01010, м. Київ, вул. Князів Острозьких, 8, корп. 30. тел/факс 254-21-99, e-mail: inbox@6apladm.ki.court.gov.ua
Головуючий у першій інстанції: Маренич І.В. Суддя-доповідач: Епель О.В.
27 жовтня 2025 року Справа № 826/9244/15
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді: Епель О.В.,
суддів: Карпушової О.В., Мєзєнцева Є.І.,
за участі секретаря Бродацької І.А.,
Позивачки ОСОБА_1
представника Позивачки Бондаренко С.В.,
представника Відповідача 1 Борискевич Ю.В.
представника Відповідача 2 Сам-Далірі А.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційні скарги Кабінету Міністрів України та Державного агентства України з питань кіно на рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 17 червня 2025 року у справі
за позовом ОСОБА_1
до Кабінету Міністрів України,
Державного агентства України з питань кіно
про визнання протиправним та скасування рішення,
Історія справи.
ОСОБА_1 ( далі - Позивачка) звернулася до суду з позовною заявою до Кабінету Міністрів України (далі - Відповідач 1), Державного агентства України з питань кіно (далі - Відповідач 2), в якому просила:
- визнати протиправним та скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України від 08 квітня 2015 року № 326-р «Про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника Голови Державного агентства України з питань кіно»;
- визнати протиправним та скасувати наказ Державного агентства з питань кіно №19-К від 16.04.2015 року «Про звільнення ОСОБА_1 »;
- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника Голови Державного агентства з питань кіно.
- Державному агентству України з питань кіно відшкодувати ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з часу звільнення на посаді по час поновлення на роботі.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що звільнення з посади відбулось з формальних підстав та без урахування істотних обставин для вирішення справи, оскільки протягом усього періоду перебування на посаді, будь-яких заходів юридичної відповідальності не застосовувались, будь-які рішення, дії або бездіяльність, вказані у частині другій статті 1 Закону України "Про очищення влади" з боку Позивачки не вчинялись.
Окрім того, ОСОБА_1 відзначала, що спірний наказ прийнято Відповідачем всупереч положень Конституції України, міжнародним договорам, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших норм міжнародного права, практиці Європейського суду з прав людини та чинному законодавству України.
Рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 17 червня 2025 року адміністративний позов було задоволено повністю.
Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив з того, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути доведена в кожному конкретному випадку.
Разом з тим, суд зазначив, що Відповідачі не надали доказів того, що Позивачка своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювала заходи спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Окрім того, колегією суддів не було встановлено, що службова діяльність Позивачки була безпосередньо пов'язана та підпорядкована тодішньому Президенту України ОСОБА_3 , а також участь останньої у формуванні державної політики.
Відтак суд першої інстанції прийшов до висновку про протиправність спірного наказу та поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення на її користь заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, Відповідачі подали апеляційні скарги у яких просять рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Відповідач 1 в апеляційній скарзі зазначає, що Позивачка перебувала на посаді, передбаченій пунктом 1 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади», та не була звільнена в цей період з відповідної посади за власним бажанням, а відтак до неї має бути застосована заборона обіймати певні посади в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
При цьому, Відповідач 1 стверджує, що саме Уряд має повноваження призначати і звільняти керівників центральних органів виконавчої влади та їх заступників.
Разом з тим, Кабінет Міністрів України відзначає, що з моменту прийняття спірних рішень щодо звільнення ОСОБА_1 з посади заступника Голови Державного України з питань кіно минуло десять років. Водночас, призначення на посаду державної служби категорії "А" здійснюється на п?ять років, якщо інше не передбачено законом, з правом повторного призначення без обов'язкового проведення конкурсу на ще один строк, що не було взято до уваги судом першої інстанції.
З цих та інших підстав Відповідач 1 вважає, що оскаржуване ним рішення суду прийнято за неповно встановлених обставин справи, з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору в цілому.
Відповідач 2 у своїй апеляційній скарзі зазначає, що суд першої інстанції неправильно інтерпретував положення Закону № 1682-VII в частині застосування критеріїв люстрації та презумпції індивідуальної вини,.
