30 жовтня 2025 року м. Дніпросправа № 160/32648/24
Головуючий суддя І інстанції - Луговська Г.В.
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Іванова С.М. (доповідач),
суддів: Шальєвої В.А., Чередниченка В.Є.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.02.2025 в адміністративній справі № 160/32648/24 за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Дніпровська виправна колонія №89» про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправними дій, стягнення моральної шкоди та упущеної вигоди, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної установи «Дніпровська виправна колонія №89», в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№89)» (далі - ДУ «ДВК (№89)», відповідач), яка полягає у позбавленні позивача реалізації права на працю, бути працевлаштованим та отримувати заробітну плату за виконану роботу (упущену вигоду);
- стягнути з відповідача за порушення права на працю та бути працевлаштованим на користь позивача завдану моральну шкоду в розмірі 288000 (двісті вісімдесят вісім тисяч) гривень та упущену вигоду в розмірі 288000 (двісті вісімдесят вісім тисяч) гривень;
- визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у позбавленні позивача реалізації права на працю, бути працевлаштованим та отримувати заробітну плату за виконану роботу, що призвело до позбавлення позивача можливості виплатити присуджену вироком компенсацію потерпілим за завдану моральну шкоду у сумі 50' 000 (п'ятдесят тисяч) гривень, а також реалізовувати право і обов'язок довести адміністрації та соціуму через суд своє виправлення та перевиховання з прагненням бути корисним суспільству;
- стягнути з відповідача за порушення права на оплачувану працю на користь позивача упущену позивачем вигоду в розмірі 288000 (двісті вісімдесят вісім тисяч) гривень;
- визнати протиправною дію відповідача, яка полягала у змушені жебракувати позивача з метою отримання від рідних та знайомих у посилках речей першої необхідності та засобів гігієни при повній бездіяльності з боку відповідача щодо забезпечення позивача речами першої потреби та засобами гігієни;
- стягнути з відповідача за завдану моральну шкоду, яка була завдана відповідачем приниженням гідності позивача змушенням його жебракувати (з метою отримання від рідних та знайомих у посилках речей першої необхідності та засобів гігієни для реалізації свого права та обов'язку мати охайний вигляд) на користь позивача в розмірі 288000.00 грн.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.02.2025 в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 було відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права просить оскаржуване рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове судове рішення, яким адміністративний позов задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги позивач зазначив, що відповідач був зобов'язаний створити всі необхідні умови для працевлаштування позивача, проте не зробив цього і не важливо з яких причин. Це призвело до порушення прав засудженого та до негативних наслідків, які викладені у позові.
Розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження.
Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного судового рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню за наступних підстав.
Як було встановлено судом першої інстанції, засуджений до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 в місцях позбавлення волі знаходиться з 26.08.2001 року.
За результатом засідання комісії Департамента з питань виконання кримінальних покарань у Дніпропетровській області з питань розподілу, направлення та переведення засуджених до позбавлення волі, згідно протоколу №23 від 25.07.2003, було прийнято рішення про призначення подальшого тримання засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 у ВК максимального рівня безпеки (у приміщеннях камерного типу).
В державну установу «Дніпровська виправна колонія (№89)» прибув 30.07.2003 року для відбування покарання в приміщенні камерного типу сектору максимального рівня безпеки, 25.12.2023 року був етапований до державної установи «Вільнянська установа виконання покарань (№ 11)» для подальшого відбування покарання.
За період відбування покарання засуджений до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 , характеризується негативно, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями характеристики на засудженого до довічного позбавлення волі від 30.12.2024 та довідки про заохочення та стягнення засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 від 30.12.2024.
Позивач вважає, що відповідачем було порушено його право на працю та забезпечення останнього речами першої потреби та засобами гігієни, а отже завдано моральної шкоди та заподіяна упущена вигода, у зв'язку з чим звернувся до суду з метою захисту своїх порушених прав та інтересів.
Вирішуючи спір між сторонами та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що доказів порушення відповідачем прав позивача матеріали справи не містять та судом не встановлено.
Суд апеляційної інстанції при перегляді справи в апеляційному порядку виходить з наступного.
Відповідно до ст. 1 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України) кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.
Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.
