Справа № 367/3618/24
Провадження №2/367/2505/2025
Іменем України
повне
15.10.2025 року Ірпінський міський суд Київської області в складі:
головуючого - судді - Лещенко О.В.
за участі секретаря - Пронченко О.С.
прокурора - Поліщук С.О.
представника відповідача 1- Спасібухова Н.І.,
розглянувши в відкритому судовому засіданні в місті Ірпінь цивільну справу за позовом керівника Бучанської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Ірпінської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні прав та повернення земельних ділянок
Керівник Бучанської окружної прокуратури Київської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Ірпінської міської ради і просить:
-усунути перешкоди у здійсненні Ірпінською міською радою права користування та розпорядження земельними ділянками водного фонду з кадастровими номерами: 3210900000:01:172:0064 площею 0, 2214 га та 3210900000:01:172:0068 площею 0, 2607 га шляхом їх повернення від відповідача ОСОБА_1 на користь Ірпінської міської ради;
-усунути перешкоди у здійсненні Ірпінською міською радою права користування та розпорядження земельними ділянками водного фонду з кадастровим номером:3210900000:01:172:0066 площею 0, 2651 га шляхом її повернення від відповідача ОСОБА_2 на користь Ірпінської міської ради.
Посилається в позові на те, що в Бучанському РУП ГУ НП в Київській області перебуває кримінальне провадження №42023112320000025 від 10 лютого 2023 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.364 КК України.
У межах кримінального провадження виявлено факти порушення вимог земельного та водного законодавства під час реєстрації права власності на земельні ділянки, які знаходяться в межах земель водного фонду у прибережній захисній смузі річки Ірпінь.
Відповідач ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з кадастровим номером: 3210900000:01:172:0068 площею 0,2607 га з цільовим призначенням «для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)», яка утворилася внаслідок об'єднання земельних ділянок з кадастровими номерами: 3210900000:01:172:0022, 3210900000:01:172:000025 та 3210900000:01:172:0043 в одну.
Державна реєстрація права власності була проведена на підставі нотаріально завіреної заяви №1801 від 29 травня 2023 року та рішення про державну реєстрацію з індексним номером: 68066764 від 19 червня 2023 року.
Крім того, відповідач ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з кадастровим номером: 3210900000:01:172:0064 площею 0,2214 га з цільовим призначенням «для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)», яка утворилася на підставі нотаріально завіреної заяви №1802 від 29 травня 2023 року, яка утворилася внаслідок об'єднання земельних ділянок з кадастровими номерами: 3210900000:01:172:0035, 3210900000:01:172:0029, 3210900000:01:172:0023 в одну.
Державна реєстрація права власності була проведена на підставі нотаріально завіреної заяви №1801 від 29 травня 2023 року та рішення про державну реєстрацію з індексним номером: 67928474 від 08 червня 2023 року.
Відповідач ОСОБА_2 є власником земельної ділянки з кадастровим номером: 3210900000:01:172:0066 площею 0,2651 га з цільовим призначенням «для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)», яка утворилася внаслідок об'єднання земельних ділянок з кадастровими номерами: 3210900000:01:172:0030, 3210900000:01:172:000031, 3210900000:01:172:0032 в одну.
Державна реєстрація права власності була проведена на підставі нотаріально завіреної заяви №1803 від 19 травня 2023 року та рішення про державну реєстрацію з індексним номером: 67967955 від 12 червня 2023 року.
Вказані земельні ділянки знаходяться в межах земель водного фонду, а саме в прибережній захисній смузі річки Ірпінь, а тому, з точки зору ст.60 ЗК України та ст.88 Водного кодексу України не можуть передаватися у власність громадян.
Відповідно до інформації Басейного управління водних ресурсів середнього Дніпра № 01-12/439 від 06 квітня 2023 року річка Ірпінь відноситься до категорії -середня річка, є природним водним об'єктом та має площу водозабору 3340 кв. км.
