03 листопада 2025 року Справа № 826/25645/15 Провадження ЗП/280/830/25 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Мінаєвої К.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Державної фіскальної служби України
про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,
І. Зміст і підстави позовних вимог.
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Державної фіскальної служби України (далі - відповідач), у якій позивач просив суд:
1) визнати протиправним та скасувати наказ Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 № 3417-о;
2) поновити ОСОБА_1 на посаді заступника директора департаменту - начальника управління контролю організаційно-розпорядчого департаменту Державної фіскальної служби України;
3) стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу;
4) допустити до негайного виконання постанову в частині присудження виплати заробітної плати за час вимушеного прогулу (за один місяць) та про поновлення на посаді.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що наказом Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 № 3417-о ОСОБА_1 звільнено з посади заступника директора департаменту - начальника управління контролю Організаційно-розпорядчого департаменту Державної фіскальної служби України з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади». Позивач вважає своє звільнення незаконним та безпідставним, оскільки прийнятий наказ не містить посилання на конкретні положення Закону, на підставі якого його було звільнено із займаної посади. Наголошує, що відповідач не мотивував своє рішення, а саме не навів конкретних фактів допущеного позивачем у період перебування на посаді порушення прав і свобод людини або прийняття конкретного протиправного рішення чи допущеної бездіяльності тощо, не зазначив, коли вони мале місце, які настали негативні наслідки. Вина позивача не доведена належними та допустимими доказами. Зазначені обставини призвели до порушення охоронюваних законом прав та свобод позивача та звільнення його з посади.
ІІ. Виклад позицій інших учасників справи.
03.12.2020 на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач зазначає, що підставою для звільнення позивача є пункт 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України, Закон України «Про очищення влади», звіт про результати проведення перевірки щодо виконання ДФС України норм Закону України «Про очищення влади», пункт 6 витягу з протоколу №116 засідання Кабінету Міністрів України від 21.10.2015. Спільна робоча група провела перевірку у період з 29.09.2015 по 08.10.2015 щодо виконання ДФС України норм Закону України «Про очищення влади» та Порядку проведення перевірки, передбаченої Законом, під час якої було досліджено та опрацьовано, зокрема, особову справу ОСОБА_1 . Перевіркою виявлено осіб, до яких в порушення вимог Закону України «Про очищення влади» не було застосовано передбачену частиною третьою статті 1 Закону заборону. Підставою для звільнення позивача є виключно відомості про перебування на посаді першого заступника керівника органу, що реалізує державну податкову та/або митну політику. Зауважено, що позивача звільнено з посади у силу лише самого факту зайняття відповідної посади на підставі норм Закону України «Про очищення влади». На момент прийняття оспорюваного наказу та на дату звернення позивача до суду Конституційним Судом України не було визнано неконституційним Закон «Про очищення влади» або окремі його положення. Просить відмовити у задоволенні позовних вимог.
16.12.2020 до суду надійшла відповідь на відзив, в якій позивач зазначає, що самого лише факту перебування осіб на визначених в Законі посадах та протягом встановленого цим же Законом строку недостатньо для застосування заборон, визначених частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади». Також вказує, що відповідачем не надано доказів належності позивача до кола осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. На час роботи позивача були відсутні закони, які б визначали зайняття займаних ним посад, тому відповідно до статті 58 Конституції України позивач не може бути притягнутий до відповідальності лише в силу одно факту зайняття посади. Вважає, що його було звільнено на підставі норм Закону, які не відповідають принципу юридичної визначеності, що є неприпустимим відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка має застосовуватись судами України як джерело права. Наполягає на задоволенні позовних вимог.
