Справа № 199/773/25
Провадження № 2/204/1795/25
ЧЕЧЕЛІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРА
06 листопада 2025 року м. Дніпро
Чечелівський районний суд м. Дніпра у складі
головуючого судді - Чапала Г.В.,
за участю секретаря судового засідання - Азарян Б.С.,
представника позивача - адвоката Макєєва О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 , поданою у його інтересах представником - адвокатом Макєєвим Олександром Володимировичем, до ОСОБА_2 , треті особи: Білозерська міська рада Покровського району Донецької області, Міністерство оборони України, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини,-
У провадження Чечелівського районного суду м. Дніпра за підсудністю з Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра надійшла позовна заява ОСОБА_1 , подана у його інтересах представником - адвокатом Макєєвим О.В., до ОСОБА_2 , треті особи: Білозерська міська рада Покровського району Донецької області, Міністерство оборони України, про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.
Відповідно до вказаної заяви позивач просить суд встановити факт того, що він самостійно виховує, здійснює одноосібний захист та утримує неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без участі матері - відповідачки по справі, з метою отримання позивачем відстрочки від мобілізації та можливості одноосібного звернення до державних медичних та освітніх закладів від імені та в інтересах дитини.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач - ОСОБА_1 та відповідач - ОСОБА_2 у офіційному шлюбі не перебували та не перебувають, проте у них є спільна дитина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Крім того у ОСОБА_2 , від попередніх відносин з іншим чоловіком, є син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Старший син ОСОБА_5 , - ОСОБА_6 разом з бабусею мешкають за кордоном. У травні 2024 року мати дитини ОСОБА_2 , залишила позивача ОСОБА_1 разом з меншою дитиною, та виїхала за кордон, пояснивши, що бажає жити за кордоном зі старшим сином, який виховується тільки бабусею. Меншого сина залишила на виховання ОСОБА_1 , відповідно син знаходиться на повному забезпеченні, утриманні та вихованні позивача. На теперішній час ОСОБА_2 дитиною не цікавиться, матеріальної допомоги не надає, участі у її вихованні не приймає. Метою встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини зазначає необхідність отримання можливості одноосібного звернення батьком до державних, медичних та освітніх закладів від імені та в інтересах дитини, без участі матері, а також отримання відстрочки від мобілізації, посилаючись на приписи п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України, «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», згідно яких не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, що самостійно виховують та утримують дитину за рішенням суду.
З урахуванням наведених обставин просить суд встановити факт того, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , самостійно виховує, здійснює одноосібний догляд та утримує неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без участі матері - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Враховуючи що відповідач по справі - ОСОБА_2 має зареєстроване місце проживання на тимчасово окупованій території України і позивачем не надано жодних інших даних щодо відомих номерів засобів зв'язку із нею, або адрес електронної пошти, окрім власне поштової адреси на тимчасово окупованій території України, а також те, що позов подано за допомогою системи «Електронний суд», однак доказів направлення копії позовної заяви із додатками відповідачу позивачем не надано, враховуючи потребу належного повідомлення відповідача, ухвалою суду від 28 квітня 2025 року було зобов'язано Міністерство соціальної політики України надати суду інформацію з Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб, щодо ОСОБА_2 .
Зважаючи на те, що відповідь на зазначену ухвалу від Міністерства соціальної політики України на адресу суду станом на 18 вересня 2025 року не надійшла, та враховуючи отримання судом з 08 вересня 2025 року безпосереднього електронного доступу до Реєстру внутрішньо переміщених осіб Міністерства соціальної політики України, 18 вересня 2025 року судом було зроблено запит та отримано відповідь з інформацією про зареєстроване місце проживання відповідача в якості внутрішньо переміщеної особи, та того ж дня ухвалою відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
Тією ж ухвалою було задоволено клопотання позивача та витребувано від Державної прикордонної служби України інформацію щодо перетину Державного кордону України відповідачкою ОСОБА_2 , з уточненням даних про те, в якому напрямку та коли відбувався перетин.
