ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
05.11.2025Справа № 910/8720/25
Господарський суд міста Києва у складі: головуючого судді Князькова В.В. за участю секретаря судового засідання Рєпкіної Ю.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом: Київської міської ради, м.Київ
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Ліга», м.Київ
про стягнення 1 621 564,81 грн, -
За участю представників сторін:
від позивача: Шульга І.Ю.
від відповідача: не з'явився
Київська міська рада звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Ліга» про стягнення 1 621 564,81 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що відповідно до інформаційної довідки від 07.07.2025 № 434281005 (додається, перебуває у розпорядженні позивача) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Товариство з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Ліга» є власником нежитлових будівель: адміністративний будинок, А загальною площею 194,0 кв.м; павільон ГП-416, Б загальною площею 133,6 кв.м; споруда склада одноповерхова, Д загальною площею 1263,4 кв.м; автозаправочна станція, Е загальною площею 9,3 кв.м. Проте, відповідач з моменту набуття права власності на об'єкт нерухомого майна не сплачує орендну плату за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:90:171:0079. Таким чином, на думку позивача, із дня набуття права власності на об'єкт нерухомого майна відповідач, як власник такого майна, став фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, тому саме із цієї дати у відповідача виник обов'язок належно оформити правовідносини щодо користування земельною ділянкою (укласти відповідний договір та оформити речові права на земельну ділянку), а також обов'язок сплачувати за користування земельною ділянкою, на якій розташовано майно.
Ухвалою від 21.07.2025 відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 27.08.2025.
Відповідач у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення посилаючись на те, що останнім вносилась плата за земельну ділянку за період з 27.01.2022 по 28.02.2022 та з 01.03.2023 по 31.12.2023. Також відповідач заперечував в частині нарахування плати за землю за період з 01.03.2022 по 31.12.2022, оскільки у період з 01.03.2022 по 30.04.2022 територія міста Києва була віднесена до територій, на яких ведуться бойові дії. Також відповідачем вказано, що на момент звернення позивача до суду з розглядуваним позовом не настав строк внесення плати за землю за червень 2025, а отже, вимоги в цій частині є передчасними.
Позивач у відповіді на відзив проти доводів відповідача заперечив, оскільки внесені відповідачем платежі не стосуються спірного періоду. Одночасно, позивачем наголошено на відсутності підстав для звільнення відповідача від плати за землю у відповідності до норм Податкового кодексу України.
27.08.2025 судом було відкладено підготовче засідання у справі на 24.09.2025.
24.09.2025 судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 29.10.2025.
У судовому засіданні 29.10.2025 представником відповідача було повідомлено суд про те, що Товариство з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Ліга» погоджується із доводами позивача про наявність заборгованості, за виключенням суми, яка нарахована за період, коли у відповідності до положень перехідних положень Податкового кодексу України користувач земельної ділянки звільнявся від сплати за землю, оскільки у період з 01.03.2022 по 30.04.2022 територія міста Києва була віднесена до територій, на яких ведуться бойові дії. Посилаючись на вказані обставини представником відповідача було заявлено про наявність наміру сплатити суму заборгованості, з урахуванням чого заявлено клопотання про відкладення розгляду справи.
З урахуванням наведеного, 29.10.2025 розгляд справи по суті було відкладено на 05.11.2025. При цьому, дата та час судового засідання була погоджена з адвокатом Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Ліга».
Представник відповідача у судове засідання 05.11.2025 не з'явився та заявив клопотання про відкладення розгляду справи по суті через те, що представник відповідача не зможе прибути на судове засідання у зв'язку із зайнятістю у судовому засіданні в Шевченківському районному суді міста Чернівці у кримінальному провадженні №62025240050000608 від 20.07.2025 року (справа №727/13917/25, а саме представництво (захист) інтересів ОСОБА_1 як власника транспортного засобу), яке має відбутися 05.11.2025 року о 10 год.
Розглянувши вказане клопотання, суд дійшов висновку щодо його доказової необґрунтованості та відсутності підстав для його задоволення з урахуванням такого.
Частиною 1 ст. 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" встановлено, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.
Порядок звернення до господарського суду, а також здійснення судового провадження у господарській справі регламентовано відповідними нормами процесуального права, а саме нормами Господарського процесуального кодексу України.