Крім того, за інформацією Центральної геодезичної обсерваторії імені Б. Срезневського водний об'єкт, що розташований поряд з земельними ділянками з кадастровими номерами, які в подальшому відповідачами були об'єднані в земельні ділянки з кадастровим номерами: 3210900000:01:172:0068 площею 0,2607 га, 3210900000:01:172:0064 площею 0,2214 га та 3210900000:01:172:0066 площею 0,2651 га- це природний об'єкт - річка Ірпінь, права притока річки Дніпро, яка впадає в Київське водосховище.
Віднесення спірних земельних ділянок до земель водного фонду підтверджується накладкою на землі водного фонду, наданою КП «Ірпінське земельно-кадастрове бюро».
Листом №2124 від 13 лютого 2024 року надано Зведений план земельних ділянок з нанесеним контуром водного об'єкту та повідомлено, що дані земельні ділянки повністю або частково накладаються на 50-ти метрову прибережну захисну смугу річки Ірпінь.
Крім того, Головним управлінням Держгеокадастру в м. Києві та Київській області листом №10-10-0.331-12221/2-23 від 25 грудня 2023 року повідомлено, що у місцевому фонді документації відсутністі документи та/або матеріали на розроблення та затвердження проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги річки Ірпінь.
Така ж інформація надана Ірпінською міською радою листом № 01-21/265 від 19 січня 2024 року.
У свою чергу, відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розмір і межі встновлено законом.
З урахування цього, набуття особами права на земельні ділянки із земель комунальної власності та їх подальше відчуження відповідачам мало місце з порушення вимог закону, оскільки відбулось із земель водного фонду.
Зазначає також, що державні акти на право приватної власності на земельні ділянки, які стали підставою для реєстрації права власності на них попередніми власниками, уповноваженими органами не видавалися, а рішення про відведення вказаним фізичним особами земельних ділянок органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування не приймалися.
Відповідно до листа Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській обл. №10-10-0.223-3456/2-23 від 17 квітня 2023 року документація з землеустрою на вказані вище земельні ділянки відсутня, як відсутні і другі примірники державних актів, на підставі яких вказані земельні ділянки були створені та зареєстровані.
Крім того, в Книзі записів реєстрації актів на право приватної власності на землю на території Ірпінської міської ради за реєстраційними номерами, зазначеними в державних актах, обліковуються інші державні акти, видані іншим особам на інші земельні ділянки.
Тобто, у приватній власності відповідачів перебувають земельні ділянки, рішення про відведення яких не приймалося, а право приватної власності у законний спосіб не встановлювалося.
Проаналізувавши практику Верховного Суду в зазначених правовідносинах вважає правильним обраний ним спосіб захисту шляхом пред'явлення негаторного позову в порядку, визначеному ст. 391 ЦК України.
При цьому вважає також, що такий спосіб захисту є сумісним з гарантіями, встановленими ст.1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
З урахуванням цього, просить задовольнити позов.
Позов був зареєстрований судом 17 квітня 2024 року та відповідно до ст.33 ЦПК України визначено склад суду.
Ухвалою суду від 22 квітня 2024 року позов був залишений без руху.
На виконання ухвали суду прокурором подана заява про усунення недоліків позову, в якій обґрунтовано підстави звернення до суду з позовом в інтересах Ірпінської міської ради.
Ухвалою суду від 05 лютого 2025 року в справі відкрито провадження за правилами загального позовного провадження.
Сторонам було направлено копію ухвали про відкриття провадження в справі, відповідачам додатково копію позовної заяви з додатками.
Відповідно до ст.187 ЦПК України відповідачам був наданий строк для подання відзиву.
17 квітня 2025 року надійшов відзив представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Спасібухова Н.І., яким останній проти позову заперечує.
Посилається на те, що прокурор не надав доказів, які б достовірно свідчили про те, що спірні земельні ділянки накладаються на землі водного фонду.
