24 жовтня 2025 рокусправа № 380/24987/24
Львівський окружний адміністративний суд в складі:
Головуючої - судді Потабенко В.А.,
секретаря судового засідання - Согор А.Н.,
за участі:
представника позивача - Басюр Л.М., згідно договору,
представника відповідача - Паїк М.В., згідно наказу,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області, треті особи без самостійних вимог на предмет спорту на стороні відповідача військова частина НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернулась до суду з позовом до Головного управління Національної поліції у Львівській області (далі - ГУ НП у Львівській області, відповідач), в якому просить:
- визнати протиправним і скасувати наказ Головного управління Національної поліції у Львівській області від 14.11.2024 №752о/с, яким капітана поліції, старшого слідчого відділення відділу поліції №3 Львівського районного управління поліції №2 ГУНП ОСОБА_1 з 14.11.2024 звільнено зі служби за п. 8 ч. 1 ст. 77 Закону України “Про національну поліцію» (у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій);
- поновити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (місце проживання: АДРЕСА_1 ) на посаді капітан поліції, старшого слідчого відділення відділу поліції №3 Львівського районного управління поліції №2 ГУНП з 15.11.2024;
- зобов'язати ГУНП у Львівській області зберегти за ОСОБА_1 робоче місце та посаду на весь час проходження мною військової служби, відповідно до ст.119 КЗпП України;
- стягнути з Головного управління Національної поліції у Львівській області на користь ОСОБА_1 користь середній заробіток за період звільнення з 14.11.2024 по день ухвалення судового рішення.
В обґрунтування позову зазначає, що вважає наказ від 14.11.2024 №752о/с протиправним та незаконним, оскільки він суперечить вимогам ст. 119 Кодексу законів про працю України в частині збереження за працівниками, призваними на військову службу за призовом осіб офіцерського складу місця роботи і посади на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності та виплати грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". Вказує, що оскільки не перейшла на нове місце служби, а була мобілізована, на неї поширюються вимоги ст. 119 Кодексу законів про працю України. Відтак, позивач просить позовні вимоги задовольнити.
Ухвалою від 16.12.2024 суддя відкрила загальне позовне провадження в адміністративній справі та призначила підготовче засідання у справі.
Відповідач позову не визнав. 01.01.2025 за вх. № 70 подав відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що проти задоволення позову заперечує. Зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 59 Закону України «Про Національну поліцію» служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Відповідно до ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, крім іншого, у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій) (п. 8). Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому було неодноразово продовжено. Нормами ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів визнано обов'язком громадянина України. Громадяни відбувають на військову службу відповідно до закону. Вказане кореспондується також з положеннями ч. 1 ст. 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 № 2232 XII. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку. Відповідно до ст. 2 Закону "Про військовий обов'язок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Нормами вказаного Закону не врегульовано порядок збереження робочого місця за поліцейським, що призваний на військову службу під час мобілізації. Водночас, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. При цьому, згідно із ст. 66 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейський не може під час проходження служби займатися іншою оплачуваною діяльністю, крім науково педагогічної, наукової або творчої. Аналізуючи вказані положення законодавства, ГУ НП у Львівській області зазначає, що оскільки служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень, а статус поліцейського відрізняється від правового статусу працівника, визначеного Кодексом законів про працю України, то застосуванню підлягають норми спеціального законодавства. 14.11.2024 ОСОБА_1 , капітана поліції, старшого слідчого відділення відділу поліції №3 ЛРУП №2 ГУ НП у Львівській області, було мобілізовано у зв'язку з військовою агресією рф проти України, та призначено на посаду діловода відділу територіального забезпечення речовим майном речового складу військової частини НОМЕР_1 . В подальшому наказом № 752 о/с від 14.11.2024 ГУ НП у Львівській області звільнило ОСОБА_1 відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» зі служби в поліції за п. 8 ч. 1 ст. 77 (у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій). Підставою видання наказу про звільнення послужили рапорт ОСОБА_1 від 09.12.2024 та наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 14.11.2024 №335. За твердженням відповідача, ОСОБА_1 перейшла іншого міністерства, а саме до Міністерства оборони України (ЄДРПОУ 00034022), у підпорядкування військової частини НОМЕР_1 . Тому, ГУ НП у Львівській області, яке підпорядковане Міністерству внутрішніх справ України, діяло на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Окрім того, ОСОБА_1 отримує грошове забезпечення як військовослужбовець, згідно з п. 2 розділу І наказу МОУ №260 від 07.06.2018 «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам», що суперечить ст. 66 Закону України «Про Національну поліцію» , якою визначено, що поліцейський не може під час проходження служби займатися іншою оплачуваною діяльністю, крім науково-педагогічної, наукової або творчої.
13.01.2025 за вх. № 2521 від позивача надійшла відповідь на відзив, згідно з якою з поданого відзиву не вбачається, які саме докази та норми права слугують для заперечення наведених позивачем обставин та правових підстав позову. Про збереження місця роботи та посади відповідно до ст. 119 Кодексу законів про працю України у відзиві зазначено, що норми спеціального законодавства, зокрема Закону України «Про Національну поліцію», не передбачають збереження місця роботи за поліцейськими, які мобілізовані до лав Збройних Сил України. Проте, відповідно до ч. 3 ст. 119 Кодексу законів про працю України, яка поширюється на всіх працівників, включаючи поліцейських, гарантується збереження місця роботи та середнього заробітку за мобілізованими працівниками. Спеціальне законодавство не скасовує норм Кодексу законів про працю України, а лише деталізує їх застосування. Звільнення за п. 8 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» можливе лише у разі добровільного переходу поліцейського до іншого міністерства чи відомства. У даному випадку, мобілізація позивача є виконанням конституційного обов'язку, а не добровільним переходом. Тому підстави для звільнення за зазначеним пунктом відсутні. Щодо грошове забезпечення позивача як військовослужбовця, то його виплата не є підставою для позбавлення ОСОБА_1 права на трудові гарантії, передбачені Кодексом законів про працю України. Зокрема, збереження робочого місця не залежить від отримання заробітної плати чи інших видів забезпечення. Відповідач наполягає на застосуванні норм спеціального законодавства, ігноруючи Кодекс законів про працю України. Верховний Суд у схожих справах (зокрема, №815/6557/16) наголошує, що у випадках неврегульованості спірних правовідносин спеціальними нормами законодавства, підлягають застосуванню загальні норми трудового законодавства. Також Верховний Суд у цій справі зазначив, що при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому загальні норми можуть застосовуватися субсидіарно, тобто, в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або врегульовані не повністю. Можливість субсидіарного застосування загальних правових норм до відносин публічної служби, як правило, закріплена у спеціальному законі, що регулює такий вид публічної служби. Подібна законодавча техніка спрямована на усунення прогалин у правовому регулюванні. Отже, норми ст. 119 Кодексу законів про Працю України застосовуються до мобілізованих працівників, у тому числі поліцейських. Окрім того, відповідач зазначає у відзиві, що питання проходження служби поліцейських регулюється спеціальним законодавством і на них не поширюється норми Кодексу законів про працю України, не взявши до уваги, що згідно ст. 3 Закону України "Про Національну поліцію" у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами. Верховний Суд у постанові № 806/1551/17 від 01.03.2018 вказав, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. З огляду на викладене, позивач вважає необґрунтованими заперечення відповідача щодо не поширення на спірні правовідносини норм Кодексу законів про працю України. Наголошує, що мобілізація в Збройних Сил України не є підставою для звільнення поліцейського зі служби. За мобілізованим поліцейським зберігаються його посада та місце роботи в органах поліції на період проходження військової служби.
19.02.2025 за вх. № 13789 від відповідача надійшли додаткові пояснення. ГУ НП у Львівській області заперечує проти аргументів позивача, викладених у відповіді на відзив, та заявлених вимог в повному обсязі, з огляду на таке. Позивач зазначає, що була призвана на військову службу на підставі Указу Президента України про введення воєнного стану в Україні, а тому на неї поширюється гарантії передбачені ст. 119 Кодексу законів про працю України. Відповідно до ст. 119 Кодексу законів про працю України на час виконання державних або громадських обов'язків, якщо за чинним законодавством України ці обов'язки можуть здійснюватися у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку. Як вбачається з послужного списку (копія додається), ОСОБА_1 перебувала на посаді старшого слідчого відділення відділу поліції №3 ЛРУП №2 ГУ НП у Львівській області у званні капітана поліції, також є наявна довідка про проходження позивачкою ВЛК ДУ «ТМО МВС України по Львівській області» (копія додається). Служба позивачки у поліції припинена у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій) відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про національну поліцію». ОСОБА_1 перейшла іншого міністерства, а саме до Міністерства оборони України (ЄДРПОУ 00034022), у підпорядкування військової частини та призначена на посаду діловода відділу територіального забезпечення речовим майном речового складу військової частини НОМЕР_1 , та отримує грошове забезпечення, як військовослужбовець, згідно з п. 2 розділу І наказу МОУ №260 від 07.06.2018 «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам», якій встановлено посадовий оклад у сумі 2730 грн. Відповідно до ч. 11 ст. 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" жінки, які придатні до проходження військової служби за станом здоров'я та віком і виявили бажання проходити базову військову службу, безпосередньо перед направленням для проходження базової військової служби за їх заявою (зверненням) беруться на військовий облік призовників . Після проходження базової військової служби звільнені з військової служби жінки за їх бажанням беруться на військовий облік військовозобов'язаних у порядку та строк, визначені частиною одинадцятою статті 26 цього Закону.- жінки, які придатні до проходження військової служби за станом здоров'я та віком і закінчили заклади професійної (професійно-технічної), фахової передвищої або вищої освіти та здобули медичну або фармацевтичну спеціальність, підлягають взяттю на військовий облік військовозобов'язаних.- жінки, які мають спеціальність та/або професію, споріднену з відповідною військово-обліковою спеціальністю, визначеною в переліку, затвердженому Міністерством оборони України, та придатні до проходження військової служби за станом здоров'я та віком, крім зазначених в абзаці другому цієї частини, беруться на військовий облік військовозобов'язаних за їх бажанням. Жінки, які перебувають на військовому обліку, можуть бути призвані на військову службу чи залучені для виконання робіт із забезпечення оборони держави у воєнний час у добровільному порядку. У мирний час жінки можуть бути прийняті на військову службу та службу у військовому резерві тільки в добровільному порядку (за контрактом);-жінки виконують військовий обов'язок на рівних засадах із чоловіками (за винятком випадків, передбачених законодавством з питань охорони материнства та дитинства, а також заборони дискримінації за ознакою статі), що включає прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу, проходження військової служби, проходження служби у військовому резерві, виконання військового обов'язку в запасі та дотримання правил військового обліку (ч. 12 ст. 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу"). Не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані: жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України (п. 4 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»). З наведено вбачається , що позивачка не підлягала мобілізації з огляду на приписи ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
