65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"05" листопада 2025 р.м. Одеса Справа № 916/1550/25
Господарський суд Одеської області у складі судді Литвинової В.В., за участю секретаря судового засідання Крутькової В.О., розглянувши у відкритому засіданні справу
за позовом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради
до відповідача: Приватне акціонерне товариство "ВФ Україна"
про виселення та стягнення 107646,45 грн
за участю представників:
від позивача- Бондар А.
від відповідача - Коцар О.
До суду надійшла позовна заява Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна", якою позивач просить суд:
- виселити Приватне акціонерне товариство “ВФ УКРАЇНА» (01601, м. Київ, вул. Лейпцизька, 15, код ЄДРПОУ 14333937) з частини крівлі будівлі ЦТП № 64 загальною площею 2,0 кв.м., яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. Сім'ї Глодан (Ільфа і Петрова), 57, на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (65039, м. Одеса, вул. Артилерійська, 1, код ЄДРПОУ 26302595),
- стягнути з Приватного акціонерного товариства “ВФ УКРАЇНА» (01601, м. Київ, вул. Лейпцизька, 15, код ЄДРПОУ 14333937) на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (65039, м. Одеса, вул. Артилерійська, 1, код ЄДРПОУ 26302595) неустойку на прострочення повернення об'єкта оренди у розмірі 107 646,45 грн. (сто сім тисяч шістсот сорок шість гривень сорок п'ять копійок).
Ухвалою від 23.04.2025 суд відкрив провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження, без повідомлення (виклику) учасників справи.
Відповідач отримав ухвалу 23.04.2025 в електронному кабінеті.
06.05.2025, у встановлений строк, відповідач подав відзив, яким заперечує проти задоволення позову.
Ухвалою від 19.05.2025 задоволено клопотання відповідача про розгляд справи в загальному позовному провадженні, призначено підготовче засідання на 04.06.2025.
19.05.2025 позивач подав відповідь на відзив.
22.05.2025 відповідач подав заяву про застосування строку позовної давності щодо вимоги про стягнення неустойки, додаткові пояснення та докази.
23.05.2025 позивач подав заперечення, у яких зазначає що строк позовної давності не пропущено.
02.06.2025 відповідач подав клопотання про залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Комунальне підприємство "Теплопостачання міста Одеси" та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Одеську обласну військову адміністрацію Одеської обласної державної адміністрації, а також додаткові докази.
Ухвалою від 04.06.2025 відкладено розгляд справи.
20.06.2025 відповідачем було подано заяву про закриття провадження у справі щодо вимоги про виселення, розгляд якої суд відклав до стадії розгляду справи по суті.
Ухвалою від 25.06.2025 постановлено провести підготовче засідання у справі впродовж розумного строку та відкладено розгляд справи на 27.08.2025 та відмовлено в залученні до участі у справі третіх осіб.
Ухвалою від 27.08.2025 відкладено розгляд справи на 17.09.2025.
Ухвалою від 17.09.2025 закрито підготовче засідання та призначено розгляд справи по суті на 05.11.2025.
30.10.2025 відповідач подав клопотання про закриття провадження у справі, посилаючись на те, що Актом приймання передачі (повернення) майна з оренди від 06.10.25р., повернуто орендодавцю об'єкт оренди - частина крівлі будівлі частини крівлі будівлі ЦТП № 64 загальною площею 2,0 кв.м., яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. м. Одеса, вул. Сім'ї Глодан (Ільфа і Петрова), 57, за Договором оренди № ТГО-296/13 від 18.07.2013р. На підставі зазначеного, ПОРЯДКУ розміщення об'єктів і споруд електронних комунікацій на земельних ділянках та інших об'єктах нерухомого майна державної та комунальної власності під час воєнного стану, від 13 травня 2025 р. №555, Акту приймання передачі (повернення) майна з оренди від 06.10.25р., Договору розміщення об'єктів та/або споруд електронних комунікацій, щодо спірного об'єкту за адресою: м. Одеса вул. Сім'ї Глодан (Ільфа і Петрова), 57, від 07.10.25р., пункту 2 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України, відсутності предмету спору за позовною вимогою - виселення, просить суд закрити провадження по справі №916/1550/25 в частині вимог про виселення, про що просимо суд винести відповідну ухвалу. В зв'язку неможливістю подати раніше, через відсутність їх виготовлення та/або підписання іншою стороною, з причин, що не залежали від волі відповідача, та про які неодноразово повідомлялось суду, керуючись ст. 42, 80 ГПК України, просить суд, - визнати причини пропуску строків подання доказів поважними, встановити додатковий строк подання доказів, долучити до матеріалів справи та прийняти до уваги при розгляді справи, наступні документи, що є доказами по даній справі: Акт повернення майна з оренди від 06.10.25р. лист Департаменту міського господарства від 02.10.2025р. щодо погодження ; Договір про розміщення об'єктів від 07.10.25р.; Акт звірки від 30.09.2025р..
Суд прийняв в засіданні 05.11.2025 зазначені докази.
30.10.2025 відповідач подав письмові пояснення в судових дебатах, відповідно до яких він заперечує проти позовних вимог про стягнення неустойки, посилаючись на те, що позивач безпідставно врахував інфляційні і ПДВ; просить зменшити розмір неустойки, оскільки відсутні докази понесення позивачем збитків; позивач неправомірно нарахував неустойку виходячи із 100% розміру орендної плати, в той час як позивачу підлягає сплата лише 5% орендної плати.
Розглянувши матеріали справи, суд
встановив:
Згідно з ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Так, постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.01.2023 залишено без змін рішення від 19.10.2022 у справі № 916/1822/22, яким було відмовлено в задоволенні позову.
У справі № 916/1822/22 розглядався позов Департаменту комунальної власності Одеської міської ради за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Комунального підприємства “Теплопостачання міста Одеси» до відповідача: Приватного акціонерного товариства “ВФ Україна» про стягнення заборгованості з орендної плати у розмірі 6788,93 грн. за договором від 18.07.2013 № ТГО-296/13 (тобто той самий договір що і в даній справі) та неустойки за прострочення виконання зобов'язань з повернення об'єкта оренди у розмірі 40526,08 грн.
Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.01.2023 у справі № 916/1822/22 встановлено наступне.
18.07.2013 між Комунальним підприємством “Теплопостачання міста Одеси» (орендодавець) та Приватним акціонерним товариством “МТС Україна» укладено договір оренди № ТГО-296/13, відповідно до п. 1.1. якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування об'єкт оренди загальною площею 2,0 кв.м, яке розташовано за адресою: м. Одеса, вул. Ільфа і Петрова, 57 (Частина крівлі будівлі ЦТП № 64) (об'єкт оренди).
Відповідно до п. 1.2. договору передача в оренду об'єкта, зазначеного у п.1.1. цього договору, здійснюється на підставі Цивільного та Господарського кодексів України, Розпорядження міського голови від 11.07.2013 № 726-01р “Про передачу в оренду Приватному акціонерному товариству “МТС Україна» частини дахів центральних теплових пунктів, що розташовані в м. Одеса».
В п. 1.3. договору встановлено термін дії договору оренди: з 18.07.2013 до 18.06.2016.
Згідно положень п. 2.1. договору орендна плата визначається на підставі ст. 19 Закону України “Про оренду державного та комунального майна», Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України 04.10.1995 року з наступними змінами та доповненнями, рішень Одеської міської ради і виконкому Одеської міської ради.
За орендоване нерухоме майно орендар, зобов'язується сплачувати орендну плату, що становить за перший, після підписання договору оренди, місяць 402,70 грн. (без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції) та є базовою ставкою орендної плати за місяць. Орендна плата з урахуванням податку на додану вартість складає 483,24 грн., ПДВ 80,54 грн. Розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за минулий місяць на щомісячний індекс інфляції, що друкується Мінстатом України. Податок на додану вартість розраховується відповідно до вимог чинного законодавства (п. 2.2. договору).
Сторони у п. 2.4. договору погодили, що орендар вносить орендну плату щомісячно до 15 числа поточного місяця, незалежно від результатів його господарської діяльності.
Згідно п. 3.2. договору орендодавець має право виступати з ініціативою щодо розірвання договору оренди у разі невиконання або неналежного виконання орендарем обов'язків, передбачених цим договором, у тому числі несплати орендної плати на протязі 3-х місяців поспіль.
Орендодавець зобов'язується передати орендарю в оренду об'єкт оренди згідно з п. 1.1. цього договору за актом приймання-передачі, який підписується обома сторонами (п. 3.3. договору).
Сторони у п. 5.3. договору передбачили, що у разі невнесення орендарем орендної плати на протязі 3-х місяців з дати закінчення терміну платежу, орендодавець має право відмовитися від договору і вимагати повернення об'єкта оренди. Також орендодавець має право відмовитись від договору оренди у разі невикористання орендарем об'єкту оренди за його профільним призначенням в порядку передбаченому цим договором та законодавством України. У разі відмови орендодавця від договору оренди. Договір є розірваним з моменту укладення акту приймання-передачі орендованого приміщення.
Відповідно до п. 7.5. договору, його зміна або розірвання можуть мати місце за погодженням сторін. Зміни та доповнення, що вноситься до договору, розглядаються сторонами на протязі 20 днів і вносяться у тій самій формі, в якій укладено цей договір. Одностороння відмова від виконання умов договору та внесених змін не допускається.
Згідно п. 7.7. договору після закінчення строку дії договору, орендар має переважне право на його продовження на нових умовах, у разі належного виконання ним умов договору та за відсутності у орендодавця наміру щодо передачі об'єкта оренди на наступний термін на конкурсних засадах.
Згідно положень п. 7.8. договору у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору, він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
18.07.2013 сторонами складено акт приймання-передачі до договору оренди № ТГО-296/13, відповідно до якого, КП “Теплопостачання міста Одеси» передало, а ПрАТ “МТС Україна» прийняло в строкове платне користування частину покрівлі будівлі ЦТП № 64 площею 2,0 кв.м., розташованої за адресою: м. Одеса, вул. Ільфа та Петрова, 57, та перебуває на балансі КП “Теплопостачання міста Одеси», під розміщення телекомунікаційного обладнання.
В подальшому, 16.04.2018 Департаментом комунальної власності Одеської міської ради та ПрАТ “ВФ Україна» було укладено додатковий договір № 1 про внесення змін до вказаного договору оренди від 18 липня 2013р. № ТГО-296/13, згідно якого сторони, за взаємною згодою сторін домовились внести наступні зміни:
1.1. Керуючись рішенням Одеської міської ради від 26.04.2017 року № 1962 - VII “Про визнання таким, що втратило чинність, рішення Одеської міської рад від 27.06.2006 року № 56-V “Про впорядкування роботи виконавчих органів Одеської міської ради з виконання функцій орендодавця нежилих приміщень, що знаходяться в комунальній власності територіальної громади м. Одеси», рішенням Одеської міської ради від 26.07.2017 № 2284 - VII “Про визначення органу, уповноваженого управляти майном, яке є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси», та на підставі акту приймання - передачі від 16 квітня 2018 р. у преамбулі та розділі “Місцезнаходження сторін» договору назву орендодавця змінено на “Департамент комунальної власності Одеської міської ради».
1.2. У преамбулі цього договору назву орендаря змінено на “Приватне акціонерне товариство “ВФ Україна».
1.3. Пункт 1.3. розділу “Предмет договору» доповнено наступним: “ 1.3. Продовжити термін дії цього договору до 01 червня 2018 року».
1.4. Підпункт 2.2. пункту 2. “Порядок розрахунків» договору доповнено наступним: “З 01.01.2018 Орендар перераховує орендну плату, у встановленому даним договором розмірі, з урахуванням індексу інфляції та ПДВ на поточний рахунок департаменту комунальної власності Одеської міської ради: № 37326027001909, банк одержувача ГУДКСУ в Одеській області МФО 828011 код ЄДРПОУ 26302595». Розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за минулий місяць на щомісячний індекс інфляції, що друкується Мінстатом України. Податок на додану вартість розраховується відповідно до вимог чинного законодавства.
