Справа № 344/18274/24
Провадження № 2/344/952/25
06 листопада 2025 р. м.Івано-Франківськ
Івано-Франківський міський суд, Івано-Франківської області в складі :
головуючої судді Польської М.В.,
секретаря Соляник Т.І.,
за участю
позивача ОСОБА_1 ,
відповідача ОСОБА_2 ,
представника третьої особи Попович В.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Івано-Франківську в загальному позовному провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи, такою, що втратила право користування житловим приміщенням та виселення з житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення,-
Позивач у жовтні 2024р. звернувся до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області з позовною заявою до ОСОБА_2 про визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 та виселення з даного житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення.
На обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що позивач є колишнім чоловіком відповідача. Як учасник бойових дій він отримав у квітні 2023р. від органу місцевого самоврядування службове житло - квартиру АДРЕСА_1 , в ордер були включені відповідач та двоє дітей. Після видачі ордеру позивач провів ремонтні роботи, обладнав всім для проживання, а відповідач до травня 2024р. проживала за іншою адресою в с.Небилів Рожнятівського району, де є власником житлового будинку. 12.05.2024р. відповідач самовільно зламала замок у дверях службової квартири, сама поселилась в квартиру без відома позивача, внаслідок чого та конфлікту між сторонами як колишнім подружжям позивач змушений був переїхати на іншу однокімнатну квартиру (у тітки). При відвідуванні позивачем періодично службової квартири, відповідач вчиняла домашнє насильство в присутності дітей (перевезла їх у серпні 2024 року в дану квартиру), погрожувала позивачу, пошкодила придбане майно, про що позивач неодноразово звертався у правоохоронні органи. Стосовно відповідача винесено 5 термінових заборонних приписів та постанову суду за ч.1 ст.173-2 КУпАП, а також рішенням суду видано обмежувальний припис. Позивач вимоги щодо дітей не ставить, а тільки щодо колишньої дружини з підстав зазначених в позові, оскільки без захисту прав він не в змозі користуватись отриманою службовою квартирою та проживати в ній.
Ухвалою від 11.12.2024р. закрито підготовче провадження.
Ухвалою від 05.03.2025р. залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог Івано-Франківську міську раду.
25.04.2025р. надійшли пояснення від третьої особи, в яких зазначено, що власником квартири АДРЕСА_1 є Івано-Франківська міська рада. Попередньо дана квартира мала статус службової, однак рішенням виконкому міської ради від 01.12.2023р. дану квартиру виключено з числа службових за клопотанням ГУНП області, рішенням від 06.02.2024р. надано згоду на прийняття деяких квартир, в тому числі і вищевказану у комунальну власність територіальної громади, а 26.04.2024р. прийнято її в комунальну власність за Актом приймання-передачі. Щодо позовної вимоги про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, то необхідно встановити факт відсутності без поважних причин понад 6 місяців, однак позивач не доводить даного факту і в позові не зазначає про відсутність відповідача в квартирі, термін та причини такої. Щодо вимоги виселення, то необхідне доведення за ст.116 ЖК двох умов: систематичне руйнування чи псування житлового приміщення, вжиття заходів попередження чи громадського впливу, що не дали позитивних результатів. Суд має врахувати право особи на житло та принцип пропорційності за ст.8 Конвенції.
Позивач у судових засіданнях позовні вимоги підтримав в повному обсязі.
Відповідач періодично з'являлася в судові засідання, відзив на позов не подавала. Суду пояснила, що з вересня 2024 року не проживала в спірній квартирі тільки тому, що був обмежувальний припис із даною забороною на проживання їй протягом 6 місяців (до березня 2025р.), в цей період змушена була орендувати інше житло в місті, бо діти навчаються в м.Івано-Франківську. З часу завершення строку дії обмежувального припису, позивач її вже не впускає в квартиру і перешкоджає проживати там, поведінка позивача є агресивною. Звернула увагу на те, що держава забезпечила позивача службовим житлом відповідною площею з врахуванням і членів сімї, тобто дружини і дітей, які після розірвання шлюбу судовим рішенням залишені на проживання саме з матір'ю, а не батьком. Позивач не дбає за дітей, аліменти не сплачує на їх утримання. Просила відмовити у задоволенні вимог повністю.
Представник третьої особи подала до суду письмові пояснення, заперечила щодо позовних вимог з підстав зазначених у письмових поясненнях та просила при прийнятті рішення врахувати інтереси дітей.
