Провадження № 22-ц/803/9650/25 Справа № 202/13940/24 Суддя у 1-й інстанції - Слюсар Л. П. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.
29 жовтня 2025 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючої - Городничої В.С.,
суддів: Петешенкової М.Ю., Красвітної Т.П.,
за участю секретаря судового засідання - Марченко С.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у м.Дніпрі апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Чебикіна Сергія Віталійовича на рішення Індустріального районного суду м.Дніпра від 31 липня 2025 року у складі судді Слюсар Л.П. по цивільній справі за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , неповнолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , треті особи, без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради, Комунальне підприємство «Жилсервіс-5» Дніпровської міської ради, Управління-служба у справах дітей Департаменту соціальної політики Дніпровської міської ради, треті особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради, ОСОБА_4 , про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення,-
У листопаді 2024 року Дніпровська міська рада звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , неповнолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_2 , треті особи, без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур ДМР, Департамент житлового господарства ДМР, КП «Жилсервіс-5» ДМР, Управління-служба у справах дітей Департаменту соціальної політики ДМР, про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення (т. 1 а.с. 1-12), в обґрунтування якого посилалась на те, що Дніпровська міська рада, відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є представницьким органом місцевого самоврядування.
Будівля гуртожитку літ. А-9 за адресою АДРЕСА_1 перебуває у комунальній власності територіальної громади міста в особі Дніпровської міської ради, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 18.08.2015 року. Відтак і кімната АДРЕСА_2 в зазначеному гуртожитку перебуває у комунальній власності територіальної громади міста в особі Дніпровської міської ради.
Враховуючи наведене, Дніпровська міська рада звертається до суду з даним позовом з метою захисту прав та інтересів територіальної громади м. Дніпра у зв'язку з наступним.
В зазначеній кімнаті зареєстровані: ОСОБА_1 (В.К.В.) - з 25.07.2016 року, ОСОБА_2 (син) - з 02.08.2016 року, ОСОБА_2 (син) - з 28.02.2019 року (надалі - Відповідачі).
Окрім того, факт проживання зазначених осіб в кімнаті № НОМЕР_1 в зазначеному гуртожитку підтверджується листом Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради №3/9-4651 від 18.09.2024 року, яким було надано акти обстеження домогосподарства за адресою: АДРЕСА_1 від 07.06.2024 року, 21.07.2024 року, 23.08.2024 року.
Відповідно до рішення виконавчого комітету міської ради від 23.04.2013 р. за №179 «Про врегулювання питань щодо надання житлової площі та проживання в гуртожитках комунальної власності територіальної громади міста Дніпра» (зі змінами) визначено, що житлова площа у гуртожитках використовується особами, які в них проживають, за умови, що для них таке житло є єдиним місцем проживання: житлова площа в гуртожитках не надається особам, які забезпечені іншим житлом на праві власності у тому самому населеному пункті, де зареєстрований (розташований) гуртожиток.
ОСОБА_1 24.06.2024 року звернулась до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради із заявою №б/н про упорядкування проживання сім'ї в кімнаті АДРЕСА_3 , на яку було надано проміжну відповідь.
Оскільки ОСОБА_1 було подано повний пакет документів, питання упорядкування проживання в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_4 було внесено до порядку денного розгляду комісії.
Порушене питання було розглянуто та прийнято рішення перенести розгляд питання щодо надання дозволу сім'ї гр. ОСОБА_1 зі складом родини 3 особи (В.К.В, син, син) на упорядкування проживання в кімнаті АДРЕСА_3 на наступне засідання та розглянути після інформації від КП «Жилсервіс-5» ДМР, а саме інформації щодо осіб, які фактично мешкають та зареєстровані, відкритих особових рахунків тощо в кімнаті АДРЕСА_3 .
Додатково під час проведення перевірки було виявлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить квартира (житлова площа 35,6 кв.м.) за адресою: АДРЕСА_5 .
Додатково зазначили, що до пакету документів, які подавались ОСОБА_1 разом із заявою про упорядкування проживання в гуртожитку комунальної власності територіальної громади м. Дніпра, було додано заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21.06.2016 року (справа №202/3741/16-ц; провадження №2/0202/2014/2016), яким було визнано право в користуванні жилим приміщенням у кімнаті АДРЕСА_3 (нині - м. Дніпро) за ОСОБА_1 .