Статтею 2 КВК України визначено, що кримінально-виконавче законодавство України складається з цього Кодексу, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно зі ст. 3 КВК України, до засуджених, які відбувають покарання на території України, застосовується кримінально-виконавче законодавство України.
Порядок і умови виконання та відбування покарань визначаються та забезпечуються відповідно до законодавства, яке діє на час виконання та відбування кримінального покарання.
Держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.
Засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.
Відповідно до ч. 2 ст. 7 КВК України засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.
Відповідно до абз. 4, абз. 17 ч. 1 ст. 107 КВК України ззасуджені, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, мають право в порядку, встановленому цим Кодексом і нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України: брати участь у трудовій діяльності; триматися в належних умовах.
Порядок і умови виконання та відбування покарання у виді довічного позбавлення волі регламентовані ст. 151 КВК України.
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 151 КВК України засуджені, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі, розміщуються в приміщеннях камерного типу, як правило, по дві особи і носять одяг спеціального зразка. За заявою засудженого та в інших необхідних випадках з метою захисту засудженого від можливих посягань на його життя з боку інших засуджених чи запобігання вчиненню ним злочину або при наявності медичного висновку за постановою начальника колонії його можуть тримати в одиночній камері.
На осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, поширюються права і обов'язки засуджених до позбавлення волі, передбачені статтею 107 цього Кодексу.
Засуджені до довічного позбавлення волі залучаються до праці тільки на території колонії з урахуванням вимог тримання їх у приміщеннях камерного типу.
Визначення умов праці та заробітної плати засуджених до обмеження волі або позбавлення волі, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України визначені Інструкцією про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 07.03.2013 № 396/5 (далі - Інструкція № 396/5).
Відповідно до п. 3.1 Інструкції № 396/5 засуджені до позбавлення волі мають право працювати. Праця здійснюється на добровільній основі на підставі договору цивільно-правового характеру або трудового договору, який укладається між засудженим та фізичною особою - підприємцем або юридичною особою, для яких засудженими здійснюється виконання робіт чи надання послуг.
Такі договори погоджуються адміністрацією колонії та повинні містити порядок їх виконання. Адміністрація зобов'язана створювати умови для праці засуджених за договорами цивільно-правового характеру та трудовими договорами.
Укладення трудових договорів та договорів цивільно-правового характеру здійснюється відповідно до положень Кодексу законів про працю України та Цивільного кодексу України, із особливостями, визначеними Кримінально-виконавчим кодексом України.
Відповідно до п. 3.3 Інструкції № 396/5 засуджені до довічного позбавлення волі залучаються до праці тільки на території колонії з урахуванням вимог тримання їх у приміщеннях камерного типу.
Як свідчать встановлені обставини справи, позивач засуджений до довічного позбавлення та користується правами, визначеними ст.ст. 107, 151 КВК України.
З матеріалів справи видно, що позивач звертався в усній формі до уповноваженої особи відповідача з заявою про забезпечення його робочим місцем, що також підтверджується поясненнями відповідача, відображеними у відзиві на позов.
Між тим, згідно пояснень відповідача, відображених у відзиві на адміністративний позов, наведене право позивача забезпечити неможливо, оскільки до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі встановлені спеціальні вимоги щодо їх утримання, а саме необхідність їх тримання у приміщеннях камерного типу.
З метою виконання вказівок Міністерства юстиції України та приведення структурних дільниць установи до вимог статті 115 КВК України, забезпечення необхідних житлово-побутових умов, що відповідають правилам санітарії та гігієни, з урахуванням наявних площ житлових приміщень сектору максимального рівня безпеки та листа погодження Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції від 05.08.2024 року № 8742/5-2024, відповідачем було встановлено планове наповнення сектору максимального рівня безпеки 26 осіб.
Але, фактичне наповнення сектору на час розгляду справи складає 27 засуджених, які утримуються в 13 камерах, також (5 камер використовуються для тримання засуджених на певний строк (тюремне ув'язнення), 6 камер використовуються для тримання засуджених в ДІЗО (ПКТ), карцері, ОК, 1 камера (медична камера), 1 камера переобладнана під кімнату для надання засудженим телефонних розмов та користування глобальною мережею Інтернет) у зв'язку з тим, що значна кількість секторів максимального рівня безпеки знаходяться з 2014 року на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей, а з 2022 року у зв'язку з бойовими діями країни агресора - РФ, на території України склалася складна ситуація із розміщенням засуджених в інших секторах максимального рівня безпеки.