01.09.2025 до Запорізького окружного адміністративного суду надійшли пояснення Державної податкової служби України, в яких щодо питання правонаступництва зазначено, що підставою для переходу адміністративної компетенції від одного суб'єкта владних повноважень до іншого (набуття адміністративної компетенції) є події, що відбулися із суб'єктом владних повноважень. Ураховуючи, що суть спору у цій справі не стосується публічно-владних функцій, що були передані Державній податковій службі України, і на момент направлення до суду пояснень до Реєстру не був унесений запис про припинення ДФС України, висновок про наявність підстав для заміни ДФС України на ДПС слід вважати передчасним. Предмет спору у справі № 826/25645/15 не стосується публічно-владних функцій, переданих Державній податковій службі України, і наразі запис про припинення Державної фіскальної служби України (код ЄДРПОУ - 39292197) - відсутній, а вказана юридична особа перебуває у стані припинення, але не є ліквідованою або припиненою, а також здійснює свої функції через Комісію з реорганізації Державної фіскальної служби України, то відсутні правові підстави щодо заміни відповідача правонаступником. Просить вважати Державну фіскальну службу України належним відповідачем по справі №826/25645/15.
III. Процесуальні дії у справі.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.11.2015 (суддя Келеберда В.І.) у справі №826/25645/15 відкрито провадження в адміністративній справі.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.12.2015 (головуючий суддя Келеберда В.І, судді Данилишин В.М., Качур І.А.) зупинено провадження в адміністративній справі №826/25645/15 до вирішення Конституційним Судом України об'єднаної справи за поданням сорока семи народних депутатів України від 20.01.2015 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 3 і 6 статті 1; ч. 1, 2, 3, 4, і 8 статті 3, п. 2 ч. 5 статті 5; п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» та Верховного суду України щодо відповідності положенням частини третьої статті 22, частини першої статті 38, статті 58, частини другої статті 61, частини першої статті 62, частини першої статті 64 Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади»; щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади».
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.08.2020 (суддя Келеберда В.І.) поновлено провадження в адміністративній справі №826/25645/15 та ухвалено подальший розгляд справи здійснювати одноособово за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Законом України від 13.12.2022 № 2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві. На виконання положень пункту 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 2825-IX супровідним листом від 20.09.2023 № 03-19/26736/23 матеріали адміністративної справи №826/25645/15 скеровано за належністю до Київського окружного адміністративного суду.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 152 та частини п'ятої статті 153 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Закону України «Про внесення зміни до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» щодо забезпечення розгляду адміністративних справ», з метою відновлення належного доступу громадян та юридичних осіб до правосуддя у публічно правових спорах наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 №399 затверджено Порядок передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва. З урахуванням положень Закону України № 2825-IX та результатів авторозподілу судових справ, не розглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва (протокол доступний за посиланням: https://court.gov.ua/gromadjanam/perelik_rozpodil/), матеріали адміністративної справи №826/25645/15 скеровано за належністю до Запорізького окружного адміністративного суду, які надійшли 02.04.2025 за вх.№15888.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 07.04.2025 прийнято до провадження справу №826/25645/15 та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (у письмовому провадженні); зобов'язано позивача та відповідача протягом десяти днів з дня вручення цієї ухвали надати до суду письмові пояснення щодо актуальності цього спору та процесуальної позиції по суті заявлених позовних вимог.
Ухвалою від 01.08.2025 суд призначив розгляд адміністративної справи №826/25645/15 за правилами загального позовного провадження; витребував від Державної податкової служби України (місцезнаходження: Львівська площа, буд.8, м.Київ, 04053; код ЄДРПОУ 43005393): письмові пояснення (правову позицію) щодо можливості правонаступництва ДПС України в частині переходу до Державної податкової служби України функцій Державної фіскальної служби України у спірних правовідносинах з огляду на предмет спору по справі №826/25645/15; призначив підготовче засідання на 10.09.2025.
Ухвалою від 10.09.2025 суд відклав підготовче засідання на 30.09.2025. Ухвалою від 30.09.2025 суд закрив підготовче провадження у справі, призначив її до розгляду по суті на 17.10.2025. Ухвалою від 17.10.2025 (з урахуванням ухвали суду від 20.10.2025) суд відклав судове засідання на 03.11.2025.
Ухвалою від 03.11.2025 суд відмовив у задоволенні клопотань ОСОБА_1 та Державної фіскальної служби України про залучення Державної митної служби України у якості співвідповідача до участі у справі; відмовив у прийнятті до розгляду уточненої позовної заяви ОСОБА_1 .
За приписами частини шостої статті 205 КАС України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Відповідно до частини дев'ятої статті 205 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Враховуючи думку позивача, викладену у заяві від 18.08.2025 за вх.№ 41726 про розгляд справи без його участі, беручи до уваги неявку представника відповідача, хоча він був повідомлений належним чином про дату, час і місце судового розгляду, суд визнав за можливе вирішити справу за наявними в ній матеріалами в порядку письмового провадження.
Згідно з частиною четвертою статті 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
IV. Фактичні обставини справи, встановлені судом.
У трудовій книжці позивача серії НОМЕР_1 містяться відомості про те, що ОСОБА_1 з 2001 року працював в системі податкових та митних органів, зокрема, з 24.09.2014 - на посаді заступника Департаменту внутрішнього аудиту та контролю Державної фіскальної служби України.
Наказом Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 № 3417-о ОСОБА_1 звільнено з посади заступника директора департаменту - начальника управління контролю Організаційно-розпорядчого департаменту Державної фіскальної служби України з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади». Підстава: пункт 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України, Закон України «Про очищення влади», звіт про результати проведеної перевірки щодо виконання ДФС норм Закону України «Про очищення влади», пункт 6 витягу з протоколу №116 засідання Кабінету Міністрів України від 21.10.2015.
Згідно з довідкою про результати перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади», затвердженої головою Державної фіскальної служби України 03.07.2015, ДФС України проведено перевірку достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади» щодо ОСОБА_1 . За результатами проведеної перевірки встановлено, що до ОСОБА_1 не застосовуються заборони, визначені частинами третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
За висновками звіту про результати проведеної перевірки щодо виконання Державною фіскальною службою України норм Закону України «Про очищення влади» під час проведення перевірки ДФС України робочою групою перевірено матеріали особових справ та виявлено порушення щодо незастосування заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону до 37 осіб, на яких поширюються визначені Законом критерії, що становить 42,04% від загальної кількості працюючих керівників, заступників керівників самостійних структурних підрозділів центрального апарату ДФС України, серед яких ОСОБА_1 . Голові ДФС України пунктом 1 запропоновано на виконання норм Закону та на підставі частини 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України невідкладно вжити заходів щодо звільнення з посад осіб, до яких застосовується заборона, передбачена частиною третьою статті 1 Закон, на основі критерії, визначених частинами першою та другою статті 3 Закону, в тому числі посадових осіб, які наведені в додатках 4 та 5. Такі особи згідно з вимогами Закону повинні бути звільнені виключно на підставі пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України, оскільки Закон є спеціальним, звільнення вказаних осіб з інших визначених КЗпП України підстав не передбачено.
Відповідно до пункту 6 витягу з протоколу №116 засідання Кабінету Міністрів України від 21.10.2015 наказано Голові ДФС Насірову Р.М. Забезпечити виконання Закону України «Про очищення влади» в частині прийняття відповідних рішень щодо посадових осіб ДФС, до яких застосовуються заборони, визначені цим Законом.
Вважаючи наказ про звільнення незаконним та безпідставним, позивач звернувся до суду із позовною заявою.
V. Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Відповідно до статті 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
За приписами частини другої статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Відповідно до частини першої статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України передбачено, що підставою припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України «Про очищення влади».
У випадках, передбачених пунктами 7 і 7-1 частини першої цієї статті, особа підлягає звільненню з посади у триденний строк з дня отримання органом державної влади, органом місцевого самоврядування, підприємством, установою, організацією копії відповідного судового рішення, яке набрало законної сили, а у випадку, передбаченому пунктом 7-2, особа підлягає звільненню з посади у порядку, визначеному Законом України «Про очищення влади» (частина друга статті 36 КЗпП України).
Так, 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України від 16.09.2014 № 1682-VII «Про очищення влади» (далі - Закон №1682-VII в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), згідно з частиною першою статті 1 якого очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону №1682-VII).
Відповідно до частини третьої статті 1 Закону №1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Статтею 2 Закону № 1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації).
Пунктом 7 частини першої статті 3 Закону №1682-VII установлено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції.
Пунктом 4 частини другої статті 3 Закону №1682-VII також передбачено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням керівника, керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції.
Пунктом 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1682-VII визначено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:
1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;
2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.
Системний аналіз положень пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв'язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1682-VII дає підстави для висновку, що заборони, встановлені частиною третьою статті 1 Закону №1682-VII, виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб'єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.
Також із аналізу цих норм убачається, що установлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов'язується із самим лише фактом зайняття ними у відповідні періоди посади (посад) керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, незалежно від того чи сприяли вони своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв'язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.
Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Частиною першою статті 7 КАС України установлено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частиною другою статті 19 Закону України від 29.06.2004 №1906-IV «Про міжнародні договори» якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до статті 2 Конвенції Міжнародної організації праці «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості, яка ратифікована Україною 04 серпня 1961 року, кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов'язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.
Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 Конвенції).
Таким чином, рішення суб'єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників не повинно допускати дискримінацію у праці.
Положеннями Закону №1682-VII фактично установлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення працівників у зв'язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої у статті 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути в кожному конкретному випадку.
З урахуванням норм міжнародного права та положень національного законодавства у суду наявні підстави вважати, що приписами Закону №1682-VII створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до частини другої статті 38 Конституції України, адже в його положеннях простежується дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення, зокрема, керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду протягом не менше визначеного Законом №1682-VII строку.
Наведене вказує на невідповідність положень Закону №1682-VII статті 38 Конституції України.
Заборона перебування на посадах, визначених в частині першій статті 3 Закону №1682-VII та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади, що вказує на ігнорування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує частину другу статті 61 Конституції України.
Суд звертає увагу, що положення пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» та статті 3 Закону №1682-VII мають бути застосовані у нерозривній сукупності із положеннями статті 1 Закону №1682-VII, якою встановлено мету люстрації - недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
При цьому для застосування до особи положень Закону №1682-VII мало б бути з'ясовано, чи здійснювала така особа заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки й оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини.
В іншому випадку, вказані особи визнаються колективно винними без забезпечення індивідуального підходу відповідальності, що є порушенням статей 61 і 62 Конституції України в аспекті забезпечення індивідуального характеру відповідальності та забезпечення презумпції невинуватості.
Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади.
Натомість, без доведення вини в передбаченому законом порядку запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв'язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу. Фактично введена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв'язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює.
Приписами Закону України «Про очищення влади» встановлюється зворотна дія закону всупереч вимогам статті 58 Конституції України, так як вступаючи на публічну службу, особа не знала і не могла знати, що лише перебування на конкретній посаді у певний проміжок часу в майбутньому становитиме підставу для юридичної відповідальності у вигляді заборони обіймати певні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування протягом 10 років.
Аналогічна за змістом правова позиція щодо фактичної зворотної дії Закону України «Про очищення влади» всупереч положень статті 58 Основного Закону України викладена у постанові Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 826/3328/16.
Наведене свідчить про встановлення додаткових обмежень для реалізації прав і свобод державного службовця (особи, яка перебуває на публічній службі) як людини і громадянина, що не відповідає частині третій статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів (зокрема Закону України «Про очищення влади») не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (зокрема, осіб, які перебувають на публічній службі), та статті 64 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Отже, з викладених норм прямої дії Конституції України слідує, що одним із принципів правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.
Суд зазначає, що на необхідності доведення вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках №788/2014 щодо Закону №1682-VII, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ №1096 (1996) звертала увагу держав-членів на те, що «люстрація» застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.
Суд враховує, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Законом від 17 липня 1997 року №475/97-ВР). Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.
17 жовтня 2019 року Європейський суд з прав людини прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви №58812/15, №53217/16, №59099/16, №23231/18, №47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного, та стосувалося звільнення п'ятьох державних службовців на підставі приписів Закону №1682-VII. Суд констатував, що причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом №1682-VII, є прихід до влади пана Януковича, а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд уважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави (пункти 299-300).
Так само, на думку Європейського суду з прав людини, немає переконливого пояснення часовим рамкам, установлених Законом №1682-VII, як основного критерію для застосування передбачених законом обмежувальних заходів. Як немає і пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування Закону №1682-VII (пункти 301-302).
Аналіз цього рішення Європейського суду з прав людини та установленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом №1682-VII, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов'язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.
У розглядуваній справі до позивача також був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону №1682-VII, законодавчому механізму якого була надана оцінка Європейським судом з прав людини у вказаному вище рішенні.
У постанові Верховного Суду у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 03.06.2020 у справі №817/3431/14 наголошено, що без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону №1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації). Без встановлення зв'язку між вказаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону №1682-VII - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.
У постанові від 02.06.2021 у справі №800/527/14 Велика Палата Верховного Суду вказала, що з метою дотримання принципів презумпції невинуватості, індивідуальної відповідальності, визначених у статті 1 Закону №1682-VII, та за наявності легітимної мети й пропорційності, передбачених статтею 8 Конвенції, необхідно досліджувати діяльність таких осіб на державній службі та встановлювати, чи були їхні дії, рішення чи бездіяльність спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки й оборони України, протиправне порушення прав і свобод людини.
Таким чином, з аналізу викладеного законодавства України, міжнародного законодавства та правової позиції Верховного Суду слідує, що звільнення особи на підставі Закону №1682-VІІ є допустимим у разі існування таких факторів: перебування цієї особи на визначених в Законі №1682-VІІ посадах; строк перебування на відповідній посаді, який визначається цим Законом; доведеності індивідуальної, а не колективної вини особи, яка піддається люстраційним процедурам (чи здійснювала така особа заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки й оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини).
Повертаючись до обставин цієї справи, суд констатує, що відповідач не стверджує про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів, відповідачем не здійснювалися заходи, спрямовані на встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача, що не відповідає меті та принципам Закону №1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону. Звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора департаменту - начальника управління контролю Організаційно-розпорядчого департаменту Державної фіскальної служби України проведено лише за фактом його перебування на посаді, яка віднесена до переліку посад, щодо яких застосовуються заборони, передбачені Законом №1682-VII, та на підставі довідки про вивчення її особової справи, яка не містить відомостей про наявність фактів протиправної поведінки останнього, а наказ Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 № 3417-о про звільнення ОСОБА_1 з посади не містить обґрунтування, що позивач могла становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.
Оцінюючи пропорційність обмежень у їх сукупності, застосованих до ОСОБА_1 щодо легітимної мети (очищення влади), суд вважає їх непропорційними, невиправданими та такими, що не були необхідними у демократичному суспільстві.
Отже, наказ Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 № 3417-о про звільнення позивача з посади заступника директора департаменту - начальника управління контролю Організаційно-розпорядчого департаменту Державної фіскальної служби України є протиправними та підлягає скасуванню.
Щодо позовних вимог про поновлення позивача на посаді заступника директора департаменту - начальника управління контролю організаційно-розпорядчого департаменту Державної фіскальної служби України слід зазначити наступне.
Суд зазначає, що норми КЗпП України передбачають засоби правового захисту працівників, звільнення яких визнане незаконним. Так, за змістом частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Отже, скасування наказу про звільнення працівника із займаної посади, у силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України, є підставою для його поновлення на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При цьому, поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи.
При цьому, повноваження суду при вирішенні трудового спору про поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця.
Так, повноваження щодо призначення працівника в порядку переведення на відповідну посаду, згідно із затвердженим штатним розписом в новоствореній юридичній особі, яка є правонаступником роботодавця, є винятковою компетенцією роботодавця і суд, як орган, що розглядає трудовий спір, не повинен і не може втручатися у здійснення дискреційних повноважень державного органу.
Обов'язок по працевлаштуванню незаконно звільненого працівника покладений на роботодавця, яким у випадку реорганізації державної установи є її правонаступник, якому передані відповідні завдання і функції.
Аналогічну правову позицію неодноразово висловлював Верховний Суд, зокрема, у постановах від 26.05.2021 у справі №260/261/20, від 27.04.2021 в справі №826/8332/17, від 20.01.2021 у справі №640/18679/18, від 20.01.2021 у справі №804/958/16, від 11.02.2021 у справі №640/21065/18, від 31.05.2021 у справі №0840/3202/18, від 06.07.2021 у справі №640/3456/20, від 06.07.2021 у справі №640/1627/20, від 21.10.2021 у справі № 809/2894/13-а, від 10.08.2023 у справі №540/2917/21, від 02.11.2023 у справі № 380/9055/22, від 31.07.2024 у справі №300/5313/22, від 30.01.2025 у справі №340/1765/23, від 15.08.2025 у справі №420/27192/21.
