Справа № 456/5233/24 Головуючий у 1 інстанції: ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/811/326/25 Доповідач: ОСОБА_2
28 жовтня 2025 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Львівського апеляційного суду у складі:
головуючого судді ОСОБА_2 ,
суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
секретаря ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_6 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Комарів Стрийського району Львівської області, який зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , на вирок Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 04 березня 2025 року про обвинувачення останнього у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України,
за участю прокурора ОСОБА_8 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 ,
захисника ОСОБА_6 ,
вищенаведеним вироком ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, і призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 (три) роки.
Строк відбування покарання обвинуваченому ОСОБА_7 рахувати з моменту звернення вироку до виконання.
Вирішено питання з речовими доказами.
Згідно з вироком, відповідно до ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Згідно ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Разом з цим, Указом Президента від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 днів, який надалі Указами Президента продовжено востаннє, з 05 години 30 хвилин 14 лютого 2024 року строком на 90 діб,.
Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 №65/2022 передбачено, що у зв'язку із військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних сил України та інших військових формувань, на території України оголошено загальну мобілізацію, яка проводиться протягом 90 діб, та яку востаннє продовжено Указом Президента України «Про продовження строку проведення загальної мобілізації» від 05.02.2024 №50/2024, з 14 лютого 2024 року на 90 діб.
Згідно зі ст.ст. 1, 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - це період виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Окрім цього, громадяни України зобов'язані з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період, а також під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки).
16.04.2024 ОСОБА_7 прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), де пройшов медичний огляд військово-лікарською комісією ІНФОРМАЦІЯ_4 за результатами проведення якого його визнано придатним до військової служби у військовий час, про що комісією складено довідку №1621 від 16.04.2024.
Того ж дня, 16.04.2024, працівники центру комплектування намагались вручити ОСОБА_7 повістку про виклик на 9:00 год. 17.04.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_4 , що по АДРЕСА_2 , з метою відправлення у розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 на навчання, проте ОСОБА_7 від підписання та отримання даної повістки категорично відмовився. При цьому, 16.04.2024 останнього попереджено про кримінальну відповідальність за ухилення від призову за мобілізацією, та ознайомлено із положеннями ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», що надає право на відстрочку, права на яку ОСОБА_7 не має.
В подальшому, ОСОБА_7 будучи військовозобов'язаним та придатним за станом здоров'я для проходження військової служби, не маючи правових підстав на відстрочку від призову відповідно до ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», з метою ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, без поважних причин, умисно, від підписання та отримання повістки відмовився, хоча був ознайомлений із змістом такої, а відтак не прибув 17.04.2024 о 09.00 год до ІНФОРМАЦІЯ_4 , про що працівниками центру комплектування складено відповідний акт, тим самим ухилився від призову на військову службу під час мобілізації.
Не погоджуючись із цим вироком, адвокат ОСОБА_6 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 звернувся з апеляційною скаргою, у якій просить вирок Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 04 березня 2025 року скасувати та ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_7 визнати невинуватим у пред'явленому йому обвинуваченні, передбаченому ст. 336 КК України, та виправдати у зв'язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення.
В обґрунтування апеляційних вимог адвокат покликається на те, що оскаржений вирок підлягає скасуванню внаслідок невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. Вказує, що у своїй усталеній практиці Верховний Суд визнав право на «сумлінну відмову» від військової служби та підтвердив неможливість притягнення в умовах воєнного часу до кримінальної відповідальності за ст. 336 КК України осіб, які мають належно підтверджені несумісні із виконанням військового обов'язку релігійні переконання. Відтак для вирішення питання про наявність в обвинуваченого права на сумлінну відмову від військової служби з'ясуванню підлягають такі обставини: належність ОСОБА_7 до релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні, наявність у релігійного об'єднання Свідків Єгови віровчень, несумісних з виконанням військового обов'язку.
Як вказано в оскарженому вироку, ОСОБА_7 з 16 травня 2004 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні, а 30 січня 2009 року ОСОБА_7 призначений на посаду священнослужителя - старійшиною збору. Згідно з листом-повідомленням від 18 квітня 2024 року ОСОБА_7 не з'явився за повісткою до військкомату (ТЦК та СП), оскільки є свідком Єгори і просив усно та письмово про заміну військової служби на невійськову, тому не може поїхати до військової частини. Належність ОСОБА_7 до спільноти Свідків Єгови та його призначення старійшиною збору підтверджене довідкою від 28 листопада 2023 року №9029 та показаннями іншого священнослужителя релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні - ОСОБА_9 .