На переконання відповідача, наведені обставини унеможливлюють забезпечення права позивача на працю.
Однак, колегія суддів апеляційного суду зазначає, що статтями 107, 151 КВК України визначено право засуджених на працю, які в свою чергу гарантовані державою, а тому саме на відповідача покладено обов'язок та тягар по забезпеченню реалізації такого права, а отже обставини на які посилається відповідач не можуть бути прийняті до уваги та свідчать про протиправну бездіяльність останнього.
В свою чергу, положення КВК України не містять в собі виключень або обмежень, які б встановлювали випадки та можливість тимчасового обмеження права засуджених до довічного позбавлення волі на реалізацію права на працю.
При цьому, колегія суддів апеляційного суду також бере до уваги, що для осіб, засуджених до довічного позбавлення волі встановлюються спеціальні вимоги, пов'язані з реалізацією права на працю, а саме необхідність їх праці саме в приміщенням камерного типу.
Крім того, колегія суддів враховує, що право засуджених, в тому числі до довічного ув'язнення, на працю є одним із ключових елементів процесу виправлення та ресоціалізації. Заробленими коштами від такої праці засуджені можуть користуватися для придбання продуктів харчування та предметів першої потреби, а адміністрація пенітенціарної установи мусить прагнути надати ув'язненим достатньо корисної роботи, що також передбачено розділом «Трудова діяльність» Європейських Пенітенціарних Правил (Рекомендація Rec (2006)2 Комітету Міністрів Ради Європи) та Розділом «Праця» А. «Засуджені в'язні» Мінімальних Стандартних Правил поводження з ув'язненими Організації Об'єднаних Націй, які застосовуються Україною як членом ООН та учасницею міжнародно-правових відносин, в тому числі через призму Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та рішень Європейського суду з прав людини.
Відтак, з огляду на наявність факту звернення позивача відносно працевлаштування, що відповідачем, в силу ч. 2 ст. 77 КАС України, не спростовано та в свою чергу, виду покарання позивача, а саме довічне позбавлення волі, невиконання відповідачем обов'язку по забезпеченню реалізації права позивача на працю, колегія суддів апеляційного суду, з урахуванням приписів ч. 2 ст. 9 КАС України, дійшла висновку щодо необхідності визнання протиправної бездіяльності відповідача по незабезпеченню позивача роботою та зобов'язати останнього вирішити питання щодо забезпечення позивача правом брати участь у трудовій діяльності.
Що стосується вимоги позивача про стягнення з відповідача моральної шкоди та упущеної вигоди, то колегія суддів апеляційного суду зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до статті 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності, прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Вирішуючи вимоги про відшкодування моральної шкоди судам слід надавати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, чи існує причинний зв'язок, чи обґрунтовано грошовий вираз заявленої шкоди та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині. Ці обставини входять до предмету доказування у справі.
Частиною 2 ст. 22 Цивільного кодексу України визначено, що збитками є, в тому числі доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Як видно з матеріалів справи, позивачем не було надано до суду жодних доказів, які б підтверджували факт понесення останнім душевних страждань та їх взаємозв'язку з вищенаведеною бездіяльністю відповідача, як і відсутній укладений трудовий договір або інший нормативно закріплений тариф при працевлаштуванні засуджених до довічного ув'язнення, який би гарантував певний рівень доходу, що його засуджений втратив, що свідчить про безпідставність стягнення моральної шкоди та упущеної вигоди в межах даної справи.
Таким чином, проаналізувавши встановлені обставини справи, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що апеляційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про часткове задоволення адміністративного позову.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 317 КАС України суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.02.2025 в адміністративній справі № 160/32648/24 - скасувати та прийняти нову постанову.
Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Дніпровська виправна колонія №89» по незабезпеченню ОСОБА_1 правом на участь у трудовій діяльності.
Зобов'язати Державну установу «Дніпровська виправна колонія №89» забезпечити ОСОБА_1 правом на участь у трудовій діяльності, як то передбачено ч. 3 ст. 151 Кримінально-виконавчого кодексу України.
В задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, за винятком наявності підстав передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий - суддя С.М. Іванов
суддя В.А. Шальєва
суддя В.Є. Чередниченко