Заслухавши пояснення сторін, третьої особи, свідків, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов не підлягає до задоволення, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що позивач і відповідач перебували в шлюбі з 19.07.2011 року та заочним рішенням Івано-Франківського міського суду від 14.03.2024 року, яке набрало законної сили 16.04.2024р., шлюб було розірвано. Дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 залишено на проживання з матір'ю. При цьому, як вбачається з рішення суду позивач ОСОБА_1 ініціюючи позов до суду про розірвання шлюбу зазначив про припинення відносин між сторонами близько року і самостійно визначився стосовно місця проживання дітей з відповідачем - ОСОБА_2 .
Отже, обоє дітей колишнього подружжя визначено судом на проживання з матір'ю.
За рішенням виконкому Івано-Франківської міської ради від 06.04.2023р., ще під час шлюбу сторін було видано ОСОБА_1 12.04.2023р. ордер на вселення в службову двохкімнатну квартиру належну ГУНП в Івано-Франківській області, житловою площею 33.5 м.кв., за адресою АДРЕСА_2 , в ордері для вселення зазначені члени сім'ї: дружина ОСОБА_2 , донька ОСОБА_5 , син ОСОБА_6 .
Обґрунтовуючи вимоги позову сторона позивача зазначила, що після видачі ордеру позивач провів ремонтні роботи, обладнав всім необхідним обладнанням дану квартиру для проживання, тобто меблі, техніка тощо, відповідач до травня 2024р. проживала за іншою адресою в с.Небилів Рожнятівського району, де є власником житлового будинку.
Отже, до травня 2024 року відповідач та діти в даній квартирі не проживали, в ній проживав тільки позивач.
Однак, 12.05.2024р. ОСОБА_2 , як доводив позивач, самовільно зламала замок у дверях службової квартири, самостійно без його відома поселилась в квартиру, внаслідок чого та конфлікту між сторонами, як вже колишнім на травень 2024 року подружжям, позивач змушений був переїхати на іншу однокімнатну квартиру (до тітки). При відвідуванні позивачем періодично службової квартири, відповідач вчиняла домашнє насильство в присутності дітей, погрожувала позивачу, пошкодила придбане майно, здала багато речей придбаних позивачем в ломбард, веде асоціальний спосіб життя, про що позивач неодноразово звертався у правоохоронні органи.
Відповідач ж суду пояснила, що вселилася в травні 2024р. в квартиру з дітьми, оскільки вони правомірно вписані в ордер та мають право на проживання в даній квартирі і без згоди додаткової позивача, не зважаючи на розірвання шлюбу. Однак, через декілька місяців після вселення, а саме з вересня 2024р. дійсно не проживала в спірній квартирі тільки тому, що був виданий судом обмежувальний припис із даною забороною на проживання їй протягом 6 місяців (до березня 2025р.), змушена орендувати інше житло в місті, бо діти навчаються саме в м.Івано-Франківську та за рішенням суду визначено місце їх проживання з матір'ю. З часу завершення строку дії обмежувального припису, позивач її не впускає в квартиру, поведінка позивача є агресивною. Тому, доводи про те, що вона не проживає у спірній квартирі з власної волі, не відповідає дійсності. Батько дітей не піклується про них, аліменти не сплачує. Меблі та інше майно не руйнувала, це перебільшена інформація від позивача.
Дійсно, як вбачається з матеріалів справи, стосовно ОСОБА_2 було винесено 5 термінових заборонних приписів в період з 05.05.2024р. по 17.08.2024р., за встановленими даними судового рішення в іншій справі та інформацією ГУНП складено стосовно ОСОБА_2 вісім протоколів за ч.1,2 ст.173-2 КУпАП, з яких за одним протоколом винесена постанова суду від 07.08.2024р.
Окрім того, рішенням Івано-Франківського міського суду від 20.09.2024р., яке набрало законної сили 11.11.2024 року (подана ОСОБА_2 апеляційна скарга була повернута апеляційним судом), видано обмежувальний припис із забороною ОСОБА_2 перебувати у місці проживання ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_2 , на 6 місяців. Щодо постановлення окремої ухвали у даній судовій справі, то вона не має відношення до предмету спору у цій справі, оскільки стосується відповідного доручення ООП щодо супроводу дітей, які проживають з матір'ю та виключно в їх інтересах.
Отже, в період дії рішення, як вірно доводила відповідач, вона не мала права проживання протягом 6 місяців у даній квартирі, не з власної волі, а на виконання судового рішення. При цьому, з березня-квітня 2025 року позивач її вже не впускав у квартиру і це не заперечується позивачем ОСОБА_1 .
