30 жовтня 2025 року
м. Київ
провадження № 22-ц/824/16564/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),
суддів: Шкоріної О. І., Саліхова В. В.
при секретарі Мудрак Р. Р.
за участі позивача ОСОБА_1 ,
представника відповідача - адвоката Швачки В. Ю.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 ,
на рішення Голосіївського районного суду міста Києва у складі судді Колдіної О. О.
від 06 лютого 2023 року
у цивільній справі № 752/16706/20 Голосіївського районного суду міста Києва
за позовом ОСОБА_1
до ОСОБА_2 ,
треті особи без самостійних вимог: Друга київська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щербинська Олена Миколаївна, Житлово-будівельний кооператив «Проектувальник-6»
про визнання правочину недійсним, визнання права власності в порядку спадкування за законом,
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 та просила: визнати недійсним договір дарування від 03 листопада 2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , зареєстрований в реєстрі за № 890, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербинською О. М.; визнати за нею право власності на частину квартири АДРЕСА_1 .
На обґрунтування позову зазначала, що вона є дочкою ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , після смерті якого, спадкоємцями першої черги є вона та її матір ОСОБА_3 .
Частина належного ОСОБА_4 майна успадкувала вона та її матір, однак до спадкової маси помилково не увійшла квартира АДРЕСА_1 , яка була набута ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у шлюбі.
В подальшому їй стало відомо, що 03 листопада 2018 року ОСОБА_3 на підставі договору дарування подарувала вищевказану квартиру ОСОБА_2 .
Оскільки це нерухоме майно є спільною власністю подружжя та вона як спадкоємець першої черги за законом має право на спадкування його частини, ОСОБА_3 не мала права дарувати спірну квартиру іншій особі. З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 06 лютого 2023 року позов задоволено частково.
Визнано недійсним договір дарування квартири від 03 листопада 2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , зареєстрований в реєстрі за № 890, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербинською О. М., в частині дарування частину квартири АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на частину квартири частину квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 .
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_5 посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та постановити нове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційних вимог зазначила, що позивачка ОСОБА_1 проявила недобросовісність та бездіяльність, що має бути підставою для відмови у позові. Позивачка з моменту відкриття спадщини (09.05.2011) була зобов'язана і мала можливість звернутися до нотаріуса для оформлення свідоцтва на частку квартири, але не зробила цього до 2020 року, про що свідчать матеріали спадкової справи. Про існування квартири їй було достеменно відомо, оскільки вона там була прописана. Її тривала бездіяльність, а також те, що вона не несла тягар утримання квартири та не сплачувала комунальні послуги, свідчить про відмову від права і суперечить принципам добросовісності та розумності (доктрина venire contra factum proprium), що підтверджується постановами Верховного Суду (зокрема, № 385/321/20 та № 450/2286/16-ц). Більше того, суд першої інстанції мав відмовити в позові, оскільки відсутні докази відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину, що, згідно з позицією ВС, є обов'язковою умовою для судового захисту спадкових прав.
Крім того, апелянт стверджує, що суд першої інстанції неправильно визнав спірну квартиру спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_6 . Суд виходив лише з факту придбання майна у шлюбі, але не дослідив ключові докази, які спростовують спільну участь подружжя коштами або працею, що є необхідним для визнання спільної сумісної власності згідно з практикою Верховного Суду. Зокрема, не було досліджено: чи була угода між подружжям, за які кошти сплачувався пай, чому свідоцтво було видано лише на ОСОБА_3 як члена ЖБК, а її чоловік ОСОБА_4 у період сплати внесків був непрацездатним.
Насамкінець, апелянт наголошує, що обраний позивачем спосіб захисту є неналежним. Посилаючись на постанову Верховного Суду від 28 грудня 2022 року у справі № 759/7632/20, апелянт зазначає, що у випадку відчуження майна після смерті спадкодавця другим із подружжя, належним способом захисту є не визнання договору дарування недійсним і визнання права власності, а позов про стягнення грошової компенсації за частку у спадковому майні.
Правом подачі відзиву на апеляційну скаргу учасники справи не скористались.
Постановою Верховного Суду від 20 серпня 2025 року скасовано постанову Київського апеляційного суду від 09 січня 2024 року, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача підтримала апеляційну скаргу із викладених у ній підстав та доводів.
