Справа № 372/1284/25
Провадження 2-1065/25
22 жовтня 2025 року Обухівський районний суд Київської області в складі:
головуючого судді Кравченка М.В.
при секретарі Колісник К.С.,
за участю позивача (відповідача) ОСОБА_1 ,
представника позивача (відповідача) ОСОБА_2 ,
відповідачки (позивачки) ОСОБА_3 ,
представниці третьої особи Кізлівської І.В.,
розглянувши у приміщенні Обухівського районного суду Київської області у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - служба у справах дітей та сім'ї Виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області, про розірвання договору між батьками про проживання та виховання дітей, визначення місця проживання малолітніх дітей, та за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про відібрання дитини,
11.03.2025 року ОСОБА_1 звернувся до Обухівського районного суду Київської області із позовною заявою до ОСОБА_3 , в якій просив розірвати договір між батьками про проживання та виховання дітей від 06 грудня 2023 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Саєнко Е.В., зареєстрований у реєстрі за № 2553, а також визначити місце проживання малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з батьком ОСОБА_1 . В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що з 2013 по 2023 рік перебував у шлюбі із відповідачкою, від якого сторони мають двох неповнолітніх дітей. 06.12.2023 року між батьками було укладено нотаріально посвідчений договір, за яким донька ОСОБА_5 проживає із матір'ю, а син ОСОБА_4 - із батьком. Вказаний договір сторонами фактично не виконується, наразі донька проживає із батьком, а син - із матір'ю. Відповідачка не виконує умови договору, перешкоджає зустрічам із дітьми, влаштовує сварки у присутності дітей, залишає сина з інвалідністю без нагляду, негативно впливає на психоемоційний стан та розвиток дитини, забороняє сину приїжджати до нього. Рішенням органу опіки та піклування місце проживання обох дітей визначено із ним, він створив належні житлово-побутові умови для проживання обох дітей.
03.04.2025 року винесено ухвалу, якою прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, призначено по справі підготовче судове засідання.
20.05.2025 року ОСОБА_3 подала заяву про відвід головуючого судді Зінченка О.М., мотивуючи її неналежними, на її думку, символами влади у реквізитах ухвали та у залі судового засідання.
20.05.2025 року ухвалою суду було відмовлено у задоволенні вказаної заяви про відвід головуючого судді.
20.05.2025 року ухвалою суду зобов'язано Обухівську міську раду Київської області, як орган опіки та піклування надати суду висновок про визначення місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у судовому засіданні. При цьому в ухвалі зазначено про те, що відповідач ОСОБА_3 перебуваючи у судовому засіданні при обговоренні питання про можливість закриття підготовчого судового засідання безпричинно залишила зал судового засідання не бажаючи бути присутньою.
10.06.2025 року ОСОБА_3 повторно подала заяву про відвід головуючого судді Зінченка О.М. з аналогічними обґрунтуваннями, зокрема, мотивуючи її неналежними, на її думку, символами влади у реквізитах ухвали та у залі судового засідання.
10.06.2025 року ухвалою суду було відмовлено у задоволенні вказаної заяви про відвід головуючого судді.
23.06.2025 року ОСОБА_3 втретє подала заяву про відвід головуючого судді Зінченка О.М. з аналогічними обґрунтуваннями, зокрема, мотивуючи її неналежними, на її думку, символами влади у реквізитах ухвали та у залі судового засідання. Однак додатково посилалась на те, що вона 20.05.2025 року подала позов у порядку цивільного судочинства про припинення дій, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, відповідачем за яким визначено й суддю Зінченка О.М.
23.06.2025 року ухвалою суду було відмовлено у задоволенні вказаної заяви про відвід головуючого судді, задоволено заяву про самовідвід судді Зінченка О.М., цивільну справу передано до канцелярії суду для визначення складу суду в порядку ст.33 ЦПК України.
24.06.2025 року винесено ухвалу, якою прийнято вказану позовну заяву ОСОБА_1 до розгляду головуючим суддею Кравченком М.В., призначено по справі підготовче судове засідання.
23.06.2025 року ОСОБА_3 звернулась до Обухівського районного суду Київської області із позовом до ОСОБА_1 , за вимогами якого просила таке: «Негайно постановити рішення про відібрання у ОСОБА_6 , 4 літньої малолітньої дитини, ОСОБА_7 , яка на законних підставах за ст. 109,150-155,157-162, 171, 180, 185, 198-199 Сімейного кодексу України і нотаріально укладеної угоди НТА № 038476 від 06.12.2023 року від народження постійно проживала зі мною, її матусею ОСОБА_8 , за адресою моєї прописки: АДРЕСА_1 , який самочінно змінив місце проживання дитини, без моєї її матері на те згоди, способом викрадення ОСОБА_7 або на адресу його реєстрації: АДРЕСА_2 або на адресу фактичного проживання: АДРЕСА_3 , і повернути ОСОБА_9 за попереднім місцем проживання: АДРЕСА_1 ». Обгрунтовуючи позов, ОСОБА_3 посилається на те, що після розлучення відповідно до нотаріально посвідченого договору сторони визначили місце проживання молодшої доньки із нею у належній свекру квартирі. 26.01.2025 року батько дітей ОСОБА_1 викрав доньку, самочинно змінивши місце її проживання із ним, про що вона повідомила поліцію та орган опіки та піклування.
23.06.2025 року винесено ухвалу про залишення без руху позову ОСОБА_3 , надано строк для усунення недоліків.
30.06.2025 року ОСОБА_3 подала заяву про усунення недоліків позову.
