Справа №127/33615/24
Провадження №1-кп/127/940/24
05 листопада 2025 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,
сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_3 ,
сторони захисту: адвоката ОСОБА_4 , обвинуваченої ОСОБА_5 ,
інших учасників судового провадження: потерпілого ОСОБА_6 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 12 кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 19.07.2024 за № 12024020040000532, за обвинуваченням:
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки села Великі Дедеркали Шумського району Львівської області, громадянки України, з середньою спеціальною освітою, працюючої кухаром ресторації «Фемілі Фігаро», проживаючої за адресою: АДРЕСА_1 , раніше несудимої,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 185 Кримінального кодексу України,
У період часу з 22.04.2024 по 18.06.2024 ОСОБА_5 працювала у ФОП ОСОБА_6 на посаді бармена у пивному барі Beer House за адресою: вул. Гонти, 19 в м. Вінниці. У невстановлений під час досудового розслідування час ОСОБА_5 вирішила заволодіти грошовими коштами з каси зазначеного закладу.
Реалізовуючи свій протиправний умисел, 18.06.2024 у період часу з 21.18 по 21.36 год ОСОБА_5 , перебуваючи на робочому місці у зазначеному вище пивбарі, керуючись жагою до легкої наживи, діючи умисно, з корисливих мотивів, усвідомлюючи протиправність та караність своїх дій, дістала з касового апарату грошові кошти в сумі 6510 грн. Після цього ОСОБА_5 викрадені грошові кошти помістила собі до пакету, покинула приміщення зазначеного вище бару, заподіявши ОСОБА_6 майнової шкоди на зазначену вище суму.
Обвинувачена ОСОБА_5 в судовому засіданні винуватість у вчиненні правопорушення визнала та суду пояснила, що вчинила інкриміноване їй діяння за обставин, викладених у обвинувальному акті. Зокрема, зазначила, що вона працювала у потерпілого барменом. У них виник конфлікт щодо нестачі й потерпілий сказав, що не платитиме їй заробітну плату. Вона взяла гроші з каси, до якої мала доступ, і поїхала додому. В подальшому вона поміняла номер телефону.
У потерпілого вона була працевлаштована офіційно, здійснювала розрахунки і мала доступ до грошових коштів у касі.
Потерпілий ОСОБА_6 в судовому засіданні пояснив, що він виявив нестачу в касі, а перед цим побачив, що прибуток зменшився. Тому він провів переоблік та виявив нестачу. Про виявлення нестачі він повідомив обвинуваченій. Він мав намір вираховувати нестачу із забортної плати останньої. Після повідомлення обвинуваченій про виявлену нестачу вона залишилась на роботі, а він пішов. У подальшому обвинувачена пропала і його спроби її знайти не дали результату.
Обвинувачена була працевлаштована офіційно, з нею був підписаний трудовий договір. Обвинувачена була матеріально відповідальною особою.
Суд відповідно до частини третьої статті 26 та частини третьої статті 349 КПК вважає за недоцільне досліджувати докази стосовно тих фактичних обставин справи, які ніким не оспорюються і клопотання про дослідження яких не було заявлене сторонами кримінального провадження. Згідно з приписами речення другого частини третьої статті 349 КПК суд з'ясував, чи правильно розуміють учасники судового процесу зміст зазначених вище обставин, переконався у відсутності сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз'яснив, що у такому випадку учасники судового процесу будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку. Крім того, суд роз'яснив учасникам судового процесу принципи змагальності та диспозитивності, зміст яких розкритий у статтях 22, 26 КПК.