Розподіл щомісячної суми орендної плати та перерахування її на рахунок балансоутримувача та орендодавця проводиться орендарем у порядку, визначеному рішенням Одеської міської ради про бюджет міста Одеси на відповідний бюджетний рік.
1.5 Орендар зобов'язаний вносити орендну плату щомісячно до 15 числа поточного місяця, незалежно від результатів його господарської діяльності».
1.6. Сплату фактичних витрат за користування водою, каналізацією, газом, електроенергією, центральним опаленням, іншими комунальними послугами, а також земельною ділянкою орендар здійснює за вказаними балансоутримувачем банківськими реквізитами, на підставі наданих балансоутримувачем рахунків.
Відповідно до п. 2 додаткового договору № 1 інші умови договору залишаються без змін.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Так, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Суд зауважує, що станом на час звернення позивача з позовом 21.04.2025 був чинний Господарський кодекс України.
Відповідно до статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Згідно із частиною першою статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Відповідно до статті 175 Господарського кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За змістом пункту 3 частини першої статті 3 (свобода договору як засада цивільного законодавства), пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 509, частини першої статті 627 Цивільного кодексу України укладення договору із погодженням сторонами його умов, що визначені на розсуд сторін з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, та становлять зміст договору, зобов'язує сторони виконувати зобов'язання за цим договором належним чином відповідно до його умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526, частина перша статті 628, стаття 629 Цивільного кодексу України).
Судом апеляційної інстанції встановлено, що за договором № ТГО-292/13 від 18.07.2013 між сторонами виникли орендні правовідносини.
Правовідносини оренди (найму) врегульовані положеннями глави 58 “Найм (оренда)» розділу ІІІ “Окремі види зобов'язань» книги п'ятої “Зобов'язальне право» Цивільного кодексу України та статей 283- 291 Господарського кодексу України.
Відповідно до статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Аналогічні положення містяться у частині першій статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
Відповідно до частини першої статті 638 Цивільного кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У частині першій статті 284 Господарського кодексу України законодавець як істотні умови договору оренди визначив, зокрема, строк, на який укладається договір оренди; орендну плату з урахуванням її індексації; умови повернення орендованого майна або викупу.
Частиною першою статті 762 Цивільного кодексу України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Відповідно до частини першої статті 286 Господарського кодексу України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.
Згідно із частиною третьою статті 285 Господарського процесуального кодексу України орендар зобов'язаний своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату.
За змістом наведених норм договір є підставою виникнення права наймача (орендаря) користуватися орендованим майном упродовж строку дії договору зі своєчасною сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами договору.
У статтях 3, 6, 203, 626, 627 Цивільного кодексу України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).
Частина перша статті 628 Цивільного кодексу України передбачає, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Колегія суддів, дослідивши зміст пункту 2.2. договору оренди № ТГО-296/13 від 18.07.2013 (в редакції додаткового договору №1 від 16.04.2018), встановила, що у вказаному пункті сторони визначили, що з 01.01.2018 орендар перераховує орендну плату у встановленому договором розмірі, з урахуванням індексу інфляції та ПДВ, на поточний рахунок Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, вказавши номер рахунку та інші платіжні реквізити орендодавця, а також узгодили умову про те, що розподіл щомісячної суми орендної плати та перерахування її на рахунок балансоутримувача та орендодавця проводиться орендарем у порядку, визначеному рішенням Одеської міської ради про бюджет міста Одеси на відповідний бюджетний рік.
З огляду на викладене, умови, погоджені сторонами в додатковому договорі №1 від 16.04.2018, змінили договір оренди № ТГО-296/13 від 18.07.2013 в частині порядку сплати орендарем орендної плати, при цьому сторони чітко висловили своє волевиявлення стосовно того, що саме орендар здійснює розподіл щомісячної суми орендної плати та перераховує її окремо на рахунок орендодавця та балансоутримувача у порядку, визначеному рішенням Одеської міської ради про бюджет міста Одеси на відповідний бюджетний рік, а положення договору про перерахування з 01.01.2018 орендної плати на поточний рахунок Департаменту комунальної власності Одеської міської ради спрямовані на врегулювання відносин сторін в частині сплати орендної плати на конкретні платіжні реквізити орендодавця.
Умова договору про розподіл коштів за оренду майна безпосередньо відсилає до рішень Одеської міської ради про бюджет міста Одеси на відповідний бюджетний рік.
Так, згідно із пунктом 27 рішення Одеської міської ради № 2733-VІІ від 14.12.2017 “Про бюджет міста Одеси на 2018 рік» у разі, коли орендодавцем нерухомого майна є комунальні підприємства, засновником яких виступає Одеська міська рада, кошти за оренду майна, сумарна площа, якого на одне комунальне підприємство не перевищує 200кв.м., є джерелом доходів відповідних комунальних підприємств та використовуються на поповнення власних обігових коштів. Кошти за оренду майна, яке знаходиться на балансі бюджетних установ, організацій, сумарна площа якого на одну установу, організацію не перевищує 200 кв.м., є джерелом власних надходжень відповідних бюджетних установ, організацій. Також вказаним рішенням Одеської міської ради встановлено, що у разі коли сумарна площа нерухомого майна, яке передається в оренду перевищує 200 кв.м., договори оренди укладаються Департаментом комунальної власності Одеської міської ради, та орендні платежі розподіляються орендарем у наступному порядку:
1) у разі, якщо балансоутримувачем є комунальні підприємства, засновником яких виступає Одеська міська рада, крім КП “Міжнародний аеропорт Одеса» (орендодавець-департамент комунальної власності Одеської міської ради):
- 95 відсотків коштів за оренду майна, включаючи ПДВ, які є джерелом доходів відповідних комунальних підприємств та використовуються на поповнення власних обігових коштів, орендар перераховує на рахунок комунального підприємства - балансоутримувача;
- 5 відсотків, включаючи ПДВ, перераховуються орендарем на рахунок департаменту комунальної власності Одеської міської ради, відкритий в управлінні Державної казначейської служби у м. Одесі Одеської області, в порядку, визначеному п.26 даного рішення.