01.07.2025 року винесено ухвалу, якою прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про відібрання дитини, призначено по справі підготовче судове засідання, а також об'єднано цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про відібрання дитини з цивільною справою з цивільною справою № 372/1284/25, в одне провадження, присвоївши об'єднаній справі № 372/1284/25 (провадження № 2-1065/25)
08.07.2025 року винесено ухвалу суду, якою клопотання ОСОБА_3 задоволено частково, вирішено повернутися до розгляду справи в частині первісних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - служба у справах дітей та сім'ї Виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області, про розірвання договору між батьками про проживання та виховання дітей, визначення місця проживання малолітніх дітей у підготовчому провадженні, надано сторонам за обома позовами додатковий десятиденний строк з моменту винесення цієї ухвали для вчинення процесуальних дій, передбачених ухвалами про відкриття проваджень від 03 квітня 2025 року та від 01 липня 2025 року, продовжено строки підготовчого провадження для надання визначених законом строків вчинення процесуальних дій. Також вказаною ухвалою в задоволенні клопотання ОСОБА_3 про зупинення провадження у цій цивільній справі в частині первісних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - служба у справах дітей та сім'ї Виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області, про розірвання договору між батьками про проживання та виховання дітей, визначення місця проживання малолітніх дітей до вирішення Київським окружним адміністративним судом іншої адміністративної справи № 320/32095/25, відмовлено, оскільки доказів відкриття провадження у такі справі не подано.
21.07.2025 року ОСОБА_3 звернулась до Обухівського районного суду Київської області із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , за вимогами якого просила таке: «Негайно постановити рішення про відібрання у ОСОБА_6 , 4 літньої малолітньої дитини, ОСОБА_7 , яка на законних підставах за ст. 109,150-155,157-162, 171, 180, 185, 198-199 Сімейного кодексу України і нотаріально укладеної угоди НТА № 038476 від 06.12.2023 року від народження постійно проживала зі мною, її матусею ОСОБА_8 , за адресою моєї прописки: АДРЕСА_1 , відшкодувати матеріальну шкоду у розмірі судового збору 1211,20 грн, відшкодувати моральну шкоду мені і моїм дітям у розмірі 100000 грн.». Обгрунтовуючи позов, ОСОБА_3 посилається на те, що після розлучення відповідно до нотаріально посвідченого договору сторони визначили місце проживання молодшої доньки із нею у належній свекру квартирі. 26.01.2025 року батько дітей ОСОБА_1 викрав доньку, самочинно змінивши місце її проживання із ним, про що вона повідомила поліцію та орган опіки та піклування.
21.07.2025 року винесено ухвалу суду про залишення без руху зустрічного позову ОСОБА_3 , надано строк для усунення недоліків.
01.08.2025 року у судовому засіданні було оголошено перерву, оскільки ОСОБА_3 повідомила про направлення виправленого зустрічного позову поштою.
08.08.2025 року винесено ухвалу суду, якою в прийнятті зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про відібрання дитини, відшкодування матеріальної та моральної шкоди відмовлено, залишивши його без розгляду. Також вказаною ухвалою клопотання ОСОБА_3 про витребування доказів задоволено повністю, витребувано у Обухівського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Київській області (08700, Київська обл., м.Обухів, вул.Київська, 22) належним чином завірені копії: - витягу з ЄРДР № 12025111230000515 від 06.03.2025 року, - пояснення ОСОБА_1 від 27.01.2025 року у вказаному кримінальному провадженні. Окрім того, витребувано з виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області (08700, Київська обл., м.Обухів, вул.Київська, 10) належним чином завірені копії відповідей на звернення ОСОБА_3 до начальника служби у справах дітей та сім'ї виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області (отримано 21.03.2025 року) та до Обухівської міської ради (вх.№ В-347 в/с від 02.06.2025 року). Продовжено строки підготовчого провадження для надання визначених законом строків вчинення процесуальних дій.
08.08.2025 року винесено ухвалу суду, якою закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у судовому засіданні.
27.08.2025 року ОСОБА_3 подала заяву про забезпечення позову, в якій просила постановити рішення про негайне відібрання малолітньої дитини ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у відповідача особи ОСОБА_1 і повернути її матері, передати дитину для проживання разом із матір'ю, зі ОСОБА_8 за місцем її постійного проживання з народження за адресою: АДРЕСА_4 , заборонити особі ОСОБА_1 наближатись до місця її проживання та її дітей ближче ніж 300м на період розгляду справи, зобов'язати Службу у справах дітей, ювенальну превенцію району здійснити контроль за негайним виконанням рішення суду.
27.08.2025 року винесено ухвалу, якою в задоволенні заяви ОСОБА_3 про забезпечення позову відмовлено, оскільки заходами забезпечення позову фактично пропонувалось вирішити спір на неналежній стадії процесу із порушенням судових процедур, встановлених ЦПК України.
08.09.2025 року ОСОБА_3 повторно подала заяву про забезпечення позову із аналогічними вимогами, зокрема, просила постановити рішення про негайне відібрання малолітньої дитини ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у відповідача особи ОСОБА_1 і повернути її матері, передати дитину для проживання разом із матір'ю, зі ОСОБА_8 за місцем її постійного проживання з народження за адресою: АДРЕСА_4 , заборонити особі ОСОБА_1 наближатись до місця її проживання та її дітей ближче ніж 300 м на період розгляду справи.
08.09.2025 року винесено ухвалу, якою в задоволенні заяви ОСОБА_3 про забезпечення позову відмовлено, оскільки заходами забезпечення позову фактично пропонувалось вирішити спір на неналежній стадії процесу із порушенням судових процедур, встановлених ЦПК України. Додатково роз'яснено ОСОБА_3 , що відповідно до частини 1 статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
17.09.2025 року у судовому засіданні сторони надали пояснення по суті вимог обох позовів, судом винесено протокольну ухвалу про часткове задоволення усного клопотання ОСОБА_3 про допит неповнолітнього сина сторін в якості свідка, ухвалено вислухати думку дитини в судовому засіданні, для чого, а також для подання судових запитів, було оголошено перерву.
23.09.2025 року у судовому засіданні ОСОБА_3 заявила клопотання про заслуховування думки дитини шляхом перегляду відзнятого нею відеоролику на «Ютуб»-каналі, ухвалено зобов'язати ОСОБА_3 забезпечити особисту участь неповнолітнього сина у наступному судовому засіданні. Констатовано невиконання ОСОБА_3 попередньої ухвали для забезпечення участі сина для заслуховування його думки в суді. Зміст постановленої на місці в залі судового засідання ухвали та її вмотивування зафіксовано у протоколі судового засідання. Окрім того, ОСОБА_3 повторно надано роз'яснення щодо процедур заслуховування думки дитини в судовому засіданні, звернуто увагу на можливість участі під час вчинення такої процесуальної дії будь-якого психолога, якому вона довіряє, послідовність вчинення відповідних процесуальних дій. В судовому засіданні оголошено перерву для виконання ухвали щодо участі дитини у судовому засіданні.
