Справа № 758/5988/22 Головуючий у І інстанції Ковбасюк О.О.
Провадження №22-ц/824/7589/2025 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О.
Іменем України
15 жовтня 2025 року Київський апеляційний суд в складіколегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Таргоній Д.О.,
суддів: Голуб С.А., Слюсар Т.А.,
за участі секретаря Доброванової О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду м. Києвавід 12 листопада 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя,
У липні 2022 року з даною позовною заявою до суду першої інстанції в інтересах позивача ОСОБА_2 звернулась адвокат Коноваленко Є.О.
В обґрунтування позову зазначала, що з 26.08.2009 по 30.07.2019 cторони перебували у зареєстрованому шлюбі.
Від шлюбу у них народилося двоє синів: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Під час шлюбу, у 2011 році, подружжям було інвестовано кошти в будівництво квартири за адресою АДРЕСА_1 , свідоцтво про право власності на яку ними було отримано 25.12.2012 року.
Крім того, 21.09.2017 подружжям було придбано автомобіль «Mazda CX-5», д.н.з. НОМЕР_1 , 2017 року випуску, VIN-код: НОМЕР_2 .
Також, за час шлюбу ними були накопичені грошові кошти у розмірі 100 000 доларів США, які зберігаються у відповідача.
Після розірвання шлюбу сторонами не врегульовано спір щодо поділу вказаного спільно набутого майна, а тому позивачка, із урахуванням уточненої позовної заяви, просила визнати за нею право власності на 1/2 вказаної квартири та автомобіля, а також на грошові кошти у розмірі 50 000 доларів США.
Рішенням Подільського районного суду м. Києвавід 12 листопада 2024 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя задоволено частково. В порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині визнання за позивачем права власності на частину квартири, з апеляційною скаргою звернувся відповідач ОСОБА_1 , який, посилаючись на неповноту з'ясування обставин справи, невідповідність висновків суду встановленим по справі обставинам, порушення норм матеріального та процесуального права, просить в оскаржуваній частині рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовної вимоги.
Зокрема, в доводах апеляційної скарги зазначає, що вирішуючи спір, суд першої інстанції помилково дійшов висновку про відсутність підстав для відступу від рівності часток, не врахував, що рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 05.01.2024 року, яке набрало законної сили, визначено місце проживання дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із батьком.
Скаржник також посилається на ненадання судом першої інстанції належної оцінки доводам відповідача щодо отримання грошових коштів в борг від ОСОБА_5 , показанням свідка ОСОБА_6 , який є рідним братом позивачки, а також іншим документам: афідевіту від 17 жовтня 2022 року, в якому ОСОБА_7 стверджує той факт, що ним 10.04.2010 року та 01.06.2017 року було надано в борг ОСОБА_5 1300 000 грн та 750 000 грн та афідевіт від 17 жовтня 2022 року, в якому ОСОБА_5 стверджує той факт, що ним 17.09.2011 року та 19.08.201 року було надано в борг ОСОБА_1 1 300 000 грн для купівлі житла та 750 000 грн для придбання транспортного засобу.
Вказує також на те, що суд першої інстанції не перевірив обставин про доходи сторін по справі, та не взяв до уваги, що ні позивач, ні відповідач, не мали достатнього доходу для придбання житла та транспортного засобу, окрім як отримати на це кошти в борг.
Судом також не враховано, що позивачка після розлучення з відповідачем по теперішній час не приймає участі в утриманні дітей і не бере участі у їх вихованні, оздоровленні, лікуванні та забезпеченні побутових потреб, ухиляється від сплати аліментів.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивачки ОСОБА_2 - адвокат Коваленко Є.О. наводить заперечення проти доводів скарги, просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обґрунтоване.
Звертає увагу апеляційного суду на те, що саме по собі проживання дітей разом із ОСОБА_1 не є підставою для збільшення його частки у спільному майні подружжя. Вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано встановив відсутність передбачених законом підстав щодо відступу від засад рівності часток подружжя.
Вказує на те, що саме на відповідача покладався обов'язок спростувати презумпцію спільності права власності подружжя на майно, поряд із цим останнім не доведено належними та допустимими доказами придбання спірного майна за особисті кошти, а також отримання коштів у позику.
У судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Нікішина О.М. підтримали апеляційну скаргу, просили її задовольнити.
Позивачка ОСОБА_2 та її представник - адвокат Коноваленко Є.О. проти задоволення апеляційної скарги заперечували, просили залишити рішення суду першої інстанції без змін.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення сторін в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
Судом першої інстанції установлено, що 26.08.2009 між ОСОБА_1 та ОСОБА_8 Відділом реєстрації актів цивільного стану Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області було зареєстровано шлюб, актовий запис №352, після чого дружині було присвоєно прізвище « ОСОБА_9 ».
Від шлюбу у сторін є двоє дітей: син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується відповідними свідоцтвами про народження.
Згідно з рішенням Подільського районного суду міста Києва від 30.07.2019, ухваленим у справі №758/5101/19, шлюб між сторонами розірвано.
Після розірвання шлюбу прізвища сторін не змінювалися, однак, як з'ясовано в ході судового розгляду, 05.07.2023 ОСОБА_10 зареєструвала шлюб з ОСОБА_11 , після чого змінила своє прізвище на « ОСОБА_12 », що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_3 , виданим Подільським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ).