Аналогічні за змістом положення також містяться у пункті 25 рішення Одеської міської ради № 3991-VІІ від 12.12.2018 “Про бюджет міста Одеси на 2019 рік» та пункті 26 рішення Одеської міської ради № 5453-VІІ від 11.12.2019 “Про бюджет міста Одеси на 2020 рік».
Дослідивши зміст наведених вище рішень Одеської міської ради, Південно-західний апеляційний господарський суд вважає правильним висновок Господарського суду Одеської області про наявність у відповідача обов'язку щодо сплати 95% коштів з ПДВ за оренду майна на рахунок Комунального підприємства “Теплопостачання міста Одеси» та 5% коштів з ПДВ на рахунок Департаменту комунальної власності Одеської міської ради.
Щодо строку договору № ТГО-296/13 від 18.07.2013, то Південно-західний апеляційний господарський суд дійшов наступних висновків.
На час укладення договору оренди № ТГО-296/13 від 18.07.2013 діяли положення Закону України “Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.1992 № 2269-XII.
03.10.2019 було прийнято Закон України “Про оренду державного та комунального майна» № 157-ІХ. У розділі “Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону передбачено, що він набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 1 лютого 2020 року (за виключенням окремих зазначених норм).
При цьому пунктом 5 розділу “Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 157-IX визнано таким, що втратив чинність, Закон України “Про оренду державного та комунального майна» (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., № 30, ст. 416 із наступними змінами) з дня введення в дію цього Закону.
Ураховуючи опублікування тексту Закону України № 157-ІХ в офіційному друкованому виданні “Голос України» 26.12.2019, останній набрав чинності 27.12.2019 і введений в дію з 01.02.2020, отже, з цієї дати підлягають застосуванню його норми (за винятком норм, наведених у розділі “Прикінцеві та перехідні положення»).
При цьому за загальним правилом, якщо прийнятим нормативним актом порівняно з попереднім змінюється правове регулювання відносин в тій чи іншій сфері, то нові норми застосовуються з дати набрання ними чинності, якщо інше не визначено в самому нормативному акті (частина перша статті 5 Цивільного кодексу України).
Відповідно до пункту 2 “Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 157-IX договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом 5 частини 2 статті 18 цього Закону, або 1 липня 2020 року. Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом. Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.
Колегія суддів зазначає, що порядок продовження договорів оренди державного та комунального майна, який діяв до 31.01.2020 та був передбачений Законом України №2269-XII (втратив чинність 31.01.2020), може бути застосовано до процедури продовження тих договорів, строк дії яких закінчився до 01.07.2020 включно, а щодо інших договорів оренди державного та комунального майна (строк дії яких закінчився після 01.07.2020) у силу вимог абзацу 3 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 157-IX має застосовуватися порядок продовження, визначений Законом України № 157-ІХ.
Аналогічні правові висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.10.2021 у справі № 907/720/20 та від 09.11.2021 у справі №908/2637/20 зі спорів, що виникли з подібних правовідносин.
Таким чином, законодавець передбачив умови та порядок продовження дії договорів оренди державного та комунального майна, укладених відповідно до положень Закону України № 2269-XII, в тому числі й у період після втрати вказаним законом чинності.
Оскільки договір оренди № ТГО-296/13 від 18.07.2013 укладений до набрання чинності Законом України “Про оренду державного та комунального майна» № 157-ІХ, при цьому після закінчення означеного договору його дію було автоматично продовжено після 01.06.2018 в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, - до 01.05.2021, до зазначеного терміну вказаний договір зберігав свою чинність та продовжував діяти.
Однак після 01.05.2021 до правовідносин з продовження договору оренди № ТГО-296/13 від 18.07.2013 слід застосовувати положення Закону України “Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 №157-IX.
Порядок продовження договору оренди встановлений у статті 18 Закону України “Про оренду державного та комунального майна» №157-IX від 03.10.2019 та деталізований у постанові Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 №483 “Деякі питання оренди державного та комунального майна», якою затверджений Порядок передачі в оренду державного та комунального майна.
За загальними правилами статті 18 Закону України “Про оренду державного та комунального майна» №157-IX від 03.10.2019 договори оренди можуть бути продовжені на той самий строк, на який вони були укладені, на підставі заяви орендаря про продовження договору, поданої орендодавцю не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди; продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону або без його проведення у визначених у частині другій статті 18 Закону №157-IX від 03.10.2019 випадках; рішення про продовження договору оренди державного майна, передбаченого частиною другою статті 18 Закону №157-IX від 03.10.2019, і рішення про відмову у продовженні договору оренди державного майна приймаються орендодавцем; рішення про продовження договору оренди комунального майна, передбаченого частиною другою цієї статті, та рішення про відмову у продовженні договору оренди комунального майна приймаються орендодавцем або представницьким органом місцевого самоврядування чи визначеними ним органами у випадках, встановлених рішенням представницького органу місцевого самоврядування; після отримання заяви орендаря про продовження договору, який підлягає продовженню за результатами проведення аукціону, орендодавець (або представницький орган місцевого самоврядування чи визначені ним органи) згідно з Порядком передачі майна в оренду приймає одне з таких рішень: про оголошення аукціону, за результатами якого чинний договір оренди може бути продовжений з існуючим орендарем або укладений з новим орендарем; про відмову у продовженні договору з підстав, передбачених статтею 19 цього Закону.
Натомість в матеріалах справи відсутні докази дотримання сторонами встановленого статтею 18 Закону № 157-ІХ порядку продовження строку дії договору оренди на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором, що унеможливлює продовження строку його дії на той самий термін і на тих самих умовах після 01.05.2021.
З огляду на викладене, договір № ТГО-296/13 припинив свою дію у зв'язку з закінченням його строку 01.05.2021.
Оскільки відповідач не повернув орендоване майно за актом приймання-передачі після закінчення строку договору, то позивач просить стягнути 107646,45грн неустойки на підставі ст. 785 ЦК України, нарахованої за період з 02.05.2021 по 31.03.2025.
Відповідно до ст. 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення.
Суд враховує правові позиції Верховного Суду, викладені в постанові від 06.02.2020 у справі № 915/1429/19, зокрема:
10.9. Зі змісту частини четвертої статті 291 ГК України вбачається, що правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України.
10.11. Аналіз частини першої статті 759 та частини першої статті 785 ЦК України дозволяє дійти висновку, що договір найму (оренди) зумовлює право наймача (орендаря) користуватися орендованим майном впродовж строку дії договору із сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами договору оренди; припинення договору найму зумовлює обов'язок наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
10.12. Невиконання наймачем обов'язку щодо поверненні речі є підставою для виникнення права наймодавця на застосування до наймача особливого виду майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, який полягає у сплаті наймачем, який прострочив виконання обов'язку щодо повернення речі, неустойки у вигляді подвійної плати за користування річчю за час прострочення відповідно до частини другої статті 785 ЦК України.
Особливий статус зазначеної неустойки обумовлений тим, що зобов'язання наймача (орендаря) з повернення об'єкта оренди виникає після закінчення дії договору оренди, і наймодавець (орендодавець) в цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші засоби стимулювання до виконання, окрім використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном. При здійсненні оцінки правомірності заявлених вимог про стягнення неустойки в порядку частини другої статті 785 ЦК України обов'язковим для суду є врахування обставин невиконання орендарем зобов'язання щодо неповернення майна в контексті його добросовісної поведінки як контрагента за договором оренди, та її впливу на обставини неповернення майна орендодавцеві зі спливом строку дії орендних правовідносин.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною у постанові від 24.10.2019 у справі №904/3315/18, Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 13.12.2019 у справі №910/20370/17.
10.13. Зі змісту статей 610, 611, 612 ЦК України вбачається, що невиконання зобов'язання у погоджений сторонами в договорі строк є порушенням зобов'язання, що зумовлює застосування до боржника наслідків, встановлених договором або законом, зокрема, неустойки згідно з частиною другою статті 785 ЦК України. Законодавцем у частині першій статті 614 ЦК України визначено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
Для застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 785 ЦК України, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов'язання, відповідно до вимог статті 614 ЦК України. Тобто судам необхідно встановити обставини, за яких орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але умисно цього обов'язку не виконав.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові 02.09.2014 у справі №3-85гс14, а також Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові 11.04.2018 у справі №914/4238/15, постанові 24.04.2018 у справі №910/14032/17 та у постанові 09.09.2019 у справі №910/16362/18.
До предмета доказування при вирішенні спорів щодо стягнення неустойки в порядку частини другої статті 785 ЦК України як подвійної плати за користування орендованим майном після спливу строку дії договору оренди входять обставини, пов'язані невжиттям орендарем належних заходів щодо повернення орендодавцю об'єкта оренди за наслідком припинення орендних правовідносин, за відсутності умов, які б перешкоджали орендарю вчасно повернути майно орендодавцю у визначений договором оренди строк; умисним ухиленням орендаря від обов'язку щодо повернення орендодавцю об'єкта оренди; утриманням орендованого майна у володінні орендаря та перешкоджанням орендарем у доступі орендодавця до належного йому об'єкта оренди; відсутністю з боку орендодавця бездіяльності та невчиненням ним дій, спрямованих на ухилення від обов'язку прийняти орендоване майно від орендаря та оформити повернення наймачем орендованого майна.
Обставини вчинення орендарем дій з повернення орендованого майна та відсутність у нього умислу на ухилення від повернення об'єкта оренди виключають можливість застосування орендодавцем до орендаря відповідальності у вигляді неустойки в порядку частини другої статті 785 ЦК України.
Аналогічну правову позицію викладено Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 08.05.2018 у справі №910/1806/17, Об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 13.12.2019 у справі №910/20370/17 .
Судом встановлено, що відповідач не виконав свій обов'язок щодо повернення орендованого майна та оформлення повернення наймачем орендованого майна шляхом підписання акта приймання-передачі нерухомого майна після закінчення строку договору.
Доказів виконання вказаного обов'язку відповідач суду не надав, доказів вчинення орендодавцем (Департаментом комунальної власності Одеської міської ради) дій, спрямованих на ухилення від прийняття об'єкта оренди від орендаря (відповідача у даній справі) після закінчення строку договору, або ухилення орендодавця від підписання акта приймання-передачі майна матеріали справи також не містять, і відповідачем такі докази не подавалися.
Суд відхиляє посилання відповідача на те, що він намагався укласти договір на новий строк, оскільки відповідач повинен був надати докази того, що він намагався виконати своє зобов'язання щодо повернення майна за актом приймання-передачі у зв'язку з закінченням строку договору.
За таких обставин суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача неустойки за несвоєчасне повернення орендованого майна.
Однак, перевіривши розрахунок неустойки, здійснений позивачем, суд встановив, що він має недоліки.
Так, позивач не врахував, що пунктом 185.1. статті 185 ПК України визначено, що об'єктом оподаткування є операції платників податку з: постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з безоплатної передачі та з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об'єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю; постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу; ввезення товарів на митну територію України; вивезення товарів за межі митної території України; постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом. З метою оподаткування цим податком до операцій з ввезення товарів на митну територію України та вивезення товарів за межі митної території України прирівнюється поміщення товарів у будь-який митний режим, визначений Митним кодексом України.
Відповідно до п.188.1. ст.188 ПК України база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім акцизного податку на реалізацію суб'єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, що справляється з вартості послуг стільникового рухомого зв'язку, податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками - суб'єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів (крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів). До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податків безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу у зв'язку з компенсацією вартості товарів/послуг. До складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені), три проценти річних від простроченої суми та інфляційні витрати, відшкодування шкоди, у тому числі відшкодування упущеної вигоди за рішеннями міжнародних комерційних та інвестиційних арбітражів або іноземних судів, що отримані платником податку внаслідок невиконання або неналежного виконання договірних зобов'язань.