Главою 4 роз. I Господарського процесуального кодексу України визначаються учасники судового процесу та їх права та обов'язки.
За п. 2 ч. 1 ст. 42 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право, зокрема, брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом. Однак, це право не є абсолютним, оскільки учасники зобов'язані з'являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов'язковою (п. 3 ч. 2 ст. 42 Господарського процесуального кодексу України ); а також подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Статтею 202 Господарського процесуального кодексу України визначено наслідки неявки в судове засідання учасника справи. Згідно з ч. ч. 1, 3 зазначеної норми неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Процедура і підстави для відкладення розгляду справи чітко передбачені у статті 202 Господарського процесуального кодексу України. Пунктом 2 частини першої згаданої статті визначено, що суд відкладає розгляд справи в судовому засідання в межах встановленого цим Кодексом строку у разі першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.
Верховний Суд у постанові від 14.07.2022 у справі № 260/4504/20 виклав правову позицію, відповідно до якої судова дискреція щодо оцінки обставин, які не дають можливості особі прийняти участь у судовому засіданні, на предмет їх поважності чи неповажності для цілей відкладення судового розгляду не має абсолютних меж. Суд має враховувати конкретну ситуацію та обґрунтування особи, яка просить суд відкласти судовий розгляд, відповідне обґрунтування не має бути абстрактним, а обставини, наведені у ньому, повинні бути підтверджені належною доказовою базою. Тобто реалізація відповідної дискреції суду щодо кваліфікації наведених учасником судового процесу у клопотанні про відкладення судового розгляду обставин має здійснюватися індивідуально з урахуванням принципу верховенства права. Це зумовлено тим, що сама концепція верховенства права передбачає суд як найдієвіший інструмент її застосування, адже тільки суд може вийти за межі формального права та визначити доцільне та належне регулювання в кожній конкретній ситуації. При цьому для цілей дотримання принципу верховенства права суд повинен обирати такий варіант вирішення клопотання про відкладення судового засідання, який є максимально доцільним та справедливим у відповідній ситуації, а обраний ним процесуальний наслідок розгляду відповідного клопотання, як результат реалізації наданих йому дискреційних повноважень, завжди вимагає мотивації зробленого вибору.
Проте, відповідачем обставин неможливості прийняти участь у судовому засіданні доказово не обґрунтовано.
Суд критично ставиться до тверджень відповідача про те, що наразі у реєстрі не відображається дане судове засідання, однак про нього було повідомлено секретарем слідчого судді Яреми Л.В., оскільки за даними офіційного сайту судової влади станом на момент проведення судового засідання жодної призначеної дати судового засідання у справі №727/13917/25 не вказано, до того ж, склад суду з розгляду заяви у вказаній справи визначено лише 03.11.2025.
Крім того, відповідачем до розглядуваного клопотання не додано жодних доказів здійснення представництва будь-якої особи у межах справи №727/13917/25.
З урахуванням наведеного, клопотання відповідача було залишено без задоволення як таке, що позбавлено належного доказового обґрунтування. До того ж, судом враховано, що під час підготовчого провадження судом було проведено два підготовчі засідання, на кожне з яких відповідачем заявлялось клопотання про відкладення.
До того ж, суд звертає увагу, що норми чинного законодавства не обмежують представництво сторін конкретно визначеними особами, тому у відповідача була можливість забезпечити участь у судовому засіданні іншого представника.
Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.
У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.
Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов'язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).
Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
Отже, за висновками суду, неявка відповідача не перешкоджає розгляду спору у судовому засіданні 04.09.2024. До того ж, судом враховано, що вказаним учасником було вислволено свою правову позицію по суті спору у відзиві на позов та численних поясненнях.
За сукупності таких обставин, а саме відсутність поважних причин неявки у засідання представника відповідача, неперешкоджання такої неявки розгляду справи за наявними доказами, з огляду на процесуальні строки розгляду справи, судом визнано за можливе проведення судового засідання 05.11.2025 без представника Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Ліга».
У судовому засіданні 05.11.2025 представником позивача було надано усні пояснення по суті спору, згідно яких позовні вимоги підтримано в повному обсязі.