Захисник зазначає, що віровчення Свідків Єгови включає в себе неприйняття військової служби у будь-якому виді, це встановлено на законодавчому рівні та підтверджено Європейським судом з прав людини, зокрема у справах «Баятян проти Вірменії», «Релігійна громада Свідків Єгови у Москві та інші проти російської федерації», «Адян та інші проти Вірменії».
У вказаних рішеннях Європейського суду з прав людини оцінювалось відношення до військової служби Свідків Єгови вцілому, як релігійної групи. При цьому було неодноразово з'ясовано, що, на відміну від інших релігійних груп (наприклад, християнської спільноти «Церкви адвентистів Сьомого дня» по відношенню до яких Верховним Судом було прийнято постанову від 13 червня 2024 року у справі «601/2491/22) для Свідків Єгови є неприйнятною будь-яка військова служба, як пов'язана з носінням зброї, так і не пов'язана з її носінням.
Звертає увагу, що ОСОБА_7 не просто є охрещеним Свідком Єгови більше 20 років, а й вже понад 15 років є священнослужителем цієї конфесії, та в обов'язки якого входить не просто поділяти віровчення Свідків Єгови, а й навчати цим вченням інших, відтак немає жодних сумнівів у тому, що ОСОБА_7 має глибокі, щирі та послідовні релігійні переконання, які перебувають у непереборному конфлікті із виконанням військового обов'язку.
Вважає, що ОСОБА_7 доведено несумісність виконання військового обов'язку з його релігійними переконаннями, що підтверджено належними й достатніми доказами його участі у релігійній організації, що сповідує віровчення відповідного змісту, а висновок суду про протилежне не ґрунтується на фактичних матеріалах кримінального провадження.
При цьому під час судового розгляду було досліджено докази, як документальні, так і показання свідків, які підтверджують, що неявка обвинуваченого для відправки у військову частину була проявом його несумісних із військовою службою релігійних переконань, а не умисними діями, направленими на ухилення від мобілізації.
Апелянт наголошує, що ОСОБА_7 самостійно, без виклику та вручення повістки про виклик, 16 квітня 2024 року з'явився до ІНФОРМАЦІЯ_2 , що саме по собі спростовує висновки про наявність в обвинуваченого умислу на ухилення від призову за мобілізацією.
Зауважує, що за відсутності законодавчо визначеного порядку направлення на альтернативну (невійськову) службу під час мобілізації, вимагати від обвинуваченого те, що прямо не передбачене законодавством, суперечить ч. 1 ст. 19 Конституції України.
Крім цього, звертає увагу, що у вироку не відображено показання обвинуваченого, надані суду, про те, що виконання військового обов'язку знаходиться у непереборному конфлікті із його сумлінням.
На переконання сторони захисту, зі статей 35, 65 Конституції України слідує, що обов'язок щодо захисту Вітчизни не є абсолютним, адже іншою нормою встановлюється виключення із зазначеного обов'язку, а саме гарантовано віруючим особам заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою (ч. 4 ст. 35 Конституції України).
Відповідно, особу, яка має несумісні із військовою службою релігійні переконання, не може бути притягнуто до кримінальної відповідальності за невиконання передбаченого ст. 65 Конституції України військового обов'язку у зв'язку із наявністю обов'язку Держави замінити виконання такого обов'язку альтернативною (невійськовою) службою.
Той факт, що Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» унормовано порядок заміни альтернативною (невійськовою) службою лише строкової військової служби, не свідчить про відсутність права на заміну виконання військового обов'язку під час мобілізації.
Більше того, як указує захисник, конституційне право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою, під час військового стану не скасовано та не обмежено. Конституційні права не скасовуються автоматично внаслідок запровадження військового стану.
Указом Президента України №64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні» передбачено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України.
Із визначеного вичерпного переліку вбачається, що Указом Президента України №64/2022 від 24 лютого 2022 року конституційні права, передбачені ст. 35 Конституції України, на період дії воєнного стану не обмежено. А отже, гарантоване ч. 4 ст. 35 Конституції України право обвинуваченого на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою під час дії воєнного стану зберігається і не скасовано.