Вирішуючи питання щодо правильності та правомірності розрахунку позивача, який при його здійсненні до складу неустойки включив податок на додану вартість, суд виходить з такого.
В силу статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, при розгляді у подібних правовідносинах справи №916/1319/19 Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 20.11.2020 було викладені висновки про таке.
Податковим Кодексом України, як спеціальним нормативним актом, що визначає будь-які питання щодо оподаткування, елементи податку, підстави для надання податкових пільг та порядок їх застосування, не передбачено включення до бази оподаткування податком на додану вартість будь-яких заходів юридичної відповідальності за порушення господарських зобов'язань юридичною особою, а навпаки, прямо зазначено про те, що до складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені). При цьому, для цілей оподаткування законодавцем не передбачено виключень щодо спеціальної неустойки, передбаченої частиною другою статті 785 ЦК України.
Виходячи з аналізу частини другої статті 785 ЦК України, неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення її повернення, враховуючи природу її виникнення, не генерує додану вартість, оскільки не є товаром або послугою, її виникнення не пов'язане з впливом дій виробника/надавача послуг, розмір такої неустойки не залежить від вартості використаних продавцем/надавачем послуг сировини, інших товарів та додаткових послуг.
Неустойка, нарахована на підставі частини другої статті 785 ЦК України є спеціальною санкцією за порушення законодавства, вона не може бути об'єктом оподаткування податком на додану вартість в силу своєї правової природи як міри відповідальності.
З огляду на таке, Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що при розрахунку розміру неустойки згідно з частиною другою статті 785 ЦК України за неповернення майна з оренди після припинення дії договору найму до її складу не включається податок на додану вартість, який мав би сплачуватися орендарем орендодавцю у випадку правомірного користування майном.
Суд, перевіривши розрахунок позивача щодо стягнення з відповідача неустойки встановив, що його здійснено з безпідставним врахуванням сум ПДВ (розмір ПДВ становить 20%).
Так, згідно з умовами п. 2.2 договору з урахуванням змін, внесених додатковим договором № 1 від 16.04.2018, орендна плата становить 402,70 грн. (без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції) та є базовою ставкою орендної плати за місяць. Орендар перераховує орендну плату, у встановленому даним договором розмірі, з урахуванням індексу інфляції та ПДВ на поточний рахунок департаменту комунальної власності Одеської міської ради: № 37326027001909, банк одержувача ГУДКСУ в Одеській області МФО 828011 код ЄДРПОУ 26302595». Розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за минулий місяць на щомісячний індекс інфляції, що друкується Мінстатом України. Податок на додану вартість розраховується відповідно до вимог чинного законодавства.
Однак, позивач відповідно до наданого ним розрахунку нараховує неустойку, виходячи із розміру орендної плати взятої вже з урахуванням 20% ПДВ (колонка з назвою «Нараховано орендної плати»), і вже потім множить на два.
З огляду на викладене, суд здійснює власний розрахунок неустойки, виходячи з орендної плати без урахування 20% ПДВ.
Це можна вирахувати шляхом ділення неустойки, нарахованої позивачем за період з 02.05.2021 по 31.03.2025 в сумі 107646,45 грн, на 1,2 .
Таким чином, загальний розмір неустойки становить 107646,45 грн : 1,2 = 89705,38грн.
З огляду на викладене, позовні вимоги про стягнення неустойки підлягають частковому задоволенню в сумі 89705,38грн.
Щодо посилань відповідача на те, що позивач неправомірно включив до неустойки орендну плату з урахуванням інфляції, то суд відхиляє їх, виходячи з наступного.
Так суд зазначає, що згідно з частинами 1, 2 статті 19 Закону України від 03.10.2019 №157-ІХ “Про оренду державного та комунального майна», орендар за користування об'єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності. Методика розрахунку орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються для об'єктів, що перебувають у державній власності, Кабінетом Міністрів України. Методика розрахунку орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються органами, уповноваженими Верховною Радою Автономної Республіки Крим (для об'єктів, що належать Автономній Республіці Крим), та органами місцевого самоврядування (для об'єктів, що перебувають у комунальній власності) на тих самих методологічних засадах, як і для об'єктів, що перебувають у державній власності. Орендна плата, встановлена за відповідною методикою, застосовується як стартова під час визначення орендаря на конкурсних засадах.
Відповідно до частин 1, 3 статті 17 Закону України від 03.10.2019 №157-ІХ “Про оренду державного та комунального майна», орендна плата встановлюється у грошовій формі і вноситься у строки, визначені договором. Орендна плата підлягає коригуванню на індекс інфляції згідно з Методикою розрахунку орендної плати. Якщо орендар отримав майно в оренду без проведення аукціону, відповідне коригування орендної плати на індекс інфляції здійснюється щомісячно.
Аналогічні положення щодо коригування орендної плати на індекс інфляції було наведено як у Методиці розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1994 №786 (яка втратила чинність на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 28.04.2021 № 630), так і у Методиці розрахунку орендної плати за державне майно, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 28.04. 2021 №630.
Суд, перевіривши розрахунок позивача щодо стягнення з відповідача неустойки, встановив, що позивачем було правомірно здійснено індексацію ставки орендної плати.
Крім того, відповідач вважає, що позивач неправомірно нараховує неустойку, виходячи із 100% її розміру, оскільки як встановлено апеляційною інстанцією у справі № 916/1822/22, на користь позивача підлягає сплаті лише 5% орендної плати.
Суд відхиляє зазначені посилання відповідача, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 785 ЦК України якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення.
Отже, зміст цієї статті свідчить, що право на стягнення неустойки має тільки наймодавець, яким є позивач, і розмір неустойки становить подвійну плату за найм речі.
Плата за найм речі це і є орендна плата, розмір якої передбачений умовами укладеного сторонами договору, а саме - п. 2.2 договору з урахуванням змін, внесених додатковим договором № 1 від 16.04.2018, встановлено, що орендна плата становить 402,70 грн. (без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції) та є базовою ставкою орендної плати за місяць. Орендар перераховує орендну плату, у встановленому даним договором розмірі, з урахуванням індексу інфляції та ПДВ .