Отже, з урахуванням наведених вище норм кримінально-процесуального закону, суд вважає за доцільне обмежитись дослідженням доказів, клопотання про дослідження яких було заявлене сторонами кримінального провадження, а саме:
-виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо реєстрації ФОП ОСОБА_6 ;
-копію ліцензії на право роздрібної торгівлі алкогольними напоями (пивом) на ФОП ОСОБА_6 ;
-копію заяви ОСОБА_5 на ім'я ФОП ОСОБА_6 про прийняття на роботу на посаду бармена з 23.04.2024;
-копію наказу № 102 від 22.04.2024, відповідно до якого ФОП ОСОБА_6 прийняв ОСОБА_5 на роботу на посаду бармена з 23.04.2024;
-копію трудового договору № 25 від 23.04.2024 між ФОП ОСОБА_6 та ОСОБА_5 про прийняття останньої на роботу;
-копію посадової інструкції бармена у ФОП ОСОБА_6 ;
-копії табелів обліку робочого часу за квітень 2024 року в пивному барі Beer House ФОП ОСОБА_6 ;
-копії графіків робочих днів у квітні - червні 2024 року в пивному барі Beer House ФОП ОСОБА_6 ;
-копію акту переобліку робочого дня ОСОБА_5 за 18.06.2024, згідно з яким виявлена нестача на загальну суму 6510,23 грн;
-копія повідомлення про прийняття працівника на роботу, зі змісту якого випливає, що ФОП ОСОБА_6 повідомив податкові органи про прийняття ОСОБА_5 на роботу.
Аналізуючи показання обвинуваченої, потерпілого, надані суду докази у їх сукупності, суд дійшов до такого висновку.
Відповідно до частини шостої статті 22 КПК суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків.
Згідно з частиною третьою статті 26 КПК слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом.
При цьому частиною першою статті 337 КПК регламентовано, що судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених цією статтею.
За результатами судового розгляду суд встановив, що ОСОБА_5 була прийнята на роботу до ФОП ОСОБА_6 на посаду бармена. В ході виконання останньою трудових обов'язків у останньої виникла нестача на загальну суму 6510 грн.
Наведені обставини учасники кримінального провадження в судовому засіданні не оспорювали. Разом з тим, з пред'явленого ОСОБА_5 обвинувачення випливає, що такі її дії були кваліфіковані за ознаками крадіжки. Разом з тим, і обвинувачена, і потерпілий в судовому засіданні зауважили, що обвинувачена перебувала з потерпілим у трудових відносинах і була матеріально відповідальною особою. Наведені твердження потерпілого узгоджуються з наданою суду копією посадової інструкції бармена, зі змісту якої випливає, що бармен зобов'язаний, зокрема, суворо дотримуватись касової дисципліни, знати і виконувати інструкцію з роботи на касово-операційній системі, правильно проводити розрахунки з відвідувачами, здійснює операції з готівковими коштами та відповідає за їх збереження у касі.
Вирішуючи питання щодо правової кваліфікації дій обвинуваченої суд приймає до уваги роз'яснення, надані в абзаці першому пункту 3 постанови Пленуму Верховного Суду України (далі - ВСУ) № 10 від 06.11.2009 «Про судову практику у справах про злочини проти власності» (далі - Постанова № 10), згідно з якими крадіжка (таємне викрадення чужого майна) - це викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілого чи інших осіб.
Згідно з абзацом першим пункту 23 Постанови № 10 випливає, що у статті 191 КК передбачено відповідальність за три форми вчинення злочину - привласнення, розтрату або заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем. Вони характеризуються умисним протиправним і безоплатним оберненням чужого майна на свою користь чи на користь іншої особи.
Зі змісту роз'яснення, наданого в абзаці другому пункту 23 Постанови № 10 випливає, що предметом привласнення та розтрати є лише те чуже майно, яке було ввірене винній особі чи перебувало в її законному віданні, тобто таке майно, що знаходилося в неї на законних підставах і стосовно якого вона здійснювала повноваження щодо розпорядження, управління, доставки використання або зберігання тощо. При привласненні ці повноваження використовуються для обернення винною особою майна на свою користь, а при розтраті - на користь інших осіб, зокрема це може бути відчуження майна іншим особам для споживання, як подарунок чи товар, в обмін на інше майно тощо.