Відповідач придбав земельні ділянки, які в подальшому об'єднав, за договорами купівлі-продажу, добросовісно покладаючись при укладенні угод на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, в якому станом на момент укладання договорів купівлі-продажу продавці значилися власниками земельних ділянок.
Крім того, продавці пред'явили відповідачу державні акти про право власності на земельні ділянки.
З моменту придбання земельних ділянок відповідач протягом 2-х років добросовісно ними користувався та в подальшому за власні кошти здійснив їх об'єднання.
Відповідач не знав та не міг знати про те, що земельні ділянки, які він придбав, належать до земель водного фонду.
Щодо відсутності проекту землеустрою зазначив, що на місцевості не було жодних знаків чи характерних ознак на підтвердження належності земельних ділянок до земель водного фонду.
Крім того, при укладенні угод відповідач покладався на відомості Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав, а також на відомості державних актів на землю, в яких було чітко визначено, що земельні ділянки перебувають у приватній власності громадян та мають цільове призначення: «для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)».
Зазначає також, що матеріалами справи не підтверджуються, що Ірпінська міська рада не приймала рішень про виділення земельних ділянок їх первісним набувачам, оскільки наявні лише відповіді про те, що такі рішення не були виявлені в архівах.
Будь-яких доказів на підтвердження підробки таких рішень матеріали справи також не містять.
З урахуванням цього, просить у позові відмовити.
18 квітня 2025 року відзив на позов подала представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Єфремової Ж.А., яка також проти позову заперечує.
Свої заперечення обґрунтовує тим, що відповідач придбав земельні ділянки з кадастровими номерами: 3210900000:01:172:0066 площею 0,2651 кв.м., 3210900000:01:172:0030 площею 0,0882 га та 3210900000:01:172:0032 площею 0,079 га в 2021-2023 роках, які мали цільове призначення «для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)».
Всі три земельні ділянки в подальшому були об'єднані в одну.
Перед придбанням земельних ділянок відповідач перевірив відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, якими підтверджувалося, що земельні ділянки дійсно належать продавцям, а їх цільове призначення: «для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)».
Земельні ділянки буди вільні від будь-яких зареєстрованих обтяжень чи прав третіх осіб.
У Державному земельному кадастрі власниками земельних ділянок також значилися їх продавці, а в державних актах на землю було зазначено, що вони видані на підставі рішень Ірпінської міської ради.
Крім того, на місцевості були відсутні будь-які знаки, з яких відповідач міг би встановити, що земельні ділянки нібито перебувають в межах захисної прибережної смуги.
З матеріалів справи також вбачається, що документи з землеустрою щодо встановлення такої смуги не розроблялися.
Відповідач придбав земельні ділянки у 2021 році, не маючи жодних сумнівів відносно законності такого придбання та наявності у продавців права відчужувати земельні ділянки.
Вважає, що задоволення позову призведе до виникнення небезпечного прецеденту, коли добросовісна особа при укладенні угоди не зможе покладатися на відомості державних реєстрів, і може бути в будь-який момент позбавлена свого майна через те, що держава у минулому допустила несанкціоноване виділення земельної ділянки в приватну власність.
Відповідач не знав та не міг знати про те, що земельні ділянки, які він придбав, належать до земель водного фонду та були протиправно виділені їх первісним набувачам.
Земельні ділянки відповідач набув за відплатними договорами, добросовісно покладаючись на відомості державних реєстрів, а тому, з точки зору закону, є добросовісним набувачем.
З урахуванням цього, також просить у позові відмовити.
Прокурор у судовому засіданні позов підтримав.
Позивач - Ірпінська міська рада свого представника в судове засідання не направив.
Про час розгляду справи повідомлений в установленому законом порядку.
Представник відповідача ОСОБА_3 - адвокат Спасибухов Н.І. проти позову заперечував з підстав, викладених у відзиві.
Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Єфремова Ж.А. в судове засідання не з'явилася, подала заяву про розгляд справи в її відсутності та у відсутність відповідача.