В судовому засіданні 05.11.2025 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,
Відповідно до інформаційної довідки №434281005 від 07.07.2025 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Товариство з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Ліга» є власником нежитлових будівель: адміністративний будинок, А загальною площею 194,0 кв.м; павільон ГП-416, Б загальною площею 133,6 кв.м; споруда склада одноповерхова, Д загальною площею 1263,4 кв.м; автозаправочна станція, Е загальною площею 9,3 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1185630980000, дата реєстрації права власності: 27.04.2018, номер відомостей про речове право: 25938916).
Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 27.01.2022 №НВ-1800153912022, державна реєстрація земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:90:171:0079 площею 1,7850 га за адресою: вул. Вакуленчука, 4 у Дарницькому районі міста Києва, цільове призначення: 11.02 Для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, проведена 27.01.2022 Відділом у Бердичівському районі Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області на підставі технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель від 02.04.2020.
Як вказує позивач, із дня набуття права власності на об'єкт нерухомого майна відповідач, як власник такого майна, став фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, тому саме із цієї дати у відповідача виник обов'язок належно оформити правовідносини щодо користування земельною ділянкою (укласти відповідний договір та оформити речові права на земельну ділянку), а також обов'язок сплачувати за користування земельною ділянкою, на якій розташовано майно. Відповідно до розрахунку Київської міської ради загальна сума відшкодування в розмірі 1 621 564,81 грн розраховується таким чином:
1) з 01.03.2022 по 31.12.2022 19 884 793,21*3%/365*306 днів = 500 116,17 грн;
2) з 01.01.2024 по 31.12.2024 24 033 755,31*3%/366*366 днів = 721 012,66 грн;
3) з 01.01.2025 по 30.06.2025 26 916 967,48*3%/365*181 день = 400 435,98 грн.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог відповідачем вказано, що останнім вносилась плата за земельну ділянку за період з 27.01.2022 по 28.02.2022 та з 01.03.2023 по 31.12.2023. Також відповідач заперечував в частині нарахування плати за землю за період з 01.03.2022 по 31.12.2022, оскільки у період з 01.03.2022 по 30.04.2022 територія міста Києва була віднесена до територій, на яких ведуться бойові дії. Також відповідачем вказано, що на момент звернення позивача до суду з розглядуваним позовом не настав строк внесення плати за землю за червень 2025, а отже, вимоги в цій частині є передчасними.
Оцінюючи доводи позивача, відповідача та наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов висновку щодо наявності достатніх підстав для задоволення позовних вимог Київської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Ліга» про стягнення 1 621 564,81 грн. При цьому, судом враховано таке.
Згідно зі статтею 80 Земельного кодексу України суб'єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, незалежно від того, зареєстрована земельна ділянка за територіальною громадою чи ні.
За змістом статей 122, 123, 124 Земельного кодексу України селищні міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передання в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Статтею 206 Земельного кодексу України встановлено, що використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким за положеннями частини першої статті 21 Закону України "Про оренду землі" визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.
Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункт 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).
Відповідно до статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Крім того, правовий механізм переходу прав на землю, пов'язаний із переходом права на будинок, будівлю або споруду, визначено у статті 120 Земельного кодексу України.
Виходячи зі змісту означеної статті, норма щодо переходу права на земельну ділянку в разі переходу права на будинок, будівлю і споруду може бути застосована у випадках, якщо земельна ділянка перебуває у власності або у користуванні колишнього власника будівлі.
Як вбачається з положень статті 120 Земельного кодексу України, виникнення права власності на об'єкт нерухомості не є підставою для автоматичного виникнення права власності чи укладення (продовження, поновлення) договору оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені і яка не була відведені в оренду попередньому власнику.
Власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об'єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об'єктом нерухомого майна.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 921/158/18 та Верховного Суду від 15.12.2021 року в справі № 924/856/20.
Відповідно до статті 377 Цивільного кодексу України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 року в справі №200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давнього Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об'єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об'єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об'єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовані.
У постанові від 05.08.2022 року в справі № 922/2060/20 Верховний Суд, при розгляді спору в подібних правовідносинах, де серед іншого встановлювались обставини щодо площі земельної ділянки, яку використовував власник розташованого на ній нерухомого майна, дійшов висновку, що із дня набуття права власності на об'єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем сформованої земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, а тому саме із цієї дати у власника об'єкта нерухомого майна виникає обов'язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташовано.
Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 Земельного кодексу України).
Згідно зі статтею 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Як було встановлено вище, відповідно до інформаційної довідки №434281005 від 07.07.2025 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Товариство з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Ліга» є власником нежитлових будівель: адміністративний будинок, А загальною площею 194,0 кв.м; павільон ГП-416, Б загальною площею 133,6 кв.м; споруда склада одноповерхова, Д загальною площею 1263,4 кв.м; автозаправочна станція, Е загальною площею 9,3 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1185630980000, дата реєстрації права власності: 27.04.2018, номер відомостей про речове право: 25938916).
Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 27.01.2022 №НВ-1800153912022, державна реєстрація земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:90:171:0079 площею 1,7850 га за адресою: вул. Вакуленчука, 4 у Дарницькому районі міста Києва, цільове призначення: 11.02 Для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, проведена 27.01.2022 Відділом у Бердичівському районі Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області на підставі технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель від 02.04.2020.
За таких обставин відсутність документів, що посвідчують право користування земельною ділянкою у відповідача з моменту набуття права власності на об'єкт нерухомого майна не може бути визнане як її самовільне використання, однак не дає права на її безоплатне використання.
Предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв'язку із безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цього Кодексу застосовуються незалежно від того, чи було безпідставне набуття або збереження майна результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком певної події.
Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
За змістом статті 1212 Глави 83 Цивільного кодексу України "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави" для кондикційних зобов'язань характерним є приріст майна у набувача без достатніх правових підстав.
Зокрема частина друга вказаної норми регламентує, що при цьому вина набувача майна, потерпілого чи інших осіб не має значення, а визначальним є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Таким чином, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
Частиною першою статті 93 Земельного кодексу України встановлено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату (частина перша статті 96 Земельного кодексу України).
Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (стаття 92 цього кодексу).
Право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 Земельного кодексу України). До моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.
Фактичний користувач земельних ділянок, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ділянками, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельних ділянок на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України (аналогічні висновки неодноразово наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17).
Для кондикційних зобов'язань доведення вини особи не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої (статті 1212-1214 Цивільного кодексу України).
Тобто, при розгляді даної категорії справ не мають жодного значення причини, з яких відповідач не оформив право користування земельною ділянкою, у тому числі якщо це сталося в результаті поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Аналогічну правову позицію наведено у постановах Верховного Суду від 10.02.2020 у справі № 922/981/18 та у постанові від 02.06.2020 у справі № 922/2417/19, від 21.03.2023 по справі №922/2095/21.
Отже фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України. Вказаний правовий висновок викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц та від 20.09.2018 у справі № 925/230/17.
Щодо розміру коштів, які підлягають стягненню з відповідача, з урахуванням розрахунку Київської міської ради, суд зазначає таке.
Згідно з вимогами статті 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій-сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.
Судом було встановлено обставини формування 27.01.2022 земельної ділянки з кадастровим номером з кадастровим номером 8000000000:90:171:0079, як об'єкту земельних правовідносин.
Згідно з пунктом 284.1 статті 284 Податкового кодексу України органи місцевого самоврядування встановлюють ставки плати за землю, що сплачується на відповідній території.
Основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності є нормативна грошова оцінка земель, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки - підставою для перегляду розміру орендної плати, який у будь-якому разі не може бути меншим, ніж установлено положеннями підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України.
Принцип платного використання землі також передбачено ст. 206 Земельного кодексу України, за змістом якої використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (п.п. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України.
Земельним податком є обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (п.п. 14.1.72, 14.1.136 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України).
Таким чином, законодавець розмежовує поняття «земельний податок» та «орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності» залежно від правових підстав передання прав землекористування такими ділянками.
Отже, оскільки відповідач у спірний період не був власником або постійним землекористувачем земельної ділянки, а тому не є суб'єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому, єдина можлива форма здійснення плати за землю для нього, як користувача вже сформованої земельної ділянки, є орендна плата, яка товариством не сплачувалась в повному обсязі.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.05.2018 року в справі № 629/4628/16-ц дійшла висновку, що обов'язковими для визначення орендної плати є відомості у витягах з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок, про що також наголошено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 року в справі № 320/5877/17 (пункт 71).
Висновок про те, що належним доказом розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки може бути витяг, довідка або технічна документація з нормативної грошової оцінки, Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 09.11.2021 року в справі № 905/1680/20.
Статтею 20 Закону України "Про оцінку земель" передбачено, що за результатами бонітування ґрунтів, економічної оцінки земель та нормативної грошової оцінки земельних ділянок складається технічна документація, а за результатами проведення експертної грошової оцінки земельних ділянок складається звіт.
Дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.
Технічна документація з нормативної грошової оцінки земельних ділянок у межах населених пунктів затверджується відповідною сільською, селищною і міською радою.
Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України "Про оцінку земель" витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається органами, що здійснюють ведення Державного земельного кадастру.
Згідно витягу із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок №НВ-9967402112025 нормативна грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:90:171:0079 на 2023 рік становить 22 867 512,19 грн.
Відповідно до витягу із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок №НВ-996740212025 від 17.06.2025 нормативна грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:90:171:0079 на 2025 рік становить 26 816 967,48 грн.
Суд зауважує, що згідно з пунктом 289.2 ст. 289 Податкового кодексу України центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, за індексом споживчих цін за попередній рік щороку розраховує величину коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель (Кі), на який індексується нормативна грошова оцінка земель і земельних ділянок, у тому числі право на які фізичні особи мають як власники земельних часток (паїв), на 1 січня поточного року, що визначається за формулою: Кi = І:100, де І - індекс споживчих цін за попередній рік. У разі якщо індекс споживчих цін перевищує 115 відсотків, такий індекс застосовується із значенням 115. Індекс споживчих цін встановлюється Державною службою статистики України, є загальнодоступним, розміщується на їх офіційному сайті, а тому не потребує доказування.
Відповідно до інформації з офіційного сайту Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, адже саме цей орган уповноважений реалізовувати державну політику у сфері земельних відносин (https:// land.gov.ua/derzhgeokadastr-povidomlyaye-pro-indeksacziyu-normatyvnoyi-groshovoyioczinky-zemel-za-2024-rik/) коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель у розрізі років становить: 2024 рік - 1,120, 2023 рік - 1,051 (зазначений коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель застосовується для всіх категорій земель і видів земельних угідь); 2022 рік - 1,0 (для сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги) та 1,15 (для земель і земельних ділянок (крім сільськогосподарських угідь). 2021 рік - 1,0 (для сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги) та 1,1 (для земель несільськогосподарського призначення); за 2020 рік - 1,0.
Таким чином, враховуючи наведене вище, суд погоджується із наведеним у позовній заяві розрахунком суми відкшодування.
Щодо посилань відповідача на те, що останнім вносилась плата за земельну ділянку за період з 27.01.2022 по 28.02.2022 та з 01.03.2023 по 31.12.2023, суд зазначає таке.
Як вбачається з матеріалів справи, у провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа №910/1436/24 за позовом Керівника Дарницької окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "ЛІГА" стягнення 739 959,47 грн.
Позовні вимоги прокурора обґрунтовані тим, що відповідачем у порушення вимог Земельного кодексу України та ст. 1212 ЦК України, як фактичним користувачем земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:90:171:0079, площею 1,7850 га по вул. Вакуленчука, 4 у Дарницькому районі міста Києва, без достатньої правової підстави за рахунок власника земельної ділянки (Київської міської ради) збережено кошти за період 27.01.2022 по 28.02.2022 та з 01.01.2023 по 31.12.2023) в розмірі 739 959,47 грн, які мали бути сплачені за користування вказаною земельною ділянкою.
За даними комп'ютерної програми «Діловодство спеціалізованого суду» ухвалою від 28.03.2024 провадження у справі закрито у зв'язку із тим, що заборгованість у розмірі 739 959,47 грн за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:90:171:0079, площею 1,7850 га по вул. Вакуленчука, 4 у Дарницькому районі міста Києва, на підставі платіжної інструкції № 199 від 11.03.2024 перерахована на рахунок позивача.
Наразі, суд зазначає, що саме платіжну інструкцію № 199 від 11.03.2024 на суму 739 959,47 грн відповідачем у даній справі і додано в якості доказів відсутності заборгованості.
Таким чином, суд вважає безпідставними посилання відповідача на здійснення оплати заборгованості, оскільки відповідне перерахування стосується періоду заборгованості, який не є спірним у межах справи №910/8720/25.
Одночасно, щодо посилань відповідача на наявність підстав для звільнення останнього від плати у відповідності до норм Податкового кодексу України, суд зауважує таке.
