Справа № 201/16047/24
Провадження № 2/201/1082/2025
21 жовтня 2025 року м. Дніпро
Соборний районний суд міста Дніпра в складі:
головуючого судді Демидової С.О.,
з секретарем судового засідання Тернової А.В.
за участі:
предстаника позивача Ревякіної Н.М.
предстаника відповідача ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про стягнення грошової компенсації вартості нерухомого майна, -
Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача
До Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська 17 грудня 2024 року надійшла позовна заява Дніпровської міської ради до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про стягнення грошової компенсації вартості нерухомого майна, в якій позивачі просили суд:
-Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь територіальної громади міста в особі Дніпровської міської ради грошову компенсацію вартості нерухомого майна у розмірі 2 415 000 грн.
-Судові витрати покласти на відповідача.
В обґрунтування позовних вимог позивачі посилалися на те, що вони є представницьким органом місцевого самоврядування, відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилученні у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.
Відповідно до приписів частини п?ятої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб?єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об?єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є міська рада.
При цьому статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов?язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Територіальна громада міста як власник спірного об?єкта нерухомості делегує міськраді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.
Так, житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста на підставі рішення виконкому Жовтневої райради депутатів трудящих від 16 серпня 1960 року № 685 «Про затвердження списку реєстрації житлового фонду Місцевих Рад Жовтневого райкомунгоспу».
У провадженні Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська перебувала цивільна справа № 2-12341/10 за позовом ОСОБА_2 до управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради, ТОВ «ТК», виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, третя особа - КВЖРЕП Жовтневого району м. Дніпропетровська про визнання права власності.
Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 жовтня 2010 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Визнано за останнім право власності на нежитлове приміщення № 2, а саме: магазин з кафетерієм загальною площею 103,9 кв.м., яке складається з літ. А-2, А'-2 (поз. 1-11 площею 73,6 кв.м.), літ. А2-1 - прибудова (поз. 13 площею 21,0 кв.м.), літ а3 - 1 - прибудова (поз. 14 площею 5,0 кв.м.), літ. А4 -1 - прибудова (поз. 12 площею 4,3 кв.м.), що знаходиться на І поверсі в житловому будинку літ. А-2 та ґанки літ. А2, а3, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 без додаткових актів введення в експлуатацію. Крім того, стягнуто з ОСОБА_2 на користь виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради грошові кошти у розмірі 98 184 грн. в рахунок викупу нежитлового приміщення за адресою АДРЕСА_1 .
Про дане рішення позивачу стало відомо у 2019 році з Єдиного реєстру судових рішень та оскаржено до апеляційної інстанції.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 27 вересня 2019 року Дніпровській міській раді було відмовлено у прийнятті апеляційної скарги.
Постановою Верховного Суду від 09 вересня 2020 року касаційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено. Ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 27 вересня 2019 року скасовано, справу направлено до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 січня 2022 року апеляційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено. Скасовано заочне рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 28 жовтня 2010 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.
Так, колегією суддів апеляційної інстанції у справі №2-12341/10 встановлено, та не спростовано позивачем, що власником спірного нерухомого майна є міська рада.
Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб?єктів. Об?єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб?єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.
Таким чином, виключні правомочності щодо володіння, користування розпорядження об?єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Дніпровська міська рада.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції фактично вирішив питання щодо прав інших осіб, без їх залучення до справи.
Визнаючи за підрядником право власності на спірну нерухомість, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що договір підряду не може бути підставою для набуття права власності позивачем, а тому колегія суддів вважає за необхідне відмовити у задоволенні позовних вимог.
Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції належним чином не визначився з характером спірних правовідносин, не надав належної оцінки наявним у справі доказам та не перевірив достатності наданих доказів для задоволення позовних вимог, грубо порушивши норми матеріального та процесуального закону.
Постановою Верховного Суду від 05 квітня 2023 року постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 січня 2022 року у справі № 2-12341/10 залишено без змін.
Ураховуючи те, що рішення у справі № 2-12341/10 набрало законної сили, Дніпровська міська рада звернулась до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом про витребування нерухомого майна.
Так, у провадженні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська перебувала цивільна справа № 201/2952/22 за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_3 (треті особи - ОСОБА_4 , ОСОБА_2 ) про витребування майна на користь територіальної громади міста.
27 вересня 2023 року у справі № 201/2952/22 Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська ухвалено рішення, відповідно до якого позовні вимоги Дніпровської міської ради задоволені у повному обсязі та витребувано на її користь спірне нерухоме майно.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року було задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_3 , скасовано рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 вересня 2023 року та ухвалено нове, яким у задоволенні позовних вимог Дніпровській міській раді відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду від 29 березня 2024 року відмовлено у відкритті касаційного провадження оскільки касаційна скарга подана на судове рішення у справі з ціною позову, що не перевищує двохсот п?ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що не підлягає касаційному оскарженню.