Однак, зазначене заочне рішення суду було скасовано ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 10.07.2017 року.
В подальшому справа №202/3741/16-ц була призначена до розгляду, однак 02 листопада 2017 року та 29 листопада 2017 року позивач, будучи належним чином повідомленою, в судові засідання не з'явилась, письмових заяв від неї не надходило, причини неявки суду невідомі. Відтак, ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 листопада 2017 року позовну заяву ОСОБА_1 до КП «Жилсервіс-5» ДМР, треті особи Індустріальний районний відділ у м. Дніпропетровську ГУ ДМС України в Дніпропетровській, ОСОБА_5 про визнання права в користуванні жилим приміщенням - залишено без розгляду. Зазначена ухвала набрала законної сили 05.12.2017 року.
Згідно з даними, які містяться в листі Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 20.09.2024 року за № 3/9-4695, станом на 19.09.2024 року кількість осіб, які звернулись до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради із заявами на проживання у гуртожитках комунальної власності Дніпровської міської територіальної громади за 2023-2024 року становить - 1008 заяв.
Отже, оскільки ОСОБА_1 на праві приватної власності має квартиру (житлова площа - 35,6 кв.м., загальна площа - 56,6 кв.м.) за адресою: АДРЕСА_5 , при тому, що 1008 осіб наразі чекає на отримання кімнат для проживання у гуртожитках комунальної власності Дніпровської міської територіальної громади, а заочне рішення Індустріального суду м. Дніпропетровська від 21.06.2016 року у справі №202/3741/16-ц, яким було визнано право користування жилим приміщенням, було скасовано, відтак наявні всі підстави для визнання осіб такими, що втратили право користування приміщенням та усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_2 із кімнати АДРЕСА_3 на підставі порушення Порядку надання житлової площі в гуртожитках комунальної власності територіальної громади м. Дніпра, затвердженого рішенням виконавчого комітету міської ради від 23.04.2013 року за №179 «Про врегулювання питань щодо надання житлової площі та проживання в гуртожитках комунальної власності територіальної громади міста Дніпра» (зі змінами).
Посилаючись на вказані обставини, позивач просив суд усунути Дніпровській міській раді перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_2 з кімнати АДРЕСА_3 без надання іншого житлового приміщення; встановити порядок виконання рішення суду, згідно з яким рішення суду першої інстанції, після набрання законної сили, є підставою для зняття з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_4 ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_2 ; судові витрати по справі покласти на відповідачів.
Ухвалою Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 10 січня 2025 року залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору на стороні відповідача Орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради (т. 1 а.с. 109-111).
Ухвалою Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 14 квітня 2025 року залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору на стороні відповідача ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 212-213).
Рішенням Індустріального районного суду м.Дніпра від 31 липня 2025 року позовні вимоги Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_2 - задоволено частково.
Усунуто Дніпровській міській раді перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_2 з кімнати АДРЕСА_3 без надання іншого житлового приміщення.
В іншій частині позову відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Дніпровської міської ради судові витрати по справі в розмірі 3 028 грн 00 коп (т. 2 а.с. 67-82).
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Чебикін С.В. посилаючись на неповне з'ясування обставин справи, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення яким у задоволені позову відмовити (т. 2 а.с. 92-96).
Позивач скористався своїм правом подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу у цій справі, в якому просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, рішення суду залишити без змін (т. 2 а.с. 123-128).
Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що будівля гуртожитку літ. А-9 за адресою АДРЕСА_1 перебуває у комунальній власності територіальної громади міста в особі Дніпровської міської ради, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 18.08.2015 року (т. 1 а.с. 41-43).
Відповідно до Витягів з реєстру Територіальної громади: №2024/007406434 від 25.06.2024 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 з 25.07.2016 року; №2024/000387109 від 12.01.2024 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 з 02.08.2016 року; №2024/007406059 від 25.06.2024 року, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 з 28.02.2019 року (т. 1 а.с. 25, а.с. 27, а.с. 30).