Пунктом 69 підрозділу 10 "Інші перехідні положення" розділу XX "Перехідні положення" Податкового кодексу України установлено, що тимчасово, на період до припинення або скасування воєнного стану на території України, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 2102-ІХ, справляння податків і зборів здійснюється з урахуванням особливостей, визначених у цьому пункті.
Згідно з підпунктом 69.14 п. 69 підрозділу 10 "Інші перехідні положення" розділу ХХ "Перехідні положення" Податкового кодексу України (в редакції Закону України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно" № 3050-IX від 11.04.2023, який набрав законної сили 06.05.2023) за період з 1 січня 2022 року до 31 грудня 2022 року не нараховується та не сплачується плата за землю (земельний податок та орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності) за земельні ділянки (земельні частки (паї), що розташовані на територіях активних бойових дій або на тимчасово окупованих російською федерацією територіях України, та перебувають у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди, фізичних осіб, та за період з 1 березня 2022 року до 31 грудня 2022 року - в частині земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди, юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.
При цьому, плата за землю, є загальнодержавним податком, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності (пп. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України).
Земельним податком є обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України у вказаній редакції).
Відповідно до ч. 1 ст. 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
З наведеного вбачається, що чинним законодавством розмежовується поняття "земельний податок" і "орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності".
У розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 287.7 статті 287 Податкового кодексу України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов'язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права. Якщо певна фізична чи юридична особа набула право власності на будівлю або його частину, що розташовані на орендованій земельній ділянці, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Отже, власники і землекористувачі земельних ділянок сплачують плату за землю (в т.ч. земельний податок) з дня виникнення права власності, права постійного користування земельною ділянкою.
Оскільки за відповідачем будь-яке право на спірну земельну ділянку не зареєстровано у встановленому законодавством порядку, у контролюючого органу в силу вимог пунктів 287.1 ст. 287 Податкового кодексу України відсутні обов'язки та, відповідно, повноваження на стягнення податкових зобов'язань зі сплати земельного податку.
З урахуванням наведених приписів Податкового кодексу України та встановлених судом фактичних обставин справи, суд дійшов висновку, що власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) і постійні землекористувачі є платниками земельного податку, а орендарі земель державної та комунальної власності - орендної плати за такі земельні ділянки, однак особа, яка є фактичним користувачем земельної ділянки, не маючи права власності або постійного користування на неї і використовуючи її без укладення договору оренди землі, не підпадає під правове регулювання наведених норм Податкового кодексу України.
Враховуючи викладене, положення п. 69.14. підрозділу 10 розділу ХХ Податкового кодексу України не підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Посилання відповідача на те, що строк внесення плати користування земельною ділянкою за червень 2025 року не настав, суд також вважає безпідставними, оскільки згідно змісту ч.3 ст.287 Податкового кодексу України податкове зобов'язання щодо плати за землю, визначене у податковій декларації на поточний рік, сплачується рівними частками власниками та землекористувачами земельних ділянок за місцезнаходженням земельної ділянки за податковий період, який дорівнює календарному місяцю, щомісяця протягом 30 календарних днів, що настають за останнім календарним днем податкового (звітного) місяця.
Тобто, у даному випадку, кошти із відшкодування плати за користування земельною ділянкою за червень 2025 є безпідставно збережими відповідачем станом на момент вирішення спору по суті. Доказів зворотного матеріали справи не містять.
За таких обставин, враховуючи вищевикладене у сукупності, суд дійшов висновку щодо задоволення позову Київської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Ліга» про стягнення 1 621 564,81 грн.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVIN OTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,
вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від
27 вересня 2001 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу, залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду щодо задоволення позовних вимог.
Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,
1. Позовні вимоги Київської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Ліга» про стягнення 1 621 564,81 грн - задовольнити повністю.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Ліга» (20273, Черкаська область, Уманський район, село Антонівка, вул.Вишнева, буд.6, ЄДРПОУ 21352559) на користь Київської міської ради (01044, м.Київ, вул.Хрещатик, буд.36, ЄДРПОУ 22883141) 1 621 564,81 грн та судовий збір в сумі 19 458,77 грн.
3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
4. В судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення до апеляційного господарського суду.
Повний текст складено та підписано 06.11.2025.
Суддя В.В. Князьков