Крім цього, в абзаці 16 (у новій редакції - абзац 23) ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані: інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках. Вказана норма є бланкетною та відсилає до ч. 4 ст. 35 Конституції України. Це положення є державною гарантією забезпечення конституційних прав, зокрема, віруючих осіб.
Відтак, обвинувачений ОСОБА_7 , будучи свідком Єгови, тобто особою, релігійним переконанням якого суперечить виконання військового обов'язку, належить до «інших військовозобов'язаних або окремої категорії осіб», які на підставі абз. 16 (23) ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та ч. 4 ст. 35 Конституції України не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.
Також апелянт зазначає, що зазначивши у вироку «право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним, а може бути обмежене…», суд ухилився від оцінки того, чи було воно обмежене. Так, обмеження прав, передбачених Конвенцією, знаходиться в компетенції не суду, прокурора або ТЦК, а в компетенції спеціального суб'єкта - Уряду України, з дотриманням процедури, передбаченої ст. 15 Конвенції, а саме: повідомлення Генерального секретаря Ради Європи.
Зазначає, що у своїх рішеннях «Баятян проти Вірменії», «Ерчєп проти Туреччини», ЄСПЛ вважав, що притягнення заявників до кримінальної відповідальності є втручанням, яке не було необхідним в демократичному суспільстві; оспорюване втручання випливає не тільки з повторних вироків щодо заявника, а також через відсутність альтернативної служби.
За цих обставин, сторона захисту вважає, що зазначений вирок підлягає скасуванню, а обвинуваченого має бути визнано невинуватим у пред'явленому йому обвинуваченні, передбаченому ст. 336 КК України.
24 жовтня 2025 року на адресу суду надійшло клопотання адвоката ОСОБА_6 про звільнення від кримінальної відповідальності ОСОБА_7 за ст. 336 КК України, на підставі ст. 48 КК України, у зв'язку зі зміною обстановки та закриття кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12024141130000633 від 22 червня 2024 року про обвинувачення ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України.
Подане клопотання сторона захисту мотивує тим, що згідно з військово-обліковим документом обвинуваченого ОСОБА_7 , останній станом на сьогодні має відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації до 10 липня 2026 року, тип відстрочки - бронювання. Вказує, що ОСОБА_7 отримав відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації до 10 липня 2026 року у зв'язку з виконанням робіт, необхідних для держави в особливий період, обвинувачений відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, отже, як особа не є суспільно небезпечним в контексті можливості вчинення діянь, які можуть бути кваліфіковані за ст. 336 КК України. Тобто, в контексті ст. 48 КК України, вчинені ним діяння не становлять суспільної небезпеки внаслідок зміни обстановки.
У судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_7 та його захисник ОСОБА_6 подані клопотання та апеляційну скаргу підтримали.
Обвинувачений не заперечив проти розгляду справи у відсутності його захисника ОСОБА_10 , який 23 жовтня 2025 року скерував до суду клопотання, у якому повідомив про об'єктивну неможливість взяти участь у судовому засіданні через зайнятість у розгляді іншої кримінальної справи.
Прокурор ОСОБА_8 заперечив проти задоволення клопотання сторони захисту та просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги.
За цих обставин, враховуючи вимоги ч. 4 ст. 405 КПК України, а також позицію обвинуваченого ОСОБА_7 та те, що захист його інтересів одночасно здійснює адвокат ОСОБА_6 , колегія судді апеляційного суду вважає за можливе провести розгляд справи у відсутності захисника ОСОБА_10 .
Заслухавши доповідача, позицію сторін кримінального провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження, доводи клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків.
Відповідно ст. 48 КК України особу, яка вперше вчинила кримінальний проступок або нетяжкий злочин, крім корупційних кримінальних правопорушень, кримінальних правопорушень, пов'язаних з корупцією, порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час кримінального провадження внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною.
Пунктом 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України №12 від 23 грудня 2005 року «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» роз'яснено, що у ст. 48 КК України передбачено дві самостійні підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності - втрата суспільної небезпечності внаслідок зміни обстановки на час розслідування чи розгляду справи в суді або діянням, або особою, яка його вчинила.