Як суд зазначив вище, за результатами судового розгляду суд встановив, що обвинувачена була працевлаштована у потерпілого, належним чином ознайомлена з її посадовими обов'язками, зокрема, в частині дотримання касової дисципліни, проведення розрахунків та здійснення операцій з готівковими коштами. Також обвинувачена та потерпілий в судовому засіданні зауважили, що майно, необхідне для виконання трудових обов'язків, зокрема, грошові кошти в касі фактично були ввірені обвинуваченій.
Здійснюючи аналіз матеріалів кримінального провадження, прокурор здійснив посилання на те, що під час досудового розслідування діяння обвинуваченої були перекваліфіковані з частини четвертої статті 191 КК на частину четверту статті 185 КК, оскільки обвинувачена не була обізнана про те, що несе матеріальну відповідальність, у тому числі й грошові кошти. Однак таке твердження прокурора спростоване показаннями потерпілого та обвинуваченої, а також наданими суду копіями документів щодо працевлаштування обвинуваченої.
Відповідно до частини третьої статті 337 КПК з метою ухвалення справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, лише в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.
Як суд зазначив вище, прокурор здійснював посилання на відсутність доказів обізнаності обвинуваченої про матеріальну відповідальність за грошові кошти, що на переконання органу досудового розслідування та прокурор свідчить про відсутність в діянні обвинуваченої складу злочину, передбаченого частиною четвертою статті 191 КК. Однак такі твердження органу досудового розслідування та прокурор суд визнав хибними.
Крім того, суд враховує, що відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 затвердженого Законом України № 2102-IX від 24.02.2022 в Україні введений воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому строк дії воєнного стану був неодноразово продовжений і діє по теперішній час.
Отже, інкриміноване ОСОБА_5 діяння, було вчинене останньою під час дії воєнного стану.
У постанові від 08.04.2024 (справа № 192/1505/21) ВС зауважив, що кваліфікацією кримінальних правопорушень судом є встановлення і юридичне закріплення в постановленому рішенні точної відповідності ознак вчиненого суспільно небезпечного діяння ознакам складу правопорушення, визначеного в нормі закону про кримінальну відповідальність, поєднане (у разі необхідності) з відмежуванням кримінальних правопорушень одне від одного та від діянь, що не є кримінальними правопорушеннями.
Зміна кримінально-правової кваліфікації судом, як зазначив ВС, може виражатися у зміні юридичної оцінки встановлених фактичних обставин справи, тобто у зміні формули кваліфікації і формулювання обвинувачення.
Як зазначив ВС, КПК не передбачає окремих підстав зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення. Очевидно, ними можуть бути лише загальні підстави для зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, які обумовлені положеннями частини першої статті 2 КК, і за наявності таких підстав суд зобов'язаний змінити правову кваліфікацію кримінального правопорушення в аспекті застосування положень частини третьої статті 337 КПК.
У постанові від 26.03.2024 (справа № 679/199/21) ВС зазначив, що завданням суду є оцінка доказів, наданих стороною обвинувачення на доведення пред'явленого нею обвинувачення. Якщо сторона обвинувачення не довела одного або кількох елементів злочину, у якому звинувачувалася особа, однак інші обставини, доведені стороною обвинувачення, свідчать про наявність в діяння іншого складу злочину, суд зобов'язаний надати правову оцінку таким обставинам і кваліфікувати їх за відповідними положеннями кримінального закону. Така зміна кваліфікації не свідчить про порушення права на захист, якщо обставини, які дали суду підстави для кваліфікації злочину, були предметом судового розгляду і сторона захисту знала про них і мала можливість їх спростувати.
У постанові від 06.12.2023 (справа № 755/12415/22) ВС звернув увагу на те, що КПК не визначає окремих підстав правової кваліфікації кримінального правопорушення місцевим судом. Очевидно, що в аспекті застосування положень статті 337 КПК, ними можуть бути лише загальні підстави, які зумовлені приписами частини першої статті 2 КК, і за наявності таких підстав суд зобов'язаний здійснити правову кваліфікацію кримінального правопорушення за відповідними нормами КК. Водночас, за відсутності таких підстав, встановленими засобами доказування, суд має керуватися приписами статті 373 КПК.
