та прийняття об'єкта в експлуатацію (17.11.2020), а не станом на дату видачі дозволу на виконання будівельних робіт (13.08.2019).
Окрім цього, розглянувши 03.12.2024 подібну справу №910/6226/23, Верховний Суд зазначив про наступне. Так, у постанові від 23.05.2024 у справі №915/149/23 Верховний Суд виснував, що у випадку, якщо замовниками об'єктів будівництва не буде дотримано передбаченого Прикінцевими та перехідними положеннями Закону №132-IX обов'язку щодо перерахування коштів пайової участі саме до дати прийняття таких об'єктів в експлуатацію, то належним та ефективним способом захисту є звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України. Варто зауважити, що, направляючи справу №910/6226/23 на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд у постанові від 03.12.2024 вказав на необхідності здійснення перевірки розрахунку пайової участі позивача з врахуванням показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, які були чинні станом на момент введення спірних об'єктів будівництва до експлуатації.
ЗАКОНОДАВСТВО, ЩО ПІДЛЯГАЄ ЗАСТОСУВАННЮ ДО СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН
Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» №3038-VI від 17.02.2011 (далі - Закон №3038-VI) визначено правові та організаційні основи містобудівної діяльності, який спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону №3038-VI (тут і надалі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) замовник - фізична або юридична особа, яка має намір щодо забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.
На підставі ч. 1 ст. 2 Закону №3038-VI планування і забудова територій - діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.
01.01.2020 набули чинності норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20.09.2019 №132-IX (далі - Закон № 132-IX), якими з 01.01.2020 року було виключено статтю 40 Закону №3038-VI, яка регулювала пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.
Так, починаючи з 01.01.2020 передбачений до цього статтею 40 Закону №3038-VI обов'язок замовників забудови земельної ділянки у населеному пункті щодо необхідності укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту перестав існувати.
Проте, обов'язок відповідача, як замовника будівництва, здійснити оплату пайового внеску у 2020 році визначений безпосередньо приписами пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX.
Означеним пунктом 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX визначено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту. Розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта; для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування.
Приписами пунктів 3, 4 розділу II «Прикінцевих та перехідних положень» Закону №132-IX також визначено, що замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об'єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об'єкта будівництва. Пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію.
Відповідно до підпунктів 14.1.129 та 14.1.129 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (у редакції, що діяла на момент реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації) (далі - ПК України) об'єкти житлової нерухомості - будівлі, віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду, дачні та садові будинки. Будівлі, віднесені до житлового фонду, поділяються на такі типи: а) житловий будинок - будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання. Житлові будинки поділяються на житлові будинки садибного типу та житлові будинки квартирного типу різної поверховості. Житловий будинок садибного типу - житловий будинок, розташований на окремій земельній ділянці, який складається із житлових та допоміжних (нежитлових) приміщень; б) прибудова до житлового будинку - частина будинку, розташована поза контуром його капітальних зовнішніх стін, і яка має з основною частиною будинку одну (або більше) спільну капітальну стіну; в) квартира - ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання; г) котедж - одно-, півтораповерховий будинок невеликої житлової площі для постійного чи тимчасового проживання з присадибною ділянкою; ґ) кімнати у багатосімейних (комунальних) квартирах - ізольовані помешкання в квартирі, в якій мешкають двоє чи більше квартиронаймачів.
Згідно з підпунктом 14.1.129-1 пункту 14.1 статті 14 ПК України об'єкти нежитлової нерухомості - будівлі, приміщення, що не віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду. У нежитловій нерухомості виділяють, зокрема, гаражі - гаражі (наземні й підземні) та криті автомобільні стоянки, господарські (присадибні) будівлі - допоміжні (нежитлові) приміщення, до яких належать сараї, хліви, гаражі, літні кухні, майстерні, вбиральні, погреби, навіси, котельні, бойлерні, трансформаторні підстанції тощо.
Верховний Суд, вирішуючи спори щодо участі замовника будівництва у створенні і розвитку інфраструктури населеного пункту, неодноразово зазначав, що відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов'язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов'язання має бути виконано до прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію, і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру (постанови Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №910/9548/21, від 20.02.2024 у справі №910/20216/21, від 04.04.2024 у справі №923/1306/21 та від 15.08.2024 у справі №914/2145/23).
У відповідності до ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.
При цьому, положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (ч. 2 ст. 1212 Цивільного кодексу України).
Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Тобто зобов'язання з повернення безпідставно набутого або збереженого майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна.
Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин i їх юридичному змісту. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
У разі порушення зобов'язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов'язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.