Згідно з Довідкою №825 від 24.06.024 року виданою КП «Жилсервіс-5» ДМР ОСОБА_1 в тому, що вона зареєстрована в АДРЕСА_4 , загальною площею 22,3 кв.м., житлова 17,5 кв.м., кімната на 6 поверсі 9 поверхового будинку, який знаходиться на балансі КП ДМР «Жилсервіс-5», особовий рахунок відкритий на ОСОБА_1 . В кімнаті зареєстровані три особи: ОСОБА_1 (В.К.В.) - з 25.07.2016 року, ОСОБА_2 (син) - з 02.08.2016 року, ОСОБА_2 (син) - з 28.02.2019 року (т. 1 а.с. 30).
Факт проживання зазначених осіб в кімнаті № НОМЕР_1 в зазначеному гуртожитку з 25.07.2016 року підтверджується актами обстеження домогосподарства за адресою: АДРЕСА_1 від 07.06.2024 року, 21.07.2024 року, 23.08.2024 року (т. 1 а.с. 44-46).
Відповідно до копії свідоцтва про народження ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , серія НОМЕР_2 , його батьками є: мати - ОСОБА_1 , батько - ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 27).
Відповідно до копії свідоцтва про народження ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , серія НОМЕР_3 , його батьками є: мати - ОСОБА_1 , батько - ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 28).
Згідно з копією свідоцтва про шлюб серія НОМЕР_4 , виданого 24 січня 2009 року, Амур-нижньодніпровським відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 зареєстрували шлюб 24 січня 2009 року, актовий запис №35 (т. 1 а.с. 29).
24.06.2024 року ОСОБА_1 звернулась до Департаменту житлового господарства ДМР із заявою №б/н про упорядкування проживання сім'ї в кімнаті АДРЕСА_3 (т. 1 а.с. 22).
Листом Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради №3/16-3436 від 08.07.2024 року, надано проміжну відповідь ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 39).
Згідно з листом Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради №3/9-4651 від 18.09.2024 року зазначено, що оскільки ОСОБА_1 було подано повний пакет документів, питання упорядкування проживання в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_4 було внесено до порядку денного розгляду комісії.
Порушене питання було розглянуто та прийнято рішення перенести розгляд питання щодо надання дозволу сім'ї гр. ОСОБА_1 зі складом родини 3 особи (В.К.В, син, син) на упорядкування проживання в кімнаті АДРЕСА_3 на наступне засідання та розглянути після інформації від КП «Жилсервіс-5» ДМР, а саме інформації щодо осіб, які фактично мешкають та зареєстровані, відкритих особових рахунків тощо в кімнаті АДРЕСА_3 .
Відповідно до Витягу з протоколу від 01.11.2024 №5 засідання комісії з питань надання житлової площі в гуртожитках комунальної власності територіальної громади міста Дніпра вирішено, ураховуючи, що гр. ОСОБА_1 штучно погіршила житлові умови шляхом відчуження придатної та достатньої за розміром для проживання квартири (ж.пл. 35,6 кв.м.) за адресою: АДРЕСА_5 , а також відсутність підстав для вселення, відмовлено у наданні дозволу сім'ї ОСОБА_1 зі складом родини 3 особи ( В.К.В., син, син) на упорядкування проживання в кімнаті АДРЕСА_3 (т. 1 а.с. 147).
Ордер на заняття кімнати АДРЕСА_3 ОСОБА_1 . Департаментом житлового господарства Дніпровської міської ради не видавався (т. 1 а.с. 20).
Відповідно до копії корінця ордеру №594 від 04.07.1996 року виданого Дніпропетровським домобудівельним комбінатом ОСОБА_5 надано житлову площу в гуртожитку на період роботи в організації в будинку по АДРЕСА_4 , який знятий з реєстрації 28.07.2016 року (т. 1 а.с. 148).