Щодо посилань відповідача на те, що позивачу сплачується лише 5% орендної плати, то це є не розмір орендної плати, а це є порядок її оплати, а саме - розподіл між наймодавцем (позивачем) та балансоутримувачем.
Відповідач не заперечував того, що він продовжував користуватись орендованим майном.
Суд враховує правові висновки Верховного Суду (постанова від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19) про те, що яким би способом в Договорі не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов'язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення Договору, що відбулося у спірних правовідносинах, проте ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено частиною другою статті 785 ЦК України (зокрема, з установленням для наймача (орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов'язання, окрім того, що передбачений частиною другою статті 785 ЦК України).
А оскільки строк договору № № ТГО-296/13 від 18.07.2013 закінчився 01.05.2021, то після 01.05.2021 відсутні підстави для сплати орендної плати за цим договором.
Після закінчення строку дії договору оренди, користування орендованим майном є неправомірним, і за це користування наймодавець має право стягнути неустойку відповідно до ст. 785 ЦК України.
З огляду на викладене, суд відхиляє посилання відповідача на те, що в нього відсутня заборгованість з орендної плати перед балансоутримувачем - КП «Теплопостачання міста Одеси», на підтвердження чого ним надано акт звірки розрахунків станом на 30.09.2015.
Щодо посилань відповідача на зменшення розміру неустойки, то суд враховує, що в постанові від 16.08.2024 у справі № 910/14706/22 Верховний Суд у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду дійшов висновку відступити від висновку колегій суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеного у постановах від 29.03.2018 у справі № 914/730/17, від 30.10.2019 у справі № 924/80/19 стосовно того, що неустойка, заявлена на підставі частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається як подвійна плата за користування річчю за час прострочення і не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою статтею 549 Цивільного кодексу України та статтею 230 Господарського кодексу України, до якої застосовуються приписи частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України, а тому до неустойки у розмірі подвійної орендної плати, передбаченої частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України приписи частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України щодо можливості зменшення її розміру, не застосовуються.
Згідно з ч. 3 ст. 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити на користь кредитора пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Договором може бути визначено менший розмір пені.
При цьому, суд наголошує, що неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора. Таку правову позицію викладено в рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 № 7-рп/2013. Аналогічні висновки наведені у постанові Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 918/116/19.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16.10.2024 у справі № 911/952/22 (п. 137) зазначила, що “для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина перша статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.
138. Така неустойка стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. Для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Тож право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.
139. Водночас закріплений законодавцем у статті 3 ЦК України принцип можливості обмеження свободи договору (статті 6, 627 цього Кодексу) в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов'язків у правовідносинах.
140. Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18).
141. Таким чином, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин (частина третя статті 551 ЦК України) господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки [див. постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26 серпня 2021 року у справі № 911/378/17 (911/2223/20)].
142. При вирішенні питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки суду також належить брати до уваги ступінь виконання основного зобов'язання, поважність причин несвоєчасного виконання відповідачем зобов'язання, поведінку відповідача, яка свідчить про вжиття ним усіх можливих заходів до виконання зобов'язання (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 910/11733/18, від 04 червня 2019 року у справі № 904/3551/18).
143. Також суду необхідно зважати на співвідношення розміру заборгованості боржника та розміру пені. Такий підхід є усталеним в судовій практиці (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 вересня 2019 року у справі № 920/1013/18, від 26 березня 2020 року у справі № 904/2847/19).
144. Вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду.
145. Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 19 січня 2024 року у справі № 911/2269/22 звертав увагу, що у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки підлягають врахуванню та оцінці на предмет підтвердженості та обґрунтованості як ті підстави для зменшення неустойки, що прямо передбачені законом (частина третя статті 551 ЦК України, стаття 233 ГК України), так і ті, які хоча прямо і не передбачені законом, однак були заявлені як підстави для зменшення розміру неустойки та мають індивідуальний для конкретних спірних правовідносин характер.
146. Категорії "значно" та "надмірно", які використовуються в статті 551 ЦК України та в статті 233 ГК України, є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку, з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов'язання боржником (див. висновок, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 916/878/20).
147. Законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд із цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах (формальні ознаки прострочення боржника, порушення зобов'язання з вини кредитора - стаття 616 ЦК України тощо) можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.
148. У питаннях визначення підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положеннями статті 233 ГК України і частини третьої статті 551 ЦК України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 ГПК України. Такий підхід є усталеним в судовій практиці, зокрема, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (див. постанови від 11 липня 2023 року у справі № 914/3231/16, від 10 серпня2023 року у справі № 910/8725/22, від 26 вересня 2023 року у справі № 910/22026/21, від 02 листопада 2023 року у справі № 910/13000/22, від 07 листопада 2023 року у справі № 924/215/23, від 09 листопада 2023 року у справі № 902/919/22).
149. Індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов'язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, свідчать про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права (див. постанову об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 січня 2024 року у справі № 911/2269/22)».
В постанові Верховного Суду від 08.02.2024 у справі № 916/2266/22 зазначено, що “як свідчить судова практика, суди звертають увагу на те, що зменшення розміру пені на 99% фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов'язання, що, у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін (правова позиція Верховного Суду в постановах від 04.02.2020 у справі 918/116/19 (пункт 8.15), від 15.06.2022 у справі № 922/2141/21, від 05.04.2023 у справі № 910/18718/21 тощо).
Суд зауважує, що зменшення судом неустойки до певного розміру відбувається із визначенням її у конкретній грошовій сумі, що підлягає стягненню, тоді як переведення зменшуваного розміру неустойки у частки, а відповідно і апелювання у спорах про зменшення розміру неустойки такими категоріями, як частка або процент, на який зменшується неустойка, не відображає об'єктивний стан сукупності обставин, які є предметом судового дослідження при вирішенні питання про зменшення неустойки.