При цьому ВС зауважив, що суд не має повноважень встановлювати будь-які обставини, що збільшують обсяг обвинувачення і змінюють його зміст, за відсутності в провадженні випадків, передбачених частиною третьою статті 337 КПК.
Як суд зазначив вище, за результатами судового розгляду суд встановив, що у фабулі пред'явленого ОСОБА_5 обвинувачення, під час допиту в судовому засіданні обвинуваченої та потерпілого, був встановлений спосіб вчинення інкримінованого діяння, який не охоплюється складом злочину, передбаченого частиною четвертою статтею 185 КК. З огляду на викладене, зважаючи приписи частини першої та третьої статті 337 КПК суд вважає, що діяння ОСОБА_5 слід кваліфікувати за частиною четвертою статті 191 КК за ознаками привласнення чужого майна, яке перебувало в її віданні, вчинене в умовах воєнного стану.
Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченої та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень, суд приймає до уваги роз'яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого - особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.
Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують і обтяжують.
У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб'єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб'єкта.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».
Термін «явно несправедливе покарання» означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 13.08.2020 (справа № 716/1224/19).
Відповідно до роз'яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб'єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.
Щире каяття - це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об'єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.
Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.
Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.
При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.
Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к) та від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19).
Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, - тобто, або «з'явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.
Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченої та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м'якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов'язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.
У ході судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що ОСОБА_5 вчинила тяжкий ненасильницький злочин проти власності, винуватість у вчинені якого визнала, надавши суду чіткі та послідовні показання, при цьому у вчиненому розкаялась. Крім того, суд бере до уваги те, що ОСОБА_5 раніше до кримінальної відповідальності не притягувалась, за місцем проживання скарг на останню не надходило, на обліках у лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває, є матір'ю одиначкою та здійснює утримання трьох неповнолітніх дітей. Крім того, суд враховує, що за результатами судового розгляду суд встановив, що інкриміноване обвинуваченій діяння останньою було вчинене внаслідок збігу тяжких сімейних обставин.
Отже, обставиною, що пом'якшує покарання обвинуваченої, є щире каяття та вчинення кримінального правопорушення внаслідок збігу тяжких особистих та сімейних обставин.
Обставин, що обтяжують покарання обвинуваченої, судом не встановлено.
З урахуванням наведеного, конкретних обставин справи, особи обвинуваченої, її негативного ставлення до вчиненого, обставин, які пом'якшують та обтяжують її покарання, думки потерпілої щодо міри покарання, суд дійшов до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченої і попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень, буде покарання, передбачене санкціями кримінального закону, у виді позбавлення волі.
Вирішуючи питання щодо тривалості застосованого кримінального покарання (його міри), суд враховує таке.
Санкція кримінального закону передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років.
Відповідно до речення першого частини першої статті 69 КК за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов'язане з корупцією, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.
ВС у постанові від 15.03.2018 (справа № 442/1887/16-к) звернув увагу на те, що застосування частини першої статті 69 КК можливе у випадку, коли пом'якшуючі обставини настільки знижують тяжкість злочину, що призначення винному покарання в межах санкції було б явно несправедливим.
У постанові від 03.02.2021 (справа № 629/2739/18) ВС звернув увагу на те, що частина перша статті 69 КК надає повноваження суду у виключних випадках призначити більш м'яке покарання, ніж мінімальне покарання, передбачене законом за відповідний злочин, лише «за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину», тобто якщо певні обставини або сукупність обставин одночасно відповідають двом умовам, визначеним в законі: вони можуть бути визнані такими, що пом'якшують покарання відповідно до частин першої та/або другої статті 66 КК; істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Крім того, ці обставини чи сукупність обставин мають знаходитися в причинному зв'язку з цілями та/або мотивами злочину, поведінкою особи під час вчинення злочину та іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку злочину та/або небезпечність винуватої особи.