Згідно з листом Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 21.02.2025 року №3/9-953, відповідно до інформації КП «Жилсервіс -5» ДМР прийняло гуртожиток по АДРЕСА_1 на свій баланс з 01.07.2013 року на підставі рішення Дніпровської міської ради від 30.05.2012 року №35/24 «про припинення як юридичної особи КП «Жилсервіс-3» та рішення міської ради від 02.03.11 року №16/9, від 25.01.12 року №27/20, від 24.02.10 року № 35/55 стосовно реорганізації комунальних житлово-експлуатаційних підприємств та балансоутримання житлового фонду» (в редакції рішення від 14.11.2012 року №53/25). В архіві підприємства будь-які ордери на кімнату АДРЕСА_3 відсутні (т. 1, а.с. 153).
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 червня 2016 року у справі №202/3711/16-ц, провадження №2/202/2014/2016 за позовною заявою ОСОБА_1 до КП «Жилсервіс-5» ДМР, третя особа: Індустріальний районний відділ у м. Дніпропетровську ГУ ДМС України в Дніпропетровській, ОСОБА_5 про визнання права в користуванні жилим приміщенням, позовні вимоги ОСОБА_1 - задоволено в повному обсязі.
Визнано за ОСОБА_1 право користування жилим приміщенням у кімнаті АДРЕСА_3 .
Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 10 липня 2017 року заяву відповідача КП «Жилсервіс-5» про перегляд заочного рішення по цивільній справі №202/3741/16-ц за позовом ОСОБА_1 до КП «Жилсервіс-5» ДМР, третя особа: Індустріальний районний відділ у м. Дніпропетровську ГУ ДМС України в Дніпропетровській, ОСОБА_5 про визнання права в користуванні жилим приміщенням - задоволено.
Заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 червня 2016 року - скасовано та призначено цивільну справу №202/3741/16-ц до розгляду в загальному порядку.
Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 листопада 2017 року позовну заяву ОСОБА_1 до КП «Жилсервіс-5» ДМР, третя особа: Індустріальний районний відділ у м. Дніпропетровську ГУ ДМС України в Дніпропетровській, ОСОБА_5 про визнання права в користуванні жилим приміщенням - залишено без розгляду.
Поданий Дніпровською міською радою позов спрямований на захист інтересу територіальної громади на майно -житлове приміщення кімнату в гуртожитку.
Згідно з ст. 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.
Відповідно до ст. 145 Конституції України, права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.
Згідно зі ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно положень ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.
За змістом ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ст.16 ЦК України. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Дніпровська міська рада, відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є представницьким органом місцевого самоврядування.
Статтею 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 4 ЖК України передбачено, що жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території України, утворюють житловий фонд. Житловий фонд включає, зокрема, жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд).
Статтею 5 ЖК України визначено, що державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих рад (житловий фонд місцевих рад).
Згідно зі ст.128 ЖК України порядок надання жилої площі в гуртожитках визначається цим Кодексом та іншими актами законодавства України.
Жила площа в гуртожитку надається одиноким громадянам і сім'ям, які мають право проживати у гуртожитках, за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації або органу місцевого самоврядування, у власності чи управлінні яких перебуває гуртожиток.
Відповідно до ст. 129 ЖК України, на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації, орган місцевого самоврядування видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку.
Згідно зі ст. 131 ЖК України, відповідно до Примірного положення про користування гуртожитками органи державної влади, органи місцевого самоврядування, власники гуртожитків після консультацій з громадськістю (громадськими об'єднаннями, створеними з метою захисту інтересів мешканців гуртожитків) за погодженням з профспілками (за наявності) затверджують положення про користування гуртожитками, що перебувають у їхній власності, управлінні, розпорядженні, користуванні.
Відповідно до рішення виконавчого комітету міської ради від 23.04.2013 року за №179 «Про врегулювання питань щодо надання житлової площі та проживання в гуртожитках комунальної власності територіальної громади міста Дніпра» (зі змінами) визначено, що житлова площа у гуртожитках використовується особами, які в них проживають, за умови, що для них таке житло є єдиним місцем проживання: житлова площа в гуртожитках не надається особам, які забезпечені іншим житлом на праві власності у тому самому населеному пункті, де зареєстрований (розташований) гуртожиток (т. 1 а.с. 14-16).