22 вересня 2025 року від Міністерства оборони України на адресу суду надійшли пояснення третьої особи щодо позову, підписані представником - ОСОБА_7 , у яких зазначено, що оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини. Право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. Відповідно до статті 155 СК України, відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства, а ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Окрім того, враховуючи що рішення по даній справі може вплинути на права та обов'язки ІНФОРМАЦІЯ_6 , просили залучити до участі у даній справі в якості третьої особи ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою суду від 01 жовтня 2025 року було відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову шляхом заборони територіальним центрам комплектування та соціальної підтримки вчиняти дії, пов'язані з прийняттям наказу про призов на військову службу під час мобілізації, на особливий період та відправлення на військову службу під час мобілізації позивача до місць проходження військової служби.
Від виконавчого комітету Білозерської міської ради Донецької області 07 жовтня 2025 року надійшла заява, підписана керівником - Макєєвим С.В., у якій просив розглянути справу без участі третьої особи - Білозерської міської ради, за наявними у справі матеріалами, зазначивши що заперечень проти позову не має, просив ухвалити рішення на розсуд суду.
Ухвалою суду від 09 жовтня 2025 року було залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також повторно витребувано від Державної прикордонної служби України інформацію щодо перетину Державного кордону України відповідачкою ОСОБА_2 , з уточненням даних про те, в якому напрямку та коли відбувався перетин.
У підготовче судове засідання 29 жовтня 2025 року позивач не з'явився, його інтереси представляв адвокат Макєєв О.В. Відповідач ОСОБА_2 не з'явилась, про засідання призначені на 09 жовтня 2025 року, 29 жовтня 2025 року була повідомлена у встановлений законом спосіб, жодних заяв або клопотань на адресу суду не направляла. Від третіх осіб: Білозерської міської ради Покровського району Донецької області, та Міністерства оборони України надійшли клопотання про розгляд справи без їх участі. Окрім того, від ІНФОРМАЦІЯ_6 жодних заяв або клопотань не надходило.
З урахуванням наведених обставин, а також позиції представника позивача - адвоката Макєєва О.В., суд постановив протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті у цьому ж засіданні.
У вступній промові представник позивача підтримав у повному обсязі попередньо викладені позовні вимоги та просив їх задовольнити. На підтвердження обґрунтованості вимог, окрім іншого, послався на відомості, отримані від Державної прикордонної служби України щодо перетину Державного кордону України відповідачкою ОСОБА_2 , які підтверджують її виїзд за кордон на момент звернення із даним позовом.
На запитання суду пояснив, що на даний час позивач із відповідачем не спілкуються, мати не цікавиться дитиною, позивачу невідомо її місцезнаходження. Спілкування із нею припинено ще до подання даної заяви до суду. Малолітній син ОСОБА_3 мешкає з батьком з травня 2024 року. До виїзду матері за кордон проживали разом. Питання стягнення аліментів з відповідача позивачем не ставилось, відомості щодо фактів притягнення її до адміністративної або кримінальної відповідальності позивачу не відомі.
Заслухавши присутніх учасників справи, дослідивши матеріали справи, суд установив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.
Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 06.04.2021 року, виданого Добропільським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), ІНФОРМАЦІЯ_7 народився ОСОБА_3 , про що Добропільським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) зроблено актовий запис №64. Батьком дитини записаний - ОСОБА_1 , матір'ю - ОСОБА_2 (а.с. 21).
Відповідно до змісту довідки про реєстрацію місця проживання № 325 від 17 травня 2021 року, виданої Виконавчим комітетом Білозерської міської ради м. Добропілля, місце проживання неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 17.05.2021 року зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 22), що відповідає зареєстрованому місцю проживання позивача.
Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 19.01.2016 року, виданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Димитровського міського управління юстиції у Донецькій області, ІНФОРМАЦІЯ_8 народився ОСОБА_4 , про що Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Димитровського міського управління юстиції у Донецькій області зроблено актовий запис №22. Батьком дитини записаний - ОСОБА_8 , матір'ю - ОСОБА_2 (а.с. 23).