22.10.2025 року винесено ухвалу суду про відмову у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про зупинення провадження у цій цивільній справі в частині первісних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - служба у справах дітей та сім'ї Виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області, про розірвання договору між батьками про проживання та виховання дітей, визначення місця проживання малолітніх дітей, а також про негайне прийняття рішення за її позовними вимогами.
22.10.2025 року в судовому засіданні ОСОБА_3 подала завчасно підготовлену письмову заяву про відвід головуючого судді Кравченка М.В., вмотивувавши її власними суб'єктивними правовими оцінками окремих нормативних актів держави, в яких вона фактично заперечує існування України як незалежної держави, заперечує повноважність Обухівського районного суду Київської області загалом і судді Кравченка М.В. зокрема щодо відправлення правосуддя.
22.10.2025 року винесено ухвалу суду, якою відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_3 про відвід головуючого судді Кравченка Максима Володимировича від участі в розгляді цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - служба у справах дітей та сім'ї Виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області, про розірвання договору між батьками про проживання та виховання дітей, визначення місця проживання малолітніх дітей, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про відібрання дитини. Додатково роз'яснено ОСОБА_3 , що згідно ч.1 ст.44 Цивільного процесуального кодексу України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається, роз'яснено ОСОБА_3 , що статтею 185-3 Кодексу України по адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за прояви неповаги до суду, роз'яснено ОСОБА_3 , що статтями 143, 144, 145, 148 Цивільного процесуального кодексу України передбачена можливість застосування заходів процесуального примусу, зокрема й стягнення штрафу у випадку зловживання процесуальними правами, попереджено ОСОБА_3 про неприпустимість зловживання процесуальними правами та проявів неповаги до суду, а також про передбачену законом відповідальність за вчинення таких діянь. Після чого ОСОБА_3 самовільно безпричинно покинула зал судового засідання.
В судовому засіданні ОСОБА_1 свої позовні вимоги підтримав повністю, заперечив проти позову ОСОБА_3 у повному обсязі. Пояснив, що після розірвання шлюбу сторони уклали нотаріально посвідчений договір, який фактично не виконується. Протягом певного часу сторони спільно виховували обох дітей, ОСОБА_3 проявляла себе гарною матір'ю, піклувалась разом із ним про старшого сина з інвалідністю, однак потім стали виникати сварки і спори в присутності дітей. Раніше діти проживали по черзі у обох, але потім ОСОБА_3 в односторонньому порядку розірвала домовленості, забрала обох дітей до себе, замінила замки у дверях квартири. Вимагала переписати на неї майно за зустрічі із дітьми. Він створив умови для проживання обох дітей у житловому будинку, облаштував їм окремі кімнати, повністю забезпечував їх потреби, налаштував свій робочий час для піклування за дітьми. Натомість ОСОБА_3 змінила свою поведінку, перестала належно опікуватись дітьми, часто залишала сина із особливими потребами без нагляду, займаючись своїми справами, у неї виникають гострі перепади настрою, істерики у присутності дітей негативно впливають на їх емоційний стан. Молодша донька не бажає бачити маму, бо та, з її слів, її сильно била. Старший син перебуває під постійним тиском матері, яка створює йому психологічний тягар. ОСОБА_3 допускає порушення ПДР із дітьми у автомобілі, вчинила ДТП, збивши і переїхавши пішохода. Одного разу у квартирі виникла пожежа, коли вона була відсутня, оскільки перебувала у міськраді, тому він по телефону допомагав сину тушити пожежу. Іноді вона залишає дітей на чужих людей, у цей час відвідуючи різні державні органи, де вчиняє скандали, займаючись радикальною діяльністю активістів. Перестала допомогати у реабілітації сина, перевела його на дистанційне навчання. Системно вчиняє істерики, нецензурно лається у присутності дітей, здійснює наклеп та тиск, її психологічний стан став нестабільний та небезпечний для дітей. Він реально побоюється здійснення нею неодноразових погроз щодо вивезення дітей до окупованого Криму, де вона проживала до шлюбу. Відношення ОСОБА_3 до дітей змінилося на гірше коли вона стала надмірно приділяти часу своєму хобі - громадському активізму. Діти розповідали, що вдома мама часто сидить за комп'ютером та відмовляється займатись ними. Декілька місяців вона не приїжджала до доньки, у садочок, не виявляла бажання побачитись. Вона маніпулює дітьми та шкодить їхнім інтересам в своїх цілях, від чого страждають діти. Він має достатній рівень доходу для забезпечення потреб дітей, а вона не працює, отримує дохід від оренди нерухомого майна, яке він переписав на її ім'я. Він платить комунальні послуги за квартиру свого батька, де вона проживає, вона ніяких витрат не несе. Він проживає у належному його батьку будинку, на який має генеральну довіреність. Наразі син проживає із матір'ю, під її тиском відмовляється із ним спілкуватись, мати створює перешкоди у їх спілкуванні. Донька проживає із ним у будинку. Заперечив створення ним самим перешкод у спілкуванні доньки із матір'ю, посилаючись на небажання доньки бачити маму. Заперечив твердження ОСОБА_3 про використання дітей для ухилення від мобілізації. Він має дохід орієнтовно 100 тис. грн.