Висуваючи позовну вимогу про визнання відповідача, такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позивач усно заявив, що ОСОБА_2 , не є вже членом сімї, при цьому посилався перед прохальною частиною позову на норми ст.317,319,383,391 ЦК України (зміст права власності, здійснення права власності, права власника квартири, захист права власності), які не регулюють спірні відносини, однак суд застосовує норми, які регулюють порядок втрати користування житловим приміщенням (щодо вимоги першої).
Як вже зазначалось вище, позивач не є власником даного житла, а тільки користується на час розгляду справи судом, як основний квартиронаймач квартири, яка вже не має статусу службової, а є комунальною власністю територіальної громади.
Житловий кодекс у статтях 62,64, 65,71,72 зазначає, що до відносин, які випливають з договору найму жилого приміщення, у відповідних випадках застосовуються також норми Цивільного кодексу України.
Члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Аналіз наведених норм закону у статтях 62,64, 65,71,72 ЖК та норм ЦК свідчить про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися як члени сім'ї наймача в установленому законом порядку.
При тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Відповідно до законодавства України може бути встановлено й інші умови і випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами на більш тривалий строк, ніж передбачені частиною третьої даної статті.
Також, за ст.816 ЦК Ураїни у договорі найму житла мають бути вказані особи, які проживатимуть разом із наймачем. Ці особи набувають рівних з наймачем прав та обов'язків щодо володіння та користування житлом. Наймач несе відповідальність перед наймодавцем за порушення умов договору особами, які проживають разом з ним. Якщо наймачами житла є кілька осіб, їхні обов'язки за договором найму житла є солідарними. Порядок володіння та користування житлом наймачем та особами, які постійно проживають разом з ним, визначається за домовленістю між ними, а у разі спору - встановлюється за рішенням суду.
Зважаючи на дані норми законодавства, з врахуванням факту користування квартирою, яка на даний час не є вже службовою з грудня 2023р., не перебуває у власності позивача ОСОБА_1 , натомість є комунальною власністю з 26.04.2024р., слід зробити висновок, що ОСОБА_2 набула у час видачі ордеру на службове на тоой час житло рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, угоди про порядок користування між сторонами не укладалось, іншого матеріали справи не містять.
ОСОБА_2 на час розгляду даної справи з її пояснень не втратила інтерес до вказаного житла та як до свого місця проживання, при цьому вселилась та проживала у квартирі АДРЕСА_3 з травня 2024 року до вересня 2024 року (до судового рішення про обмеження такого права) законно на підставі ордеру та як член сімї наймача, після завершення часу на обмеження проживання, тобто з березня 2025р. не могла вселитися в квартиру, через створення перешкод для вселення зі сторони позивача. Наявність у неї на праві власності іншого житла в Рожнятівському районі, не впливало на право набуття нею як члена сімї користування квартирою, а доводи позивача що вона має власне житло, а тому не вправі більше проживати у квартирі (комунальній) є помилковими.
Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло.
Окрім того, за ст.9 ЖК на яку також посилався позивач ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об'єднань.
30 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 759/21930/21, провадження № 61-10334св23 (ЄДРСРУ № 114513374) зауважує, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.
Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло (04 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 520/7767/19, провадження № 61-3153св22 (ЄДРСРУ № 114187334).
У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов'язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов'язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов'язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк. Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду: від 12 січня 2021 року у справі № 344/7064/16-ц (провадження № 61-15204св20), від 02 грудні 2020 року у справі № 760/11141/19 (провадження № 61-23066св19), від 11 листопада 2020 року у справі № 619/40/17 (провадження № 61-10243св19), від 21 жовтня 2020 року у справі № 645/7374/18 (провадження № 61-10094св20).
Разом з цим вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім'ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.
З врахуванням того, що позивач не довів перед судом підстави для визнання відповідача такою, що втратила право користування спірною квартирою, оскільки вона не проживає у вищевказаній квартирі з поважних причин, зокрема спочатку судове рішення, а після створення перешкод зі сторони позивача на проживання, в задоволенні позовних вимог в цій частині слід відмовити.
Стосовно підстав виселення відповідача з даного житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення, слід зазначити таке.
За ст.109 ЖК, на яку посилався позивач, виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Разом з тим, як вказує ст.116 цього кодексу, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов'язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною. Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Отже, для застосування ст.109 та ст.116 ЖК слід встановити суду одночасно не менше дві підстави: 1) громадини систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним є порушенням правил соціалістичного співжиття; 2) заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними.
Позивач вказував на систематичне руйнування меблів та житла, якими він користується, зі сторони відповідача та продаж нею рухомих речей з квартири, а також не можливість спільного користування квартирою через конфліктність між колишнім подружжям.
Проте, в судовому засіданні не знайшло свого підтвердження фактів руйнування житла, зокрема псування його відповідачем, при цьому, що меблі та рухомі речі до поняття житла не входять.