Під час перебування сторін у шлюбі ними була придбана квартира АДРЕСА_2 .
Вказана квартира була придбана на підставі договору купівлі-продажу облігацій №18648Б від 28.09.2011, укладеного між ТОВ «Компанія з управління активами «АВАЛОН», яке діяло від свого імені та за рахунок активів Пайового недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду закритого типу «ТРОЯНДА» (як продавцем), та ОСОБА_1 (як покупцем), додатку до вказаного договору від 20.02.2012, додаткової угоди №1 до Договору бронювання приміщення №Б-9/8/66 від 28.09.2011.
05.04.2017 державним реєстратором Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Микитенко О.В. право власності на вказану квартиру було зареєстроване за ОСОБА_1 .
Як вбачається з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №305968406 від 27.07.2022, підставою для реєстрації права власності ОСОБА_1 на квартиру зазначено свідоцтво про право власності б/н від 25.12.2012, видане Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на підставі наказу №2067-С/КІ від 24.12.2012.
Задовольняючи позовні вимоги в частині поділу квартири за адресою АДРЕСА_1 , суд першої інстанції врахував, що квартира була придбана сторонами за час шлюбу, тому за відсутності доказів придбання майна за особисті кошти сторін, виходив із презумпції спільності майна подружжя та вважав наявними підстави для поділу цього майна як об'єкта права спільної сумісної власності подружжя по 1/2.
Колегія суддів апеляційного суду з такими висновками погоджується, оскільки вони відповідають встановленим по справі обставинам та ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.
Згідно частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
Відповідно до частин другої та четвертої статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права й обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Аналогічне положення міститься й у частині третій статті 368 ЦК України.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
Частиною першою статті 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).
За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третьої статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої та третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту) незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
При цьому належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Статтею 57 СК України визначено перелік видів особистої приватної власності одного з подружжя та підстави її набуття.
За змістом статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, серед іншого, є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
В пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому сам по собі факт придбання спірного майна за час шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Таким чином, набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.
Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.
Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 643/4160/16-ц.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції надав правильну оцінку дослідженим по справі доказам, у тому числі і показам свідків, та обгрунтовано відхилив доводи відповідача про те, що спірна квартира придбана за грошові кошти, отримані ним в позику від його батька ОСОБА_5 , оскільки належних та допустимих доказів суду на підтвердження вказаних фактів не було подано.
Суд першої інстанції обґрунтовано критично оцінив надані відповідачем боргові розписки, врахувавши також позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 04.09.2024 у справі № 754/9261/19, у якій касаційний суд звернув увагу, що досить часто учасники цивільного обороту в спорах про поділ майна за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, в яких вказано, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Касаційний суд зауважив, що використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10.05.2023 у справі №215/1191/17 (провадження № 61-9767св22)).
Апеляційний суд також не приймає до уваги надані відповідачем афідевіти від 17.10.2022 року, оскільки вказані документи не можна визнати належними та допустимими доказами, які могли би підтвердити придбання спірного нерухомого майна за особисті кошти відповідача.
При вирішенні спору про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами другою, третьою статті 70 СК України в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (частина перша статті 60 СК України).
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, встановивши, що спірна квартира була придбаний подружжям у період перебування у шлюбі, а тому є їх спільною сумісною власністю, обґрунтовано виходив із того, що частки сторін є рівними, підстави для відступу від засад рівності часток подружжя при поділі майна відповідно до частини третьої статті 70 СК України відсутні.
Проживання дітей з відповідачем, з огляду на встановлені судом першої інстанції обставини та положення статті 70 СК України, само по собі не є підставою для збільшення його частки. Наявність інших обставин, за яких можливе відступлення від засад рівності часток подружжя при поділі спірної квартири, ОСОБА_1 не доведено.
Таким чином, місцевий суд обґрунтовано дійшов висновку, що презумпція права спільної сумісної власності подружжя щодо спірної квартири відповідачем не спростована.
Загалом обставини, покладені в основу доводів апеляційної скарги, були предметом дослідження судом першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім дослідженим доказам, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
При цьому колегія суддів зазначає, що аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Суд у своєму рішенні навів мотиви з яких прийняв до уваги доводи позивача щодо наявності підстав для часткового задоволення позову та навів достатнє мотивоване обґрунтування підстав для відхилення доводів відповідача.
Таким чином, під час розгляду справи суд першої інстанції дотримався вимог закону, повно та всебічно з'ясував обставин справи, надав правову оцінку доводам і запереченням сторін та зібраним у справі доказам, вірно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, з огляду на що, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.
Інші доводи апеляційної скарги, які зводяться до неналежної оцінки зібраних у справі доказів та необхідності відмови у задоволенні позову у повному обсязі, також не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення, такі доводи є безпідставними та такими, що не можуть вплинути на правильність висновків суду по суті спору. Загалом такі доводи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального права і зводяться до намагання переоцінити встановлені судом обставини.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить.
Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів.
Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу відповідача без задоволення.
Питання щодо розподілу судових витрат, пов'язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України. Судові витрати відповідача по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги не підлягають відшкодуванню, оскільки суд залишає апеляційну скаргу відповідача без задоволення.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Подільського районного суду м. Києвавід 12 листопада 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складений 31 жовтня 2025 року.
Суддя-доповідач Таргоній Д.О.
Судді: Голуб С.А.
Слюсар Т.А