ВС роз'яснив, що при визначенні поняття та змісту обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, суд має виходити з системного тлумачення статей 66 та 69 КК та тих статей Особливої частини Кодексу, що визначають певні обставини, як ознаки привілейованих складів злочину, що істотно зменшують їх суспільну небезпечність, наслідком чого є зниження ступеню тяжкості вчиненого злочину. Ці обставини в своїй сукупності повинні настільки істотно знижувати ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було би явно несправедливим.
Як вже суд зазначив вище, в судовому засіданні встановлена наявність декількох обставин, які пом'якшують покарання обвинуваченої. Обставини, які обтяжують покарання обвинуваченої, за результатами судового розгляду, проведеному відповідно до приписів частини першої статті 337 КПК, встановлені не були. Хоча діяння обвинуваченої не втратило своєї суспільної небезпечності, однак з наданих суду відомостей випливає, що остання більше не працевлаштована у потерпілого або у іншому місці, пов'язаному з матеріальною відповідальністю, що свідчить про усунення чинників, які сприяли вчиненню інкримінованого обвинуваченій діяння. При цьому обвинувачена у вчиненому розкаялась та засудила свою поведінку. Як вже суд зазначив вище, ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) вказав, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м'якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання.
Відповідно до визначення, наданого у частині третій статті 18 КК службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також постійно чи тимчасово обіймають в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом.
Зі змісту абзацу першого примітки до статті 45 КК випливає, що корупційними кримінальними правопорушеннями відповідно до цього Кодексу вважаються кримінальні правопорушення, передбачені статтями 191, 262, 308, 312, 313, 320, 357, 410, у випадку їх вчинення шляхом зловживання службовим становищем, а також кримінальні правопорушення, передбачені статтями 210, 354, 364, 364-1, 365-2, 368-369-2 цього Кодексу.
При цьому абзацом другим до примітки статті 45 КК визначено, що кримінальними правопорушеннями, пов'язаними з корупцією, відповідно до цього Кодексу вважаються кримінальні правопорушення, передбачені статтями 366-2, 366-3 цього Кодексу.
Тому, аналізуючи надані суду матеріали справи, доводи сторін кримінального провадження, суд вважає за можливе призначити обвинуваченій покарання з урахуванням приписів частини першої статті 69 КК.
Санкцією кримінального закону також передбачене додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю.
Вище суд зазначив, що обвинувачена на час розгляду кримінального провадження не займає матеріально відповідальні посади. Однак у постанові від 04.09.2023 (справа № 404/2081/22) ВС зауважив, що у випадку, коли санкцією відповідної частини статті Особливої частини КК передбачено можливість призначення особі додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, суд, визнаючи особу винуватою у вчиненні відповідного кримінального правопорушення, має право призначити таке додаткове покарання незалежно від того, чи обвинувачений обіймав певну посаду або займався певною діяльністю на час вчинення кримінального правопорушення.
Зважаючи на це суд вважає за доцільне призначити обвинуваченій додаткове покарання, передбачене санацією кримінального закону, у виді позбавлення волі з позбавленням права обіймати матеріально-відповідальні посади на підприємствах усіх форм власності.
Вирішуючи питання щодо тривалості такого покарання, суд враховує фактичні обставини справи і вважає за доцільне призначити таке покарання у мінімально допустимому розмірі, визначному санкцією кримінального закону.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для застосування при призначенні покарання обвинуваченій положень частини першої статті 75 КК, тобто для звільнення її від відбування кримінального покарання з випробуванням, суд бере до уваги висновки, викладені ВС у постанові від 26.04.2018 (справа № 757/15167/15-к), а саме: відповідно до вимог статті 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Як вже суд зазначив вище, загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.