05.03.2025 за вх. № 18787 від третьої особи - військової частини НОМЕР_1 - надійшли пояснення щодо позову, згідно з якими солдата ОСОБА_1 призначено по мобілізації на посаду діловода відділу територіального забезпечення речовим майном речового складу військової частини НОМЕР_1 . З 24.02.2022 в Україні діє загальна мобілізація на підставі Указу Президента від 24.02.2022 № 65/2022 та Закону України від 03.03.2022 № 2105-IX. За мобілізованим працівником зберігається місце роботи та посада на підставі ч. 3 ст. 119 Кодексу законів про працю України. На період військової служби роботодавець має увільнити працівника від роботи. Статтею 17 Конституції України, яка є нормою прямої дії та підлягає виконанню, встановлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України "Про військовий обов'язок і військову службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів. Солдата ОСОБА_1 було призвано ІНФОРМАЦІЯ_3 , АДРЕСА_2 . З 14.11.2024 позивач зарахована в списки військової частини та зарахована на всі види забезпечення військової частини НОМЕР_1 . Оскільки, солдат ОСОБА_1 була призвана та мобілізована на військову службу, та призначена на посаду у військовій частині НОМЕР_1 , вона є військовослужбовцем відповідно до наказу від 14.11.2024, тому гарантії, передбачені ч. 3 ст. 119 Кодексу законів про працю України, на неї поширюються. Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (зі змінами, внесеними Законом № 2352-IX від 01.07.2022) на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, передбачених ст. ст. 43, 44 Конституції України. Вказаним законом внесено зміни до ст. 119 Кодексу законів про працю України в частині виключення норми щодо збереження роботодавцем середнього заробітку працівникам, призваним на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення. Так, відповідно до п. 17 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» внесено зміни до ч. 3 ст. 119 Кодексу законів про Працю, а саме: слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада». Тобто, починаючи з 19.07.2022 за працівниками, які призвані на військову службу зберігається місце роботи і посада, проте не зберігається середній заробіток. За працівниками, направленими для проходження базової військової служби, призваними на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". Враховуючи перераховані гарантії, такі працівники під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення не підлягають звільненню на підставі п. 3 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України, а лише увільняються від виконання обов'язків, передбачених трудовим договором, що оформлюється відповідним наказом (розпорядженням) роботодавця. Відповідно до положень ст. 39 Закону «Про військовий обов'язок та військову службу», а також судової практики, яка підтверджує необхідність збереження робочого місця для мобілізованих працівників, встановлено, що працівники, призвані на військову службу під час мобілізації, мають право на збереження місця роботи та посади протягом встановленого строку. Ці норми спрямовані на забезпечення стабільності трудових відносин і можливості повернення до цивільної роботи після завершення служби. Підставою для збереження місця роботи і посади на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб є сам факт призову або прийняття працівника на військову службу за контрактом (який підтверджується наданими власнику або уповноваженому ним органу відповідними довідками, витягами з наказів, повістки, розпорядження, витяги із наказів про включення до особового складу військової частини тощо) під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення. Враховуючи вищенаведене, третя особа просить суд задовольнити позовну заяву ОСОБА_1
09.05.2025 за вх. № 38638 від позивача надійшли додаткові пояснення, згідно з якими проходження служби поліцейськими регулюється насамперед спеціальним Законом України "Про Національну поліцію". Норми Кодексу законів про працю України можуть застосовуватися до правовідносин за участю поліцейських субсидіарно, тобто лише в тій частині, яка не врегульована спеціальним законодавством, або у випадках, коли спеціальний закон прямо відсилає до норм трудового законодавства. Загальні гарантії ст. 119 Кодексу законів про працю України поширюються на поліцейських, які мобілізуються до Збройних Сил України, зокрема, на жінок, які роблять це добровільно. Аналіз судової практики свідчить про те, що за відсутності спеціального врегулювання в Законі України "Про Національну поліцію" питання збереження робочого місця за поліцейським, мобілізованим до Збройних Сил України, суди застосовують норми Кодексу законів про працю України, зокрема ст. 119. Верховний Суд у постанові від 14.03.2025 у справі №280/7366/23 вказав, що гарантії щодо збереження місця роботи та посади поширюються на працівника з моменту його прийняття на військову службу в умовах воєнного стану. Крім того, за добровільно мобілізованою жінкою-поліцейським зберігається її місце роботи (посада) в Національній поліції України на весь період її військової служби в Збройних Силах України, до дня фактичного звільнення з військової служби. При цьому добровільний характер мобілізації жінки-поліцейського та її гендерна приналежність не впливають на надання зазначених трудових гарантій. Жінки виконують військовий обов'язок на рівних засадах із чоловіками.