Для застосування ст. 48 КК необхідно встановити, що після вчинення певного злочину обстановка змінилася таким чином, що вчинене діяння вже не є суспільно небезпечним. Особу можна визнати такою, що перестала бути суспільно небезпечною, у разі, коли вона сама або обстановка навколо неї зазнала таких змін, що унеможливлюють вчинення нею нового злочину. Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 48 КК - право, а не обов'язок суду, який вирішує це питання.
Як на підставу звільнення ОСОБА_7 від кримінальної відповідальності захисник ОСОБА_6 посилається на те, що ОСОБА_7 станом на сьогодні має відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації до 10 липня 2026 року, тип відстрочки - бронювання. На підтвердження цього факту сторона захисту надала довідку голови Фермерського господарства «Довгі Луки» ОСОБА_11 , згідно з якою ОСОБА_7 з 10 вересня 2025 року працює за сумісництвом у Фермерському господарстві «Довгі Луки» на посаді слюсаря-сантехніка. Згідно з даними мобільного застосунку «Резерв+», ОСОБА_7 надано відстрочку до 10 липня 2026 року, тип відстрочки - бронювання. Враховуючи, що згідно з п. 1 ч. 1 ст. 23, ст. 24 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, заброньовані на період мобілізації, захисник вважає, що через отримання ОСОБА_7 відстрочки у зв'язку з виконанням робіт, необхідних для держави, в особливий період, він не підлягає призову на військову службу, а отже не є суспільно небезпечним в контексті можливості вчинення діянь, які можуть бути кваліфіковані за ст. 336 КК України.
Втім, колегія суддів вважає наведені стороною захисту доводи безпідставними.
Так, у своїй постанові від 26 березня 2019 року у справі №569/20/14-к Верховний Суд виснував, що особу може бути визнано такою, що перестала бути суспільно небезпечною, у разі, коли вона сама або обстановка навколо неї зазнали таких змін, що унеможливлюють вчинення цією особою нового злочину. Такі зміни умов життєдіяльності особи повинні носити позитивний характер, дієво впливати на її поведінку і з великою долею ймовірності свідчити про те, що ця особа не вчинятиме у майбутньому кримінально караних діянь. Такими змінами можуть визнаватись, наприклад: призов особи на військову службу, зміна постійного місця проживання і розірвання зв'язків із кримінальним оточенням, тяжка хвороба або нещасний випадок, унаслідок якого особа стала інвалідом, тощо.
У результаті таких змін у житті істотно змінюється морально-юридична оцінка особи, у зв'язку з чим втрачається доцільність застосування до неї заходів кримінально-правового впливу.
Збереження суспільної небезпечності вчиненого злочину на момент розгляду справи у суді не перешкоджає застосуванню ст. 48 КК у разі, коли у зв'язку зі зміною обстановки особа, яка вчинила злочин, перестала бути суспільно небезпечною.
Згідно з матеріалами справи, ОСОБА_7 лише 15 вересня 2025 року отримав відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 1 ч. 1 ст. 23 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Водночас, інкримінований йому злочин ОСОБА_7 вчинив 17 квітня 2024 року. Тобто відстрочку він отримав лише через півтора року від моменту вчинення кримінального правопорушення.
На переконання апеляційного суду, факт набуття обвинуваченим відстрочки автоматично не припиняє його суспільної небезпеки за інкримінованим правопорушенням, оскільки в цьому випадку слід брати до уваги не лише саму наявність відстрочки, а й підстави її отримання, а ОСОБА_7 набув права на відстрочку як слюсар-сантехнік Фермерського господарства «Довгі Луки», тобто, по суті, у приватній сфері, пов'язаній виключно з сільським господарством.
Указану підставу не можна визнати такою, що характеризує втрату суспільної небезпеки обвинуваченим, оскільки обстановка навколо нього, що зазнала змін, не має постійного характеру, адже в будь-який момент з власної ініціативи чи з інших визначених законом випадків, обвинувачений може бути звільнений з роботи, що матиме безумовним наслідком втрату ним цієї відстрочки.
Таким чином, сам факт працевлаштування обвинуваченого та його бронювання, у тому числі, за фермерським господарством, не свідчить про втрату вказаною особою суспільної небезпеки.
Колегія суддів вважає, що отримання ОСОБА_7 15 вересня 2025 року у встановленому законом порядку відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації строком, не співвідносяться з вимогами ст. 48 КК України.
Стороною захисту у клопотанні про звільнення від кримінальної відповідальності не наведено переконливих підстав, які б вказували на те, що ОСОБА_7 та обстановка навколо нього зазнала таких змін, що робить маловірогідним вчинення ним нового тотожного або однорідного злочину.
Крім цього, з 24 лютого 2022 року в Україні введений воєнний стан, триває повномасштабна агресія російської федерації проти України, суспільна небезпечність діяння, передбаченого ст. 336 КК України, не змінилася. В умовах ведення військових дій, продовження мобілізаційних заходів кримінальне правопорушення за ст. 336 КК України не втратило суспільну небезпечність.
Також апеляційний суд бере до уваги, що обвинувачений є особою працездатного віку, не має будь-яких захворювань, працевлаштувався на посаду слюсаря-сантехніка лише нещодавно, не займається волонтерською діяльністю чи допомогою внутрішньо переміщеним особам, матеріали справи не місять жодних відомостей про те, що ОСОБА_7 за весь час судового розгляду та апеляційного перегляду вчиняв будь-які дії задля допомоги Збройним Силам України, які б були відмінними від військової служби.
Зазначені обставини у розглядуваному випадку жодним чином не зменшують суспільної небезпеки вчиненого правопорушення.
За наведеного, колегія суддів вважає за необхідне відмовити у задоволенні клопотання захисника ОСОБА_6 про звільнення ОСОБА_7 , обвинуваченого за ст. 336 КК України, від кримінальної відповідальності на підставі ст. 48 КК України.
Частиною 1 ст. 404 КПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Згідно зі ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і мотивованим. Законним є рішення, постановлене компетентним судом згідно норм матеріального права із дотриманням вимог кримінального провадження, передбаченого цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оцінені судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
За приписами ст. 94 КПК України, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено, що судом першої інстанції під час розгляду цього кримінального провадження дотримано наведені вище вимоги кримінального процесуального закону, спрямовані на встановлення об'єктивної істини у справі, а його висновки про доведеність вини ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, за який його засуджено, відповідають фактичним обставинам справи і підтверджуються наявними в матеріалах справи та викладеними у вироку доказами, які судом всебічно і повно досліджені та правильно і об'єктивно оцінені в їх сукупності та взаємозв'язку.
Так, свої висновки про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, місцевий суд обґрунтував, покликаючись, зокрема, на: показання свідків ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_9 , а також письмовими доказами: заявою-повідомленням про вчинення кримінального правопорушення від 30.04.2024, згідно з якою ОСОБА_7 без поважних причин, умисно відмовився від отримання та підписання повістки на дату зазначену в повістці не з'явився, чим ухилився від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період; актом про відмову від отримання та підписання повістки на відправку, відповідно до якого 16.04.2024 ОСОБА_7 відмовився від отримання та підписання повістки про відправку у військову частину на навчання на 17.04.2024 на 9.00 год., зі змістом ст. 336 КК України ознайомлений; актом про неявку за повісткою на відправку, з якої вбачається, що військовозобов'язаному ОСОБА_7 , була виписана повістка про відправку у військову частину на навчання на 17.04.2024 на 9.00 год., однак ОСОБА_7 в назначений день та час до ІНФОРМАЦІЯ_4 за адресою АДРЕСА_2 не з'явився, про причини неявки не повідомив; копією довідки ВЛК від 16.04.2024 №1621, згідно з якою ОСОБА_7 визнано придатним до військової служби; копією картки обстеження та медичного огляду військовозобов'язаного від 16.04.2024, відповідно до якої ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , визнано придатним до військової служби; копією облікової картки до військового квитка № НОМЕР_2 , з якого вбачається, що ОСОБА_7 , згідно ВОС «електрозварник зварювальних робіт», придатний до військової служби, раніше не служив.
Дослідивши відповідно до ст. 94 КПК України вищевказані докази і визнавши їх належними та допустимими, оцінивши їх у сукупності з іншими фактичними даними, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення та правильно кваліфікував його дії за ст. 336 КК України, як ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.
Сторона захисту не заперечує факт неприбуття ОСОБА_7 до ІНФОРМАЦІЯ_4 , однак стверджує, що така неявка була пов'язана із його належністю до релігійного об'єднання Свідків Єгови, віровчення яких не дозволяє йому виконувати будь-яку військову службу.