Судом встановлено, що ордер на вселення ОСОБА_1 та членів її сім'ї в спірну кімнату не видавався, а реєстрація в спірній квартирі була здійснена на виконання рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 червня 2016 року у справі 202/3741/16-ц, яке в подальшому було скасовано. Отже за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_2 право на користування спірною кімнатою не визнавалось, оскільки ані ордеру, ані рішення суду, яким би за ними було таке право визнане немає.
В судовому засіданні безспірно встановлено, що ОСОБА_1 вселилася в спірну кімнату АДРЕСА_3 (після перейменування Дніпро) з 25.07.2016 року, про що зазначено в актах обстеження та фактично проживає в ній з дітьми по теперішній час та на ім'я ОСОБА_1 було відкрито особисті рахунки для розрахунків за користування житлом і комунальні послуги.
За змістом ст. 65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Згідно з п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України, вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.
Отже, у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов'язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача. Особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його родини, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (ст. 65 ЖК УРСР).
Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.
Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 11 липня 2012 року (справа №6-60цс12) у осіб, які вселились до наймача, виникають усі права й обов'язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача. Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які поживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. У разі вселення особи до житлового приміщення за договором піднайму, вона не набуває самостійного права користування жилим приміщенням, якщо не буде встановлено, що ця особа вселилась як член сім'ї наймача. При цьому під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певного порядку користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.
Судом було відхилено покази свідка ОСОБА_5 , який вказав, що в 2009 році ОСОБА_1 вселилася в спірну кімнату за його згоди разом з малолітнім сином, та з того часу по 2014 рік вони проживали разом як чоловік та дружина, оскільки як вбачається із долученої копії свідоцтва про шлюб ОСОБА_1 перебуває в зареєстрованому шлюбі з 24 січня 2009 року та відповідно у подружжя в шлюбі народився ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , як чоловіка і дружини без реєстрації шлюбу, ведення спільного господарства та відповідно вселення в спірну кімнату за законних підстава встановлено не було.
Крім того, як вбачається із листа Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 07 лютого 2025 року за №2/5-320, ОСОБА_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 , з 25.07.2016 року, а ОСОБА_5 знявся з реєстрації за вищевказаною адресою 28.07.2016 року, тобто через три дні після реєстрації відповідачки. Неповнолітній ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 вже був зареєстрований після зняття ОСОБА_5 з реєстрації, а саме з 02.08.2016 року.
Суд обґрунтовано взяв до уваги доводи позивача про те, що на момент звернення до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради із заявою про упорядкування проживання в гуртожитку (24.06.2024 року), у власності ОСОБА_1 з 27.11.2021 року перебувала трикімнатна квартира АДРЕСА_6 , загальною площею 56,6 кв.м., житловою площею - 35,6 кв.м. (т. 1 а.с. 50), хоча вона і вказала протилежне у самій заяві про упорядкування проживання в гуртожитку; а на момент звернення Дніпровською міською радою до суду (25.11.2024 року) - квартира перебувала у власності її чоловіка ОСОБА_4 , а відтак ОСОБА_1 було штучно погіршено житлові умови шляхом відчуження придатної і достатньої за розміром для проживання квартири за адресою: АДРЕСА_5 .
Судом також прийнято до уваги, що відповідно до інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта №415275387 від 26.02.2025 року, №415274928 від 26.02.2025 року та №415274538 від 26.02.2025 року, у приватній власності ОСОБА_4 , чоловіка ОСОБА_1 та батька відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_2 перебуває: з 06.02.2025 року - трикімнатна квартира АДРЕСА_7 , загальною площею 68,3 кв.м., житловою площею 38,7 кв.м.; та з 01.11.2017 року - кімната АДРЕСА_8 , загальною площею 22,3 кв.м., житлова площа 17 кв.м. (т. 1 а.с. 155-157).
Отже родина ОСОБА_7 має у приватній власності дві квартири, які є придатними і достатніми за розмірами для проживання родини з двома дітьми, а отже родина ОСОБА_7 є забезпеченою житлом.
Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» визначено, що декларування місця проживання, реєстрація місця проживання (перебування) особи не є підставою для набуття такою особою права володіння, користування чи розпорядження житлом (у тому числі не є підставою для вселення чи визнання за особою права на проживання та/або права користування житлом), про проживання в якому особа повідомила. Верховний Суд України неодноразово розглядав питання щодо значення реєстрації місця проживання (прописки) у визначенні права на користування житловим приміщенням.