Враховуючи, що права Дніпровської міської ради у справі № 201/2952/22 не були відновлені, вимушені звернутися з відповідним позовом.
Верховний Суд у постанові від 05 квітня 2023 року у справі № 2-12341/10 підтвердив, що апеляційним судом правильно встановлено та підтверджується матеріалами справи, що власником спірного нежитлового приміщення є Дніпровська міська рада.
Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб?єктів. Об?єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб?єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.
Таким чином, виключні правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об?єктами права комунальної власності належали органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Дніпровська міська рада.
Також судами першої та апеляційної інстанцій у справі № 201/2952/22 встановлено, що нерухоме майно належить до комунальної власності територіальної громади міста Дніпра в собі Дніпровської міської ради, а отже, обставина про те, що спірне нерухоме майно належить до комунальної власності територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради не підлягають доказуванню.
Зі змісту заочного рішення у справі № 2-12341/10, спірне нерухоме майно перебуває на земельній ділянці, яка також належить до земель комунальної власності, тобто належить територіальній громаді міста з визначенням її власником Дніпровську міську раду. Спірне приміщення визнано непридатним для проживання, та рішенням виконавчого комітету Жовтневої районної ради вирішено, що його можливо перевести в нежитловий фонд. ОСОБА_2 на підставі договору підряду здійснював капітальний ремонт нежитлового приміщення. Ремонтні роботи були виконані на загальну суму 284 772,00 грн., які ОСОБА_2 не сплачено і тому у позові ОСОБА_2 просив визнати за ним право власності на нежитлове приміщення і стягнути з нього на користь виконавчого комітету 98 184,00 грн. в рахунок викупу нежитлового приміщення. Представником відповідача під час розгляду справи № 201/2952/22 не спростоване та не надано належних інших доказів, що жодних коштів за спірне приміщення у рахунок викупу до бюджету територіальної громади сплачено не було.
Отже, фактично спірне нерухоме майно набуте першим власником ОСОБА_2 за рахунок ремонтних робіт на суму 284 772,00 грн. та без сплати різниці вартості в сумі 98 184,00 грн. Тобто, загалом приміщення мало коштувати 382 956,00 грн. (за ціною принаймні на момент ухвалення рішення жовтень 2010 року).
Як видно із правочинів, перший договір купівлі-продажу між ОСОБА_2 і ОСОБА_4 укладено 21 січня 2011 року, на підставі якого спірне приміщення загальною площею 103,9 кв.м відчужене за 170 356,00 грн.
Наступний правочин, укладений 27 січня 2014 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , за яким спірне приміщення відчужене за 148 732,00 грн., тобто за меншу ціну. Отже, приміщення набуте кінцевим власником ОСОБА_3 за ціною у два з половиною рази меншою, аніж його первинна ціна, що свідчить про умисне заниження його реальної вартості.
Крім того, як стало відомо у судовому засіданні під час розгляду справи № 201/2952/22 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є подружжям, що спростовує доводи відповідача про необізнаність про підстави набуття першим власником права власності на спірне нерухоме майно.
До того ж приміщення перебуває на земельній ділянці, яка належить міській раді. Жодного рішення щодо переоформлення права користування земельною ділянкою під приміщенням Дніпровська міська рада не приймала - ані за первинним власником, ані за особою, яка є власником на сьогодні.
Відтак набувач не є добросовісним, оскільки фактично спірне приміщення перейшло у власність цього набувача від родича ОСОБА_2 за ціною нижчою аніж було набуте у 2010 році і відчужене останнім у 2011 році. ОСОБА_3 користуючись спірним приміщенням, починаючи з дати набуття 2014 року, не оформила право користування земельною ділянкою, що викликає сумніви у добросовісності кінцевого власника.
Враховуючи що рішення суду на підставі якого було зареєстроване право власності за відповідачем скасоване, що підтверджує відсутність правових підстав набуття ОСОБА_2 права власності на спірне майно, витребувати спірне майно вони не мають можливості, а тому позивач просив суд захисти їх порушене право шляхом відшкодування шкоди вартості нежитлового приміщення та стягнути саме з ОСОБА_2 2 415 000 грн. на користь позивача. (а.с. 1-9).
03 лютого 2025 року представником відповідача через систему «Електронний суд» надано відзив на позовну заяву в якому просили суд відмовити в задоволенні позовних вимог та застосувати строк позовної давності до заявлених позовних вимог.
Так, з 27 січня 2014 року та по теперішній час, фактичним володільцем та власником спірного майна є ОСОБА_3 .