13.05.2025 за вх. № 39606 від відповідача надійшли додаткові пояснення. Категорія військовозобов'язаних визначена в абз. 15 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Це працівники органів військового управління (органів управління), військових частин (підрозділів), підприємств, установ та організацій Міністерства оборони України, Збройних Сил України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Національної гвардії України, Державної прикордонної служби України, Національної поліції України, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро України, Державного бюро розслідувань, Державної виконавчої служби України, Управління державної охорони України, навіть за наявності їх згоди, не підлягає призову на військову службу під час мобілізації. Відповідно до ч. 11 ст. 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" жінки, які придатні до проходження військової служби за станом здоров'я та віком і виявили бажання проходити базову військову службу, безпосередньо перед направленням для проходження базової військової служби за їх заявою (зверненням) беруться на військовий облік призовників . Після проходження базової військової служби звільнені з військової служби жінки за їх бажанням беруться на військовий облік військовозобов'язаних у порядку та строк, визначені частиною одинадцятою статті 26 цього Закону.- жінки, які придатні до проходження військової служби за станом здоров'я та віком і закінчили заклади професійної (професійно-технічної), фахової передвищої або вищої освіти та здобули медичну або фармацевтичну спеціальність, підлягають взяттю на військовий облік військовозобов'язаних.- жінки, які мають спеціальність та/або професію, споріднену з відповідною військово-обліковою спеціальністю, визначеною в переліку, затвердженому Міністерством оборони України, та придатні до проходження військової служби за станом здоров'я та віком, крім зазначених в абзаці другому цієї частини, беруться на військовий облік військовозобов'язаних за їх бажанням. Жінки, які перебувають на військовому обліку, можуть бути призвані на військову службу чи залучені для виконання робіт із забезпечення оборони держави у воєнний час у добровільному порядку. У мирний час жінки можуть бути прийняті на військову службу та службу у військовому резерві тільки в добровільному порядку (за контрактом);-жінки виконують військовий обов'язок на рівних засадах із чоловіками (за винятком випадків, передбачених законодавством з питань охорони материнства та дитинства, а також заборони дискримінації за ознакою статі), що включає прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу, проходження військової служби, проходження служби у військовому резерві, виконання військового обов'язку в запасі та дотримання правил військового обліку (ч. 12 ст. 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу"). Не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані: жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України (п. 4 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»). Зазначені норми не підлягають подвійному тлумаченню. У контексті наведеного слід наголосити, що ОСОБА_1 13.11. 2024 року звернулась з заявою до ІНФОРМАЦІЯ_4 з проханням про призвання її на військову службу на посаду діловода відділу територіального забезпечення речовим майном речового складу військової частини НОМЕР_1 . Однак, з огляду на приписи ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» позивачка не підлягала мобілізації. З огляду на викладене наголошуємо, служба позивачки у поліції припинена у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій) відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію», відтак ГУНП у Львівській області діяло у межах та у спосіб, передбачені спеціальним законодавством. Додатково, ГУНП у Львівській області вважає за доцільним заперечити щодо наведеної представником позивачки позитивної практики судів України, зважаючи на принципову неподібність правовідносин. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінку судами їх сукупності не можна вважати подібністю правовідносин.
Протокольною ухвалою від 27.05.2025 суд залучив до участі у справі третіх осіб без самостійних вимог на предмет позову на стороні відповідача - ІНФОРМАЦІЯ_1 та військову частину НОМЕР_1 .
Протокольною ухвалою від 15.09.2025 суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду.
В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги повністю та просив їх задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечив проти задоволення позову з підстав, викладених у відзиві на позов.
Представники третіх осіб в судове засідання не з'явились, хоча належним чином були повідомлені про час та місце розгляду справи.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши подані сторонами документи та матеріали, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення на них, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 проходила службу в органах Національної поліції України на посаді старшого слідчого відділення відділу поліції №3 ЛРУП №2 ГУ НП у Львівській області у званні капітана поліції.
14.11.2024 ОСОБА_1 подала начальнику ГУ НП у Львівській області рапорт, яким доповіла, що її було призначено по мобілізації на посаду діловода відділу територіального забезпечення речовим майном речового складу військової частини НОМЕР_1 .
В подальшому наказом ГУ НП у Львівській області № 752 о/с від 14.11.2024 капітана поліції ОСОБА_1 , старшого слідчого відділення відділу поліції №3 ЛРУП №2 ГУ НП у Львівській області, звільнено відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» зі служби в поліції за п. 8 ч. 1 ст. 77 (у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій).
Вважаючи наказ № 752 о/с від 14.11.2024 протиправним, позивачка звернулась до суду з цим позовом.
При вирішенні спору суд застосовує наступні норми права.
Приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України «Про Національну поліцію».
Поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції (ч. 1 ст. 17 Закону України «Про Національну поліцію»).
Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про Національну поліцію» у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, крім іншого, у зв'язку із переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій) (п. 8).
Як вбачається з матеріалів справи, підставою для звільнення позивача з посади старшого слідчого відділення відділу поліції №3 ЛРУП №2 ГУ НП у Львівській області став, на думку відповідача, перехід ОСОБА_1 на роботу в Міністерство оборони України та призначення на посаду діловода відділу територіального забезпечення речовим майном речового складу військової частини НОМЕР_1 .