Також Державне агентство України з питань кіно посилається на неправильне застосування судом положень Конституції України та міжнародних актів.
Окрім того, Відповідач 2 посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки суд не дав належної оцінки доводам Держкіно щодо пропуску Позивачкою строку звернення до суду, встановленого статтею 233 КЗпП України. При цьому, Відповідач 2 наполягає на тому, що Позивачка достеменно дізналася про звільнення та підстави звільнення саме 16.04.2015.
Також Державне агентство України з питань кіно посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені зокрема у постанові від 21.04.2021 у справі № 461/1303/19.
З цих та інших підстав Апелянт вважає, що оскаржуване ним рішення суду прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору в цілому.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 15.09.2025 було відкрито апеляційне провадження, встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу та призначено справу до судового розгляду.
Від Позивачки надійшов відзив на апеляційну скаргу у якому вона просить таку скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, зазначаючи, зокрема, що рішення суб?єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.
При цьому, ОСОБА_1 зазначає, що дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади. Натомість спірний наказ Держкіно № 19-K від 16.04.2015 «Про звільнення ОСОБА_1 » базується виключно на підставі вивчення особової справи Позивача, а тому такий наказ не може бути визнаний правомірним та таким, що прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Також Позивачка посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені зокрема у справі Полях та інші проти України.
Окрім того, ОСОБА_1 стверджує про дотримання нею строку звернення до суду з цим позовом.
Також Позивачка просить стягнути з Відповідача 2 на її користь витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 16000,00 грн.
Від Відповідача 2 надійшла відповідь на відзив на апеляційну скаргу в якому зазначає, що період зайняття Позивачкою посади з 11.11.2011 по 05.05.2015 (зокрема, в період з 25.02.2010 по 22.02.2014) перевищує один рік і є безумовною підставою для застосування люстрації згідно з пунктом 7 частини першої статті 3 Закону №1682-VII. При цьому, вказаний критерій люстрації є імперативним, автоматичним і не вимагає додаткового доведення вчинення особою конкретних протиправних дій.
Окрім того, Держкіно відзначає, що ним виконано обов?язок доказування правомірності звільнення, встановлений статтею 77 КАС України шляхом надання доказів факту зайняття ОСОБА_1 посади заступника Голови Держкіно протягом періоду, визначеного Законом про очищення влади.
Крім того, Відповідач 2 просить відмовити у задоволенні вимоги Позивачки про стягнення витрат на правничу допомогу, посилаючись зокрема на суперечність у поданих Позивачкою документах.
У судовому засіданні представники Відповідачів підтримали апеляційні скарги в межах доводів та вимог, викладених у скаргах. Просили апеляційні скарги задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити постанову, якою у задоволенні адміністративного позову - відмовити повністю.
У судовому засіданні Позивачка та її представник заперечували проти задоволення апеляційних скарг, наполягали на власній правовій позиції. Просили у задоволенні апеляційних скарг відмовити, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін з наступних підстав.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи 09.11.2011 згідно указу Президента України Позивачку призначено заступником голови Державного агентства України з питань кіно.
11.11.2011 згідно наказу №35-К Державного агентства України з питань кіно, Позивачка приступила до виконання обов'язків заступника голови з 11.11.2011.
26.03.2015 Позивачкою подана заява у якій вказано що відповідно до ст. 4 Закону України "Про очищення влади" заборони, визначені ст.1 цього Закону не застосовуються до неї.
Згідно доповідної записки від 08.04.2015 за результатами проведеної перевірки встановлено, що Позивачка перебувала на посадах у період з 21.11.2013 по 22.02.2014, передбачених п.1 ч.2 ст. 3 Закону України "Про очищення влади", та не були звільнені в цей період з відповідних посад за власним бажанням, а тому до них має бути застосовано заборона, передбачена частиною 3 статті 1 Закону
08.04.2015 Кабінетом Міністрів України винесено розпорядження №326-р про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника голови Державного агентства України з питань кіно з підстав передбачених Законом України "Про очищення влади" (п.7-2 ч.1 ст. 36 КЗпП України).