Дійсно, право власності на нерухоме майно, а саме: нежитлове приміщення 2, магазин з кафетерієм, що розташоване у будинку АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 277736012101) було зареєстровано 26 січня 2011 року за ОСОБА_2 на підставі заочного рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська. У подальшому право власності на зазначене майно зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу ВРД № 519608 реєстр № 75 від 21 січня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Сусловим М.С. 27 січня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна № 458, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Сусловим М.С.
Таким чином, на момент звернення позивача до суду строк позовної давності сплив, майже одинадцять років тому.
Також зазначили що сума, яка заявлена позивачем до стягнення з відповідача є завищеною, оскільки відповідно до листа Комунального виробничо житлового ремонтно експлуатаційного підприємства жовтневого району від 13 січня 2010 року № 1192, було зазначено, що залишкова балансова вартість нежитлового приміщення за адресою АДРЕСА_1 , становить 9 263 гр. 49 коп. Крім того, відповідно до абз. 2 п. 4 договору купівлі-продажу укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 № ВРД № 519608 реєстр 75 від 21 січня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Сусловим М.С., було визначено, що експертна вартість спірного майна згідно з витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно № 28330820 від 13 грудня 2010 року становить 170 356 гривень, а тому просили суд критично поставитись до висновку про вартість майна від 20 листопада 2024 року зробленого ФОП ОСОБА_6 .
Стосовно тверджень позивача щодо подружніх стосунків відповідача і третьої особи, зазначили, що в матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази, які б підтверджували такі заяви.
Таким чином, у зв'язку з відсутністю в матеріалах справи належних та допустимих доказів, просили суд відмовити в задоволені позову в повному обсязі, а у разі, якщо суд дійде до висновку про можливість задоволення позовних вимог, просили задовольнити заяву про застосування строку позовної давності (а.с.129-132).
Третя особа правом на надання пояснень не скористалася
Заяви, клопотання, інші процесуальні дії у справі
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу справ між суддями від 17 грудня 2024 року указана позовна заява передана для розгляду судді Демидовій С.О. (а.с. 102-103).
Відповідно до ч.6 ст.187 ЦПК України, у разі якщо відповідачем у позовній заяві вказана фізична особа, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи.
Відповідно до ч.8 ст.187 ЦПК України, суддя з метою визначення підсудності може також користуватися даними Єдиного державного демографічного реєстру.
19 грудня 2024 року згідно із вимогами ч. 6 ст. 187 ЦПК України суддя звернувся до Єдиного державного демографічного реєстру, щодо надання інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання відповідача (а.с. 103-104).
19 грудня 2024 року надійшла відповідь з Єдиного державного демографічного реєстру про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання відповідача (а.с. 103-104).
24 грудня 2024 року ухвалою судді відкрито провадження у цивільній справі за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про стягнення грошової компенсації вартості нерухомого майна , розгляд справи призначено здійснювати за правилами загального позовного провадження (а.с. 105-106).
03 лютого 2025 року представником відповідача надано заяву про застосування строків позовної давності до заявлених позовних вимог в обґрунтування якої зазначила наступне.
21 січня 2011 року (тобто вже більше 14 років) відповідач, немає жодного відношення до спірного майна. З 27 січня 2014 року по теперішній час, фактичним володільцем та власником спірного майна є ОСОБА_3 .
З даним позовом позивач звернувся 17 грудня 2024 року проте з 26 січня 2011 року (з дати первинної реєстрації спірного майна за ОСОБА_2 ) почався перебіг строку позовної давності для пред'явлення до нього вимоги про стягнення грошової компенсації вартості нерухомого майна. Таким чином, строк позовної давності для такої вимоги сплив ще 26 січня 2014 року і в цей строк позивач Дніпровська міська рада не подала жодного позову до судових органів з приводу стягнення грошової компенсації вартості “свого» нежитлового приміщення.
Таким чином, на момент звернення позивача до суду з цим позовом, вже майже 11 років тому сплинув строк позовної давності.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Пославшись на позиція Великої Палати Верховного Суду в справі № 914/3224/16 в якій ВП ВС, дійшла висновку, що з огляду на принцип непорушності права володіння майном початок перебігу позовної давності обчислюється з моменту, коли майно вибуло з власності власника. При цьому Суд зауважив, що строк позовної давності не підлягає поновленню у разі укладання надалі договору купівлі-продажу відповідного майна.
А отже, застосовуючи аналогію закону, строк позовної давності за вимогами територіальної громади про стягнення грошової компенсації вартості нерухомого майна з відповідача, також повинен обчислюватись саме з моменту, коли майно вибуло з її власності та не може бути пов'язане з ухваленням судового рішення про порушення права такої особи.