Свою позицію захист обґрунтовує посиланням на довідку від 28 листопада 2023 року №9029, згідно з якою ОСОБА_7 з 16 травня 2004 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні, а з 30 січня 2009 року ОСОБА_16 призначений на посаду священнослужителя - старійшиною збору, лист-повідомлення від 18 квітня 2024 року, згідно з яким ОСОБА_16 повідомляє, що не з'явився за повісткою до військкомату (ТЦК та СП), оскільки є свідком Єгови і просив усно та письмово про заміну військової служби на невійськову, тому не може поїхати до військової частини, а також на показання свідка ОСОБА_9 , який є другом і співвіруючим обвинуваченого.
Положення ч. 4 ст. 35 Конституції України передбачають, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Відповідно до ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу, а захист України, її незалежності та територіальної цілісності України, відповідно до ст. 65 Конституції України є обов'язком громадян України.
Як неодноразово зазначав у своїх постановах Верховний Суд, строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період це два самостійні види військової служби і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби, тобто заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на альтернативну (невійськову) службу, цим Законом не встановлена.
Тобто Україна запровадила альтернативи військовій службі у мирний час і громадяни України можуть безперешкодно ними скористатися. Проте у воєнний час, під час мобілізації і оборонної війни обов'язок захисту України, яка зазнала агресивного нападу з боку російської федерації, покладається на всіх громадян України незалежно від їхнього віросповідання.
Україна як держава веде облік осіб, які є військовозобов'язаними, і здійснює стратегічне планування оборонних операцій з урахуванням інформації про кількість осіб, які перебувають на такому обліку та можуть у разі загрози державності під час війни бути залучені до оборони держави.
Колегія суддів вважає, що призов за мобілізацією може зумовлювати виконання військового обов'язку не лише в бойовій обстановці, але може бути пов'язаний з іншими видами несення цієї служби (як от будівництво укріплень, вивезення поранених, ремонт техніки тощо).
У цьому провадженні обвинуваченого, який повідомив про свої релігійні переконання, планували задіяти на службу не пов'язану з носінням зброї, а в роботі з документами, про що ОСОБА_7 особисто повідомив в суді першої інстанції. Тобто держава навіть в умовах воєнного стану та мобілізації врахувала повідомлену засудженим інформацію про його віру. Підстав вважати, що обвинувачений після мобілізації мав би працювати не з документами не було, оскільки засуджений не з'явився для проходження будь-якої військової служби, зокрема тієї, яка не пов'язана із використанням та носінням зброї.
Більше того, згідно з копією військово-облікових документів обвинуваченому ОСОБА_7 присвоєно ВОС №971 «електрозварник зварювальних робіт».
Апеляційний суд не погоджується із позицією сторони захисту про те, що має місце порушення ст. 35 Конституції України та ст. 9 Європейської конвенції з прав людини. Підстав стверджувати про те, що Україна порушила свої позитивні зобов'язання перед громадянином, який взагалі не з'явився для проходження військової служби, зокрема для роботи у війську з документами, немає, оскільки вони відсутні через дії саме цього громадянина (нез'явлення за повісткою). Держава навпаки зі свого боку врахувала інформацію ОСОБА_7 про його віросповідання і визначила проходження для нього військової служби за спеціальністю, не пов'язаною із використанням і носінням зброї.
Повідомлену стороною захисту інформацію про те, що обвинувачений як свідок ОСОБА_17 за своїм віросповіданням взагалі не може виконувати функції водія, повара, зв'язківця, діловода тощо, оскільки змушений буде носити військову форму та отримуватиме заробітну плату від Міністерства оборони слід оцінювати як категоричну відмову від виконання обов'язку по захисту України загалом.
Зокрема, у своїй постанові від 15 квітня 2025 року у справі №573/406/24 Верховний Суд не вважав, що необхідністю одягати військову форму і виконання військової служби не пов'язаної із використанням і носінням зброї є таким, що призводить до «загибелі особи в цивільному розумінні», як про це стверджував захист у судовому засіданні. Під час ведення війни, коли йдеться про реальну можливість фізичної загибелі сотень цивільних людей і про реальне захоплення держави, навряд чи залучення будь-якого військовозобов'язаного, в тому числі й особи, яка є Свідком Єгови та сповідує цю релігію, становить такі душевні страждання для людини, які можна порівняти з її смертю в цивільному плані.