Отже, чинники, якими обґрунтовані конкретні умови про неустойку: обставини (їх сукупність), що є підставою для застосування неустойки за порушення зобов'язань, її розмір, і обставини (їх сукупність), що є підставою зменшення судом неустойки, у кожних конкретних правовідносинах (справах) мають індивідуальний характер. А тому і розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90%, 70% чи 50% тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини першої, другої статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України, тобто у межах судового розсуду».
З огляду на викладене, суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходячи з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для зменшення належної до сплати суми неустойки, оскільки відповідач користувався комунальним майном після закінчення строку договору, тобто після 01.05.2021.
Щодо посилань відповідача на те, що позивачем пропущено строк позовної давності, то суд відхиляє їх, виходячи з наступного.
Загальна позовна давність становить три роки (ст. 257 ЦК України).
Згідно з ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.07.2025 у справі № 903/602/24 зазначила:
Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 Цивільного кодексу України.
85. Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.
86. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.
87. Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.
88. Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов'язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX.
89. Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22).
90. Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
91. Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.
92. Поряд із цим Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.
93. Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.
94. Надалі Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХнабрав чинності 30 січня 2024 року.
95. Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився і такий стан триває дотепер.
96. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.
З огляду на викладене, позивач не пропустив строк позовної давності.
Крім того, позивач просить виселити відповідача, посилаючись на ст. 66 Закону України Про виконавче провадження, оскільки строк договору оренди закінчився, а відповідач не повернув орендоване приміщення.
Суд враховує правову позицію Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 916/2467/21, про те, що Спрямованість вимог позивача домогтися судовим рішенням припинення безпідставного використання та повернення майна є зрозумілою та відповідає способу захисту прав у спірних правовідносинах. Спосіб, у який позивач виклав ці вимоги в позові, не означає обрання неправильного способу захисту порушеного права на майно, яке було передано в оренду. Отже, вимога про виселення відповідачки є обґрунтованою та такою, що забезпечує поновлення порушеного права позивача як орендодавця, у зв'язку з чим підлягає задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 66 Закону України “Про виконавче провадження» державний виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання боржником рішення про його виселення. У разі невиконання боржником рішення про його виселення самостійно, державний виконавець виконує його примусово.
Згідно з ч. 3 ст. 66 вищевказаного Закону, примусове виселення полягає у звільненні приміщення, зазначеного у виконавчому документі, від боржника, його майна, домашніх тварин та у забороні боржнику користуватися цим приміщенням. Примусовому виселенню підлягають виключно особи, зазначені у виконавчому документі.
Виселення є ефективним способом захисту, так як забезпечує поновлення порушеного права Позивача як особи, яка має речове право на майно - право господарського відання, та відповідно право орендодавця на вільне розпорядження об'єктом оренди. Так, з огляду на закінчення строку дії договору оренди та обов'язок Орендаря повернути майно Орендодавцю після закінчення дії договору, у випадку невиконання відповідного обов'язку, ефективним способом захисту прав є саме вимога про виселення, яка передбачає реальне відновлення порушеного права.
Приписами ч.ч. 1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 74 вказаного Кодексу.
Станом на час розгляду справи відповідач подав клопотання про закриття провадження у справі, посилаючись на те, що Актом приймання передачі (повернення) майна з оренди від 06.10.25р., повернуто орендодавцю об'єкт оренди - частина крівлі будівлі частини крівлі будівлі ЦТП № 64 загальною площею 2,0 кв.м., яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. м. Одеса, вул. Сім'ї Глодан (Ільфа і Петрова), 57, за Договором оренди № ТГО-296/13 від 18.07.2013р. На підставі зазначеного, ПОРЯДКУ розміщення об'єктів і споруд електронних комунікацій на земельних ділянках та інших об'єктах нерухомого майна державної та комунальної власності під час воєнного стану, від 13 травня 2025 р. №555, Акту приймання передачі (повернення) майна з оренди від 06.10.25р., Договору розміщення об'єктів та/або споруд електронних комунікацій, щодо спірного об'єкту за адресою: м. Одеса вул. Сім'ї Глодан (Ільфа і Петрова), 57, від 07.10.25р., пункту 2 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України, відсутності предмету спору за позовною вимогою - виселення, просить суд закрити провадження по справі №916/1550/25 в частині вимог про виселення, про що просить суд винести відповідну ухвалу. До заяви додано Акт повернення майна з оренди від 06.10.25р., лист Департаменту міського господарства від 02.10.2025р. щодо погодження ; Договір про розміщення об'єктів від 07.10.25р.; Акт звірки від 30.09.2025р..
З огляду на викладене, суд закриває провадження в частині вимог про виселення за відсутністю предмету спору відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України.
Враховуючи ст. 7 Закону України «Про судовий збір», позивачу підлягає поверненню з державного бюджету 3028 грн судового збору, який було сплачено за позовну вимоги про виселення, оскільки провадження в цій частині закрито у зв'язку з відсутністю предмету спору.
Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, дійшов висновку задовольнити позовні вимоги частково.
Витрати зі сплати судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог 3028/107646,45*89705,38=2523,33грн.
Керуючись ст.ст. 129, п. 2 ст. 231, 232-240, 243, Господарського процесуального кодексу України, суд
вирішив:
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Закрити провадження в частині позовних вимог про виселення Приватного акціонерного товариства “ВФ УКРАЇНА» (01601, м. Київ, вул. Лейпцизька, 15, код ЄДРПОУ 14333937) з частини крівлі будівлі ЦТП № 64 загальною площею 2,0 кв.м., яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. Сім'ї Глодан (Ільфа і Петрова), 57, на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (65039, м. Одеса, вул. Артилерійська, 1, код ЄДРПОУ 26302595), у зв'язку з відсутністю предмету спору.
3. Повернути з державного бюджету Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (код 26302595, м. Одеса, вул. Артилерійська, 1) 3028грн судового збору, який сплачено платіжною інструкцією № 198 від 11.04.2025.
4. Стягнути з Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна" (код 14333937, м. Київ, вул. Лейпцизька, 15) на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (код 26302595, м. Одеса, вул. Артилерійська, 1) 89705,38грн неустойки та 2523,33грн судового збору.
3. В решті позову - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Південно-західного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 05 листопада 2025 р.
Суддя В.В. Литвинова