Посилання ж позивача, як поважність пропуску строку звернення із цим позовом до суду, на те, що він нібито дізнався про своє порушене право лише у 2019 році коли з Єдиного державного реєстру судових рішень довідався про заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 жовтня 2010 по справі 2-12341/10 є хибними та не заслуговують на увагу суду, оскільки: згідно із Законом України «Про доступ до судових рішень» від 22.12.2005 року № 3262-IV визначено, що рішення місцевих загальних судів повинні були заноситись до реєстру і з'являтися на Інтернет-запит будь-якого користувача з 1 січня 2007 року, а тому об'єктивно позивач міг дізнатися про це набагато раніше ніж у 2019 році.
Дніпровська міська рада, яка відповідно до положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» здійснює повноваження з управління майном, що належить до комунальної власності територіальної громади, протягом тривалого часу не здійснила жодних дій з виявлення свого майна та його повернення у комунальну власність, хоча відповідно до своїх повноважень мала об'єктивну можливість знати про вибуття цього майна зі свого володіння.
Відомості про те, що спірне нерухомого майно вибуло із власності позивача ще з 26 січня 2011 року (з дати первинної реєстрації спірного майна за ОСОБА_2 ), містяться в Державному реєстрі прав на нерухоме майно, доступ до якого відкрито всім бажаючим, а для Дніпровської міської ради безкоштовно
Крім того наголосили, що, вирішуючи питання про наявність підстав для застосування строку позовної давності, суду потрібно врахувати, що перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. (Схожого висновку дійшов Верховний Суд в свої постанові від 12 липня 2023 року у справі №752/2115/20)
Позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів, щодо вживання ним будь-яких заходів або дій, спрямованих на повернення «свого» майна спочатку від ОСОБА_2 або ОСОБА_4 , а в подальшому від ОСОБА_3 , аж до моменту подання ним у травні 2023 року цивільного позову у справі № 201/2952/22 про витребування від останньої.
В постанові Дніпропетровського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року у справі № 201/2952/22, було задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_3 та скасовано рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 вересня 2023 року (про витребування майна з ОСОБА_3 ) та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, саме з підстав пропуску позивачем строку звернення з позовом до суду (а.с. 124-127).
10 березня 2025 року представником позивача було подано заперечення на заяву про застосування строку позовної давності, в яких зазначили, що про своє порушене право вони дізналися лише в 2019 році з Єдиного державного реєстру судових рішень, ознайомившись із заочним рішенням.
Порушене право Дніпровської міської ради не було предметом судового розгляду справи № 2-12341/10, а тому вони й не могли знати про таке порушене право, а коли вони дізналися з Єдиного реєстру судових рішень звернулися зі скаргою про його скасування проте ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2019 Дніпровській міській раді відмовлено у прийнятті апеляційної скарги. У подальшому ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року поновлено Дніпровській міській раді строк на апеляційне оскарження рішення суду і постановою Верховного Суду від 05 квітня 2023 року ця ухвала залишена без змін, як і постанова апеляційного суду від 18 січня 2022 року про скасування заочного рішення.
При цьому вказані судові рішення мотивовані тим, що власником спірного нежитлового приміщення є Дніпровська міська рада, яка при вирішення судом першої інстанції спору безпідставно не була залучена до участі у справі. Відтак, навіть при наявності доступу до Єдиного державного реєстру судових рішень, міська рада не могла знати про судове рішення, адже не була стороною у справі, представник міської ради не приймав участі у справі і не викликався до суду.
Отже, лише із 18 січня 2022 року позивач отримав судове рішення, яким визнано протиправність набуття нерухомого майна первинним власником, що зумовило для позивача обрання конкретного способу захисту права - витребування майна у кінцевого власника. Інших правових підстав для витребування майна із незаконного володіння ОСОБА_3 до 18.01.2022 у міської ради бути не могло.
Вищенаведене узгоджується із позицією Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гc18), а також від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187г18), та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338с18) про те, що суб?єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспореного. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Відповідач безпідставно вважає, що перебіг строку позовної давності почався з 26 січня 2011 року, тобто з моменту первинної реєстрації права власності на спірне майно за відповідачем. Відповідно до договору оренди комунального майна, його дія припиналася 28 вересня 2006 року, інших договорів оренди не укладалось, а отже Дніпровська міська рада, у тому числі і в особі свого структурного підрозділу - Управління житлового господарства не могла знати, що стосовно цього майна будь-які особи, які не мали на це права, звертались до суду з позовом про визнання права власності та в подальшому укладали якісь договори (а.с. 144-146).
Ухвалою суду від 24 червня 2025 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті (а.с. 178-179).
В судовому засіданні представник позивача підтримала заявлені позовні вимоги та наполягала на їх задоволенні з підстав викладених в позовній заяві.
Представник відповідача в судовому засідання заперечувала проти задоволення позовних вимог, просила застосувати строк позовної давності до заявлених позовних вимог.
Третя особа в судове засідання не з'явилися, про день та час слухання справи повідомлялася належним чином, причин неявки суду не повідомила.