У час, коли Україна здійснює самооборону, коли існування самої держави є під загрозою, кожен громадянин України повинен усвідомлювати необхідність пошуку балансу між потребами держави і інтересами самого громадянина. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність врахування «особливої суспільної потреби» і «пропорційно переслідуваної законної мети» у випадках, пов'язаних із необхідністю виконання певного обов'язку і свободою віросповідання.
Суд зазначив, що існування особливої суспільної потреби є очевидним, оскільки Україна веде оборонну війну, а не агресивну, Україна зазнала нападу з боку держави, яка є значно більшою за площею і кількістю населення, лінія активних бойових дій і лінія кордону, з боку якого може відбутися потенційний напад противника, вимірюється тисячами кілометрів.
З іншого боку держава в особі її органів приймає і фіксує інформацію про віросповідання громадян, які перебувають на військовому обліку, і як свідчать навіть обставини цієї справи, враховує факт належності до певної релігії, визначаючи вид діяльності, військову спеціальність, до якої планують залучити мобілізованого.
Колегія суддів наголошує, що ситуація мобілізації для боротьби проти зовнішнього агресора є такою особливою загрозою, яка дає підстави для держави очікувати від військовозобов'язаних громадян України прийняття певних обмежень. Натомість за обставинами цієї справи засуджений з посиланням на своє віросповідання відмовляється виконувати свій обов'язок по захисту України під час воєнного стану навіть виконуючи діяльність, яка жодним чином не пов'язана із використанням і носінням зброї, наголошує на тому, що не може одягати військову форму, отримувати оплату праці як військовий.
Держава зі свого боку виконала свої позитивні зобов'язання і пропорційність між виконанням обов'язку по захисту України та віросповіданням конкретного громадянина були враховані.
Верховний Суд у вказаній постанові не вдавався до аналізу рішень ЄСПЛ в контексті відмови від військової служби через релігійні переконання, оскільки жодне з рішень цього Суду не стосувалося оцінки дій держави і громадянина в контексті такої масштабної війни, яка ведеться проти України з урахуванням ресурсів обох держав, характеру нападів, кількості обстрілів, кількості порушень норм міжнародного гуманітарного права та кількості вчинюваних державою-агресором воєнних злочинів, в тому числі проти жінок та дітей.
Суд звернув увагу і на той факт, що наступ на Україну носить широкомасштабний характер, адже у лютому 2022 року військове вторгнення було здійснено не лише з території Російської Федерації, а й з території Республіки Білорусь, а сам військовий супротив з боку України охопив понад 8 з 24 областей держави, які межують з названими державами. Протяжність військового нападу з півночі, сходу та півдня, а також з морського кордону Чорного моря сягнула більшої частини кордону всієї України, включаючи тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим.
Тому в Україні було оголошено загальну військову мобілізацію всіх військовозобов'язаних осіб, тобто йдеться не про військову службу за призовом, яка має місце в мирний час (як у справах ЄСПЛ), а про військову службу за мобілізацією для відсічі ворожої збройної агресії.
Саме військова служба за мобілізацією на цей момент є першочерговим заходом з метою забезпечення національних інтересів держави, оскільки є нагальною потребою в умовах неспровокованого військового нападу з боку РФ. Тобто мобілізація з боку держави України є єдино необхідним та невідкладним заходом для запобігання агресії іншої держави, а сама ж держава по суті вже тривалий період часу перебуває у стані «оборонної війни».
На переконання Суду, перебування держави у правовому режимі воєнного стану є вагомою причиною, щоб вести мову про необхідність виконання військового обов'язку усіма громадянами України, в тому числі й Свідками Єгови. Військовий напад на державу та, відповідно, самооборона проти такої агресії є тим винятковим випадком, який дозволяє державі впроваджувати певні пропорційні обмеження для можливості відмови від військової служби з релігійних мотивів, за яким не можна вести мову про порушення ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже і сама Україна є підписантом вказаної Конвенції, а відтак, якщо її існування поставлено під загрозу внаслідок військового нападу, то очевидним є те, що держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов'язаних).