Відповідно до позиції Верховного Суду, висловленої у постанові в справі № 918/539/16 від 07 липня 2022 року, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
На підставі викладеного та ч.1 ст.223 ЦПК України суд вважає за можливе розглядати справу в відсутності представників позивача, відповідача ОСОБА_2 та його представника - адвоката Єфремової Ж.А.
Заслухавши пояснення прокурора та представника відповідача ОСОБА_3 , дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову, виходячи з такого.
Питання набуття права власності регулюється Главою 24 ЦК України.
Підстави набуття права власності мають бути не забороненими законом, тобто правомірними.
Статтею 328 ЦК України встановлюються принципові засади набуття права власності: відкритість, а також законність набуття права власності.
Тобто, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або якщо незаконність набуття права власності встановлена рішенням суду.
Відповідно до ч.ч. 1,4 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.
Судом встановлено, що на підставі договору-купівлі продажу від 13 липня 2021 року, укладеного між ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Халявка Н.М., відповідач ОСОБА_2 набув право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:172:0031 площею 0.099 га для обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 .
Право власності в цей же день на підставі рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Халявка Н.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №59255877 було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав.
Право власності продавця земельної ділянки ОСОБА_4 при укладенні угоди було підтверджено Державним актом на право власності на землю № КВ 000056 від 16 грудня 1996 року, зареєстрованим в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №56 (т.1, а.с. 45 - 48; 50 - 53).
На підставі договору-купівлі продажу від 13 липня 2021 року, укладеного між ОСОБА_5 та відповідачем ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Халявка Н.М., відповідач ОСОБА_2 набув право власності на земельну ділянку кадастровий номер 3210900000:01:172:0030 площею 0.0882 га за адресою: АДРЕСА_1 для обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд.
Право власності в цей же день на підставі рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Халявка Н.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 59255486 було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав.
Право власності продавця земельної ділянки ОСОБА_5 при укладенні угоди було підтверджено Державним актом на парво власності на землю № КВ 000057 від 16 грудня 1996 року, зареєстрованим в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №57 ( т.1, а.с. 54 - 58; 59 - 62 ).
Крім того, на підставі договору-купівлі продажу від 13 липня 2021 року, укладеного між ОСОБА_6 та відповідачем ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Халявка Н.М., відповідач ОСОБА_2 набув право власності на земельну ділянку кадастровий номер 3210900000:01:172:0032 площею 0.0779 га для обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 .
Право власності в цей же день підставі рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Халявка Н.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №59256002 було зареєстровано в Державному реєстрі ревних прав.
Право власності продавця земельної ділянки ОСОБА_6 при укладенні угоди було підтверджено Державним актом на право власності на землю № КВ 000058 від 16 грудня 1996 року, зареєстрованим в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 58.
На підставі заяви відповідача ОСОБА_2 , завіреної приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Халявка Н.М. 29 травня 2023 року №1803, рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 67967955 від 12 червня 2023 року, Гостомельською селищною радою Бучанського району Київської області об'єднано земельні ділянки 3210900000:01:172:0031, 3210900000:01:172:0032, 3210900000:01:172:0030 в одну земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:172:0066 площею 0.2651 га.
Державна реєстрація в Державному реєстрі речових прав проведена 08 червня 2023 року на рішенням державного реєстратора за № 67967955 ( т.1, а.с. 63 - 66; 68 - 71; 132 - 136).
10 липня 2021 року був укладений договір купівлі-продажу між ОСОБА_7 та відповідачем ОСОБА_1 , за яким останній набув право власності на земельну ділянку кадастровий номер 3210900000:01:172:0043 площею 0.0905 га для обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 .
У цей же день підставі рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Халявка Н.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №59213443 право власності було зареєстровано в Державному реєстрі ревних парв.
Право власності продавця земельної ділянки ОСОБА_7 при укладенні угоди було підтверджено Державним актом на право власності на землю № ЯЖ №211075 від 13 квітня 2004 року, зареєстрованим в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №1329 (т. 1, а.с. 72 - 75; 77 - 80).
10 липня 2021 року між ОСОБА_8 та відповідачем ОСОБА_1 був укладений договору-купівлі продажу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:172:0045 площею 0.0863 га за адресою: АДРЕСА_1 для обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Халявка Н.М.
10 липня 2021 року на підставі рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Халявка Н.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №59213498 право власності відповідача ОСОБА_1 було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав.
Право власності продавця земельної ділянки ОСОБА_8 при укладенні угоди було підтверджено Державним актом на право власності на землю № ЯЖ №211213 від 25 березня 2004 року, зареєстрованим в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №1111 (т.1, а.с. 81 - 84; 87 - 90).
13 липня 2021 року між ОСОБА_9 та відповідачем ОСОБА_1 був укладений договір-купівлі продажу земельної ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:172:0029 площею 0.0709 га за адресою: АДРЕСА_1 для обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд.
На підставі рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Халявка Н.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №59256352 право власності відповідача ОСОБА_1 13 липня 2021 року було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав.
Право власності продавця земельної ділянки ОСОБА_9 при укладенні угоди було підтверджено Державним актом на право власності на землю № ЯЕ №605878 від 16 лютого 2004 року, зареєстрованим в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №1058 (т.1, а.с. 91 - 92; 96 - 99).
13 липня 2021 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_1 був укладений договір-купівлі продажу земельної ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:172:0023 площею 0.0642 га за адресою: АДРЕСА_1 для обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд.
На підставі рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Халявка Н.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №59256279 право власності було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав.
Право власності продавця земельної ділянки ОСОБА_10 при укладенні угоди було підтверджено Державним актом на право власності на землю № ЯЖ 605879 від 16 лютого 2004 року, зареєстрованим в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №1050 (т.1, а.с. 102 - 103; 105 - 110).
16 серпня 2021 року між ОСОБА_11 та ОСОБА_1 був укладений договір-купівлі продажу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:172:0025 площею 0.084 га за адресою: АДРЕСА_1 для обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд.
На підставі рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Халявка Н.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 59861376 право власності було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав.
Право власності продавця земельної ділянки ОСОБА_11 при укладенні угоди було підтверджено Державним актом на право власності на землю № ЯЖ №211246 від 13 квітня 2004 року (т.1, а.с. 109 - 110; 114 - 117).
10 липня 2021 року між ОСОБА_12 та ОСОБА_1 був укладений договір-купівлі продажу земельної ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:172:0022 площею 0.0861 га за адресою: АДРЕСА_1 для обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд.
На підставі рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Халявка Н.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №59213364 право власності було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав.
Право власності продавця земельної ділянки ОСОБА_12 при укладенні угоди було підтверджено Державним актом на право власності на землю № КВ від 16 грудня 1996 року, зареєстрованим в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №55.
На підставі заяви відповідача ОСОБА_1 , завіреної приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Халявка Н.М. 29 травня 2023 року №1801, рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 68066764 від 19 червня 2023 року, Гостомельською селищною радою Бучанського району Київської області об'єднано земельні ділянки 3210900000:01:172:0022, 3210900000:01:172:0025, 3210900000:01:172:0043 в одну земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:172:0068, площею 0.2607 га (т.1, а.с. 137 - 142).
Таким чином, відповідач ОСОБА_1 є власником земельних ділянок з кадастровими номерами: 3210900000:01:172:0068 та 3210900000:01:172:0064, а відповідач ОСОБА_2 власником земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:172:0030 з цільовим призначення «для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)» (т. 1, а.с. 127 - 128, 132 - 133, 137 - 139 ).
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Тобто, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
Відповідно до ст.13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.
Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
З приведеного вище вбачається, що Державні акти на право власності на землю отримані продавцями за договорами купівлі-продажу в 1996 році та 2004 році відповідно та зареєстровані в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею ( т.1, а.с.47 - 48; 56 - 57; 65 - 66; 74 - 75; 83 - 84; 93 - 94; 102 - 103; 11 - 112; 120 - 121 ).
Таким чином, правовідносини сторін регулюються нормами Земельного кодексу України в редакції Закону України № 561-XII від 18 грудня 1990 року та Земельного кодексу України в редакції Закону України № 2768-III від 25 жовтня 2001 року.
Відповідно до ст.2 ЗК України ( на момент виникнення спірних правовідносин у редакції Закону України № 561-XII від 18 грудня 1990 року) відповідно до цільового призначення всі землі України поділяються на: землі сільськогосподарського призначення; землі населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів); землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі запасу.
Згідно із ст. 78 ЗК України та ст.4 ВК України до земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм.
Частиною 1 ст. 79 ЗК України визначено, що на землях водного фонду забороняється будь-яка діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню.
Відповідно до ст.19 ЗК України ( в редакції Закону України № 2768-III від 25 жовтня 2001 року ) землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі водного фонду.
Пунктом «г» ч.3 ст.83 ЗК України визначено, що до земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України.
Частина 2 ст. 59 ЗК України обмежує можливість передання земель водного фонду у приватну власність випадком безоплатного передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів).
Згідно із ст. 6 ЗК України ( на момент виникнення спірних правовідносин у редакції Закону України № 561-XII від 18 грудня 1990 року) громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка ).
Частинами 1, 2 ст.116 ЗК України ( в редакції Закону України № 2768-III від 25 жовтня 2001 року) визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
За змістом ч.1 ст.17 та ч.1 ст.23 ЗК України ( в редакції Закону України № 561-XII від 18 грудня 1990 року) передача земельних ділянок у приватну власність провадиться Радами народних депутатів.
Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.
В свою чергу, відповідно до ч.1 ст.12 та ч.1 ст.125 ЗК України (в редакції Закону України № 2768-III від 25 жовтня 2001 року ) розпорядження землями територіальної громади відноситься до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст.
Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
Таким чином, право розпорядження землями територіальної громади в межах м. Ірпінь належить Ірпінській міській раді.
З матеріалів справи вбачається, що при укладенні відповідачами угод купівлі-продажу спірних земельних ділянок право власності продавців на них було підтверджено Державними актами про право приватної власності на землю, які були зареєстровані в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею.
Державний акт на право власності на земельну ділянку - це документ, що підтверджував право власності на землю, виданий до 1 січня 2013 року.
Таким чином, право власності продавців земельних ділянок виникло на підставі, визначеній законом, а саме нормами Земельного кодексу України в редакціях, діючих на момент їх видачі, а тому є правомірним.
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ст.ст.317 та 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
За змістом ст.655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину.
Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Статтею 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Європейський суд з прав людини в рішеннях у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" та у справах "Ґаші проти Хорватії" "Трґо проти Хорватії" закріплює принцип «належного урядування», відповідно до якого ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною.
Не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном.
Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №521/8368/15, від 18 березня 2020 року у справі 199/7375/16 та від 20 травня 2020 року у №199/8047/16.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц та від 07 листопада 2018 року в справі № 488/6211/14-ц зазначено, що розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягарю, покладеному на цю особу таким втручанням.
Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.
Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Тобто, при зверненні з позовом до суду на позивача покладений тягар доведення обставин заявлених вимог.
Натомість відповідач повинен довести саме свої заперечення проти доводів позивача.
Відповідно до ч.4 ст.10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до позиції Верховного Суду, висловленої в постанові в справі № 219/1704/17 від 13 травня 2020 року, яка, з точки зору ч.4 ст.263 ЦПК України, має враховуватися судом, у контексті дотримання принципу змагальності сторін, у процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони.
Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача.
Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Звертаючись до суду, будь-яких доказів неправомірності правочинів з набуття відповідачами права власності на спірні земельні ділянки, ні позивач, ні прокурор у інтересах позивача не надали, тобто правомірність набуття права власності відповідачами не спростовано.