16.04.2015 р. на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України Позивачку звільнено з посади заступника голови Державного агентства України з питань кіно 05.05.2015 р.
Позивачка, вважаючи наказ про своє звільнення та розпорядження протиправними, звернулася до суду з вказаним позовом.
Нормативно-правове обґрунтування.
Так, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначені Законом України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року № 1682-VII (далі - Закон № 1682-VII).
Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Пунктом 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України передбачено, що підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України "Про очищення влади".
Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначає Закон України "Про очищення влади" (далі - Закон №1682-VII, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:
1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу, до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;
2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.
Вирішуючи питання відповідності позивача критеріям, визначеним частиною першою статті 3 Закону України "Про очищення влади", та наявності підстав для звільнення на підставі пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади", колегія суддів приходить до наступних висновків.
За визначенням частин першої, другої статті 1 Закону №1682-VII, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Частина третя вказаної статті Закону визначає, що протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону
При цьому, ч. 9 ст. 1 Закону №1682-VII встановлює, що рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень при виконанні цього Закону оскаржуються в судовому порядку.
Відповідно до частини п'ятої статті 1 Закону №1682-VII, заборона, передбачена частиною 3 або 4 цієї статті, може застосовуватися до особи лише один раз.
Статтею 2 Закону №1682-VII (в редакції, яка діяла на час спірних правовідносин) визначено, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо:
1) Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра України, віце-прем'єр-міністра України, а також міністра, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, їх перших заступників, заступників;
2) Генерального прокурора України, Голови Служби безпеки України, Голови Служби зовнішньої розвідки України, начальника Управління державної охорони України, керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, керівника податкової міліції, керівника центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, їх перших заступників, заступників;
3) військових посадових осіб Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців служби за призовом під час мобілізації;
4) членів Вищої ради юстиції, членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, професійних суддів, Голови Державної судової адміністрації України, його першого заступника, заступника;
5) Глави Адміністрації Президента України, Керівника Державного управління справами, Керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України, Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, їх перших заступників, заступників;
6) начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту;
7) посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України;
8) членів Центральної виборчої комісії, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голів та членів національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, державне регулювання у сферах зв'язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг;
9) керівників державних, у тому числі казенних, підприємств оборонно-промислового комплексу, а також державних підприємств, що належать до сфери управління суб'єкта надання адміністративних послуг;
10) інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування;
11) осіб, які претендують на зайняття посад, зазначених у пунктах 1 - 10 цієї частини.
Згідно з пунктом 8 частини 1 статті 3 Закону №1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Висновки суду апеляційної інстанції.
Переглядаючи оскаржуване рішення суду, колегія суддів відзначає, що підставою для видання спірного наказу стала та обставина, що ОСОБА_1 , відповідно до критеріїв здійснення очищення влади, визначених у частині першій статті 3 Закону України «Про очищення влади» за період з 11 листопада 2011 року по 05 травня 2014 року, обіймала посаду щодо якої встановлена заборона обіймати певні посади та є підставою для застосування люстрації.
В обґрунтування вимог апеляційних скарг обидва Відповідачі зазначають, що встановлена Законом України «Про очищення влади» заборона обіймати певні посади застосовуються автоматично і не вимагає додаткового встановлення того, чи сприяла особа своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв?язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.
Надаючи оцінку таким доводам Апелянтів, колегія суддів відзначає, що відсутність у Законі України «Про очищення влади» процедури та механізму, які визначали б індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов'язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб'єктів владних повноважень, визначених частиною третьою статті 2 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), що кореспондує положенням частини другої статті 2 КАС України (у редакції, чинній від 15 грудня 2017 року).
Цей обов'язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Аналогічна правова позиція викладена зокрема у постанові Верховного Суду від 13 серпня 2020 року у справі № 826/7493/15.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Більш того, суди зобов'язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) як мінімальних стандартів демократичного суспільства.