Позивачка проти задоволення скарги заперечила, просила залишити рушення суду першої інстанції без змін, вважаючи його законним і обґрунтованим.
Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., пояснення позивача та представника відповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи і встановлено судом, що на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації № 828-С від 25.12.1998 у зв'язку з повною виплатою паю ОСОБА_3 як члену ЖБК «Проектувальник-6» було видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
На момент набуття права власності на зазначену квартиру ОСОБА_3 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер.
Відповідно до довідки ЖБК «Проектувальник-6» на час смерті ОСОБА_4 у квартирі АДРЕСА_1 були зареєстровані ОСОБА_3 та ОСОБА_7 .
Після смерті ОСОБА_4 . Другою Київською державною нотаріальною конторою була заведена спадкова справа № 763/2011 за заявами ОСОБА_3 та ОСОБА_7 від 21.12.2011.
У спільній заяві ОСОБА_3 , ОСОБА_7 до Другої Київської державної нотаріальної контори вказано, що на день смерті ОСОБА_4 залишилась спадщина, яка складається з вкладів з відповідними відсотками та нарахованою компенсацією у ПАТ «Державний ощадний банк України».
Із заявою про прийняття спадщини у вигляді належної ОСОБА_4 частини квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_7 до нотаріуса не зверталася.
Водночас заяви про відмову від спадщини останньою також не подано.
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 21.12.2011, виданого ОСОБА_7 , державний нотаріус Другої Київської державної нотаріальної контори Зеліско Ю. В. посвідчила, що спадкоємицями майна ОСОБА_4 є дружина ОСОБА_3 та дочка ОСОБА_8 . Кожна з них успадкувала по частці у спадщині.
Спадщина, на яку в указаних частках видано це свідоцтво, складається з вкладу з відповідними відсотками та нарахованою компенсацією в ПАТ «Державний ощадний банк України».
03 листопада 2018 року ОСОБА_3 як дарувальник уклала з ОСОБА_2 як обдаровуваною договір дарування, за умовами якого подарувала квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно пункту 1.2 договору квартира, що відчужується, належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на квартиру, виданого Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації 06.01.1999, зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації 14.01.1999 за реєстровим № 526/32309.
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3 померла.
В провадженні Голосіївського районного суду м. Києва перебуває цивільна справа № 752/21846/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні квартирою.
Задовольняючи позов частково, суд виходив із того, що спірна квартира була набута ОСОБА_3 у шлюбі з ОСОБА_4 і, відповідно до Сімейного та Цивільного кодексів України, була їхнім спільним сумісним майном. Суд встановив, що після смерті ОСОБА_4 у 2011 році відкрилася спадщина на його 1/2 частку у цьому спільному майні. Спадкоємцями за законом були дружина та донька (позивачка ОСОБА_1 ), які успадкували частку померлого порівну по 1/4 частці кожна. Таким чином, за висновком суду, ОСОБА_1 набула права на 1/4 частку квартири з моменту відкриття спадщини й ОСОБА_3 була позбавлена права її відчужувати, адже така частка за правом спадкування належить позивачці. Відтак, суд на підставі статей 15, 16, 203 ЦК України, дійшов висновку про недійсність договору дарування в частині частки та визнав за ОСОБА_1 право власності на цю частку в порядку спадкування.
Колегія суддів погоджується із таким висновком з наступних підстав.
ОСОБА_4 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 24.05.1969, що підтверджується свідоцтвом про шлюб (т. 1 а.с. 88).
Згідно з копією свідоцтва про право власності на квартиру від 06.01.1999, що видане Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації, квартира АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_3 на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення від 25.12.1998 № 828-С (а.с. 114).
У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 вересня 1987 року № 9 «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» роз'яснено, що при розгляді спорів про поділ квартири між подружжям, яке розлучилося, слід керуватися статтею 146 ЖК України, статтею 15 Закону України «Про власність», пунктом 43 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу і чинним законодавством про шлюб та сім'ю України (статті 22, 24, 28, 29 КпШС України), враховуючи зокрема таке: пай, внесений подружжям в житлово-будівельний кооператив у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, а також за рахунок коштів, подарованих подружжю або одержаних ним у позичку, а після повної сплати пайового внеску - квартира, є їх спільним майном і підлягає поділу на загальних підставах. Таким чином, при внесенні паю в житлово-будівельний кооператив за рахунок коштів подружжя, паєнагромадження, а після повного внесення паю - квартира є спільною сумісною власністю подружжя, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними.
Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі № 205/2696/15-ц, від 28 січня 2021 року у справі № 487/4884/18, від 09 червня 2021 року у справі № 462/1971/17, від 02 листопада 2023 року у справі № № 343/79/22.
Стаття 60 Сімейного Кодексу України від 10.01.2002, який набрав чинності 01.01.2004 і діяв на час смерті ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Тобто статтею 60 СК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі №372/504/17, провадження № 14-325цс18 й судова практика у цьому питанні є сталою.
Оцінивши надані сторонами докази в межах своїх повноважень, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що спірна квартира є спільним майном подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
Тягар спростування презумпції спільності майна за обставин справи покладався саме на відповідача ОСОБА_2 , оскільки ОСОБА_3 набула майно у шлюбі (стаття 60 СК України). Оскільки відповідач не надала жодних належних та допустимих доказів такого, висновок суду про те, що частка ОСОБА_4 (1/2 квартири) увійшла до складу спадщини, є правильним і ґрунтується на статті 60 СК України та статті 1218 ЦК України.
Відповідно до статті 1216 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов'язків від фізичної особи, яка померла, а згідно зі статтею 1217 ЦК України, спадкування здійснюється за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини (частина перша статті 1218 ЦК України). Частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах (частина перша статті 1226 ЦК України).
Спадкоємцями за законом першої черги (стаття 1261 ЦК України) після смерті ОСОБА_4 були його дочка ОСОБА_7 та дружина ОСОБА_3 .
Заяви про відмову від прийняття спадщини не подавались. Заява Позивачки ОСОБА_1 про те, що вона «не звертатиметься за отриманням свідоцтва про спадщину на майно, що є спільною власністю подружжя», не є тотожною добровільній відмові від права на спадщину на користь іншого спадкоємця чи відмові від самого права власності.
Оскільки обидві спадкоємиці прийняли спадщину у 2011 році, частка ОСОБА_4 у квартирі, що є спільним майном подружжя, підлягала поділу в рівних частках (по 1/4 частці) між ними.
Набуття позивачкою ОСОБА_1 права власності на 1/4 частку відбулося з моменту відкриття спадщини (частина п'ята статті 1268 ЦК України).
Доводи апелянта про те, що позивачка не оформила свідоцтво про право на спадщину, є юридично неспроможними у контексті здійснення нею захисту права власності, адже відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (ч. 3 ст. 1296 ЦК України). У постанова від 22.03.2023 у справі № 463/6829/21-ц (провадження № 61-12264св22) Верховний Суд виснував, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є власником із часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку. Відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном. У спадкоємця, який в установленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають із часу відкриття спадщини, тому такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном з використанням способів, визначених у главі 29 ЦК України.
Таким чином, неоформлення права розпорядження не скасовує факту виникнення права власності (частина третя статті 1296 ЦК України), яке виникло у позивачки з 09 травня 2011 року (частина п'ята статті 1268 ЦК України).
Зважаючи на те, що ОСОБА_3 була титульним власником, саме на ній лежав обов'язок звернутися до нотаріуса із заявою про визначення частки померлого у спільному майні для подальшого оформлення спадкових прав відповідно до частини першої статті 71 Закону України «Про нотаріат».
Невиконання титульним власником цього обов'язку не свідчить про припинення права власності позивачки ОСОБА_1 на її частку і не створює обов'язку для позивачки звертатися до суду до того моменту, поки її право не було порушено відчуженням майна. Таким чином, позивачка набула право на частку у праві власності з 2011 року, незалежно від дій ОСОБА_3 щодо виділення частки померлого.
З огляду на викладене, у діях Позивачки ОСОБА_1 не вбачається жодної суперечливої поведінки (venire contra factum proprium), оскільки неоформлення нею свідоцтва про право на спадщину не створювало підстав для розумного покладання (обдаровуваної ОСОБА_2 ) на відсутність у позивачки права власності на успадковану частку, а заява про незвернення за свідоцтвом стосувалася лише формального аспекту оформлення, а не відмови від самого права власності, яке виникло автоматично згідно з частиною п'ятою статті 1268 ЦК України.
Щодо недійсності договору колегія суддів виходить з наступного.
Судом встановлено, що 23.11.2018 між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, за яким ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 спірну квартиру.
Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України (тут і далі в редакції на час укладення договору дарування) за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (статті 204 ЦК України).
Відповідно до частин другої, третьої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
При цьому, правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, а й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (стаття 215 ЦК України).
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вказаний висновок узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17.
Оскільки частина квартири після смерті ОСОБА_4 увійшла до складу спадкового майна, ОСОБА_3 , за наявності іншого спадкоємця за законом, що прийняв спадщину, не мала права розпоряджатися всією квартирою на власний розсуд, адже частка, їй не належала.
Суд першої інстанції обґрунтовано взяв вказане до уваги та дійшов правильного висновку, що договір дарування, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 03.11.2018, зареєстрований в реєстрі за № 890, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербинською Оленою Миколаївною, в частині дарування частини кв. АДРЕСА_1 , слід визнати недійсним.
Вимога позивачки ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 1/4 частку квартири в порядку спадкування та визнання недійсності договору дарування в цій частині є належним та ефективним способом захисту, який повністю відповідає принципам цивільного судочинства.
Юридична підстава для визнання права власності ґрунтується на статті 392 ЦК України як різновиді універсального способу захисту, передбаченого статтею 16 ЦК України. Позивачка вважає себе власником частки квартири з 09.05.2011 (дати відкриття спадщини). Її право було порушено та оспорюється фактом реєстрації всієї квартири за відповідачем ОСОБА_2 на підставі недійсного в частині договору дарування.
Таким чином, існує спір про належність майна, що є прямою підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності. Застосування цього способу захисту є об'єктивно виправданим та ефективним, оскільки, як зазначала Велика Палата Верховного Суду, спосіб захисту має реально відновлювати порушене право.
У даному випадку, вимога про визнання недійсним договору дарування в частині частки усуває правовий титул відповідача на чуже майно, а вимога про визнання права власності відновлює титул позивачки, що призводить до повного поновлення її права на частку в натурі.
Щодо доводів апеляційної скарги про пропуск позовної давності, колегія суддів вважає їх необґрунтованими та такими, що не відповідають вимогам статті 261 ЦК України з огляду на наступне.
Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України, позовна давність (три роки) починає перебіг виключно від дня, коли особа довідалася про порушення свого права. У цьому випадку, порушення права власності позивачки ОСОБА_1 на її частку відбулося саме 03.11.2018, у момент укладення договору дарування, яким відчужено чуже майно.
Аргументи апелянта про необхідність обчислення строку з 2011 року, коли позивачка мала оформити свідоцтво про спадщину, є помилковими, оскільки відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України), а також не може бути підставою для обчислення строку давності щодо правочину, який було укладено лише у 2018 році.
Вимагати від позивачки, діючи розумно та обачно, передбачити протиправне відчуження майна до 2018 року, є надмірним тягарем, що суперечить принципу правової визначеності та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Оскільки позивачка звернулась до суду у серпні 2020 року, встановлений статтею 257 ЦК України строк позовної давності нею не пропущений.
Колегія суддів відхиляє довід апелянта про необхідність стягнення грошової компенсації як належного способу захисту, оскільки судова відмова у визнанні права власності на частку, яке існує з 2011 року, лише на підставі того, що позивачці слід було вимагати грошову компенсацію, була б формою позбавлення права на майно. Такий підхід є несумісним із принципом верховенства права та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки становитиме невиправдане та непропорційне втручання у право позивачки на мирне володіння своїм майном.
Зважаючи на те, що єдиний можливий боржник - ОСОБА_3 (дарувальник, яка відчужила чужу частку) - померла ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ), а відповідач ОСОБА_2 , будучи набувачем за безоплатним договором дарування, не є особою, зобов'язаною відшкодовувати збитки за таких обставин, вимога про компенсацію в даній справі не є ефективною. Отже відмова у позові про визнання права власності з підстав неправильно обраного способу захисту становитиме порушення статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового захисту).
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_3 не мала права розпоряджатися частиною, що належить позивачці, а тому оскаржуваний Договір дарування є недійсним в частині дарування частки квартири, з наступним визнанням за ОСОБА_1 права власності на цю частку в порядку спадкування.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Отже оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають встановленим обставинам, підстави для зміни чи скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги не встановлені.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 06 лютого 2023 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 05 листопада 2025 року.
Судді Є. П. Євграфова
О. І. Шкоріна
В. В. Саліхов