Більше того, посилаючись на повне або часткове накладення земельних ділянок на 50-ти метрову прибережну захисну смугу річки Ірпінь, доказів цьому, окрім листа КП «Ірпінське земельно-кадастрове бюро» №2124 від 13 лютого 2024 року, який суд не може вважати допустимим та достатнім доказом, також не надано.
У свою чергу, відповідно до постанови Верховного Суду від 07 травня 2025 року в справі № 128/680/21 саме позивач має довести, яка саме земельна ділянка і в яких межах накладається на інші землі.
Захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо.
За змістом ч.1 ст. 79 ЗК України частини першої земельна ділянка - це частина земної поверхні, яка ідентифікується насамперед її просторовим розташуванням, що описується через її межі.
Отже, для вирішення подібних спорів земельна ділянка, яка накладається, має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі відповідно до ст.15 Закону України « Про Державний земельний кадастр».
Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
За змістом ч. 1 ст. 388 ЦК України ( в редакції на момент виникнення спірних правовідносин ) якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна.
Відповідно до ч.5 ст.12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне.
Відповідно до ст. 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Таким чином, набувач визнається добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння.
Будь-яких доказів того, що відповідачі знали про те, що земельні ділянки належать до земель водного фонду і їх продавці не мали права розпорядження ними, до суду також не надано.
Відповідно до позиції Верховного Суду, викладеної в постанові Великої Палати від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що державні реєстри містили відомості про наявність у продавців права на відчуження спірних земельних ділянок, земельні ділянки з такими кадастровими номерами не були зареєстровані за іншими особами та не містили будь-яких відомостей про обтяження земельних ділянок.
У цій же постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна.
Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/ недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень ст.ст. 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.
На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду, в тому числі в постанові від 26 червня 2019 року в справі № 669/927/16-ц та в постанові від 01 квітня 2020 року у справі№ 610/1030/18.
Відповідно до ст.3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, зокрема на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права.
В постанові Верховного Суду від 30 квітня 2025 року в справі № 686/14711/21 зазначено, що добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків.
Законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, зокрема передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб.
Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Alentseva v. russia» від 17 листопада 2016 року зазначено, що конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно й сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.
Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо («Volovik v. Ukraine», № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Необхідного балансу не буде дотримано, якщо добросовісна особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».
Враховуючи викладене вище, суд вважає, що заявлені прокурором вимоги про витребування земельних ділянок є непропорційним втручанням у право власності, набуте особою, яка покладалася на легітимність та добросовісність дій органу місцевого самоврядування.
Такі вимоги не відповідають критерію пропорційності втручання у право власності відповідачів, як набувачів майна, відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
Окрім того, Законом України № 4292-IXвід 12.03.2025 року статтю 390 ЦК України доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред'явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади. Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об'єктів приватизації, визначених Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду". Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви".
Відповідно до пункту 2 перехідних положень Закону України № 4292-IXвід 12.03.2025 року: «Положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.»
Слід відмітити, що ухвалюючи Закон України № 4292-IXвід 12.03.2025 року, законодавець приділив увагу ретроактивності його приписів, унормувавши у пункті 2 його Прикінцевих та перехідних положень, що положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.
Отже, законодавець, застосувавши у пункті 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 4292-IXвід 12.03.2025 року нормативне формулювання «положення цього Закону мають зворотну дію в часі», визначив особливості застосування приписів цього Закону у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, надавши таким чином певним положенням цього Закону до таких (віндикаційних) позовів ретроактивну дію.