Аналогічні правові висновки викладені й у постановах Верховного Суду від 16.06.2022 у справі №909/1402/19, від 20.07.2022 у справі №910/9548/21, від 13.12.2022 у справі №910/21307/21, від 07.09.2023 у справі №916/2709/22 та від 15.08.2024 у справі №914/2145/23.
З аналізу вищевикладеного випливає, що обов'язок відповідача в частині сплати коштів пайової участі за будівництво виник із дати повідомлень про початок виконання будівельних робіт.
Водночас строк внесення коштів пайової участі сплинув з дати введення вказаних об'єктів в експлуатацію.
За встановлених судом обставин даної справи, відповідач не взяв участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної шляхом перерахування до місцевого бюджету означеного населеного пункту коштів пайової участі.
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 14.12.2021 у справі №643/21744/19, та Верховного Суду, викладеної в постановах від 20.07.2022 у справі №910/9548/21, від 13.12.2022 у справі №910/21307/21, від 15.08.2024 у справі №914/2145/23, замовник будівництва зобов'язаний перерахувати органу місцевого самоврядування безпідставно збережені грошові кошти пайової участі на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України, частина 1 якої передбачає, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.
Ураховуючи викладене в сукупності, суд дійшов висновку про те, що вимоги позивача щодо стягнення з відповідача безпідставно збережених грошових коштів є документально доведеними та обґрунтованими, відповідачем належними і допустимими доказами не спростованими. Позов підлягає задоволенню в повному обсязі.
Згідно зі ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Положеннями ст. 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
В силу приписів ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).
Щодо позовної давності
За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду.
Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 Цивільного кодексу України.
Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.
Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.
Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов'язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX.
Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22).
Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.
Поряд із цим Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.
Надалі Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХнабрав чинності 30 січня 2024 року.
Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився і такий стан триває дотепер.
В разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану
Після 4 вересня почали діяти строки позовної давності на підставі Закону № 4434-ІХ «Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності».
З 4 вересня 2025 року в Україні відновлено перебіг строків позовної давності, який був зупинений через карантин COVID-19 та воєнний стан. Це означає, що з цієї дати починається новий відлік часу для звернення до суду, але для розрахунку залишається лише той час, що не минув до зупинки (з урахуванням періоду з 2 квітня 2020 року до 3 вересня 2025 року.
Позовну заяву у справі 907/538/25 подано 12.05.2025, отже судом не вбачається підстав для застосування позовної давності.
Щодо розміру процентів річних, нарахованих на підставі статті 625 Цивільного кодексу України
Законодавство не містить переліку підстав для зменшення процентів річних. Такими підставами можуть бути, зокрема, дії боржника, спрямовані на належне виконання зобов'язання, ступінь вини боржника, міра виконання зобов'язання боржником, майновий стан сторін, інші інтереси сторін, дії чи бездіяльність кредитора, очевидна неспівмірність заявленої суми процентів річних порівняно із сумою боргу, а також інші підстави, підтверджені конкретними обставинами справи.
Заявляти про наявність підстав для зменшення процентів річних та доводити, що вони підтверджуються конкретними обставинами справи, має саме боржник, а суд з огляду на наявні в матеріалах справи докази має надати оцінку обґрунтованості таких доводів та вирішити питання про можливість зменшення процентів річних.
Також при вирішенні питання про зменшення процентів річних суд має враховувати принципи розумності, справедливості, пропорційності та дотримуватись балансу між інтересами боржника і кредитора.
До того ж у постанові від 05 червня 2024 року у справі № 910/14524/22 (провадження № 12-4гс24) Велика Палата Верховного Суду зазначала, що зменшення судом заявлених до стягнення штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, є правом, а не обов'язком суду і може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку за наслідками оцінки обставин справи та наданих учасниками справи доказів.
З огляду на зазначені правові висновки Верховного Суду та наведені в цій постанові висновки Великої Палати Верховного Суду, враховуючи правову природу процентів річних як визначеної законом плати боржника за користування грошовими коштами кредитора, їх розмір може бути зменшено.
При цьому суд при визначенні розміру, до якого можна зменшити проценти річних, обмежений нормою частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, яка визначає, що боржник має сплатити кредитору три проценти річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) від простроченої суми.
Отже, саме три проценти річних є законодавчо встановленим розміром процентів річних, які боржник повинен сплатитиу разі неналежного виконання грошового зобов'язання. Три проценти річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) є мінімальним розміром процентів річних, на які може розраховувати кредитор у разі неналежного виконання зобов'язання боржником. Тому зменшення судом процентів річних можливе лише до такого розміру, тобто не менше ніж три проценти річних.
Відтак розмір процентів річних, який становить законодавчо встановлений розмір трьох процентів річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом), не підлягає зменшенню судом.