Відповідно до Акту обстеження умов проживання та виховання малолітнього ОСОБА_3 від 22 травня 2024 року, складеного за підписами спеціаліста служби у справах дітей Білозерської міської ради - Шлапак О.І., провідного психолога центру надання соціальних послуг Білозерської міської ради - Шляхової Н.В., фахівця з соціальної роботи центру надання соціальних послуг Білозерської міської ради - Кравченко М.В., за адресою: АДРЕСА_1 проживають ОСОБА_1 (батько), ОСОБА_3 (син), ОСОБА_9 (бабуся), ОСОБА_10 (дідусь). Умови проживання задовільні. Кімнати обладнані корпусними та м'якими меблями. У кімнатах чисто та затишно. Наявний запас продуктів та приготовлена їжа. У дитини окреме ліжечко, наявні речі та взуття по сезону, іграшки. Батько працює в будівельній компанії, наразі перебуває в простої. На момент відвідування батько з дитиною були вдома, матері не було, зі слів батька матір виїхала до Чехії. Зроблено висновок, що для дитини створені належні умови для проживання, виховання та всебічного розвитку (а.с. 24).
Також позивачем надано копію Акту від 22 травня 2024 року за підписом сусідів ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , засвідченого спеціалістом 1 категорії виконавчого комітету Білозерської Міської ради Светличною Дар'єю, згідно якого мати ОСОБА_2 у вихованні дитини ОСОБА_3 2021 року народження участі не приймає (а.с. 25).
Згідно побутової характеристики ОСОБА_1 від 31 травня 2024 року вих. 02-01/1794, підписаної начальником Білозерської міської військової адміністрації Макєєвим Сергієм, позивач проживає разом зі своїми батьками за адресою: АДРЕСА_1 . Має дитину, яку доглядає та виховує самостійно - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_9 , що мешкає разом із батьком за тією ж адресою. За період проживання скарг і нарікань збоку сусідів не надходило, у конфліктних ситуаціях з сусідами не помічений, навпаки - доброзичливий і по можливості надає їм допомогу (а.с. 26).
Відповідно до побутової характеристики складеної «старшою по вулиці» - ОСОБА_14 , ОСОБА_1 проживає з батьками та сином за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_15 проживає у цивільному шлюбі з ОСОБА_2 , має дитину - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_9 . На даний момент самостійно її доглядає. Дитина доглянута (а.с. 27).
Суду також надано копію Довідки про склад зареєстрованих осіб від 21 травня 2024 року №907, засвідченої провідним спеціалістом виконавчого комітету Білозерської Міської ради Комаровою Л.В., з якої слідує, що за адресою: АДРЕСА_1 , окрім ОСОБА_1 1989 р.н., зареєстровані також ОСОБА_9 1966 р.н., ОСОБА_10 1961 р.н. та ОСОБА_3 2021 р.н. (а.с. 28).
Окрім того, як слідує з відповіді Державної прикордонної служби України від 13 жовтня 2025 року № 19/80899-25-Вих., щодо перетинання державного кордону України, лінії розмежування з тимчасово окупованою територією України відповідачкою ОСОБА_2 за період з 08 листопада 2017 року по 13 жовтня 2025 року, протягом 2024 - 2025 року нею було здійснено наступні перетинання: 1) 20.05.2024 - у напрямку «виїзд», пункт пропуску «Чоп», 2) 23.12.2024 - у напрямку «в'їзд», пункт пропуску «Краківець», 3) 25.02.2025 - у напрямку «виїзд», пункт пропуску «Чоп», 4) 14.04.2025 - у напрямку «в'їзд», пункт пропуску «Чоп», 5) 23.06.2025 - у напрямку «виїзд», пункт пропуску «Шегині», 6) 26.09.2025 - у напрямку «в'їзд», пункт пропуску «Чоп» (а.с. 113-116).
Вирішуючи спір по суті, суд виходив з наступного.
Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України, сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з частинами 2, 8, 9 ст. 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Згідно зі ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Згідно з ч. 3 ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей.
Частиною 1 ст. 12 зазначеного Закону встановлено, що на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її стан здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
За змістом ч. 6 ст. 12 цього Закону батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов'язків відповідно до закону.
Відповідно до частин 4, 6 ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Фізична особа може мати кілька місць проживання.
Згідно з правилами частин 1, 2 ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.
Відповідно до ч. 1 ст. 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них будуть проживати малолітні діти, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
У відповідності до вимог ст. 18 Конвенції про права дитини, батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Конвенція про права дитини в п. 3 ст. 9 закріпила принцип, за яким держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Статтею 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Згідно зі ст. 150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечувати здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.
Відповідно до частин 1- 3 ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Відповідно до ч.ч. 1-2, 4 ст. 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Пунктом 2 частини 1 ст. 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.
Із вищенаведеного вбачається, що встановлення факту самостійного виховання дитини можливе в ході вирішення питання про позбавлення одного з батьків батьківських прав та встановлення обставин невиконання одним із батьків батьківських обов'язків.
Тобто, за змістом наведених норм чинного законодавства з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Таким чином, при встановленні факту самостійного виховання дитини батьком фактично встановлюється юридичний факт, в силу якого обсяг прав матері обмежується або припиняється, тобто вона може бути позбавлена батьківських прав щодо дитини на підставі пункту 2 частини 1 ст. 164 СК України.
Оскільки в Сімейному кодексі України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
Відповідно до частин 3, 4 ст. 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Отже, оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена ч. 1 ст. 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом, як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 201/5972/22 від 11.09.2024 року.
Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
Відповідно до положень ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Згідно з частинами 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Згідно з ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року (справа № 129/1033/13-ц), постанови Верховного Суду від 02.10.2018 року (справа № 910/18036/17), від 23.10.2019 року (справа № 917/1307/18), від 18.11.2019 року (справа № 902/761/18), від 04.12.2019 року (справа № 917/2101/17).
Слід зазначити, що зверненню до суду з позовом про визначення місця проживання дитини має передувати спір між батьками дитини щодо місця її проживання. При цьому той з батьків, хто звертається до суду з таким позовом має довести, що дійсно батьки не можуть досягти згоди щодо місця проживання дитини і з цього приводу між ними існує спір, та вказані обставини підлягають перевірці судом.
Звертаючись із позовною заявою, позивач просив суд встановити факт того, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , самостійно виховує, здійснює одноосібний догляд та утримує неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без участі матері - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Суд враховує той факт, що як на час звернення до суду із вказаним позовом, так і на час ухвалення рішення по суті справи позивач разом з неповнолітнім ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , фактично проживають в одному житлі за однією адресою, мати дитини, яка проживає окремо, не ставить питання про визначення місця проживання сина з нею, тому правові підстави для вирішення питання про визначення місця проживання дитини з батьком відсутні, оскільки дитина зареєстрована і фактично проживає з батьком і його право не оспорюється.
За змістом положень, зокрема, ст.ст. 15, 16 ЦК України, ст.ст. 8, 18, 161 СК України, ст.ст. 2, 4, 19, 184 ЦПК України кожна особа, право якої порушене, оспорене чи не визнане, вправі захищати його судовим порядком шляхом пред'явлення позову до відповідальної за порушення права особи, судом вирішується саме спір між батьком і матір'ю щодо місця проживання дитини (дітей), коли батько та мати, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати дитина (діти).
Будь-яких підстав вважати, що право батька на визначення місця проживання дитини із ним не визнається, заперечується матір'ю чи будь-ким наразі немає, докази про таке відсутні.
Таким чином, враховуючи вищенаведене, судом встановлено, що надані позивачем докази свідчать лише про проживання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із ним як батьком, однак не доводять факту того, що позивач із відповідачем не дійшли згоди у питанні визначення місця проживання дитини, рівно як і не доводять повною мірою факт ухилення матері від виконання своїх обов'язків щодо його виховання. Твердження позивача про те, що згідно відомостей, отриманих від Державної прикордонної служби України щодо перетину Державного кордону України відповідачкою ОСОБА_2 , вона виїхала за кордон на момент звернення із даним позовом, не можуть бути беззаперечним доказом вказаних обставин, зважаючи на неодноразовість вказаних перетинів протягом останніх декількох років, та зокрема те, що згідно вказаних відомостей з 26 вересня 2025 року та станом на момент ухвалення рішення відповідач перебуває на території України (а.с. 113-116).
Вказані обставини не звільняють ОСОБА_2 як матір, від обов'язку виховання та утримання її сина. В свою чергу, проживання матері окремо від позивача та спільної неповнолітньої дитини, беззаперечні докази на підтвердження чого в матеріалах справи відсутні, не вказує на неможливість її участі у вихованні дитини (спілкуванні дистанційно, відвідуванні, проживанні протягом певних періодів часу разом із сином тощо).
