Справа № 420/26775/25
05 листопада 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Стефанова С.О., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Одеської міської ради, Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради, Департаменту архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на посаді, стягнення невиплаченої заробітної плати за час вимушеного прогулу,-
До Одеського окружного адміністративного суду 06 серпня 2025 року надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Одеської міської ради, Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради в якому позивачка просить суд:
- визнати протиправним та скасувати розпорядження голови Одеської міської ради №706к від 30 червня 2025 року «Про звільнення ОСОБА_1 »;
- поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу генерального плану міста Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради з 11 липня 2025 року;
- стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань відповідачів середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Позиція позивача обґрунтовується наступним
Позивачка зазначає, що ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 або позивач), з 01.11.2010 року працювала в Управлінні архітектури та містобудування Одеської міської ради на різних посадах, у тому числі з 16.11.2015 року на посаді головного спеціаліста відділу генерального плану міста. Рішенням Одеської міської ради №4686-VII від 12.06.2019 року змінено найменування Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради на Департамент архітектури та містобудування Одеської міської ради. Рішенням Одеської міської ради № 2945-VIII від 16.04.2025 року «Про створення Департаменту архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради та припинення деяких виконавчих органів Одеської міської ради» було вирішено, зокрема створити Департамент архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради, а також припинити Департамент земельних ресурсів Одеської міської ради та Департамент архітектури та містобудування Одеської міської ради шляхом їх ліквідації. Крім того, вказаним рішенням було визначено, що Департамент архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради є правонаступником повноважень виконавчих органів Одеської міської ради, що припиняються.
29 квітня 2025 року у зв'язку із припиненням Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради шляхом його ліквідації, позивачку було повідомлено про наступне звільнення з посади головного спеціаліста відділу генерального плану міста Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) з 10 липня 2025 року. Розпорядженням голови Одеської міської ради №706к від 30 червня 2025 року «Про звільнення ОСОБА_1 » звільнено позивача з посади головного спеціаліста відділу генерального плану міста Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради з 10 липня 2025 року. Вказане розпорядження надійшло до Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради 07 липня 2025 року (вх №01-03/95роз) та було надано позивачу для ознайомлення 10 липня 2025 року.
Вважаючи вказане розпорядження про звільнення протиправним та таким, яке підлягає скасуванню, позивачка звернулася до суду з даним позовом.
Позиція відповідача - Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради обґрунтовується наступним
Відповідач не погоджується із заявленими позовними вимогами та зазначає, що позивачка звільнена із займаної посади відповідно до розпорядження міського голови від 30.06.2025 року № 706К у зв'язку з ліквідацією Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради. Процес припинення названого органу розпочався з 29.04.2025, після чого ОСОБА_1 була попереджена про наступне звільнення, у зв'язку з чим відповідачем було дотримано вимоги статті 49-2 КЗпП України. Так, повноваження щодо призначення працівника в порядку переведення на відповідну посаду, згідно із затвердженим штатним розписом у новоствореній юридичній особі, яка є правонаступником роботодавця, є винятковою компетенцією роботодавця і суд, як орган, що розглядає трудовий спір, не повинен і не може втручатися у здійснення дискреційних повноважень державного органу. Обов'язок по працевлаштуванню звільненого працівника покладений на роботодавця. Аналогічну правову позицію неодноразово висловлював Верховний Суд, зокрема, у постановах від 10.09.2020 у справі № 806/1149/16, від 30.09.2020 y справі № 826/12050/15. Щодо неможливості поновлення на роботі у випадку ліквідації роботодавця наголошував Верховний Суд у постанові від 14.01.2020 у справі. № 405/6662/17. Враховуючи те, що позивач не може бути поновлений на посаді головного спеціаліста відділу генерального плану міста Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради що перебуває у стані ліквідації, позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період після ліквідації цього органу місцевого самоврядування, задоволенню не підлягають.
Процесуальні дії та клопотання учасників справи
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено проводити в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін на підставі ст.262 КАС України у межах строків, визначених ст.258 КАС України та з урахуванням встановлених сторонам строків для подання заяв по суті.
Зазначеною ухвалою також витребувано з Одеської міської ради (площа Біржова, буд. 1, м. Одеса, 65026, код ЄДРПОУ 26597691) належним чином завірені копії документів з особової справи ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ), яка перебувала на державній службі в зазначеному органі, на посаді головного спеціаліста відділу генерального плану міста, зокрема: особову картку (форма П-2ДС), копії наказів про призначення, переведення та звільнення, копії документів про освіту, результати оцінювання службової діяльності за наявності.
28 серпня 2025 року від Одеської міської ради до суду надійшло клопотання про долучення витребуваних судом доказів (вхід. № ЕС/89628/25).
17 вересня 2025 року від Департаменту архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради до суду надійшла заява (вхід. № 96767/25) про залучення Департаменту архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради до участі у справі № 420/26775/25 третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача.
19 вересня 2025 року від Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради до суду надійшов відзив на позовну заяву (вхід. № 98051/25).
23 вересня 2025 року від позивачки до суду надійшла відповідь на відзив (вхід. № 99266/25).
Ухвалою суду від 02 жовтня 2025 року заяву Департаменту архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради про залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - задоволено частково. Залучено до участі у справі в якості співвідповідача - Департамент архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради (вул. Успенська, буд. 83/85, м. Одеса, 65011, код ЄДРПОУ 45839467). Розпочато спочатку розгляд адміністративної справи № 420/26775/25.
15 жовтня 2025 року від Департаменту архітектури, містобудування Одеської міської ради до суду надійшли письмові заперечення (вхід. № 108384/25).
Станом на 05 листопада 2025 року, будь-яких інших заяв по суті справи з боку сторін на адресу суду не надходило.
Вивчивши матеріали справи, дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позиції позивача та відповідачів, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.
Обставини справи встановлені судом
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 або позивач), з 01.11.2010 року працювала в Управлінні архітектури та містобудування Одеської міської ради на різних посадах, у тому числі з 16.11.2015 року на посаді головного спеціаліста відділу генерального плану міста.
Рішенням Одеської міської ради №4686-VII від 12.06.2019 року змінено найменування Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради на Департамент архітектури та містобудування Одеської міської ради.
Рішенням Одеської міської ради № 2945-VIII від 16.04.2025 року «Про створення Департаменту архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради та припинення деяких виконавчих органів Одеської міської ради» було вирішено, зокрема створити Департамент архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради, а також припинити Департамент земельних ресурсів Одеської міської ради та Департамент архітектури та містобудування Одеської міської ради шляхом їх ліквідації.
Крім того, вказаним рішенням було визначено, що Департамент архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради є правонаступником повноважень виконавчих органів Одеської міської ради, що припиняються.
29 квітня 2025 року у зв'язку із припиненням Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради шляхом його ліквідації, позивачку було повідомлено про наступне звільнення з посади головного спеціаліста відділу генерального плану міста Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) з 10 липня 2025 року.
Розпорядженням голови Одеської міської ради №706к від 30 червня 2025 року «Про звільнення ОСОБА_1 » звільнено позивачку з посади головного спеціаліста відділу генерального плану міста Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради з 10 липня 2025 року.
Вказане розпорядження надійшло до Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради 07 липня 2025 року (вх №01-03/95роз) та було надано позивачці для ознайомлення 10 липня 2025 року.
Вважаючи вказане розпорядження про звільнення протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивачка звернулася до суду з даним позовом.
Джерела права та висновки суду
Відповідно до ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ст.24 Європейської соціальної хартії, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення сторони зобов'язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов'язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби.
Громадянам згідно ст.43 Конституції України гарантується захист від незаконного звільнення.
Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці регулюються Кодексом законів про працю України (далі КЗпП України).
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у ст.5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 07.06.2001 року №2493-ІІІ (далі Закон України № 2493-ІІІ) регулює правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалізації громадянами України права на службу в органах місцевого самоврядування, визначає загальні засади діяльності посадових осіб місцевого самоврядування, їх правовий статус, порядок та правові гарантії перебування на службі в органах місцевого самоврядування.
Згідно положень статті 2 Закону України № 2493-ІІІ, посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.
Відповідно до абзацу 3 статті 7 Закону України № 2493-ІІІ, на посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія Закону України "Про запобігання корупції" та законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.
Статтею 5-1 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, у разі зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина друга статті 40 КЗпП України).
Частинами першою третьою статті 49-2 КЗпП України у цій же редакції визначено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
За змістом частин першої та другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Слід зазначити, що позивача було звільнено з державної служби у зв'язку із ліквідацією виконавчого орану місцевого самоврядування на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
Згідно з частинами другою, третьою статті 81 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.
Відповідно до частин першої, п'ятої статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.
Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 110 ЦК України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.
Суд наголошує, що ліквідація юридичної особи публічного права, на відміну від ліквідації юридичних осіб приватного права, має певні особливості, що обумовлені відмінностями в їхньому правовому статусі.
Правонаступництво у сфері управлінської діяльності органів державної влади (публічне правонаступництво) передбачає повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб'єкта владних повноважень (суб'єкта публічної адміністрації) до іншого або внаслідок припинення первісного суб'єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції (постанова Верховного Суду у від 12 червня 2018 року у справі № 2а-23895/09/1270).
Верховний Суд вже вирішував питання публічного правонаступництва для цілей визначення обставин припинення юридичної особи, які фактично відбулися у межах спірних правовідносин: ліквідація чи реорганізація (наприклад, постанови від 22 квітня 2021 року у справі № 440/395/20, від 17 червня 2021 року у справі № 240/455/20).
Відповідаючи на це питання, Верховний Суд виходив з того, що особливістю ліквідації державного органу як юридичної особи публічного права є те, що одночасно з його ліквідацією припиняється й реалізація державою функцій, покладених на цей орган.
Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою.
У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їхньої передачі іншим органам виконавчої влади.
Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім.
Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що для вирішення питання про те, що саме мало місце ліквідація юридичної особи публічного права чи її реорганізація, необхідно надати оцінку правовому акту, який став підставою ліквідації, зокрема на предмет того, чи припинено виконання функцій ліквідованого органу, чи покладено виконання цих функцій на інший державний орган виконавчої влади.
Підґрунтям такого підходу є правова позиція Верховного Суду України, сформована у постановах від 17 жовтня 2011 року у справі № 21-237a11, від 04 березня 2014 року у справі № 21-8-14, від 27 травня 2014 року у справі № 21-108a14, від 28 жовтня 2014 року у справі №21-484а14, від 19 січня 2016 року у справі №810/1783/13-а, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу Державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Ця позиція підтримана Верховним Судом, зокрема, у постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 826/25887/15, від 17 липня 2019 року у справі № 820/2932/16, від 26 травня 2021 року у справі № 140/90/20.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 13 січня 2011 року по справі «Чуйкіна проти України» (заява № 28924/04), яке набуло статусу остаточного 13 квітня 2011 року, установив, що ліквідація державної установи без правонаступництва не може звільнити державу від необхідності виконання рішення щодо ліквідованого органу. Суд також зазначив, що «інший висновок дозволить державі використовувати такий підхід, щоб уникати сплати боргів своїх органів, особливо беручи до уваги те, що потреби, які змінюються, змушують державу часто змінювати свою організаційну структуру, включаючи формування нових органів та ліквідацію старих».
У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 2a-15057/09/2670 Верховний Суд указав, що публічне правонаступництво органів державної влади є окремим, особливим видом правонаступництва, під таким терміном розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов'язків одного суб'єкта права іншому. При цьому, обов'язок щодо відновлення порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права. Такий підхід про перехід до правонаступника обов'язку відновити порушене право відповідає принципу верховенства права, оскільки метою правосуддя є ефективне поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів.
У цьому разі, при реорганізації до правонаступника переходять права та обов'язки юридичної особи, які стосуються не лише майнових правовідносин, але і правовідносин з приводу проходження публічної служби, зокрема, в частині продовження дії трудового договору з працівниками.
Такий підхід ґрунтується на конституційних принципах безперервності процесу державного управління та відповідальності держави перед людиною за свою діяльність.
Так, як було зазначено, рішенням Одеської міської ради № 2945-VIII від 16.04.2025 року «Про створення Департаменту архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради та припинення деяких виконавчих органів Одеської міської ради» було вирішено, зокрема створити Департамент архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради, а також припинити Департамент земельних ресурсів Одеської міської ради та Департамент архітектури та містобудування Одеської міської ради шляхом їх ліквідації.
Крім того, вказаним рішенням було визначено, що Департамент архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради є правонаступником повноважень виконавчих органів Одеської міської ради, що припиняються.
Положенням про Департамент архітектури та містобудування Одеської міської ради, затвердженим рішенням Одеської міської ради № 138-VIII від 17.03.2021 року визначено, що завданнями Департаменту є: реалізація на території міста державної і місцевої політики у сфері планування та забудови територій, а також у сфері архітектурної діяльності, дизайну міського середовища та благоустрою; організація планування територій на місцевому рівні, аналіз стану містобудування на території міста, організація розробки, експертизи і подання на затвердження у встановленому законодавством України порядку містобудівних програм, Генерального плану міста Одеси, іншої містобудівної документації; координація діяльності суб'єктів містобудування з комплексного розвитку і забудови міста, його інженерної, транспортної та соціальної інфраструктури, сприяння поліпшенню архітектурного та естетичного вигляду міста; забезпечення дотримання законодавства України, державних стандартів, норм і правил у сфері містобудування, благоустрою та охорони об'єктів культурної спадщини; задоволення відповідно до законодавства України інформаційних потреб осіб, зацікавлених у плануванні територій та будівництві, формування галузевої складової державних геоінформаційних ресурсів містобудівного кадастру; забезпечення виконання рішень Одеської міської ради, її виконавчого комітету, розпоряджень міського голови з питань, що віднесені до повноважень Департаменту.
Натомість, Положенням про Департамент архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради, затвердженим рішенням Одеської міської ради, № 2945-VIII від 16.04.2025 року визначено, що Департамент на території міста Одеси реалізує повноваження у сфері земельних відносин, містобудування, планування та забудови територій, архітектурної діяльності та дизайну міського середовища, здійснює державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності, а також координацію здійснення землеустрою в межах визначених Одеською міською радою повноважень та у порядку, встановленому законодавством України.
Системний аналіз положення про Департамент архітектури та містобудування Одеської міської ради, затверджений рішенням Одеської міської ради № 138-VIII від 17.03.2021 року та Положенням про Департамент архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради № 2945-VIII від 16.04.2025 року дозволяє стверджувати, що в даному випадку мала місце не ліквідація виконавчого органу місцевого самоврядування, а його реорганізація шляхом об'єднання із Департаментом земельних ресурсів Одеської міської ради та передачі всіх владних (управлінських) функцій новоствореному Департаменту архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради, як правонаступнику.
В свою чергу, до правонаступника - новоствореної юридичної особи - Департамент архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради перейшли як функції та повноваження щодо реалізації делегованих повноважень органу місцевого самоврядування у відповідних сферах, що виконувалися Департаментом архітектури та містобудування Одеської міської ради, так і майнові права та обов'язки цієї юридичної особи, що припиняється.
Аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд у подібних спорах, зокрема у постановах від 22 квітня 2021 року у справі № 440/395/20 та від 17 червня 2021 року у справі № 240/455/20.
Згідно з частиною четвертою статті 36 КЗпП України у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України).
Верховний Суд у постанові від 21 вересня 2021 року (справа №340/221/20) наголосив, що можливість реорганізації суб'єкта владних повноважень не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.
Тобто роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 826/19187/16, від 31 березня 2020 року у справі №826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 821/595/16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (Р/9901/310/18).
При цьому, Верховний Суд звертає увагу, що такий обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з'явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.
Вказана правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі № 807/3588/14, від 27 травня 2020 року у справі № 813/1715/16 та інших:
Натомість, як зазначила позивачка, а відповідачем не спростовано, що з моменту повідомлення про наступне звільнення до моменту звільнення як Департаментом архітектури та містобудування Одеської міської ради, так і безпосередньо Одеською міською радою взагалі не було запропоновано позивачу жодної вакансії, незважаючи на те, що як відомо позивачу, як у новоствореному Департаменті архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради, так і в інших виконавчих органах Одеської міської ради були наявні вакантні посади.
Більш того, статтею 49-2 КЗпП України визначено, що при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Статтею 42 КЗпП України встановлено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається, зокрема, працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації.
Таким чином, відповідачами було не тільки не запропоновано позивачці жодних вакантних посад, а і не враховано тривалий безперервний стаж роботи позивачки у Департаменті архітектури та містобудування Одеської міської ради.
З наведеного слідує висновок, що відповідачами було порушено установлений законом порядок звільнення позивачки у контексті виконання вимог статті 49-2 КЗпП України одночасно із попередженням про наступне вивільнення, відповідно не можуть бути визнані законними подальші дії відповідача щодо звільнення ОСОБА_1 шляхом прийняття оскаржуваного у межах даної справи розпорядження міського голови.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Враховуючи викладене, порушення установленого законом порядку звільнення позивачки свідчить про незаконність такого звільнення, що в силу частин першої і другої статті 235 КЗпП України є підставою для поновлення її на попередній роботі.
Згідно зі ст.43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.
Частина 6 статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
Згідно ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду, як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді, як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту у національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в ч.1 ст.235 та статті 240-1 Кодексу Законів про працю України (далі - КЗпП України), а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, єдиним можливим рішенням суду є поновлення такого працівника на займаній або прирівняній до займаної посаді.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про поновлення ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу генерального плану міста Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради з 11 липня 2025 року.
Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Щодо позовної вимоги про стягнення на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань відповідачів середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.
Згідно з ч.1 ст.27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок), цей Порядок застосовується у випадках вимушеного прогулу працівника (підпункт «з» пункту 1). Відповідно до ч.3 п.2 Порядку, збереження заробітної плати «у всіх інших випадках», до яких відноситься й випадок вимушеного прогулу, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.
Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Згідно з абзацом першим пункту 8 розділу IV Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (середньогодинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.
Так, із довідки Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради про розмір заробітної плати ОСОБА_1 від 07.07.2025 року №00000000076 вбачається, що заробітна плата за травень 2025 року складала 29163,24 грн:, за червень 2025 року складала 26859,79 грн. Кількість робочих днів у травні 2025 року складала 22 дні, у червні 21 день.
Отже, середньоденна заробітна плата позивачки складає 1302,86 грн. (56023,03 грн. /43 дні).
Оскільки позивачку звільнено з роботи з 10.07.2025 року, відповідно 10.07.2025 року є останнім днем роботи, за який відповідачем виплачено позивачці заробітну плату при проведенні розрахунку при звільненні.
Тривалість вимушеного прогулу позивачки, який утворився внаслідок винесення протиправного розпорядження, суд вважає необхідним обраховувати з 11.07.2025 року (перший робочий день після звільнення) по 05.11.2025 року.
Кількість робочих днів у періоді з 11.07.2025 року по 05.11.2025 року становить 81 день.
Виходячи з наведених величин, судом здійснено розрахунок середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу за період часу з 11.07.2025 року по 05.11.2025 року, а саме: оскільки нарахована середньоденна заробітна плата становить 1302,86 грн., а кількість днів вимушеного прогулу складає 81 день, то середній заробіток за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню з Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради складає 105 531,66 грн.
У відповідності з п.2 ч.1 ст.371 КАС України рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби підлягають негайному виконанню, рівно як і рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць підлягають негайному виконанню.
Відповідно до зазначеної норми Закону суд вважає за необхідне допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу генерального плану міста Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради з 11 липня 2025 року та стягнення з Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць.
Згідно частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно статей 74 -76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Згідно частин першої - третьої статі 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивач довів обґрунтованість позовних вимог з викладених судом вище підстав.
Відповідач, як суб'єкт владних повноважень не довів правомірності прийняття оскаржуваного наказу. Його доводи є безпідставними та необґрунтованими, оскільки спростовуються наведеними вище обставинами, встановленими судом, та нормами права, застосованими при вирішенні цього спору.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Таким чином, оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов ОСОБА_1 таким, що підлягає задоволенню.
Розподіл судових витрат
Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до ч. 5 ст. 139 КАС України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Приймаючи до уваги те, що позивачку звільнено від сплати судового збору, а відповідачем судові витрати не понесені, суд вирішує розподіл судових витрат у справі №420/26775/25 не здійснювати.
Керуючись ст.ст. 2, 6, 8, 9, 12, 14, 44, 139, 242-246 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Одеської міської ради, Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради, Департаменту архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на посаді, стягнення невиплаченої заробітної плати за час вимушеного прогулу - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати розпорядження голови Одеської міської ради №706к від 30 червня 2025 року «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Зобов'язати Департамент архітектури та містобудування Одеської міської ради поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу генерального плану міста Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради з 11 липня 2025 року.
Стягнути з Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11 липня 2025 року по 05 листопада 2025 року у розмірі 105 531 грн. 66 коп. (сто п'ять тисяч п'ятсот тридцять одну гривню шістдесят шість копійок).
Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу генерального плану міста Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради з 11 липня 2025 року.
Допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць.
Рішення набирає законної сили згідно ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 та п.15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржено, згідно ст.295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Відповідач: Одеська міська рада (площа Біржова, буд. 1, м. Одеса, 65026, код ЄДРПОУ 26597691).
Відповідач: Департамент архітектури та містобудування Одеської міської ради (вул. Гоголя буд. 10, м. Одеса, 65082, код ЄДРПОУ 02498820).
Відповідач: Департамент архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради (вул. Успенська, буд. 83/85, м. Одеса, 65011, код ЄДРПОУ 45839467).
Суддя С.О. Cтефанов