У постанові від 24.10.2023 (справа №756/7333/19) ВС зауважив, що у разі, якщо особа засуджується за статтею 191 КК, однак їй не інкримінувалося зловживання службовим становищем, то цей злочин не є корупційним і на нього не поширюється заборона за частиною першою статті 75 КК
Отже, аналізуючи доводи сторін кримінального провадження, суд враховує, що обвинувачена раніше до кримінальної відповідальності не притягувалась, винуватість у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення визнала, у вчиненому розкаялась. Тому суд вважає, що в ході судового розгляду кримінального провадження були встановлені підстави для звільнення обвинуваченої від відбування призначеного покарання відповідно до положень частини першої статті 75 КК.
Відповідно до частини четвертої статті 75 КК іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.
Вирішуючи питання щодо тривалості іспитового строку, суд враховує обставини, встановлені під час судового розгляду, які наведені вище, та вважає за можливе встановити обвинуваченій мінімальний іспитовий строк.
Суд враховує, що частина перша статті 76 КК є імперативною нормою, якою передбачено, що у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на засудженого такі обов'язки: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання. Суд також приймає до уваги, що частиною другою статті 50 КК метою покарання визначено не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Тому для реалізації зазначеної мети суд вважає за доцільне покласти на ОСОБА_7 додаткові обов'язки, передбачені кримінальним законом, зокрема пунктами 2 та 4 частини третьої статті 76 КК.
Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема, початок строку відбування покарання. При цьому частиною першою статті 165 Кримінально-виконавчого кодексу України визначено, що іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку суду.
Зі змісту пункту 4 підрозділу 1 розділу VI Порядку здійснення нагляду та проведення соціально-виховної роботи із засудженими до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29.01.2019 за № 272/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 31.01.2019 за № 120/33091, строк покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до арешту, обмеження волі або позбавлення волі на певний строк поширюється на весь час відбування основного покарання і на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання, а при призначенні покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового до інших основних покарань, а також у разі застосування статті 77 КК України - з дня набрання законної сили судовим рішенням.
Відповідно до приписів статті 77 КК у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.
Отже, зважаючи на ту обставину, що ОСОБА_5 судом звільнена від відбування основного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням, суд дійшов до переконання, що строк відбування додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати матеріально-відповідальні посади на підприємствах усіх форм власності слід рахувати з дня набрання вироком законної сили.
З матеріалів кримінального провадження також випливає, що до ОСОБА_5 був застосований запобіжний захід у вигляді домашнього арешту в певний час доби. У зв'язку з тим, що судовий розгляд кримінального провадження завершений, суд вважає, що необхідність у подальшому застосування такого запобіжного заходу відсутні.
Питання щодо речових доказів слід вирішити відповідно до положень статті 100 КПК.
Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд
Визнати ОСОБА_5 винною у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною четвертою статті 191 Кримінального кодексу України, та призначити покарання з урахуванням частини першої статті 69 Кримінального кодексу України у виді 2 (двох) років позбавлення волі з позбавленням права обіймати матеріально-відповідальні посади на підприємствах усіх форм власності строком 1 (один) рік.
Згідно з частиною першою статті 75 Кримінального кодексу України звільнити ОСОБА_5 від відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком 1 (один) рік.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої та пункту 2, 4 частини третьої статті 76 Кримінального кодексу України покласти на ОСОБА_5 такі обов'язки: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи, навчання, не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації, виконувати заходи, передбачені пробаційною програмою.
Початок іспитового строку обчислювати з моменту проголошення вироку.
Початок відбування додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати матеріально-відповідальні посади на підприємствах усіх форм власності рахувати з дня набрання вироком законної сили.
Речові докази:
-документи з пивбару «Бір Хаус», розташованого по вулиці Гонти, 19 в місті Вінниці, які приєднані до матеріалів кримінального провадження - залишити у справі.
Запобіжний захід, застосований до ОСОБА_5 , у виді домашнього арешту в певний час доби, - скасувати.
Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляції через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було под ано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченій та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.
Суддя: