Справа № 522/14404/25-Е
Провадження 2/522/6843/25
14 жовтня 2025 року м. Одеса
Приморський районний суд м. Одеси, у складі:
головуючого - судді Науменко А.В.,
за участю секретаря судового засідання - Зелінська К.Ю.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Кредит-Капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором
Позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Позовні вимоги ґрунтуються на неналежному виконанні Відповідачем умов Договору про споживчий кредит № 3208965 від 16.06.2021 року, укладеного між ТОВ «МІЛОАН» та Відповідачем в електронній формі із застосуванням електронного підпису одноразовим ідентифікатором, що, відповідно до Закону України «Про електронну комерцію», прирівнюється до письмової форми. Згідно з умовами договору, ТОВ «МІЛОАН» надало Відповідачу грошові кошти у сумі 8 000 грн.
Позивач, ТОВ «Фінансова Компанія «Кредит-Капітал», набув права вимоги за цим кредитним договором на підставі Договору про відступлення права вимоги № 77-МЛ від 18.10.2021 року, укладеного з ТОВ «МІЛОАН».
Відповідач, порушуючи вимоги статей 509, 526, 1054 Цивільного кодексу України, не виконала своїх зобов'язань, не здійснювала передбачених договором платежів, що призвело до утворення заборгованості. Станом на дату подання позову загальна сума заборгованості складає 32 166,26 грн, яка включає:
заборгованість за тілом кредиту - 6 859,00 грн;
заборгованість за відсотками - 23 787,26 грн;
заборгованість за комісією - 1 520,00 грн.
Виходячи з викладеного позивач просить суд стягнути з Відповідача на користь ТОВ «Фінансова Компанія «Кредит-Капітал» 32 166,26 грн заборгованості за кредитним договором.
Ухвалою суду від 04.07.2025 року провадження по справі відкрито та призначено справу до судового розгляду.
04.08.2025 року від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву.
Відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог ТОВ «Фінансова Компанія «Кредит-Капітал», оскільки вважає розрахунок заборгованості, наданий Позивачем, неправомірним через нікчемність окремих умов Кредитного договору № 3208965 від 16.06.2021 року та незаконне нарахування процентів поза межами строку кредитування.
Відповідач стверджує, що положення пунктів 1.5.1 та 2.5 Кредитного договору щодо встановлення комісії за надання кредиту (1520,00 грн.) та комісії за пролонгацію є нікчемними (недійсними в силу закону) відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п'ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування». Нікчемність обумовлена тим, що первісний кредитор (ТОВ «МІЛОАН») не зазначив та не надав доказів переліку додаткових та супутніх послуг, пов'язаних з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, за які встановлені ці комісії. Відповідно до правових висновків Верховного Суду, нікчемний правочин є недійсним з моменту його укладення. Кошти, які були зараховані Первісним кредитором як оплата нікчемних комісій, повинні бути переспрямовані на погашення інших складових заборгованості згідно з послідовністю погашення, встановленою п. 6.7 Правил надання фінансових кредитів (спершу прострочені проценти, потім прострочене тіло кредиту, строкові проценти, строкове тіло).
Відповідач наголошує, що строк кредитування за договором становив 15 днів і закінчився 01.07.2021 року. Позивач незаконно нарахував проценти за користування кредитом (ст. 1048 ЦК України) за період після цієї дати, маскуючи це як "пролонгацію на стандартних (базових) умовах" (п. 2.3.1.2 Кредитного договору). Відповідач, посилаючись на сталу практику Великої Палати Верховного Суду (зокрема, постанови від 28.03.2018 у справі №444/9519/12 та від 05.04.2023 у справі №910/4518/16), стверджує, що право кредитодавця нараховувати договірні проценти припиняється після спливу строку кредитування. Після цієї дати можливе лише нарахування процентів річних як міри відповідальності (ст. 625 ЦК України).
Також зазначається, що умови договору про автопролонгацію строку є нікчемними згідно з ч. 7 ст. 11 Закону України «Про споживче кредитування», оскільки договір не передбачав обов'язку кредитодавця направляти споживачу повідомлення про зміну строку у спосіб, що дає змогу встановити дату відправлення.
Крім того, матеріали справи не містять жодного доказу фактичного здійснення пролонгацій Відповідачем (на пільгових умовах) чи оновлених графіків платежів, що були обов'язкові при пролонгації згідно з п. 4.1, 4.2, 7.2 Кредитного договору. Внесення коштів відбувалося шляхом примусового списання з рахунку Відповідача.
Враховуючи нікчемність комісій та закінчення строку кредитування 01.07.2021 року, Відповідач здійснив власний контр-розрахунок.
Станом на 01.07.2021 року заборгованість становила 11 000,00 грн (тіло кредиту - 8000,00 грн., проценти - 3000,00 грн.). Первісний кредитор визнає списання (платежів) на загальну суму 6 107,00 грн.
Таким чином, Відповідач визнає наявність заборгованості перед Позивачем виключно у розмірі 4 893,00 грн.
26.08.2025 року від позивача до суду надійшла відповідь на відзив.
У судове засідання призначене на 14.10.2025 року сторони не з'явились, про дату та час судового засідання повідомлялись належним чином.
Суд дослідивши матеріали справи прийшов до наступних висновків.
Судом встановлено, що між первісним кредитором Товариством з обмеженою відповідальністю «МІЛОАН» та Відповідачем ОСОБА_2 16 червня 2021 року було укладено Договір про споживчий кредит № 3208965 в електронній формі з використанням одноразового ідентифікатора, відповідно до якого Відповідачу надано кредит у сумі 8 000,00 грн на первинний строк 15 днів із кінцевою датою повернення 01 липня 2021 року.
В подальшому, 18 жовтня 2021 року, право вимоги за цим договором було відступлено Позивачу - Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Кредит-Капітал» на підставі Договору про відступлення права вимоги № 77-МЛ.
Позивач стверджує про неналежне виконання Відповідачем зобов'язань та наявність загальної заборгованості в сумі 32 166,26 грн, яка включає тіло кредиту, відсотки та комісію, мотивуючи свої вимоги положеннями статей 526, 1054 Цивільного кодексу України та умовами договору.
Відповідач, не заперечуючи факту укладення договору, заперечує проти суми позову, посилаючись на нікчемність умов договору щодо комісії за надання кредиту та комісій за пролонгацію, оскільки не надано доказів переліку додаткових послуг відповідно до Закону України «Про споживче кредитування».
Крім того, Відповідач зазначає про незаконність нарахування Позивачем процентів за користування кредитом (ст. 1048 ЦК України) після спливу первинного строку кредитування 01 липня 2021 року, посилаючись на сталу правову позицію Верховного Суду щодо припинення такого нарахування, а також заперечує факт правомірної пролонгації договору через відсутність доказів її добровільного здійснення та оновлених графіків платежів. Внаслідок контр-розрахунку Відповідач визнає заборгованість лише у розмірі 4 893,00 грн.
Щодо позовних вимог про стягнення заборгованості по комісії суд зазначає наступне.
Згідно п. 1.5.1. Кредитного договору, Комісія за надання кредиту: 1520.00 грн., яка нараховується за ставкою 19.00 відсотків від суми кредиту одноразово.
Згідно п. 2.5 Кредитного договору, Позичальник зобов'язаний здійснити сплату заборгованості по кредиту / сплату комісії за управління та обслуговування кредиту одним з способів, зазначених на сайті Товариства.
Відповідно до ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
Верховний Суд у постанові від 18 березня 2020 року у справі №183/2122/15 зробив висновок про те, що відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року №168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).
У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року №6-1746цс16 зазначено, що встановлення банком в кредитному договорі обов'язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються клієнту, а також нарахування комісії за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок клієнта, є незаконним. Несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 02 жовтня 2019 року по справі №740/4328/14.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 ЦПК України).
Згідно із Законом України «Про захист прав споживачів» послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункти 17 і 23 статті 1).
Отже, послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними.
Такий правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 06 вересня 2017 року у справі №6-2071цс16.
Тому, враховуючи вищевикладене, суд не вбачає правових підстав для стягнення з відповідача заборгованості по комісії в сумі 1520,00 грн.
Щодо стягнення відсотків понад строк кредитування суд погоджується з позицією відповідача, оскільки, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 5 квітня 2023 року по справі №910/4518/16 вказала, що Регулятивні відносини між сторонами кредитного договору обмежені, зокрема, часовими межами, в яких позичальник отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг (строком кредитування та визначеними у його межах періодичними платежами). Однак якщо позичальник порушує зобов'язання з повернення кредиту, в цій частині між ним та кредитодавцем регулятивні відносини трансформуються в охоронні.
Інакше кажучи, оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16 (пункт 6.28)).
На період після прострочення виконання зобов'язання з повернення кредиту кредит боржнику не надається, боржник не може правомірно не повертати кредит, а тому кредитор вправі вимагати повернення боргу разом з процентами, нарахованими на час спливу строку кредитування. Тобто боржник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення кредитування, а тому й не повинен сплачувати за нього проценти відповідно до статті 1048 ЦК України; натомість настає відповідальність боржника - обов'язок щодо сплати процентів відповідно до статті 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором.
Велика Палата Верховного Суду нагадує, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання (пункт 17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц). Тому наслідки порушення грошового зобов'язання не можуть залежати від того, з яких підстав виникло грошове зобов'язання: з позадоговірних чи договірних відносин, або з якого саме договору.
Якщо грошове зобов'язання виникло з договірних відносин, то прострочення його виконання призводить до відповідальності боржника перед кредитором, зокрема - настання обов'язку зі сплати процентів річних у розмірі, встановленому законом або договором, але саме грошове зобов'язання залишається при цьому незмінним. Наприклад, якщо боржник не сплатив гроші за куплене майно, надані послуги в певній сумі, то прострочення грошового зобов'язання не змінює його розміру, яке залишається без змін незалежно від часу прострочення, але в боржника виникає додатковий обов'язок щодо сплати річних процентів, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України.
Так само якщо боржник не сплатив суму боргу, яка складається з тіла кредиту та процентів, нарахованих в певній сумі на час закінчення строку кредитування чи на час пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, то прострочення такого грошового зобов'язання не призводить до подальшої зміни його розміру, але в боржника виникає додатковий обов'язок щодо сплати річних процентів, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що підхід, за якого проценти за «користування кредитом» могли нараховуватися та стягуватися за період після закінчення строку кредитування чи після пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, не тільки не відповідає правовій природі таких процентів, а й призводить до вочевидь несправедливих результатів. Так, неможливо розумно пояснити, чому, наприклад, замовник робіт або послуг, який прострочив їх оплату, має сплачувати проценти річних за статтею 625 ЦК України, розмір яких може бути зменшений судом, якщо він надмірно великий порівняно зі збитками кредитора, а за прострочення повернення кредиту в такій самій сумі позичальник має додатково сплачувати ще й проценти як плату за «користування кредитом», розмір якої не може бути зменшений судом.
Викладене вище свідчить, що наслідки порушення грошового зобов'язання є однаковими незалежно від того, з якого договору таке зобов'язання виникло: з договору купівлі-продажу, договору про виконання робіт, кредитного договору тощо.
Отже, у разі порушення позичальником зобов'язання з повернення кредиту настає відповідальність - обов'язок щодо сплати процентів відповідно до статті 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 646/14523/15-ц, від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (пункт 8.35).
Також Велика Палата Верховного Суду нагадує, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (пункт 8.22)).
При цьому компенсаторний характер процентів, передбачених статтею 625 ЦК України, не свідчить про те, що вони є платою боржника за «користування кредитом» (тобто можливістю правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу). Такі проценти слід розглядати саме як міру відповідальності. На відміну від процентів за «користування кредитом», до процентів річних, передбачених зазначеною статтею, застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що надання кредитору можливості одночасного стягнення як процентів за «користування кредитом», так і процентів як міри відповідальності, може призводити до незацікавленості кредитора як у вчиненні активних дій щодо повернення боргу, так і у якнайшвидшому виконанні боржником зобов'язань за кредитним договором, оскільки після спливу строку кредитування грошове зобов'язання боржника перед кредитором зростає навіть швидше, ніж зростало протягом строку кредитування. Тобто фактично кредитор продовжує строк кредитування на власний розсуд на ще вигідніших для себе умовах, маючи при цьому можливість в будь-який момент вчинити дії, спрямовані на стягнення боргу з боржника (наприклад, звернути стягнення на заставне майно боржника або стягнути борг з поручителя).
Несправедливість цього підходу стає особливо очевидною у випадках, коли ринковий розмір процентів за «користування кредитом» за час після укладення кредитного договору істотно знизився. У таких випадках кредитор стає навіть більше зацікавлений у невиконанні договору, ніж у задоволенні своїх вимог. За такого підходу кредитор може продовжувати нарахування процентів за «користування кредитом» (який при цьому навіть не надавався на новий строк) у розмірі, якого вже не існує на ринку. Цим самим створюються штучні передумови для банкрутства підприємств та збільшення кількості фізичних осіб, які не мають надії повернутися до нормального життя інакше, як через банкрутство, що негативно відбивається на економіці та підвищує соціальну напруженість.
Такий підхід вочевидь не відповідає балансу інтересів сторін кредитного договору та призводить до того, що кредитор не використовує ефективні способи захисту своїх прав (звернення стягнення на заставне майно боржника, стягнення боргу з поручителя тощо) одразу після порушення боржником умов договору.
Також слід мати на увазі, що, на відміну від розміру процентів за «користування кредитом», розмір процентів як відповідальності за прострочення виконання грошового зобов'язання може бути зменшений судом (пункт 8.38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18).
Велика Палата ВС у постанові від 28.03.2018 року у справі № 444/9519/12 зробила висновок про те, що припис абз. 2 ч. 1 ст. 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.
Відповідно до умов договору, а саме згідно п. 1.2. Кредитного договору, Сума (загальний розмір) кредиту становить 8000.00 грн. Згідно п. 1.3. Кредитного договору, Кредит надається строком на 15 днів з 16.06.2021 (строк кредитування). Згідно п. 1.4. Кредитного договору, Термін (дата) повернення кредиту і сплати комісії за надання кредиту та процентів за користування кредитом (дата платежу) 01.07.2021.
Таким чином, Відповідач отримав кошти 16.06.2021 та мав право ними користуватись до 01.07.2021 (строк кредитування).
З огляду на те, що кредитор у порушення вимог закону та умов договору здійснив нарахування відсотків за користування кредитом поза межами строку кредитування, суд доходить до висновку про те, розмір відсотків - не відповідає дійсним обставинам справи.
Таким чином суд погоджується з наданим відповідачем контр-розрахунком, відповідно до якого загальна сума, яку Відповідач був зобов'язаний сплатити на момент закінчення строку кредитування (до всіх платежів), становила 11 000,00 грн (тіло 8 000,00 грн + проценти 3 000,00 грн).
В той же час розрахунок заборгованості наданий стороною позивача не дає підстав встановити, що розмір заборгованості за тілом кредиту становить 6859,00 грн.
Відповідно, суд відхиляє розрахунок заборгованості, наданий Позивачем, оскільки він включає неправомірно нараховані суми, внаслідок чого загальний розмір відсотків не відповідає дійсним обставинам справи. Наданий Позивачем розрахунок також не дає підстав достовірно встановити заявлену суму заборгованості за тілом кредиту в розмірі 6 859,00 грн.
Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є, серед іншого, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (Nadtochiy v. Ukraine, заява N 7460/03, § 26) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Отже, принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 14.08.2018 року у справі № 905/2382/17, від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18.
Саме стандарт доказування, поряд із внутрішнім переконанням судді, дозволяє оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суддю у своїй версії, що робить оцінку доказів об'єктивною та більш обґрунтованою.
Судові акти різних національних судових інстанцій (Верховного Суду - справи № 917/1307/18, № 916/2403/18, № 910/18036/17, № 905/2382/17), як і Європейського суду з прав людини і основоположних свобод (рішення по справі «Бендерський проти України») орієнтують судову практику застосовувати при оцінці доказів стандарт доказування «баланс ймовірностей» (balance of probabilities), або як його ще називають «переваги більш вагомих доказів» (preponderance of the evidence), що притаманний саме приватно-правовим відносинам. За класичним визначенням цей стандарт тлумачиться як розумний ступінь ймовірності, але менш високий в порівнянні з кримінальною справою.
Відповідно до ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Саме за цим стандартом доказування, тягар доведення факту вважається виконаним, якщо на підставі поданих доказів можна зробити висновок, що факт швидше мав місце, ніж не мав.
Достатніми є докази, яких може бути достатньо для встановлення певного факту або усієї сукупності фактів, що обґрунтовують вимоги або заперечення сторони. Однак це має місце поки існування цього факту не буде заперечене іншими доказами. Тобто такі докази не є безспірними, але якщо протилежна сторона не надасть належні докази для їх спростування, вони є достатніми для ухвалення рішення на користь особи, котра їх подала.
Відповідно доч.3ст.12ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд погоджується з контр-розрахунком Відповідача у частині визначення початкової суми заборгованості, що підлягала сплаті на момент закінчення строку кредитування, яка становила 11 000,00 грн (8 000,00 грн тіла кредиту + 3 000,00 грн правомірно нарахованих процентів).
З аналізу положень ст.13 ЦПК України вбачається, що суд зобов'язаний вирішити справу за тим зверненням особи, що пред'явлене, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому (принцип диспозитивності цивільного судочинства).
Оскільки в цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, а Відповідач визнав наявність заборгованості перед Позивачем у розмірі 4 893,00 грн (як залишок тіла кредиту після вирахування здійснених платежів та виключення неправомірних нарахувань), і враховуючи недоведеність Позивачем вимог у заявленому розмірі, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову саме в межах суми, визнаної Відповідачем.
Таким чином, вимоги Позивача підлягають задоволенню в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Фінансова Компанія «Кредит-Капітал» заборгованості за кредитним договором у розмірі 4 893,00 грн.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 76,77, 141, 259, 263, 264, 265, 268,272,273 ЦПК України, -
Позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Кредит-Капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «КРЕДИТ-КАПІТАЛ» за Кредитним договором №№3208965 від 16.06.2021 - 4893,00 грн. тіла кредиту.
В іншій частині позовних вимог - відмовити в повному обсязі.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1 ст. 354 ЦПК України.
Суддя А.В. Науменко
У зв'язку з перебуванням головуючим суддею у відпустці повний текст рішення виготовлений 03.11.2025 року.
Суддя А.В. Науменко
14.10.25