Фактичні обставини встановленні судом
На підставі рішення виконкому Жовтневої райради депутатів трудящих від 16 серпня 1960 року № 685 «Про затвердження списку реєстрації житлового фонду Місцевих Рад Жовтневого райкомунгоспу» житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста (а.с. 59-60).
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно станом на 12 грудня 2024 рік приміщення 2 в будинку АДРЕСА_1 реєстраційний номер ооб'єкта нерухомого майна 2777360212101 з 27 січня 2014 року належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі - продажу серія та номер 458 від 27 січня 2014 року.
01 грудня 2010 року право власності на спірне майно було зареєстроване за ОСОБА_2 на підставі заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська. В подальшому за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі - продажу від 21 січня 2011 року (а.с.12-13).
Згідно Звіту № 1811-1/24 про оцінку майна від 20 листопада 2024 року , зробленого на замовлення Дніпровської міської ради в особі секретаря Дніпровської міської ради Санжари О.О. ринкова вартість нерухомого майна реєстраційний номер 277736012101- нежитлове приміщення, магазин з кафетерієм, загальною площею 103,9 кв. м, що розташоване за адресою АДРЕСА_2 станом на 18 листопада 2024 рік становить 2 415 000 грн. (а.с.14-58).
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 жовтня 2010 року справа № 2-12341/10 позов ОСОБА_2 до Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю “ТК», Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, третя особа: Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Жовтневого району м. Дніпропетровська про визнання права власності задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлове приміщення № 2 - магазин з кафетерієм, загальною площею 103,9 кв. м, яке складається з: літ. «А-2», «А1-2» (поз.1-11 площею 73,6 кв. м), літ. «А2-1» прибудова (поз. 13 площею 21,0 кв. м), літ. «А3-1» прибудова (поз. 14 площею 5,0 кв. м), літ. «А4-1» прибудова (поз. 12 площею 4,3 кв. м), розташоване на першому поверсі в житловому будинку літ. «А-2» та ґанки літ. «а2», «а3», на АДРЕСА_1 , без додаткових актів введення в експлуатацію. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради 98 184,00 грн в рахунок викупу нежитлового приміщення на АДРЕСА_1 (а.с. 61-62).
Постановою Верховного суду від 09 вересня 2020 року справа № 2-12341/10 касаційну скаргу Дніпровської міської ради на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 27 вересня 2019 року про відмову у прийняття апеляційної скарги Дніпровської міської ради на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 жовтня 2010 року задоволено, ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 27 вересня 2019 року скасовано, справу направлено до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження (а.с. 63-66).
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2021 року справа № 2-12341/10 Апеляційне провадження за апеляційною скаргою Дніпровської міської ради особи, яка не приймала участі у справі на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 жовтня 2010 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю “ТК», Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, третя особа: Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Жовтневого району м. Дніпропетровська про визнання права власності - закрито (а.с. 67-68).
06 жовтня 2021 року постановою Верховного Суду справа № 2-12341/10 касаційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено, постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2021 року скасовано, справу передано для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції (а.с. 69-72).
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 січня 2022 року справа № 2-12341/10 апеляційну скаргу Дніпровської міської ради - задоволено. Заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 жовтня 2010 року - скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_2 до Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю “ТК», Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, третя особа: Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Жовтневого району м. Дніпропетровська про визнання права власності- відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь Дніпровської міської ради судовий збір у сумі 7 871 грн. (а.с. 73-75).
05 квітня 2023 року постановою Верховного Суду справа № 2-12341/10 касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Скочко Ольги Анатоліївни залишено без задоволення. Ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року, ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 26 жовтня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 січня 2022 року залишено без змін (а.с. 76-81).
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 січня 2022 року справа № 2-12341/10 встановлено, що власником спірного майна є міська рада (а.с. 73-74).
Даний факт підтверджено й в постанові Верховного суду від 05 квітня 2023 року справа № 2-12341/10, окрім того у вказаній постанові встановлено, що копію заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 жовтня 2010 року представник Дніпровської міської ради отримав 28 серпня 2019 року (а.с. 76-81).
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
27 вересня 2023 року рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська справа № 201/2952/22 позовні вимоги Дніпровської міської ради до ОСОБА_3 (треті особи - ОСОБА_4 , ОСОБА_2 ) про витребування майна на користь територіальної громади міста - задоволено. Витребувано на користь територіальної громади міста в особі Дніпровської міської ради у ОСОБА_3 нежитлове приміщення № 2, а саме, приміщення магазину з кафетерієм, загальною площею 103,9 кв.м. у житловому будинку літ. А-2, А'-2, А2}-1, а3}-1, а4}-1 на першому поверсі будинку АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2777360112101). Стягнуто з ОСОБА_3 на користь Дніпровської міської ради витрати по сплаті судового збору в сумі 2481,00 грн. (а.с. 82-89).