Аргументи про те, що релігійні переконання не дозволяють одягати військову форму та здійснювати діяльність, яка не пов'язана із використанням та носінням зброї, суд не може оцінити як такі, які настільки обмежують можливість сповідувати певну віру, що виключають можливість виконання військовозобов'язаним громадянином України свого обов'язку по мобілізації під час воєнного стану.
Стосовно доводів сторони захисту про право на «сумлінну відмову» від військової служби та неможливість притягнення в умовах воєнного часу до кримінальної відповідальності за ст. 336 КК України осіб, які мають належно підтверджені несумісні із виконанням військового обов'язку релігійні переконання, то такі не ґрунтуються на вимогах закону.
Так, відповідно до положень ст. 1 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» (далі - Закон), альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби та має на меті виконання обов'язку перед суспільством.
В умовах воєнного або надзвичайного стану, як передбачено ч. 2 цієї статті, можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень. Право на альтернативну службу згідно зі ст. 2 Закону мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
За змістом ч. 1 ст. 1 Закону альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби на яку призивають громадян зазначених у ст. 15 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» (далі - Закон №2232-XII), віком 18-25 років. Можливості заміни в означений спосіб військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Закон не передбачає.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права гарантує кожній людині право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Відступ від положень Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою.
Стаття 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч. 2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Таким чином, усупереч доводів апеляційної скарги, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.
Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов'язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов'язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (Баятян проти Вірменії (Bayatyan v. Armenia), Папавасілакіс проти Греції (Papavasilakisv. Greece), Канатли проти Туреччини (Kanatliv. Turkiye).
Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст. 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (Enver Aydemir v. Turkiye), Дягілєв проти Росії).
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу. Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.
Право на свободу совісті та віросповідання гарантовано як одне з конституційних прав людини, та закріплено у ст. 35 Конституції України. Одним з аспектів зазначеного права є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, у разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
В умовах збройної агресії Російської Федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров'я, безпека громадян та саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії та високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання свого конституційного обов'язку з захисту Вітчизни.
За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини закріпленого в ст. 9 Конвенції та ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об'єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.
Відповідно до статей 17, 65 Конституції України захист держави і забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов'язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності, захист вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Такі положення основного закону дублюються в ст. 1 Закону №2232-XII - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов'язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом).
Відповідно до ст. 2 Закону №2232-XII військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Згідно зі ст. 17 Закону України «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров'я і віком, а жіночої статі -також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов'язок згідно із законодавством.
Таким чином, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов'язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.
На це звертав увагу Верховний Суд у своїй постанові від 13 червня 2024 року у справі №601/2491/22.
Колегія суддів бере до уваги, що 16 квітня 2024 року ОСОБА_7 пройшов медичний огляд та був визнаний придатним до військової служби під час мобілізації. Надалі обвинуваченому була виписана повістка на відправку 17 квітня 2024 року, однак останній відмовився її отримувати.
Отже, як уже зазначалося вище, за обставин цієї справи, наявності у ОСОБА_7 фактичних і юридичних підстав для сумлінної відмови від військової служби доведено не було, правова оцінка його дій як ухилення від призову за мобілізацією не суперечить вимогам ч. 4 ст. 35 Конституції України і ст. 9 Конвенції.
Притягнення до кримінальної відповідальності за такі дії не є примусом, що принижує свободу людини мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір, у розумінні ч. 2 ст. 18 Пакту, тому перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи апеляційної скарги, обставин і фактів, які могли б вплинути на законність, вмотивованість та обґрунтованість ухваленого судом першої інстанції рішення щодо доведення винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, і які б не були досліджені чи належним чином не оцінені цим судом, під час апеляційного розгляду колегією суддів не встановлено.
На підставі викладеного, оскаржене судове рішення є законним, обґрунтованим і належним чином умотивованим, тому вирок суду першої інстанції стосовно ОСОБА_7 підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга без задоволення.
Керуючись ст.ст. 404, 407, 419 КПК України, колегія суддів
у задоволенні клопотання адвоката ОСОБА_6 про звільнення від кримінальної відповідальності обвинуваченого ОСОБА_7 на підставі ст. 48 КК України у зв'язку зі зміною обстановки - відмовити.
Вирок Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 04 березня 2025 року щодо ОСОБА_7 залишити без змін, апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_6 в його інтересах - без задоволення.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4