Так, застосовані до Позивачки обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.
Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.
Суди зобов'язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) як мінімальних стандартів демократичного суспільства.
Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.
Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов'язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.
Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання невиконання нею міжнародного договору.
З огляду на вищезазначене, колегія суддів вважає необґрунтованими твердження Відповідача 2 про те, що судом першої інстанції неправильно застосовано приписи законодавства України та міжнародних актів.
При цьому, суд апеляційної інстанції приймає до уваги, що 17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви №58812/15, №53217/16, №59099/16, №23231/18, №47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі «Полях та інші проти України»), та стосувалося звільнення п'ятьох державних службовців із забороною обіймати посади державної служби на підставі приписів Закону України «Про очищення влади», що одразу призвело до втрати всіх своїх здобутків.
У цьому рішенні ЄСПЛ вказав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом, які призвели до втручання в право на приватне життя, гарантоване статтею 8 Конвенції. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_5 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.
ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом України «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_6 був Президентом України.
ЄСПЛ підкреслив, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд підстав для застосування таких широкомасштабних та обмежувальних заходів під час обговорення Верховною Радою України Закону України «Про очищення влади». Навпаки, у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами.
Повертаючись до обставин цієї справи, колегія суддів відзначає, що звільнення Позивачки проведено на підставі результатів перевірки відомостей, зазначених в її особовій справі про перебування на відповідних посадах. При цьому, Відповідачі ані в суді першої, ані апеляційної інстанції не стверджували про причетність ОСОБА_1 до будь-яких порушень прав людини чи підтримання нею антидемократичних заходів. Будь-яких належних та допустимих у розумінні ст. 73 -74 КАС країни доказів щодо вчинення Позивачкою дій та заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_7 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини матеріали справи також не містять.
З огляду на викладене вище, колегія суддів дійшла до висновку щодо недотримання принципу індивідуальної вини при проведенні люстраційних заходів та винесенні наказу про звільнення Позивача з посади заступника Голови Державного агентства України з питань кіно, а тому оскаржуваний наказ не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, а тому є такими, що підлягає скасуванню судом як протиправний.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
При цьому, колегія суддів відзначає, що законодавство не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося з порушенням установленого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.
Більш того, у разі встановлення незаконного звільнення, суд обмежений правами щодо поновлення такого працівника на посаді, а саме суд може поновити таку особу лише на роботі, з якої працівника було звільнено.
Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 20.01.2021 у справі № 804/958/16 та, відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України, є обов'язковими для врахування колегією суддів при вирішенні цієї справи.
З огляду на зазначене, апеляційний суд не приймає до уваги як безпідставне посилання Відповідача 1 на те, що призначення на посаду державної служби категорії "А" здійснюється на п?ять років, з правом повторного призначення без обов'язкового проведення конкурсу на ще один строк. Окрім того, такі доводи не спростовують правильність висновків суду першої інстанції щодо протиправності звільнення Позивачки.
Переглядаючи оскаржуване рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, колегія суддів зазначає, що апеляційні скарги Відповідача 1 та Відповідача 2 не містять жодних доводів щодо помилковості висновків суду першої інстанції в цій частині, неправильного розрахунку тощо, а тому колегія суддів приходить до висновку про необґрунтованість вимог Апелянтів у цій частині.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Разом з тим, судова колегія відзначає, що середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі по тексту - Порядок).
Із пункту 5 Порядку вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункт 8 Порядку).
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).
Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Суд встановив, що позивача звільнено 05 травня 2015 року, відповідно, сума виплат за два календарні місяці роботи, для розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу повинна обчислюватись виходячи з виплат за березень - квітень 2015 року.
Так, відповідно до довідки щодо середньої заробітної плати ОСОБА_1 , виданої т.в.о. Голови Державного агентства України з питань кіно, заробітна плата позивача за березень 2015 року складає 8510,96 грн, за квітень 2015 року - 8951,68 грн (без урахування матеріальної допомоги на оздоровлення); середньоденна заробітна плата складає 415,78 грн.