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року справа № 201/2952/22 апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задоволено. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 вересня 2023 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог (а.с. 90-93).
Як видно зі змісту постанови апеляційного суду, скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із такого.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності порушених прав Дніпровської міської ради та наявності підстав для звернення останньої до суду з цим позовом та належного обґрунтування позовних вимог Дніпровської міської ради про витребування майна з чужого незаконного володіння, оскільки під час розгляду справи встановлено та доведено територіальною громадою, що спірне майно, неволодіючим власником якого вона є, знаходиться у фактичному користуванні відповідача, який набув його без відповідної правової підстави.
Проте, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивачем, тобто міською радою не пропущено загальну позовну давність, для звернення до суду з цим позовом….
У зв'язку з викладеним, колегія суддів, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів доходить висновку, що оскільки було порушене право територіальної громади, за захистом якого вона звернулася до суду, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявив відповідач у спорі, суд відмовляє у позові саме через сплив позовної давності до заявлених вимог (а.с. 92).
Ухвалою Верховного Суду від 29 березня 2024 року справа № 201/2952/22 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Дніпровської міської ради в особі голови Філатова Б.А. на постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року у справі за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , про витребування майна на користь територіальної громади міста відмовлено (а.с.94-97).
Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2024 року справа № 201/2952/22 відмовлено у відкритті касаційного провадження за скаргою Дніпровської міської ради на постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року відмовлено (а.с. 98-99)
Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного позивачем, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.
Звертаючись до суду з позовом, Дніпровська міська рада посилалася на те, що спірне майно належить до комунальної власності територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради, коштів за спірне приміщення в рахунок викупу вони не отримали, не змогли витребувати в судовому порядку нерухоме майно у ОСОБА_3 останнього власника, а тому звернулися до суду з позовом до ОСОБА_2 з вимогою про стягнення грошової компенсації вартості нерухомого майна в порядку ст. 1212 ЦК України.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Правилом частини першої статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту свого порушеного права.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція). У §145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.
У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності.
Відповідно до частини п'ятої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об?єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є міська рада.
При цьому статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов?язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Територіальна громада міста як власник спірного об?єкта нерухомості делегує міськраді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.
Частиною п'ятою статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.
Отже, володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності здійснює орган місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Дніпровська міська рада.
Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилученні у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.
Судом встановлено що на підставі заочного рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 28 жовтня 2010 року справа № 2/12341/10 за ОСОБА_2 було визнано та зареєстровано право власності на спірне приміщення 2 в буд. АДРЕСА_1 , яке є комунальною власністю. Про це рішення Дніпровській міській раді стало відомо у 2019 році з Єдиного державного реєстру судових рішень та оскаржено до апеляційної інстанції.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 січня 2022 року рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська віл 28 жовтня 2010 року було скасовано, в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Право власності на спірне майно було неодноразово перереєстровано, а саме за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі - продажу від 21 січня 2011 року та 27 січня 2014 року за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі- продажу.
Наразі власником спірного майна є ОСОБА_3 до якої Дніпровська міська рада зверталася з позовом про витребування майна, та рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 27 вересня 2023 року справа № 201/2952/22 позовні вимоги Дніпровської міської ради до ОСОБА_3 (треті особи - ОСОБА_4 , ОСОБА_2 ) про витребування майна на користь територіальної громади міста було задоволено та витребуванно на користь територіальної громади міста в особі Дніпровської міської ради у ОСОБА_3 нежитлове приміщення № 2, в будинку АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2777360112101). Проте постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 27 вересня 2023 року скасовано в задоволенні позовних вимог відмовлено через сплив позовної давності до заявлених вимог.
Як видно зі змісту заочного рішення, спірне нерухоме майно перебуває на земельній ділянці, яка також належить до земель комунальної власності, тобто належить територіальній громаді міста з визначенням її власником Дніпровську міську раду. Спірне приміщення визнано непридатним для проживання, та рішенням виконавчого комітету Жовтневої районної ради вирішено, що його можливо перевести в нежитловий фонд. ОСОБА_2 на підставі договору підряду здійснював капітальний ремонт нежитлового приміщення. Ремонтні роботи були виконані на загальну суму 284772,00 грн., які ОСОБА_2 не сплачено і тому у позові ОСОБА_2 просив визнати за ним право власності на нежитлове приміщення і стягнути з нього на користь виконавчого комітету 98184,00 грн. в рахунок викупу нежитлового приміщення.
Як вказував представник позивача, і це не спростоване представником відповідача, жодних коштів за спірне приміщення у рахунок викупу до бюджету територіальної громади сплачено не було.