У своїх постановах Верховний Суд підкреслював, що сама по собі реєстрація не підтверджує законність вселення або користування житлом; важливими є фактичні обставини проживання та дотримання встановленого порядку вселення. Зокрема, у постанові від 29 листопада 2023 року у справі №522/8965/13-ц Верховний Суд зазначив, що «наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому». Аналогічна позиція викладена у постанові від 06 грудня 2023 року у справі №404/7738/21, де суд підкреслив, що «реєстрація особи за певною адресою сама по собі не є підтвердженням її єдиного місця проживання». Таким чином, реєстрація місця проживання не є визначальним фактором для встановлення законних підстав для вселення або користування житловим приміщенням; ключовими є фактичні обставини проживання та дотримання відповідних правових процедур.
Судом обґрунтовано не прийнято до уваги висновок органу опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради про недоцільність визнання дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням, за адресою: АДРЕСА_4 , оскільки вони не набули право користування в кімнаті АДРЕСА_3 на законних підставах. Скасування же рішення суду на підставі якого їх мати відповідачка ОСОБА_1 зареєструвалася в спірній кімнаті, означає, що ОСОБА_1 та її діти ОСОБА_2 та ОСОБА_2 втратили право на проживання в ній.
Частиною першою статті 316 ЦК України визначено, що право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 321 ЦК України).
Відповідно до ст. 327 ЦК України, у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Відповідно до ч. 1 ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ч. 3 ст. 397 ЦК України, фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.
За змістом статті 116 ЖК України встановлено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов'язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 22 червня 2017 року у справі №6- 201 Оце 16).
Згідно зі ст. 132 ЖК України, сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з роботою чи навчанням.
Як вбачається із до корінця ордера на зайняття житлової площі в гуртожитку будівельних організацій, підприємств, навчальних закладів Міністерства будівництва підприємств важкої індустрії УРСР №594 від 04.07.1996 року, ОСОБА_5 було видано ордер на житлову площу в гуртожитку на період його роботи в зазначеній організації. На зазначеному корінці ордеру стоїть печатка ДП «Дніпропетровський домобудівний комбінат», однак зазначена юридична особа припинила свою діяльність у зв'язку з визнанням її банкрутом, про що в Державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців було внесено запис №1 224 117 0008 048548 від 20.10.2016 року. В архіві підприємства будь-які ордери на кімнату АДРЕСА_3 відсутні. Відповідачем не надано інформацію, коли був звільнений з роботи ОСОБА_5 та за яких обставин (за власним бажанням, або звільнено). Суд вірно вважав, що оскільки ордер було надано на період його роботи в зазначеній організації, а відтак з моменту звільнення ОСОБА_5 мав покинути зазначене приміщення.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов'як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України" (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Відповідно до ч. 8 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом. Незаконне позбавлення права власності на нерухоме майно, що належить до комунальної власності, завдає значної шкоди територіальній громаді, підриває матеріальну основу місцевого самоврядування, порушує інтереси держави, унеможливлює виконання гарантованих ст. 47 Конституції України житлових прав громадян, які потребують соціального захисту. Виселення відповідачів із спірної кімнати відновить порушене право Дніпровської міської ради та в подальшому територіальна громада міста Дніпра за заявою її представницького органу на виконання своїх повноважень та завдань зможе передати спірну кімнату у користування найменш забезпеченим та найбільш соціально потребуючим категоріям населення територіальної громади, що свідчить про дотримання справедливої рівноваги (балансу) між загальним інтересом громади та інтересами відповідачів, як осіб, які страждають від такого втручання, оскільки вони не набули право користування спірним житловим приміщенням згідно із законом, тобто не набули охоронюване законом право на мирне володіння майном, а тому таке втручання не може вважатися непропорційним та таким, що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
За змістом ч.ч. 1, 2, 3 ст. 12, ч.ч. 1, 2 ст. 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та їх обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Статтями 77, 78 ЦПК України визначено поняття належності та допустимості доказів.