За ст.10 ЖК громадяни зобов'язані дбайливо ставитися до будинку, в якому вони проживають, використовувати жиле приміщення відповідно до його призначення, додержувати правил користування жилими приміщеннями, економно витрачати воду, газ, електричну і теплову енергію. Жилі будинки і жилі приміщення не можуть використовуватися громадянами на шкоду інтересам суспільства.
Аналогічно за ст.815 ЦК україни наймач зобов'язаний використовувати житло лише для проживання у ньому, забезпечувати збереження житла та підтримувати його в належному стані.
Позивач не надав письмові докази щодо руйнування житла відповідачем, зокрема відповідні Акти комісії багатоквартирного житлового будинку чи зафіксовані Акти власника житла (міської ради чи виконкому).
Позивач надав до справи два відеодиски на підтвердження обґрунтування вимог. Зокрема, на компакт-диску (а.с.56,65) надані фото та відеодокази, які оглянуті судом, не підтверджують систематичне руйнування саме житла або систематичне порушенням правил соціалістичного співжиття, як і те, що заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, як зазначено статтею 116 ЖК України.
Відповідач та двоє дітей не проживають у даній квартирі з вересня 2024 року з підстав, що сторона позивача створює перешкоди.
Окрім того, свідки зі сторони позивача ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 суду пояснили, що ОСОБА_2 проживала не значний час у квартирі за адресою АДРЕСА_2 , яку надано позивачу ОСОБА_1 як службову, підтвердили що за рішення суду вона там не жила, а також те, що в даній квартирі з осені 2024 року живе одноособово позивач. При цьому, доводи про те, що відповідач в деяких місцях «подрапала чимось меблі та стіну в кухні» не може підтверджувати саме факт систематичного руйнування чи псування жилого приміщення, при цьому, що у квартирі в той час проживали і діти, а як зазначила відповідач при створенні конфлікту між колишнім подружжям вони дійсно могли кидати деякими речами, чим пошкодились меблі, а плями на стіні не є руйнуванням житла. Всі свідки підтвердили наявність конфлікту, проте в більшості зі слів позивача про поведінку колишньої дружини.
Суд також встановив загострені конфліктні стосунки між колишнім подружжям, однак це не може бути підставою виселення матері, яка вселена у квартиру на законних підставах та з якою визначені на проживання двоє неповнолітніх дітей.
Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11.09.1997, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності відповідним принципам статті 8 Конвенції. Недопустимим в правовому суспільстві є свавільне виселення особи із житлового приміщення.
Згідно зі ст. 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням або злочинам, захисту здоров'я чи моралі або прав і свобод інших осіб.
Згідно з п. 6 ст. 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність і розумність.
Тлумачення як ст. 3 ЦК загалом, так і п. 6 ст. 3 ЦК свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер та інші джерела правового регулювання, в першу чергу акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є за своєю суттю нормами прямої дії. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Суд може захистити цивільне право чи інтерес іншим способом, що встановлений договором, законом або судом у визначених законом випадках (абз. 12 ч. 2 ст. 16 ЦК).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного чи оспореного права, свободи або інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частин 1, 2 ст. 5 Цивільного процесуального кодексу України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) власника порушені, невизнані або оспорені та за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до їх порушення (п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК).
Отже виселення за законом можливе у разі, коли наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом із ним, роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними (частин 1, 2 ст. 116 ЖК). Судом дані дві обставини у сукупності не встановлені. А тому вимоги в цій частині є недоведеними перед судом.
Стосовно доводів позивача про вчинення крадіжок речей відповідачкою у загальних місцях (інформація з групи на вайбері злодії Івано-Франківська) (а.с.97-106), наявність судових справ як цивільних, так і кримінальних, не дає підстави для задоволення позову, оскільки дії відповідача будуть досліджуватись судом і таким буде надаватися оцінка щодо підтвердження чи спростування протиправних порушень.
За вимогами ст.12,13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін і враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому зсіданні дослідити кожен доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (п.27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 р. №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції»).
Пленум Верховного Суду України у п.11 постанови від 18.12.2009 р. №11 «Про судове рішення у цивільній справі» роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.
Судові витрати позивачем не здійснювались у зв'язку із звільненням від сплати, а тому не вирішується питання їх стягнень.
На підставі наведеного та керуючись ст.319, 391 ЦК України, ст.259, 265, 268, 273 ЦПК України, суд -
Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи, такою, що втратила право користування житловим приміщенням та виселення з житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржено до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя Мирослава ПОЛЬСЬКА