Отже, фактично спірне нерухоме майно набуте першим власником ОСОБА_2 за рахунок ремонтних робіт на суму 284 772,00 грн. та без сплати різниці вартості в сумі 98 184,00 грн. Тобто, загалом приміщення мало коштувати 382 956,00 грн.
Як видно із правочинів, перший договір купівлі-продажу між ОСОБА_2 і ОСОБА_4 укладено 21 січня 2011 року, на підставі якого спірне приміщення загальною площею 103,9 кв.м відчужене за 170 356,00 грн. Наступний правочин, укладений 27 січня 2014 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_3 , за яким спірне приміщення відчужене за 148 732,00 грн., тобто за меншу ціну.
Отже, приміщення набуте кінцевим власником ОСОБА_3 за ціною у два з половиною рази меншою, аніж його первинна ціна.
Наразі позивач просить суд стягнути з відповідача компенсацію вартості нерухомого майна станом на 20 листопада 2024 року в розмірі 2 415 000 грн. посилаючись на вимоги ст. 1212 ЦК України, зазначивши що територіальна громада в разі відчуження комунального майна особою, яка не мала на це права, або незбереження цього майна, має право на отримання грошової компенсації.
Згідно зі ст 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Стаття 16 ЦК передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Тлумачення статті 1212 ЦК України дозволяє зробити висновок, що передбачений нею вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали. Необхідною умовою для задоволення вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні є відсутність або відпадіння достатньої правової підстави для цього, тобто безпідставне збагачення однієї зі сторін.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судувід 21 лютого 2018 року у справі № 672/1413/15-ц (провадження № 6-273св18) зроблено висновок, що «під вiдсутнiстю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказiвцi закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином».
В даній справі позивач вважав, що порушено його права як власника спірного майна, а оскільки підстава на якій відповідач набув право власності на спірне майно відпала, а саме скасовано заочне рішення суду на підставі якого було зареєстровано право власності на спірне майно за відповідачем, а тому він зобов'язаний відшкодувати вартість майна в силу статей 1212, 1213 ЦК України.
Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.
Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18) та від 13 лютого 2019 року у справі №320/5877/17 (провадження №14-32цс19).
Зобов'язання з повернення безпідставно набутого (збереженого) майна випливає із загальної для права заборони безпідставного збагачення: той, хто збагатився за рахунок іншого без належної на те правової підстави, зобов'язаний повернути предмет власного збагачення.
Традиційно в доктрині цивільного права зобов'язання, які є наслідком безпідставного збагачення, іменуються кондикційними (з лат «condictio sine causa» - повернення збагачення, отриманого без правової (справедливої) підстави).
Характерною особливістю кондикційних зобов'язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов'язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов'язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних.
Кондикційне зобов'язання виникає за наявності таких умов: 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося без правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
Конструкція ст 1212 ЦК, як і загалом норм гл 83 ЦК, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору. Предметом регулювання гл 83 ЦК є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Приписи гл 83 ЦК застосовуються незалежно від того, було безпідставне набуття або збереження майна результатом поведінки набувача такого майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (ч 2 ст 1212 ЦК).
Для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Таким чином, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна. Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/739/176.
Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред'явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів), від тієї особи (набувача), з якою він не пов'язаний договірними правовідносинами щодо речі.
Кондикція - позадоговірний зобов'язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно.
Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб'єктним складом підпадає під визначення зобов'язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.
Відповідно до ст 1213 ЦК набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.
Відносини з відшкодування вартості безпідставно збереженого майна за своїм змістом не є суто кондикційними (у вузькому чи широкому значенні), а пов'язані із вжиттям спеціальних заходів замість повернення безпідставно збереженого майна з огляду на неможливість його повернення в натурі.
Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.
Отже за правилами статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно без достатньої правової підстави, зобов'язана його повернути. Особа зобов'язана повернути майно й тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Таким чином, відповідач ОСОБА_2 зобов'язаний повернути отримане нерухоме майно Дніпровській міській раді. Враховуючи що рішення суду на підставі якого ОСОБА_2 отримав у власність майно було скасоване - то підстава на якій майно було набуте, відпала, а тому відповідач, згідно вимог статі 1212 ЦК України, зобов'язаний повернути отримане ним майно.
Відповідно до статті 1213 ЦК України набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.
Тлумачення ст. 1213 ЦК України дає підстави для висновку, що відшкодування вартості безпідставно збереженого майна застосовується у випадку встановлення неможливості повернення майна в натурі, що може бути пов'язано зі знищенням речі, її переробленням, втратою, протиправною передачею третій особі тощо.
Враховуючи що рішення суду на підставі якого було зареєстроване право власності за відповідачем скасоване, що підтверджує відсутність правових підстав набуття ОСОБА_2 права власності на спірне майно, витребувати спірне майно позивач не має можливості, а тому позовні вимоги про стягнення компенсації за нерухоме майно є обгрунтованими.