Відповідно до правил статті 78 ЦПК про допустимість доказів обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть бути підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтями 81, 82 ЦПК України встановлені правила звільнення сторони від доказування та розподілу обов'язків по доказуванню між сторонами.
За загальним правилом, встановленим ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, установлених ст. 82 ЦПК України.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом обґрунтовано відмовлено у задоволенні позову в частині встановлення порядку виконання рішення суду, з огляду на те, що судове рішення про усунення перешкод та виселення, є підставою для зняття відповідачів з реєстрації місця проживання, оскільки судове рішення, постановлене по справі вже і є підставою для його виконання шляхом здійснення компетентним органом своїх функцій - зняття з реєстраційного обліку є наслідком рішення суду про виселення, а не самостійною процедурою, що не потребує додаткової вказівки у судовому рішенні.
Враховуючи вищевикладене, аналізуючи надані докази та даючи їм правову оцінку, враховуючи встановлені судом і наведені вище обставини, підтверджених доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд дійшов до обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для часткового задоволення позову шляхом усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення.
Представник відповідача скористався своїм правом та подав до суду заяву про застосування наслідків спливу строків позовної давності для звернення до суду з даним позовом.
Велика палата Верховного суду у своїй постанові від 04.07.2018 року по справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181 цс 18) зробила правовий висновок про те, що допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.
Враховуючи вказане колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано не застосував до даних правовідносин строк позовної давності.
Враховуючи вищевказані правові висновки колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо пропуску позивачем строку позовної давності, як безпідставності.
Доводи апеляційної скарги на те, що відповідачка вселилася до гуртожитку на законних підставах оскільки фактично перебувала у цивільному шлюбі з ОСОБА_5 та проживала з ним однією сім'єю колегія суддів відхиляє як безпідставні, оскільки такі вже були предметом розгляду в суді першої інстанції та яким була надана обґрунтована правова оцінка. Будь-яких доказів на спростування таких висновків суду першої інстанції та на підтвердження законності підстав вселення відповідача до спірного приміщення (гуртожитку), як члена сім'ї ОСОБА_5 , який був вселений до спірної кімнати на підставі службового ордеру суду апеляційної інстанції надано не було. Також колегія суддів зауважує, що доказування вищевказаних фактів вселення не можуть ґрунтуватись лише на показах свідка ОСОБА_5 , а тому колегія суддів не бере до уваги доводи скарги щодо не врахування судом таких показів, крім того такі покази не спростовують наявні в матеріалах справи письмові докази на підтвердження протилежного.
Враховуючи вказане також є безпідставними доводи скарги щодо ігнорування приписів ст.ст. 64, 65 ЖК України та щодо безпідставності застосування положень ст. 116 ЖК України. Факт проживання відповідачки в спірному житловому приміщенні 14 років, внесення плати за користування кімнатою та житлово-комунальні послуги не спростовує факту вселення відповідачки до спірної кімнати гуртожитку без законних на те підстав.
Доводи скарги щодо порушення прав дітей на житло колегія суддів відхиляє враховуючи той факт, що судом було встановлено та вказане підтверджується відповідними доказами наявними в матеріалах справи, що у власності батька дітей на момент звернення з позовом перебувало нерухоме майно, яке після подання даного позову було відчужено, що свідчить про штучне погіршення батьками неповнолітніх їх житлових умов.
Доводи скарги про те, що судом допущено порушення норм процесуального законодавства оскільки неповнолітні не могли бути самостійними відповідачами за цим позовом колегія суддів відхиляє, оскільки позов було подано в тому числі до ОСОБА_1 , яка є законним представником неповнолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_2 .
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, які відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Інші доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо наявності підстав для задоволення позову, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.
Апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування чи зміни рішення - не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Чебикіна Сергія Віталійовича - залишити без задоволення.
Рішення Індустріального районного суду м.Дніпра від 31 липня 2025 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошені “29» жовтня 2025 року.
Повний текст постанови складено “06» листопада 2025 року.
Головуючий: В.С. Городнича
Судді: М.Ю. Петешенкова
Т.П. Красвітна