Кількість робочих днів за період з 06 травня 2015 року по 17 червня 2025 року становить 2567 днів, що учасниками справи не оскаржується.
За таких підстав на користь Позивачки належить стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 1067307,26 грн (415,78 грн (середньоденна заробітна плата) х 2567 (кількість днів вимушеного прогулу).
Переглядаючи оскаржуване рішення суду з урахуванням доводів Відповідача 2 про пропуск Позивачкою строку звернення до суду з цим позовом, колегія суддів зазначає наступне.
Так, Відповідач 2 стверджує, що Позивачка достеменно знала про порушення її прав, оскільки ще 16.04.2015 їй було оголошено розпорядження Кабінету Міністрів України від 08.04.2015 № 326-р «Про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника Голоди Державного агентства України з питань кіно».
Надаючи оцінку таким доводам, колегія суддів звертає увагу на те, що у справах про звільнення працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки (ч. 1 ст. 233 КЗпП України).
Так, у матеріалах справи відсутні належні та допустимі у розумінні ст.ст. 73-74 КАС України докази, які дозволили б колегії суддів встановити дату вручення ОСОБА_1 копії наказу про звільнення.
Разом з тим, суд відзначає, що згідно наказу Державного агентства України з питань кіно від 16.04.2015 № 19-к Позивачка вважається звільненою з посади з 05.05.2025. Згідно особової картки ОСОБА_1 , трудову книжку Позивачка отримала 05.05.2015, що підтверджується як особистим підписом ОСОБА_1 , так і підписом працівника кадрової служби /т.1 а.с. 66-68/.
Як вбачається з матеріалів справи, з позовом у цій справі ОСОБА_1 звернулася 19.05.2015, тобто в межах місячного строку з дня отримання трудової книжки, що дозволяє колегії суддів прийти до висновку про дотримання нею строку звернення до суду.
Отже, доводи Відповідача 2 в цій частині спростовуються наявними у матеріалах справи доказами.
Отже, колегія суддів приходить до висновку, що Апелянтами - суб'єктами владних повноважень, не доведено тих обставин, на які вони посилалися, а судом першої інстанції повно та правильно встановлені обставини цієї справи та ухвалено рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Перевіряючи всі доводи обох сторін, апеляційний суд також приймає до уваги правову позицію ЄСПЛ, викладену в рішенні від 21.01.1999 р. по справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", відповідно до якої "…хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід…"
Згідно зі ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, апеляційні скарги Кабінету Міністрів України та Державного агентства України з питань кіно підлягають залишенню без задоволення, а рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 17 червня 2025 року - без змін.
Розподіл судових витрат.
Судом апеляційної інстанції не здійснено зміни або скасування рішення суду, а тому відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати перерозподілу не підлягають.
Разом з тим, у суді апеляційної інстанції Позивачкою подано клопотання про стягнення з Відповідача 2 понесені нею судові витрати на професійну правничу допомого у розмірі 16000,00 грн до якого додано договір про надання правничої допомоги від 10.03.2025 №10/03-1, додаток №2 до зазначеного договору, а також акт наданих послуг від 23.09.2025.
Водночас, Відповідач 2 заперечував проти задоволення такого клопотання та просив відмовити у задоволенні вимог Позивачки про стягнення витрат на правничу допомогу в повному обсязі.
Надаючи оцінку доводам учасників справи у ці частині, колегія суддів зазначає наступне.
Так, відповідно до частин першої, другої статті 16 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Згідно з частинами першою, другою, третьою, четвертою, п'ятою статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
У пунктах 4, 6, 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.05.2012 № 5076-VI (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Представництво - це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.
Системний аналіз викладених правових норм дозволяє стверджувати, що витрати на правничу допомогу є одним з видів судових витрат і адміністративним процесуальним законодавством регламентовано право позивача на відшкодування понесених документально підтверджених ним витрат на правничу допомогу.