Представник ОСОБА_1 ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги свого довірителя підтримав повністю, заперечив проти позову ОСОБА_3 у повному обсязі. Посилався на аналогічні обставини, а також те, що ОСОБА_1 надав їй квартиру для проживання, фактично утримує її, оскільки у неї власного житла немає, офіційних доходів немає. Натомість ОСОБА_1 має дохід, місце роботи, будинок, який володіє за довіреністю батька, облаштував кожному із дітей окремі кімнати, створив належні житлово-побутові умови, що підтверджується актом обстеження. ОСОБА_3 відмовилась надати доступ представникам органу опіки та піклування до належної батьку ОСОБА_1 квартири для обстеження її житлово-побутових умов. Чинним рішенням органу опіки та піклування місце проживання обох дітей визначено із батьком. Останнім часом ОСОБА_3 змінила пріоритети із піклування про дітей на громадську діяльність, що шкодить інтересам дітей. Її нестійка психоемоційна поведінка загрожує психологічному стану дітей. Позовні вимоги ОСОБА_3 вважав безпідставними через відсутність доказів, недотримання встановлених законом процедур відібрання дитини та неналежність правових підстав позову. Ініційоване ОСОБА_3 кримінальне провадження було закрите за відсутністю складу злочину. ОСОБА_1 є підприємцем, власником ТОВ. Провадження у інших справах щодо оскаржень ОСОБА_3 рішення органу опіки та пілкування тощо не відкривалось, інші судові рішення щодо суті спору відсутні.
ОСОБА_3 в судовому засіданні підтримала свої позовні вимоги у повному обсязі, проти позову ОСОБА_1 заперечила повністю, посилаючись на його необгрунтованістю. Пояснила, що вважає громадську діяльність своїм обов'язком за ст.24 Конституції. Батько дітей покинув їх, самоусунувся від реабілітації сина, не сплачує аліменти. Вона є хорошою матір'ю, оскільки соціально адаптує дітей, виховує їх громадянську позицію. Як мати вона має право самостійно визначати яким чином виховувати дітей. Всіх забезпечує батько ОСОБА_1 як дідусь дітей, а не він, згідно довідки він отримує зарплату лише 13 тис. грн. На відміну він нього вона має у власності майно, спроможна забезпечити потреби дітей. Саме вона займалась реабілітацією сина, водила на басейн, масаж. Вона займалась дітьми поки він робив собі кар'єру. Зараз перевела сина на дистанційне онлайн-навчання. Висновок органу опіки та піклування вона оскаржує в адміністративному суді. ОСОБА_1 самовільно змінив місце проживання доньки без її згоди, фактично викравши її. Договір розірвано з вини ОСОБА_1 . Він також не піклується про дитину від першого шлюбу, прикривається дітьми для ухилення від мобілізації. За їхніми домовленостями ОСОБА_1 оплачує комунальні послуги за квартиру. Вона відмовилась повідомити комісії органу опіки та піклування відомості про доходи, оскільки це її особиста інформація. Вона відмовила у доступі комісії органу опіки та піклування до квартири, де проживає із сином. Син проживає із нею, не бажає спілкуватись із батьком. Заперечила створення нею перешкод у спілкуванні сина із батьком. Донька проживає із ОСОБА_1 , який її самовільно забрав і чинить перешкоди у їх спілкуванні. Відмовилась повідомити суду інформацію про власні доходи.
При цьому суд зазначає, що ОСОБА_3 не приймала участі у судових дебатах, оскільки на завершальній стадії процесу самовільно покинула зал судових засідань, незважаючи на створення судом можливості реалізації своїх прав та оголошення перерви, перебуваючи у приміщенні суду відмовилась повернутись до зали судового засідання.
Представник третьої особи Кізлівська І.В. в судовому засіданні підтримала висновок органу опіки та піклування, при вирішенні спору поклалась на розсуд суду. Пояснила, що ОСОБА_1 звернувся до них із заявою, подав всі необхідні документи, натомість ОСОБА_3 документів не подавала, на контакт не йшла, відмовилась надати доступ до квартири для обстеження житлово-побутових умов. ОСОБА_3 була присутня на комісії, її думку було враховано, було декілька засідань комісії. Висновок про доцільність проживання обох дітей із батьком було надано на підставі досліджених доказів, думку дитини заслухати не вдалося.
Вислухавши сторони, представника сторони та третьої особи, перевіривши та дослідивши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 такими, що підлягають задоволенню, а позовні вимоги ОСОБА_3 такими, що не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 19 квітня 2013 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням суду від 25 грудня 2023 року, що підтверджується паспортами, рішенням суду (т.1 а.с.11-14, 23-25, 156-157, т.2 а.с.111, 136), а також визнається сторонами.
Сторони мають двох спільних малолітніх дітей: сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , доньку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвами про народження (т.1 а.с.15-16, 155, т.2 а.с.112, 137, т.3 а.с.4).
Син сторін ОСОБА_4 проживає разом із матір'ю ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_4 , що підтверджується листом міськради (т.1 а.с.168, т.2 а.с.12), а також визнається сторонами.
Син сторін ОСОБА_4 має зареєстроване місце проживання разом із батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_5 , що підтверджується довідкою міськради (т.1 а.с.30).
Син сторін ОСОБА_4 навчається у Академічному ліцеї імені Володимира Мельника Обухівської міської ради Київської області, позитивно характеризується, батьки приділяють належну увагу вихованню сина, що підтверджується довідкою ліцею, характеристикою (т.1 а.с.19-20).
Син сторін ОСОБА_4 є дитиною з інвалідністю, що підтверджується посвідченням, медичним висновком (т.2 а.с.216, т.3 а.с.5-6).
Донька сторін ОСОБА_5 з вересня 2024 року проживає разом із батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_6 , що підтверджується довідкою та листом міськради (т.1 а.с.17, 168, т.2 а.с.12), а також визнається сторонами.
Донька сторін ОСОБА_5 відвідує заклад дошкільної освіти «Веселка» Обухівської міської ради Київської області, позитивно характеризується, що підтверджується довідкою закладу, характеристиками (т.1 а.с.21-22, т.3 а.с.93-94).
ОСОБА_1 працює директором ТОВ «Флайлайтс», має офіційний дохід більше 13 тис. грн. в місяць, отримує соціальні виплати, є фізичною особою-підприємцем, що підтверджується довідкою з місця роботи, відповіддями з державних реєстрів (т.1 а.с.31,169, т.3 а.с.16-17, 27-29).
ОСОБА_1 має (мав) у власності 20 автомобілів, що підтверджується відповіддю з державного реєстру (т.3 а.с.30-52).
ОСОБА_3 має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_4 , що підтверджується довідкою (т.1 а.с.40).
ОСОБА_3 має у власності два нежитлових приміщення, автомобіль, що підтверджується відповіддями з державних реєстрів (т.2 а.с.18-19, 20-24).
ОСОБА_3 є фізичною особою-підприємцем, офіційних джерел доходу не має, відомості про сплату нею податків і зборів відсутні, що підтверджується відповіддями з державних реєстрів (т.3 а.с.13-15, 25).
Квартира, в якій проживає ОСОБА_3 , та житловий будинок, в якому проживає ОСОБА_1 , належать батьку останнього ОСОБА_11 , що підтверджується витягом із державного реєстру (т.1 а.с.18), а також визнається сторонами.
06 грудня 2023 року сторонами було укладено нотаріально посвідчений договір між батьками про проживання та виховання дітей, згідно п.1.3 якого місцем проживання Доньки Батьки визначили місце проживання Матері, а згідно п.1.4 якого місцем проживання Сина Батьки визначили місце проживання Батька, що підтверджується договором (т.1 а.с.26-29, 129-132, 158-161, т.2 а.с.8-9), а також визнається сторонами.
ОСОБА_1 звернувся до органу опіки та піклування із заявою про визначення місця проживання дітей, подав всі необхідні підтверджуючі документи, актом обстеження житлово-побутових умов зафіксовано належні умови проживання для дітей за його місцем мешкання, що підтверджується заявою, актом, фототаблицями, іншими матеріалами (т.1 а.с.32-33, 98-99, 101-102, т.2 а.с.217, т.3 а.с.95-96), а також вбачається із пояснень сторін та представника третьої особи.
ОСОБА_3 зверталась до органу опіки та піклування із зверненнями в межах розгляду вказаної заяви ОСОБА_1 , однак відмовилась надавати органу опіки та піклування належний обсяг документів та потрібної інформації, надати доступ до квартири для обстеження житлово-побутових умов, що підтверджується зверненнями, листом, актом (т.1 а.с.162-167, т.2 а.с.10-12, 100-105, 126-132, 151-157), а також вбачається із пояснень сторін та представника третьої особи.
Рішенням виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області № 417 від 12 червня 2025 року визначено місце проживання малолітніх ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_6 , що підтверджується рішенням, висновком органу опіки та піклування (т.1 а.с.84-85).
ОСОБА_3 у грудні 2024 року, січні-березні 2025 року зверталась до поліції із заявами про вчинення ОСОБА_1 кримінальних правопорушень, постановою слідчого від 29 квітня 2025 року кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ст.126-1, ч.2 ст.146 КК України закрито на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК України у зв'язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення, що підтверджується витягом із ЄРДР, постановою, іншими матеріалами кримінального провадження (т.1 а.с.133-141, 170-185, т.2 а.с.13-16, 19-20, 98-102, 118-125, 143-150, 188-189, 236-238).
При наданні правової оцінки обом позовам по їх суті суд приймає до уваги наступне.
Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, та вказано, що: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до положень статей 526, 527 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Стаття 627 ЦК України передбачає, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).
Відповідно до вимог ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
У відповідності до ст.651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Відповідно до ч.ч.2,3 ст.653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його змін. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
Згідно із ст.141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини
Відповідно до ст.153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
Згідно із ч.1 ст.12 ЗУ «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Відповідно до ч.2 ст.15 ЗУ «Про охорону дитинства» батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
06 грудня 2023 року сторонами було укладено нотаріально посвідчений договір між батьками про проживання та виховання дітей, згідно п.1.3 якого місцем проживання Доньки Батьки визначили місце проживання Матері, а згідно п.1.4 якого місцем проживання Сина Батьки визначили місце проживання Батька.
Під час судового розгляду встановлено, що обидві сторони правочину фактично не виконували умови вказаного договору, оскільки за усною домовленістю ними було визначено інший порядок участі у вихованні дітей, а саме кожен із дітей почергово проживав певний час із матір'ю та із батьком. У подальшому між сторонами склався протилежний порядок визначення місця проживання дітей, а саме син тривалий час проживає постійно із матір'ю, а донька тривалий час постійно проживає із батьком.
Відтак, судом встановлено фактичне невиконання обома сторонами правочину умов вказаного договору.
Відповідно до п. 4.3.3 Нотаріального договору між батьками про проживання та виховання дітей від 06 грудня 2023 року передбачено, що у разі розлучення Батьків, вступу одного з Батьків в інший шлюб, а також виникнення інших обставин, що можуть призвести до істотних змін у звичному житті Дитини, у разі зміни матеріального стану, погіршення здоров'я будь-якої зі сторін до договору, якщо сторони погодились, вносяться зміни або доповнення шляхом укладення додаткового нотаріально посвідченого договору. Таким же шляхом цей договір може бути розірвано. Одностороння відмова від виконання договору або одностороння зміна його умов не допускається. При відсутності домовленості між Сторонами питання зміни чи розірвання договору вирішується в судовому порядку, також у разі вступу одного з батьків у відносини (громадянський шлюб або довготривалі стосунки - шлюб).
Відповідно до п. 4.4. Нотаріального договору між батьками про проживання та виховання дітей від 06 грудня 2023 року, передбачено, що всі спори, що виникають в процесі виконання цього договору та розбіжності в тлумаченні окремих положень цього договору, вирішуються Сторонами шляхом переговорів, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку відповідно до чинного законодавства України.
Сторони не розірвали договір та не внесли до нього зміни у передбаченому договором порядку - шляхом укладення додаткового нотаріально посвідченого договору, тому спір підлягає вирішенню в судовому порядку.
ОСОБА_3 не подавала відзиву на позову, жодним чином не заперечила проти позовних вимог ОСОБА_1 в частині розірвання договору, ні усно у судовому засіданні при наданні пояснень, ні письмово у жодному зверненні до суду не представила жодних заперечень чи спростувань доводів позову ОСОБА_1 .
При цьому позовні вимоги ОСОБА_1 в частині позовних вимог про розірвання договору ґрунтуються на законі та договорі, підтверджені належними і допустимими доказами, тому зважаючи на диспозитивність цивільного судочинства та змагальність сторін суд вважає їх доведеними і такими, що підлягають задоволенню.
Оцінюючи позовні вимоги ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини суд приймає до уваги наступне.
Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України "Про охорону дитинства").
Згідно зі статтею 12 Закону України "Про охорону дитинства" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави- учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до частин другої-третьої статті 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.
Згідно ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.
Згідно з ст. 3 Конвенції про права дитини, яка набула чинності для України 27.09.1991 року, визначено, що у всіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Відповідно до ст. 161 СК України, під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Згідно з ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
Відповідно до ч. 4 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає. Місце проживання дитини цього віку визначається за згодою батьків. При цьому не має значення, чи знаходяться батьки у шлюбі між собою, чи проживають вони спільно. Крім того, питання про визначення місця проживання дитини має вирішуватися не тільки з урахуванням інтересів кожного з батьків, а перш за все з урахуванням прав та законних інтересів дитини - її права на належне батьківське виховання, яке повною мірою може бути забезпечене тільки обома батьками; права на безперешкодне спілкування з кожним з батьків, здійснення обома батьками якого є запорукою нормального психічного розвитку дитини.
Стаття 19 СК України передбачає, що при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Згідно з вимогами ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Згідно ч. 3 ст. 151 СК України батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.
Згідно зі ст. 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
Відповідно до ст. 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
З аналізу норм сімейного законодавства вбачається, що у тому разі, коли батьки дитини спільно не проживають, право визначати місце проживання дитини залишається за кожним з батьків. Питання про визначення місця проживання дитини має вирішуватись не тільки з урахуванням інтересів кожного з батьків, а перш за все, з урахуванням прав та законних інтересів дитини.
Згідно ч. 2 ст. 157 СК України той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Відповідно до ч. 3 ст. 157 СК України той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо спілкуватись з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвитку дитини.
Згідно ч. 2 ст. 159 СК України суд визначає способи участі одного із батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування, з врахуванням віку, стану здоров'я дитини, поведінки батьків, а також інших обставин, що мають істотне значення. В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною в присутності іншої особи.
Згідно принципу 6 Декларації прав дитини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує любові і розуміння. Вона повинна, якщо це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і, в усякому разі, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітню дитину не слід, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучати зі своєю матір'ю.
Із системного тлумачення ч. 1 ст. 3, ст. 9 Конвенції про права дитини, ч. ч. 2 і 3 ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 161 СК України випливає, що при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати передусім інтереси дитини. Встановлений сімейним законодавством принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей може бути обмежений судом в інтересах дитини.
Вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо, про те, з ким із них дитина залишається, суд, виходячи з рівності прав та обов'язків батька й матері щодо дитини, повинен ухвалити рішення, яке відповідало б інтересам неповнолітнього. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дитини і турботу про неї, його вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України від 18.03.2004 № 1618- IV завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
21 липня 2021 року, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 404/3499/17 відмовив у задоволенні касаційної скарги матері дітей на судові рішення про визначення місця проживання дітей з їхнім батьком. Розглянувши касаційну скаргу позивачки, Верховний Суд вказав, що законодавство України та Сімейний кодекс України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
У цьому спорі батьки дітей спільно не проживають, кожен із батьків вважає, що проживання обох дітей саме із ним, відповідає найкращим інтересам дитини, тому спір вирішити з урахуванням наявних у справі доказів та зважаючи на загальні принципи цивільного судочинства щодо диспозитивності, змагальності сторін та свободи у подані суду доказів.
На користь позиції батька дітей ОСОБА_1 суду подано достатню кількість переконливих доказів, що підтверджують висновок органу опіки та піклування та вказують на його спроможність забезпечити належний рівень проживання, виховання і розвитку обох дітей, тому його позовні вимоги щодо визначення місця проживання дітей саме із батьком об'єктивно підтвердились під час судового розгляду.
Так, матеріалами справи достовірно підтверджено, що ОСОБА_1 має постійне місце проживання і роботи, офіційні і достатні джерела доходу, створив належні житлово-побутові умови для обох дітей, приймає на належному рівні участь у вихованні та утриманні дітей, не допускав проявів протиправної поведінки щодо дітей, у будь-якій формі не вчиняв дій, які б порушували права чи законні інтереси дітей. Окрім цього слід врахувати його належну процесуальну поведінку під час розгляду цього спору в суді, яка свідчила про послідовне, аргументоване відстоювання своєї правової позиції, подання доказів на підтвердження своєї позиції, що вказує на його належну соціальну компетенцію, спроможність у встановленому законом порядку захистити інтереси дитини.
Натомість на підтвердження позиції ОСОБА_3 належних і допустимих доказів під час судового розгляду подано не було, її аргументи не грунтувались на документальних підтвердженнях, були непослідовними, суперечливими, неконкретизованими.
Так, матеріалами справи достовірно підтверджено, що ОСОБА_3 місця роботи та офіційних доходів не має, проживає у належній колишньому свекру квартирі, не несе витрат по утриманню помешкання, перешкоджала обстеженню житлово-побутових умов проживання дитини органом опіки та піклування, відмовлялась надавати потрібну для встановлення об'єктивної істини інформацію органу опіки та піклування і суду. Під час розгляду справи в суді ОСОБА_3 двічі покидала залу судового засідання, хоч справа слухалась різними головуючими суддями, а судове засідання тривало. Під час розгляду спору ОСОБА_3 не продемонструвала суду готовності реально захищати права та законні інтереси саме своїх малолітніх дітей, натомість проявила те, що її власні інтереси і переконання для неї переважають потребу малолітніх дітей у її особистій активній участі у житті, вихованні, розвитку дітей як матері, тобто що виконання материнських обов'язків є для неї пріоритетом або хоча б щонайменше вона їм буде приділяти достатній рівень уваги. На думку суду, поведінка ОСОБА_3 як у правовідносинах із батьком дітей, такі і у правовідносинах із органом опіки та піклування і судом, не може вважатися достатньою для демонстрації наявності у неї реального інтересу до дітей.