З урахуванням наведеного суд не може зменшити визначений Цивільним кодексом України мінімальний розмір трьох процентів річних.
Щодо інфляційних втрат
Інфляція - це знецінювання грошей і безготівкових коштів, що супроводжується ростом цін на товари і послуги (Методологічні положення щодо організації статистичного спостереження за змінами цін (тарифів) на спожиті товари (послуги) і розрахунку індексу споживчих цін, затверджені наказом Державного комітету статистики України від 14 листопада 2006 року № 519).
Інфляційні втрати є наслідком інфляційних процесів в економіці, вони об'єктивно виникають унаслідок знецінення грошових коштів, а їх стягнення є компенсацією за понесені втрати.
Компенсація кредитору інфляційних втрат згідно з положеннями частини другої статті 625 Цивільного кодексу України є мінімальною гарантією захисту його інтересів, яка забезпечує збереження цінності грошових коштів протягом прострочення оплати боржником відповідних товарів, робіт чи послуг.
Інфляційні втрати не є штрафними санкціями чи платою боржника за користування коштами кредитора, вони, як уже зазначалося, входять до складу грошового зобов'язання і є способом захисту майнового права та інтересу. Тому, на відміну від процентів річних, суд не може зменшити розмір інфляційних втрат.
Верховний Суд у своїй практиці послідовно дотримується правової позиції щодо неможливості зменшення розміру інфляційних втрат - висновки про це викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 жовтня 2023 року у справі № 904/4334/22, від 24 січня 2024 року у справі № 917/991/22, від 01 жовтня 2024 року у справі № 910/18091/23 та від 05 листопада 2024 року у справі № 902/43/24, а також у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 712/4975/22.
З огляду на наведене суд не може зменшити розмір інфляційних втрат.
Щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах.
Згідно з ст.131-1 Конституції України на органи прокуратури України покладається представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Виходячи з вимог п.п.1, 2 ч.1 ст. Закону України “Про прокуратуру», діяльність органів прокуратури ґрунтується на засадах верховенства права та законності.
Відповідно до частини 3 статті 23 цього ж нормативно-правового акту, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття інтерес держави.
Суд зазначає, що рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 №15-рп/2002 (справа про досудове врегулювання спорів) визначено, що положення частини другої ст. 124 Конституції України стосовно поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Ці міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак висловлене Судом розуміння поняття інтереси держави має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України “Про прокуратуру».
Відтак, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру» дає суду підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.
Перший виключний випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
Не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
При цьому суд звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Як вбачається із матеріалів справи, позов заявлено прокурором в межах наданих йому законодавством повноважень в інтересах держави в особі міської ради право якої було порушено та на яку законодавством покладено обов'язок щодо здійснення конкретних функцій у правовідносинах, пов'язаних із захистом інтересів держави.
Прокуратурою повідомлено позивача про реалізацію представницьких функцій прокуратурою у зв'язку з стягненням несплаченої орендної та розірвання договору оренди відповідної позовної заяви до Господарського суду Закарпатської області.
Зазначене узгоджується з позицією Великої палати Верховного Суду, що викладена у постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, згідно з якою, звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України “Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуванні порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.10.2019 в справі №903/129/18 зазначала, що сам факт не звернення до суду суб'єкта владних повноважень з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави свідчить про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження, у зв'язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.
Отже із наведеного слідує, що прокурор у поданій позовній заяві правомірно зазначив, що органом місцевого самоврядування не здійснювався захист інтересів держави у даних спірних правовідносинах, а відтак ним доведені належним чином підстави для звернення з відповідним позовом до суду в інтересах держави.
На думку суду у постановах Верховного Суду від 17.12.2024 у cправі №903/283/24, від 19.02.2025 у справі №903/468/24, від 20.02.2025 у справі №914/3777/23, від 20.02.2025 у справі №918/618/24 та від 20.03.2025 у справі №903/601/24 які є релевантними до справи яка розглядається, Верховний Суд дійшов висновків наявності у ради та прокурора в особі відповідної ради (в порядку представництва інтересів держави в суді) повноважень на звернення до суду саме з позовом про стягнення із замовника будівництва коштів пайової участі до місцевого бюджету з аналогічних підстав (неперерахування коштів пайової участі до місцевого бюджету всупереч наявному обов'язку, передбаченому приписами абз. 2 п. 2 розд. ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону №132-ІХ).