Водночас, позивач стверджує, що вона була саме мобілізована і в разі її мобілізації на неї поширюються гарантії, встановлені ч. 3 ст. 119 Кодексу законів про працю України в частині збереження місця роботи і посади в ГУ НП у Львівській області, а також заробітку.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби здійснюється на підставі Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-ХІІ.
Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
Відповідними Указами Президента України строк дії воєнного часу продовжувався та діє станом і на час розгляду даної справи.
Згідно із ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII (в редакції станом на час виникнення спірних відносин), воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію (далі - Указ №69/2022).
Згідно п. 4 Указу № 69/2022 призов військовозобов'язаних, резервістів та залучення транспортних засобів для забезпечення потреб Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, інших військових формувань України здійснити в обсягах, визначених згідно з мобілізаційними планами.
Частиною 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Частиною 6 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» передбачені наступні види військової служби:
- базова військова служба;
- військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період;
- військова служба за контрактом осіб рядового складу;
- військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу;
- військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів та закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти), а також закладів фахової передвищої військової освіти;
- військова служба за контрактом осіб офіцерського складу;
- військова служба за призовом осіб офіцерського складу;
- військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII встановлено правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні.
За визначенням ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно - рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Аналіз Закону України «Про Національну поліцію» дає підстави для висновку, що вказаним законом не врегульоване питання мобілізації поліцейських.
Однак, є сталою судова практика субсидіарного застосування приписів Кодексу законів про працю України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, з приводу яких виник спір.
Беручи до уваги, що питання мобілізації поліцейських Законом України «Про Національну поліцію» не врегульовано, суд дійшов висновку про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин положень законодавства про працю.
Стаття 119 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) встановлює гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов'язків.
Так, згідно ч. ч. 2, 3 ст. 119 КЗпП України (в редакції станом на 14.11.2024, тобто на момент звільнення ОСОБА_1 з ГУ НП у Львівській області) працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених Кодексом цивільного захисту України, законами України «Про військовий обов'язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.
За працівниками, направленими для проходження базової військової служби, призваними на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Отже, норми ч. 3 ст. 119 КЗпП України слід застосовувати до всіх мобілізованих працівників, у тому числі поліцейських.
При цьому суд звертає увагу, що вказані норми ст. 119 КЗпП України не встановлюють різницю між мобілізацією працівників-чоловіків та мобілізацією працівників-жінок.
Одночасно, приписами ч. 1 ст. 2-1 КЗпП України заборонено будь-яку дискримінацію у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров'я, інвалідності, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов'язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому громадському об'єднанні, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їхніх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов'язаними з характером роботи або умовами її виконання.
За практикою Європейського суду з прав людини дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (див. рішення від 21.02.1997 у справі «Ван Раальте проти Нідерландів») (п. п. 48, 49 рішення від 07.11.2013 у справі «Пічкур проти України», заява № 10441/06).
Аналогічний підхід у своїх рішеннях застосовує й Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абз. 7 п. 4.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 07.07.2004 № 14-рп/2004).
Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» прямою дискримінацією є ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Таке поводження за змістом п. 2 ч. 1 ст. 1 цього ж Закону може полягати, в тому числі, в обмеженні у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі, в тому числі і сфері праці.
Отже, враховуючи все наведене вище, застосування ч. 3 ст. 119 КЗпП України лише до мобілізованих працівників- чоловіків було б дискримінаційним, а отже, неприпустимим.
Факт мобілізації позивача підтверджується наявною в матеріалах справи копією витягу з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 № 319 о/с від 14.11.2025, згідно якого у зв'язку з оголошенням мобілізації у відповідності до Указу Президента України № 69/2022 від 24.02.2022 та № 741/2024 від 28.10.2024 рекрута ОСОБА_1 , військовозобов'язаного ІНФОРМАЦІЯ_5 , призначеного в команду НОМЕР_1 , призвано на військову службу із запасу з 14.11.2024.
Крім того, факт мобілізації позивача підтверджується наявною в матеріалах справи копією наказу військової частини НОМЕР_1 від 14.11.2024 № 355, яким солдата ОСОБА_1 було призначено по мобілізації на посаду діловода відділу територіального забезпечення речовим майном речового складу військової частини НОМЕР_1 та зараховано в списки військової частини та на всі види забезпечення з 14.11.2024.