Це призвело до того, що в матеріалах справи відсутні належні і допустимі докази, які б могли бути покладені в основу судового рішення і вказували б на те, що мати дітей ОСОБА_3 спроможна забезпечити належний рівень проживання, виховання і розвитку обох дітей. Доводи позову ОСОБА_1 залишились нічим не спростовані, відзиву на позов ОСОБА_3 не подавала, достатніх правових і фактичних підстав для відмови у такому позові не встановлено.
Суд повторив, що не входить до його компетенції підміняти собою оцінку, яку повинні здійснювати компетентні національні органи щодо заходів, яких слід було вжити, оскільки саме ці органи, як правило, перебувають у кращому становищі для такої оцінки, зокрема через безпосередній зв'язок із контекстом справи та залученими сторонами (див. рішення ЄСПЛ у справі Reigado Ramos v. Portugal, № 73229/01, § 53, 22 листопада 2005 року).
За таких обставин, суд погоджується із висновком органу опіки та піклування щодо визначення місця проживання обох малолітніх дітей саме із батьком, оскільки він об'єктивно підтверджується сукупністю досліджених судом доказів, тому вважає можливим покласти його в основу судового рішення.
Визначення місця проживання дітей із матір'ю у цьому спорі, зважаючи про висловлені нею переконання, поведінку та вчинки, на думку суду, не буде узгоджуватись із приписами статтей 8, 12 Закону України "Про охорону дитинства" та суперечитиме найкращим інтересам дитини.
Згідно статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.
При вирішенні у суді питань щодо дитини суд не пов'язаний думкою дитини і має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси. Це обумовлено, по-перше, тим, що дитина через свої незрілі розумові здібності та відсутність життєвого досвіду не завжди може повною мірою усвідомлювати свої інтереси. По-друге, відповідно до ст. 129 Конституції судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 212 ЦПК України). Таким чином, суд оцінює думку дитини за своїм внутрішнім переконанням та приймає рішення, яке має відповідати інтересам дитини.
Наразі в Україні не передбачена стандартизована процедура заслуховування думки дитини, тому у цивільних провадженнях кожен суддя застосовуючи дискреційні повноваження може визначити, як має відбуватися процедура, хто має бути присутнім і, власне, як та які запитання мають ставити дитини, аби визначити її реальну думку.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25.05.2021 у справі № 461/9578/15-ц звертає увагу на те, що в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності.
Хоча надзвичайно важливо, щоб суди враховували найкращі інтереси дитини після безпосереднього спілкування з нею, Суд уже зазначав, що було б перебільшенням стверджувати, ніби національні суди завжди зобов'язані заслуховувати дитину у суді щодо питання доступу до батька / матері, який / яка немає опіки; це залежить від конкретних обставин кожної справи з урахуванням віку та рівня зрілості дитини (див. рішення ЄСПЛ у справах Sahin v. Germany [ВП], № 30943/96, § 73, ECHR 2003-VIII, KATSIKEROS v. Greece (№ 2303/19)).
Судо вжито всіх можливих і достатніх заходів для заслуховування думки малолітньої дитини - дванадцятирічного сина сторін ОСОБА_4 , зокрема у встановленому ЦПК України порядку задоволено клопотання матері, неодноразово їй роз'яснювались процедури заслуховування думки дитини про суть спору в судовому засіданні, вживались заходи щодо організації безпечних умов перебування дитини в суді, забезпечено участь психолога в судовому засіданні тощо. Однак, незважаючи на декларативні запевнення, доведені до неї вимоги ухвали суду, мати дитини ОСОБА_3 всіляко перешкоджала явці сина, з яким проживає, до суду, висувала явно безпідставні і протирічливі умови його участі у процесі, неаргументовано змінюючи їх, свідомо штучно затягувала розгляд справи, зловживала процесуальними правами та ухилялась від виконання свого процесуального обов'язку як сторони у спорі доводити свою правову позицію доказами. Така процесуальна поведінка ОСОБА_3 унеможливила заслуховування судом думки дитини про місце її проживання, а мати цим зашкодила найкращим інтересам дитини.
Питання про заслуховування думки іншої дитини - чотирирічної ОСОБА_5 ніким в суді не ініціювалось, суд вважає це невиправданим через малий вік дитини.
Право дитини висловлювати власні погляди не слід тлумачити як надання їй безумовного права вето, без урахування інших факторів та без оцінки її найкращих інтересів (див. C. v. Finland, № 18249/02, §§ 57-59, 09 травня 2006 року); такі інтереси, як правило, передбачають необхідність збереження зв'язків дитини з її сім'єю, за винятком випадків, коли такі зв'язки шкодять здоров'ю або розвитку дитини (див., наприклад, Neulinger and Shuruk v. Switzerland [ВП], № 41615/07, § 136, ECHR 2010). Крім того, якщо судове рішення ґрунтується на поглядах дітей, які явно не здатні сформулювати або висловити свою думку щодо власних бажань (наприклад, через внутрішній конфлікт лояльності та / або вплив відштовхуючої поведінки одного з батьків), таке рішення може суперечити статті 8 Конвенції (див. K.B. and Others v. Croatia, № 36216/13, § 143, 14 березня 2017 року).
Зважаючи на наведені вище висновки і обставини, суд вважає що передбачені позовом ОСОБА_1 підстави обґрунтування втручання у приватне життя сторін та їх дітей, є релевантними та достатніми для цілей пункту 2 статті 8 Конвенції, і що суд та орган опіки та піклування не перевищили меж свободи розсуду.
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_3 про відібрання дитини суд зважає на таке.
Згідно з частиною третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Відповідно до частини першої, п'ятої статті 5 СК України держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї; ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України.
Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).
У частині сьомій статті 7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 150 СК України батьки зобов'язанні виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, свої Батьківщини, піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.
Відповідно до частини першої статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.
Згідно з пунктами 2-5 частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва.
Відповідно до частини першої статті 170 СК України суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування.