Відтак перевіряючи обґрунтованість заявлених позовних вимог, розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог та підстав позову, оцінивши наявні у справі докази на предмет їх належності, достовірності та достатності, аналізуючи встановлені у справі обставини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення грошової компенсації вартості нерухомого майна в розмірі 2 415 000 грн. підлягають задоволенню.
Суд не бере до уваги заперечення представника відповідача стосовно розміру компенсації вартості нерухомого майна станом на день подачі позову, оскільки це передбачено ст. 1213 ЦК, а саме набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.
Стосовно тверджень відповідача, що позивачем не доведено подружні стосунки між відповідачем та третьою особою, не заслуговують на увагу, оскільки дані обставини було встановлено при розгляді справи № 201/2952/22.
Стосовно заяви представника відповідача про застосування строку позовної даності до заявлених позовних вимог суд виходить з наступного.
Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦКУ).
Відповідно до ст. 267 ЦКУ позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч. 4 ст. 267 ЦКУ).
Зазначена правова позиція викладена у постанові ВСУ від 16 серпня 2017 року № 6-2667цс16, Першої судової палати Касаційного цивільного суду ВСУ від 07 листопада 2018 року (справа № 0907/2-7453/2011, провадження № 61-6321св18), Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 21 серпня 2018 року (справа № 288/1361/15-ц, провадження № 61-4212св18).
Окрім цього, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Високий суд, також вважає, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності; захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV). Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень (п.137 рішення від 09.01.2013 року за заявою № 21722/11 у справі «Волков проти України»).
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого частиною першою статті 10, частиною першою статті 60 ЦПК України 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції, та частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Дніпровська міська рада стверджує, що про порушене своє право дізналися лише в 2019 році з Єдиного державного реєстру судових рішень про заочне рішення суду після чого звернулися зі скаргами про його оскарження.
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.
Оскільки право власності міської ради на спірне нерухоме майно було порушено в момент його вибуття з комунальної власності у володіння відповідача, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов'язується з моментом, коли Дніпровська міська рада довідалося або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року справа № 201/2952/22 встановлено, що починаючи з 30 жовтня 2003 року на підставі розпоряджень виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради та управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради спірне нежитлове приміщення неодноразово передавалося в оренду, в останній раз на підставі типового договору оренди від 03 листопада 2005 року строком до 28 вересня 2006 року, яке в подальшому на підставі рішення суду у 2010 році вибуло у власність первісного набувача ОСОБА_2 , однак Дніпровська міська рада відповідно до положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», яка здійснює повноваження з управління майном, що належить до комунальної власності територіальної громади, протягом тривалого часу не цікавилась своїм майном, не звертала увагу про відсутність надходжень до бюджету територіальної громади грошових коштів передбачених умовами типового договору оренди, не здійснювала жодних дій з повернення майна у комунальну власність, хоча відповідно до своїх повноважень мала об'єктивну можливість знати про вибуття цього майна зі свого володіння.
Отже, міській раді в особі уповноваженого нею органу по управлінню комунальним майном було достеменно відомо про порушення права та про особу, яка його порушила, власника і фактичного володільця нежитлового приміщення, тобто про особу, яка порушує право комунальної власності територіальної громади, утримуючи майно, щонайменше з 2006 року, тобто з моменту закінчення строку дії типового договору оренди комунального майна, тому саме з цієї дати й починає перебіг позовної давності.
Проте позивач ні в позові ні при розгляду справи по суті, не визнавав обставини пропуску строку позовної давності та не ставив питання про визнання поважними причин такого пропуску, а послідовно займав позицію, що позовна давність ним не пропущена, оскільки почала перебіг з моменту коли дізнався про вибуття нерухомого майна з комунальної власності територіальної громади на підставі рішення суду.
Встановивши у цій справі, що переглядається відсутність належних та допустимих доказів того, що Дніпровська міська рада лише у 2019 році дізналася із Єдиного реєстру судових рішень про вибуття майна з комунальної власності на підставі заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 жовтня 2010 року, наявні підстави стверджувати, що позивач пред'явив цей позов у 2024 році, після спливу позовної давності про застосування якої заявлено відповідачем.
Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.
У зв'язку з викладеним, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів суд доходить висновку, що оскільки було порушене право територіальної громади, за захистом якого вона звернулася до суду, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявив відповідач у спорі, суд відмовляє у позові саме через сплив позовної давності до заявлених вимог.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Судові витрати підлягають віднесенню на рахунок позивача, оскільки в задоволенні позову відмовлено.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 13, 76-78, 81, 141, 263 - 265, 355 ЦПК України, -
Позовні вимоги Дніпровської міської ради до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про стягнення грошової компенсації вартості нерухомого майна залишити без задоволення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено 31 жовтня 2025 року
Суддя С.О. Демидова