Разом з тим, апеляційний суд враховує правові висновки Європейського суду з прав людини, викладені в рішеннях від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004 у справі «Меріт проти України», у справі «East/West Alliance Limited» проти України» та «Ботацці проти Італії» (заява № 34884/97, п. 30), в яких ЄСПЛ, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Так, колегія суддів зазначає, що у матеріалах цієї справи наявні копія договору про надання правової допомоги № 10/03-1 від 10.03.2025, відповідно до умов якого адвокат - Бондаренко С.В. зобов'язується надати клієнту - ОСОБА_1 професійну правову допомогу, визначену п. 1.2 зазначеного договору, а клієнт зобов'язується прийняти надані послуги та оплатити їх своєчасно і в повному обсязі.
Додатком 2 до зазначеного договору сторони погодили, що вартість підготовки відзиву на апеляційні скарги становить 16000,00 грн. Також адвокат та ОСОБА_1. уклали акт про надання послуг від 23.09.2025.
Отже, у матеріалах судової справи наявні документи, які підтверджують факт надання професійної правничої допомоги ОСОБА_1., обсяг виконаних адвокатом робіт та наданих послуг.
Посилання Відповідача 2 на те, що у додатку № 2 зазначена дата документи 22.09.2022 колегія суддів приймає до уваги, втім зазначає, що помилка у даті свідчить про наявність описки, оскільки безпосередньо у самому документі є посилання на договір про надання правової допомоги № 10/03-1 від 10.03.2025. Отже, відсутні правові підстави для неврахування додатку № 2 у якому між сторонами погоджено фіксований розмір вартості наданої правничої допомоги.
Посилання Відповідача 2 про відсутність розрахункових документів апеляційний суд до уваги також не приймає. При цьому, суд звертає увагу на те, що питання застосування частини 7 статті 139 КАС України щодо доведеності розміру витрат на правничу допомогу з метою їх розподілу неодноразово було предметом дослідження у Верховному Суді, зокрема у постановах від 29 жовтня 2020 року у справі №686/5064/20, від 05 березня 2021 року у справі №200/10801/19-а, від 16 березня 2021 року у справі №520/12065/19, постанові Об'єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19, у яких сформульовано правовий висновок, що відшкодуванню підлягають витрати, незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Таке правозастосування випливає з нової процедури відшкодування витрат на професійну правову допомогу, імплементованої у КАС України з 15 грудня 2017 року.
Разом з тим, колегія суддів приймає до уваги доводи Відповідача 2 щодо необґрунтованості заявленого розміру витрат та обсягом виконаних адвокатом робіт та витраченим часом.
Враховуючи зазначені обставини, дослідивши доводи Позивачки та заперечення відповідача 2, проаналізувавши всі надані документи в їх сукупності, апеляційний суд, , вважає, що заявлені Позивачкою витрати на правничу допомогу, зокрема в частині розрахунку витрат на підготовку відзиву на апеляційну скаргу, є завищеними і неспівмірними зі складністю цієї справи, обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) та часом, який реально потребується для їх виконання.
Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що стягненню на користь Позивача за рахунок бюджетних асигнувань Відповідачів підлягають витрати на правничу допомогу в загальному розмірі 8000,00 грн із заявлених 16000,00 грн за рахунок обох відповідачів солідарно, за скаргами яких здійснювався апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції у цій справі.
Керуючись ст.ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,
Апеляційні скарги Кабінету Міністрів України та Державного агентства України з питань кіно - залишити без задоволення, а рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 17 червня 2025 року - без змін.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 4000,00 (чотири тисячі гривень та нуль копійок) грн за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України (вул. Грушевського, 12/2, Київ,01008) та в сумі 4000,00 (чотири тисячі гривень та нуль копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Державного агентства України з питань кіно (ЄДРПОУ 37508051, вул.Кіото, будинок 27, місто Київ, 02156).
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.
Повний текст судового рішення виготовлено 03.11.2025.
Головуючий суддя О.В. Епель
Судді: О.В. Карпушова
Є.І. Мєзєнцев