Під час ухвалення рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них без позбавлення їх батьківських прав суд бере до уваги інформацію про здійснення соціального супроводу сім'ї (особи) у разі здійснення такого супроводу.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 100 рішення ЄСПЛ від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України»).
Якщо рішення мотивується необхідністю захистити дитину від небезпеки, має бути доведено, що така небезпека справді існує. При ухваленні рішення про відібрання дитини від батьків може виникнути необхідність врахування низки чинників. Можливо, потрібно буде з'ясувати, наприклад, чи зазнаватиме дитина, якщо її залишать під опікою батьків, жорстокого поводження, чи страждатиме вона через відсутність піклування, через неповноцінне виховання та відсутність емоційної підтримки, або визначити, чи виправдовується встановлення державної опіки над дитиною станом її фізичного або психічного здоров'я. З іншого боку, той факт, що дитина може бути поміщена в середовище, більш сприятливе для її виховання, не виправдовує примусового відібрання її від батьків. Такий захід не можна також виправдовувати виключно посиланням на ненадійність ситуації, адже такі проблеми можна вирішити за допомогою менш радикальних засобів, не вдаючись до роз'єднання сім'ї, наприклад, забезпеченням цільової фінансової підтримки та соціальним консультуванням (пункт 50 рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України).
Основні підстави для відібрання дитини зазначені у частині першій статті 164 СК України. Інші випадки, коли дитина може бути відібрана від батьків, про які йдеться у вищенаведеній частині першій статті 170 СК України, охоплюють ситуації, коли залишення дитини у батьків є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання. Така небезпека може випливати не лише з поведінки батьків, а й з їх особистих негативних звичок (демонстрація та заохочення у дитини розпусної поведінки). Для відібрання дитини від батьків достатня наявність ризику лише для життя, здоров'я або лише для морального виховання. Варто враховувати й ступінь небезпеки для кожної окремо взятої дитини, враховуючи її фізичний та психічний розвиток.
Наведене узгоджується з правовим висновком щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, провадження № 14-327цс18.
Під час розгляду справи ОСОБА_3 не подала суду належних і допустимих доказів існування обставин, які б дали підстави вважати, що батько дитини - ОСОБА_1 вчиняв будь-які неправомірні дії відносно своєї малолітньої доньки, що з його вини допускається порушення прав чи законних інтересів дитини. Всі аргументи і доводи ОСОБА_3 свідчать лише про існування спору між батьками щодо місця проживання дитини та виконання ними нотаріально посвідченого договору про це. Посилання ОСОБА_3 про вчинення ОСОБА_1 відносно своєї малолітньої доньки психологічного насильства нічим не підтверджені, спростовані під час перевірки її неодноразових заяви в межах досудового розслідування кримінального провадження, тому суд оцінює їх як надумані і безпідставні.
На противагу цьому дослідженими під час судового розгляду належними і допустими доказами підтверджується належне виконання батьком дитини своїх батьківських обов'язків, належний рівень участі батька у вихованні та утриманні дитини, створення ним належних умов для проживання і розвитку дитини за місцем свого проживання.
Згідно зі статтею 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року, яка ратифікована постановою Верховної Ради № 789-X11 від 27 лютого 1991 року, в усіх випадках щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї.
Стаття 9 Конвенції про права дитини покладає на держави-учасниці обов'язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Суд відхиляє доводи позову ОСОБА_3 за безпідставністю, вважає відсутніми правові та фактичні підстави для відібрання дитини від батька без позбавлення останнього батьківських прав, оскільки така міра не відповідає найкращим інтересам дитини.
Інші позовні вимоги ОСОБА_3 щодо відшкодування шкоди є похідними від основної вимог про відібрання дитини, яка визнана судом безпідставою, жодним чином не обґрунтовувались і не доводились нею, тому також не підлягають задоволенню, оскільки є безпідставними і спростовуються наявними у справі доказами.
Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_3 не знайшли об'єктивного підтвердження під час судового розгляду, спростовуються сукупністю досліджених судом доказів, які безсумнівно вказують на відсутність порушень прав чи законних інтересів ОСОБА_3 , які б підлягали судовому захисту в межах заявлених нею позовних вимог.
Згідно з ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 ЦПК України суд та учасники процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями у цивільному процесі.
Згідно з п. 11 ч. 3 ст. 2 ЦПК України однією з основним засад (принципів) цивільного судочинства є неприпустимість зловживання процесуальними правами.
Відповідно до п.п. 2, 4, 5 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні.
Згідно ч. 1 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи,поданим відповідно од цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторонам повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Таким чином, розглянувши справу в межах визначених обома позивачами предмету спору та підстав для задоволення позовів, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач ОСОБА_1 , як на підставу для задоволення позову, знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, а обставини, на які посилалась позивач ОСОБА_3 в обґрунтування свого позову, залишились недоведеними, суд вважає можливим задовольнити лише доведені у встановленому законом процесуальному порядку позовні вимоги.
За таких обставин, у задоволенні позову ОСОБА_3 слід відмовити, а позовні вимоги ОСОБА_1 слід задовольнити у повному обсязі.
Керуючись ст. ст. 4, 10, 12, 13, 19, 76, 81, 89, 259, 263-265, 268, 273, 282, 365 ЦПК України, ст.ст. 7, 19, 84, 109, 141, 150, 153-155, 157-162, 171, 180, 185, 198-199 СК України, ст.ст. 29, 203, 627, 628, 629, 653 ЦК України, ст.ст. 8, 11, 12 Закону України «Про охорону дитинства», ст.ст. 18, 27 Конвенції про права дитини, суд,
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - служба у справах дітей та сім'ї Виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області, про розірвання договору між батьками про проживання та виховання дітей, визначення місця проживання малолітніх дітей задовольнити повністю.
Розірвати договір між батьками про проживання та виховання дітей від 06 грудня 2023 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Саєнко Е.В., зареєстрований у реєстрі за № 2553.
Визначити місце проживання малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з батьком ОСОБА_1 .
В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про відібрання дитини відмовити повністю.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду через Обухівський районний суд Київської області шляхом подачі в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя М.В.Кравченко