Із Пояснювальної записки до проекту Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» слідує, що метою та ціллю прийняття Закону України № 4292-IXвід 12.03.2025 року є: 1)вдосконалення правозастосування у правовідносинах щодо витребування майна у добросовісного набувача шляхом чіткого розмежування віндикаційного та негаторного позовів та можливості їх заявлення; 2)вирішення питання компенсації добросовісному набувачеві при витребуванні майна на користь держави чи територіальної громади та подальшого відшкодування шкоди за рахунок винних осіб на користь держави чи територіальної громади; 3)посилення правових засад захисту прав та інтересів добросовісного набувача у випадку вибуття майна з власності держави чи територіальної громади. Прийняття акта є необхідним для розмежування способів захисту щодо повернення права власності на нерухоме майно задля досягнення балансу інтересів держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади та приватного власника, захист прав та інтересів, в тому числі майнових, добросовісного набувача та унеможливлення випадків додаткового звернення добросовісного набувача до держави щодо відшкодування шкоди, завданої йому внаслідок витребування майна (якщо держава не забезпечила непорушність права власності).
Отже, за змістом Пояснювальної записки до проекту Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» метою та ціллю прийняття Закону України № 4292-IXвід 12.03.2025 року є насамперед посилення правових засад захисту прав та інтересів добросовісного набувача у випадку вибуття майна з власності держави чи територіальної громади.
Відтак, незважаючи на те, що виходячи із характеру спірних правовідносин, стверджуване прокурором порушення відповідачами інтересів держави виникло до набрання чинності Закону України № 4292-IX від 12.03.2025 року та продовжує існувати на час розгляду справи, суд вважає, що норми статті 390 ЦК України в редакції Закону України № 4292-IX від 12.03.2025 року, який набрав чинності 09.04.2025 року, є застосовними до спірних правовідносин.
Окрім того, суд звертає увагу на обраний позивачем спосіб захисту.
Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387-388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов).
Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння.
Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.
Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16 (пункт 90)).
Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв'язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем.
Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 65 - 67)).
З урахуванням наведеного, визначальним критерієм для розмежування віндикаційного і негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном.
Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника-позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.
Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37)).
Так, матеріалами справи підтверджено та судом встановлено, що земельні ділянки були зареєстровано за відповідачами, у зв'язку з чим ефективним способом захисту прав власника такого майна, у якого відсутнє реєстраційне підтвердження володіння ним, є пред'явлення віндикаційного позову.
У разі задоволення вимог про витребування земельної ділянки (а не усунення власнику перешкод у здійсненні права власності, як помилково визначив прокурор) на користь власника, спірна земельна підлягає поверненню у володіння особі, яка стверджує про порушення своїх прав.
Таким чином, суд приходить до висновку також і про неправильно обраний позивачем спосіб захисту. Невірно обраний спосіб захисту - є самостійною підставою для відмови у позові.
Виходячи з цих обставин, одного з основних принципів цивільного судочинства - принципу змагальності, суд приходить до висновку про недоведеність заявлених вимог та відсутності підстав для їх задоволення.
Відповідно до ч. 8 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами щодо витребування чи визнання права щодо нерухомого майна, переданого з державної або комунальної власності у приватну власність, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, починається від дня державної реєстрації права власності першого набувача або дати передачі першому набувачеві нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності. Проте, позовна давність не застосовується, оскільки суд відмовив в задоволенні позову за недоведеністю вимог.
Суд при цьому також враховує, що відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.
Ураховуючи викладене вище, надані сторонами докази та заперечення, оцінені судом, суд не знаходить підстав для задоволення вимог позивача.
Керуючись ст.ст.13, 41 Конституції України, ст. ст. 6, 12, 15,16, 182, 202, 204, 317, 319, 321, 328, 330, 387, 388, 655 ЦК України, ст. ст.2, 6, 10,17, 23, 78, 79 Земельного кодексу України ( в редакції Закону України № 561-XII від 18 грудня 1990 року), ст.ст.19, 59, 83,116, 125 ЗК України ( в редакції Закону України № 2768-III від 25 жовтня 2001 року ), ст. ст. 4, 5, 12, 13, 76-82, 141, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України,
Позов керівника Бучанської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Ірпінської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні прав та повернення земельних ділянок залишити без задоволення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Суддя: О.В. Лещенко