Таким чином, з огляду на сформовану Верховним Судом правову позицію стосовно необхідності поновлення працівника саме на тій посаді, з якої його звільнили, беручи до уваги встановлену раніше судом протиправність наказу Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 № 3417-о, суд дійшов висновку, що належним способом відновлення порушеного права позивача є його поновлення саме на посаді заступника директора департаменту - начальника управління контролю організаційно-розпорядчого департаменту Державної фіскальної служби України з 27 жовтня 2015 року (наступний день після звільнення).
Щодо позовних вимог про стягнення середнього грошового забезпечення за час вимушеного прогулу суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Згідно з частиною першої статті 27 Закону України від 24.03.1995 №108/95-ВР «Про оплату праці» (із змінами і доповненнями) порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Підпунктом «з» пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100), встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.
Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку №100, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункт 8 Порядку №100).
З довідки Державної фіскальної служби України від 08.12.2015 №1017 судом встановлено, що середньоденний заробіток позивача за період серпень-вересень 2015 року склав 580,69 грн.
Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня наступного після звільнення, у даному випадку - з 27 жовтня 2015 року, до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, у цій справі - 03 листопада 2025 року, та становить 2549 робочих днів. При цьому судом враховано норми тривалості робочого часу у 2015 - 2021 роках (додатки до листів Міністерства соціальної політики України від 09.09.2014 №10196/0/14-14/13, від 20.07.2015 №10846/0/14-15/13, від 05.08.2016 №11535/0/14-16/13, від 08.08.2018 №78/0/206-18, від 29.07.2019 №1133/0/206-19, до листа Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 12.08.2020 №3501-06/219), а також норми тривалості робочого часу у 2022-2025 роках з урахуванням положень частини шостої статті 6 Закону України від 15.03.2022 №2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (набрав чинності 24 березня 2022 року), якою визначено, що у період дії воєнного стану не застосовуються, серед іншого, норми статті 73 КЗпП України, якою, у свою чергу, визначені святкові і неробочі дні.
Таким чином, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 27 жовтня 2015 року по 11 вересня 2025 року складає 1 480 178,81 грн (2549 р.д. х 580,69 грн).
Суд також звертає увагу, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі №6-511цс16 та Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.06.2018 у справі №826/808/16 не знайшла підстав для відступлення від цього правового висновку. У постанові Верховного Суду 18.03.2021 у справі №825/3399/14 також підтримано цей висновок.
У пункті 164.6 статті 164 Податкового кодексу України (далі - ПК України), яка визначає базу оподаткування, зазначено, що під час нарахування доходів у формі заробітної плати база оподаткування визначається як нарахована заробітна плата, зменшена на суму страхових внесків до Накопичувального фонду, а у випадках, передбачених законом, - обов'язкових страхових внесків до недержавного пенсійного фонду, які відповідно до закону сплачуються за рахунок заробітної плати працівника, а також на суму податкової соціальної пільги за її наявності.
Системний аналіз пункту 3 Порядку № 100 та пункту 164.6 статті 164 ПК України дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюється без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із присудженої за рішенням суду суми заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із цієї суми при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів.
При цьому відрахування податків і обов'язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період у разі перебування на посаді працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори.
Відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу (за загальним правилом 18 відсотків).
Таким чином, якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи середній заробіток за час вимушеного прогулу, то ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов'язана (у випадках, передбачених ПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу.
Аналогічний правовий висновок зроблений Верховним Судом у подібних правовідносинах у постановах від 18.07.2018 у справі № 359/10023/16-ц та від 07.10.2020 у справі № 523/14396/19, у рішенні від 16.03.2023 у справі №9901/420/19.
Враховуючи наведене, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 2170892,15 грн підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства розвитку громад та територій України з проведенням необхідних відрахувань відповідно до вимог чинного законодавства.
Пунктами 2, 3 частини першої статті 371 КАС України передбачено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Частиною другою статті 372 КАС України передбачено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.