Відповідач не позбавлена батьківських прав щодо дитини, вона зобов'язана виконувати обов'язки, які покладаються на неї, як на матір, вимогами законодавства України, зокрема, ст. 150 СК України, а тому за вказаних обставин не можна вважати доведеним факт того, що позивач є особою, яка самостійно виховує дитину.
Більше того, встановлення факту самостійного виховання дитини позивачем як батьком, на переконання суду, не породжує ті юридичні наслідки, про які зазначено у позовній заяві, та від встановлення судом такого факту не залежить виникнення, зміна особистих прав позивача як батька, зокрема, можливості одноосібного звернення батьком до державних, медичних та освітніх закладів від імені та в інтересах дитини, без участі матері, переміщення разом із сином без згоди матері, а також вирішення інших питань, пов'язаних із її вихованням, в тому числі зняття з реєстрації місця проживання. Беззаперечних доказів наявності таких обставин позивачем не надано, у той час як протилежне рішення суду фактично призвело би до безпідставного та неправомірного обмеження прав відповідача, як матері дитини.
Суд вирішує спір, що реально виник, і не робить припущень щодо обставин і фактів, які ще не виникли, та не регулює правовідносин щодо обставин проживання дитини, які не існують. За відсутності позову одного з батьків, з яким не проживає дитина, не вимагається підтвердження судом факту наявності в одного з батьків права на визначення місця проживання дитини, визнання такого права тощо, для цього відсутні процесуально-правові підстави. Звернення до суду про вирішення спору одного з батьків, право якого не порушено, дає підстави для відмови у задоволенні позову.
Суд, враховує те, що позивач як у позовній заяві, так і під час розгляду справи не зазначив обставин, які підтверджували б наявність порушення його права та/або законного інтересу невизнанням відповідачем факту самостійного виховання дітей батьком та визначення місця проживання сина з ним, що є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові.
Відтак, оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дітей, а визначена ч. 1 ст. 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дітей, то факт одноосібного виховання дітей одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дітей, якщо підставами для такого факту є обставини, що визначені для позбавлення батьківських прав, а саме ухилення від виконання обов'язків із виховання та утримання дітей. Тобто якщо дії матері свідомі - вона має можливість займатися дітьми, але не хоче цього робити (винні дії чи бездіяльність матері), то спір повинен вирішуватися через позбавлення батьківських прав, однак, у цій справі такі вимоги не заявлені.
Крім того, суд звертає увагу, що фактично цей спір щодо місця проживання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ініційований батьком дитини, з яким ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , і так фактично проживає і продовжує проживати. Мати дитини не вимагала та не вимагає зміни місця проживання сина, а у справі відсутні докази того, що мати дитини забороняє батькові бачитися з сином. Отже, позивачем не доведено, що на час звернення до суду батька з позовом про визначення місця проживання дитини разом із ним, який фактично проживає із ним, порушені права позивача. Зазначення судом фрази «між батьками відсутній спір щодо місця проживання дитини» у цьому випадку свідчить про те, що права позивача не порушені (аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 10.07.2024 року в справі №127/16211/23).
Отже, беручи до уваги, що позивачем не надано належних та допустимих доказів в обґрунтування позовних вимог, а також доказів на підтвердження порушення його прав, відсутністю необхідних та достатніх умов для встановлення факту самостійного виховання дитини батьком, та не доведено, що дійсно сторони як батьки не можуть досягти згоди щодо місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , або з цього приводу між ними дійсно існує спір, враховуючи, що дитина фактично проживає та продовжує проживати з батьком, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про встановлення факту того, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , самостійно виховує, здійснює одноосібний догляд та утримує неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без участі матері - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , - задоволенню не підлягають.
В силу ст. 141 ЦПК України судові витрати слід залишити за позивачем.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 13, 76-78, 81, 141, 263-265,355 ЦПК України, суд-
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Білозерська міська рада Покровського району Донецької області, Міністерство оборони України, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини - відмовити.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Позивач: ОСОБА_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 .
Відповідач: ОСОБА_2 , зареєстроване місце проживання в якості внутрішньо переміщеної особи: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 .
Повний текст рішення складено 06.11.2025 року.
Суддя