Згідно з ч.1 ст.10 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Відповідно до частини 1 статті 142 Конституції України, матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад (аналогічні норми містяться у ч. 3 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні). У ст. 143 Конституції України зазначено, що місцеві органи самоврядування затверджують програми соціально-економічного розвитку і контролюють їх виконання, затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання. Разом з тим, місцеві бюджети є складовою бюджетної системи України (ч. 1 ст. 5 Бюджетного кодексу України). Крім того, положення законодавства у сфері бюджетних правовідносин (п. 4-1 ч. 1 ст. 71 Бюджетного кодексу України) відносять кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту до джерел формування бюджету розвитку місцевих бюджетів. Бюджетом розвитку, згідно норм статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», визнаються доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для реалізації програм соціально-економічного розвитку, зміцнення матеріально-фінансової бази.
Таким чином, оскільки кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту належать до джерел формування бюджету розвитку місцевого бюджету, їх стягнення безумовно становить інтерес територіальної громади та держави, який пов'язаний із накопиченням бюджетних коштів, необхідних для забезпечення належного функціонування інституцій місцевого самоврядування. Ненадходження коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту до бюджету розвитку місцевого бюджету безперечно порушує права відповідної територіальної громади, інтереси якої представляє відповідний орган місцевого самоврядування. Крім того, несплата коштів пайової участі відповідачем призводить до існування такого становища, за якого одні суб'єкти господарювання сплачують пайові внески, а інші - ухиляються від перерахування коштів до бюджету та, як наслідок, не несуть жодної відповідальності, чим у своє чергу порушуються принцип рівності суб'єктів господарювання.
Згідно зі статтею 172 Цивільного кодексу України, територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом. На території Мукачівської міської територіальної громади таким органом, зокрема, є Мукачівська міська рада. З указаних норм матеріального права вбачається, що Мукачівська міська рада наділена повноваженнями щодо затвердження та виконання місцевого бюджету тереторіальної громади, контролю за його виконанням, в тому числі, в частині забезпечення його дохідної частини.
З огляду на викладене вище, суд доходить висновку, що право позивача на одержання сум безпідставно збережених коштів порушено відповідачем, тому позов належить задовольнити в повному обсязі. Слід стягнути із Товариства з обмеженою відповідальністю “КАРПАТ-РЕНТ» на користь Мукачівської міської ради для зарахування в дохід місцевого бюджету суму 311 615,18 грн безпідставно збережених грошових коштів; суму 210 409,86 грн інфляційних втрат та суму 39 724,53 грн трьох процентів річних.
У зв'язку із задоволенням позову судові витрати у відповідності до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України слід стягнути із Товариства з обмеженою відповідальністю “КАРПАТ-РЕНТ» (89600, вул. Сєченова, 20, м. Мукачево, Закарпатська область, код ЄДРПОУ 38737380) на користь Закарпатської обласної прокуратури, вул. Коцюбинського, будинок 2а м. Ужгород, Закарпатська область (код ЄДРПОУ: 02909967) у сумі 8426,24 грн (вісім тисяч чотириста двадцять шість гривень 11 коп).
Керуючись ст. 11, 13, 14, 73 - 79, 86, 129, 210, 220, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України,
1. Позов задовольнити .
2. Стягнути із Товариства з обмеженою відповідальністю “КАРПАТ-РЕНТ» (89600, вул. Сєченова, 20, м. Мукачево, Закарпатська область, код ЄДРПОУ 38737380) на користь Мукачівської міської ради (89600, пл. О.Духновича, 2, м. Мукачево Закарпатська область, код ЄДРПОУ 38625180) для зарахування в дохід місцевого бюджету суму 311 615,18 грн (триста одинадцять тисяч шістсот п'ятнадцять гривень 18 копійок) безпідставно збережених грошових коштів; суму 210 409,86 грн (двісті десять тисяч чотириста дев'ять гривень 86 копійок) інфляційних втрат та суму 39 724,53 грн (тридцять дев'ять тисяч сімсот двадцять чотири гривні 53 копійок) трьох процентів річних.
3. Стягнути із Товариства з обмеженою відповідальністю “КАРПАТ-РЕНТ» (89600, вул. Сєченова, 20, м. Мукачево, Закарпатська область, код ЄДРПОУ 38737380) на користь Закарпатської обласної прокуратури, (вул. Коцюбинського, будинок 2а м. Ужгород, Закарпатська область, код ЄДРПОУ: 02909967) суму 8426,24 грн (вісім тисяч чотириста двадцять шість гривень 24 копійок) на відшкодування витрат по сплаті судового збору.
4. На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду, згідно зі ст. 256 Господарського процесуального кодексу України, подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду.
5. Вебадреса сторінки на офіційному вебпорталі судової влади України в Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по даній справі, -://court.gov.ua/fair/sud5008/ або http://www.reyestr.court.gov.ua.
Повний текст рішення складено та підписано 06.11.2025
Суддя А.А. Худенко