Відповідно до частини восьмої статті 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
У постанові від 09.11.2022 по справі №640/10445/21 Верховний Суд зауважив, що з аналізу положень КАС України та КЗпП України висновується, що звільнений без законної підстави працівник підлягає поновленню на попередній роботі. Роботодавець зобов'язаний виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі добровільно і негайно шляхом видання про це наказу. Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивості обов'язковості та підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно - з дати його ухвалення, чим забезпечується швидкий і реальний захист прав працівника, гарантованих Конституцією України. В разі невиконання рішення суду в добровільному порядку воно підлягає примусовому виконанню державною виконавчою службою.
Подібні висновки сформовано, зокрема, у постановах від 16.02.2018 у справі № 807/2713/13-а, від 27.06.2019 у справі № 821/1678/16, від 31.07.2019 у справі № 813/593/17, від 25.09.2019 у справі № 813/4668/16, від 27.11.2019 у справі № 802/1183/16-а, від 19.12.2019 у справі № 2а-7683/12/1370, від 05.02.2020 у справі № 815/1676/18, від 05.03.2020 у справі № 280/360/19, від 26.11.2020 у справі № 500/2501/19, від 19.04.2021 у справі № 826/11861/17, від 24.06.2021 у справі № 640/15058/19, від 20.07.2021 у справі № 826/3465/18, від 21.10.2021 у справі № 280/5260/19, від 27.01.2022 у справі № 580/5185/20, від 09.11.2022 у справі № 460/600/22, від 23.03.2023 у справі № 420/8539/21 та інших.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 09.11.2022 року по справі № 460/600/22 зазначив, що приписи частини восьмої статті 235 КЗпП України і приписи пункту 3 частини першої статті 371 КАС України достатньо чітко і однозначно встановлюють, що рішення про поновлення на роботі/посаді підлягають негайному виконанню й цей імператив адресований передовсім роботодавцю.
Таким чином, законодавець передбачає обов'язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов'язок полягає у тому, що у роботодавця обов'язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися.
Враховуючи наведені положення статті 371 КАС України та статті 235 КЗпП України, рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 з 27 жовтня 2015 року на посаді заступника директора департаменту - начальника управління контролю Організаційно-розпорядчого департаменту Державної фіскальної служби України та в частині стягнення з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць (середня кількість робочих днів в місяці - 21 робочий день), що становить 12194,49 грн, слід звернути до негайного виконання.
Решта доводів та аргументів сторін, що наведена у заявах по суті справи, не потребує окремої оцінки суду, оскільки зроблених судом висновків не спростовують.
VI. Висновки суду.
Частинами першою, другою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Надавши оцінку усім доказам в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи, суд дійшов висновку про протиправність наказу про звільнення, тому позовні вимоги є обґрунтованими, підтвердженими матеріалами справи та підлягають задоволенню.
VII. Розподіл судових витрат.
Оскільки відповідно до положень Закону України від 08.07.2011 №3674-VI «Про судовий збір» позивач звільнений від сплати судового збору, в силу вимог статті 139 КАС України, судові витрати не підлягають стягненню.
Керуючись статтями 2, 5, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255, 295 КАС України, суд
Позов ОСОБА_1 задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати наказ Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 № 3417-о «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Поновити ОСОБА_1 на посаді п заступника директора департаменту - начальника управління контролю Організаційно-розпорядчого департаменту Державної фіскальної служби України з 27 жовтня 2015 року.
Стягнути з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 1 480 178,81 грн (один мільйон чотириста вісімдесят тисяч сто сімдесят вісім гривень 81 копійка) з наступним відрахуванням податків і зборів.
Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді п заступника директора департаменту - начальника управління контролю Організаційно-розпорядчого департаменту Державної фіскальної служби України з 27 жовтня 2015 року та в частині стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць - 12194,49 грн (дванадцять тисяч сто дев'яносто чотири гривні 49 копійок) з відрахуванням податків і зборів підлягає негайному виконанню.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне найменування сторін:
Позивач - ОСОБА_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідач - Державна фіскальна служба України, місцезнаходження: пл.Львівська, буд.8, м.Київ, 04655; код ЄДРПОУ 39292197.
Рішення у повному обсязі складено та підписано 03.11.2025.
Суддя К.В. Мінаєва