Відтак, суд висновує, що ОСОБА_1 , як мобілізована поліцейська, має право на гарантії для працівників на час виконання державних обов'язків, що передбачені ч. 3 ст. 119 КЗпП України, в частині збереження місця роботи і посади в ГУ НП у Львівській області.
При цьому судом не беруться до уваги твердження відповідача про наявність факту переходу у встановленому порядку ОСОБА_1 на роботу до Міністерства оборони України (ЄДРПОУ 00034022), у підпорядкування військової частини НОМЕР_1 , оскільки матеріалами справи такий факт не підтверджено. На відміну від факту мобілізації ОСОБА_1 .
Також судом не беруться до уваги покликання відповідача на факт виконання ОСОБА_1 іншої оплачуваної роботи на посаді діловода відділу територіального забезпечення речовим майном речового складу військової частини НОМЕР_1 , оскільки ОСОБА_1 виконує не іншу оплачувану роботу, а свій конституційний обов'язок по захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України відповідно до ст. 17 Конституції України та ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Звідси, позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправним і скасування наказу ГУ НП у Львівській області від 14.11.2024 №752о/с про звільнення зі служби за п. 8 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій) та поновлення на посаді старшого слідчого відділення відділу поліції №3 Львівського районного управління поліції №2 ГУ НП у Львівській області з 15.11.2024 (наступного дня за днем звільнення) підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 8 ст. 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Щодо позовної вимоги про стягнення з ГУ НП у Львівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період звільнення з 14.11.2024 по день ухвалення судового рішення, то суд таке.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-IX, який набрав чинності 19.07.2022, внесено зміни до ч. 3 ст. 119 КЗпП України, відповідно до яких у ч. 3 цієї статті слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».
Тобто з 19.07.2022 змінилося правове регулювання правовідносин у контексті нарахування середнього заробітку у період проходження військової служби, зокрема, за призовом під час мобілізації.
Відтак, з 19.07.2022 роботодавець звільнений від обов'язку збереження середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу, водночас несе обов'язок зберігати за цими працівниками місце роботи і посаду.
Оскільки позивача було звільнено 14.11.2024, тобто під час дії нової редакції ч. 3 ст. 119 КЗпП України, то вимога про стягнення з ГУ НП у Львівській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за період звільнення з 14.11.2024 по день ухвалення судового рішення задоволенню не підлягає.
Інші доводи учасників справи на спірні правовідносини не впливають та висновків суду по суті спору не змінюють. В контексті зазначеного, суд звертає увагу на наступне.
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні по справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (від 09.12.1994 № 18390/91), вказав, що ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі по тексту також - Конвенція) не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень, детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Міра цього обов'язку може варіюватися залежно від характеру рішення. Необхідно також враховувати численність різноманітних тверджень, з якими сторона у справі може звернутися до судів, та відмінності, наявні в Договірних державах, стосовно передбачених законом положень, звичаєвих норм, правових висновків, викладення та підготовки рішень. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
В рішенні «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 06.09.2005) Суд також звернув увагу на те, що ст. 6 параграф 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін.
У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто вмотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
Разом з цим, згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Вирішуючи спір по суті, суд враховує, що згідно з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
При цьому суд зазначає, що "на підставі" означає, що суб'єкт владних повноважень: 1) повинен бути утворений у порядку, визначеному Конституцією та законами України; 2) зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним; "у межах повноважень" означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх; "у спосіб" означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби; "з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано", тобто використання наданих суб'єкту владних повноважень повинно відповідати меті та завданням діяльності суб'єкта, які визначені нормативним актом, на підставі якого він діє; "обґрунтовано", тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). Рішення повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.
Матеріали справи свідчать, що відповідні положення Кодексу адміністративного судочинства України відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення не були дотримані в повній мірі.
Статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ч. 1 ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За наслідком розгляду справи, враховуючи надані сторонами докази, а також норми чинного законодавства, суд приходить до висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог.
Відповідно до приписів ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати в цій справі розподілу не підлягають.
Керуючись ст. ст. 2, 6-9, 19-20, 22, 25-26, 72, 77, 90, 139, 143, 241-246, 255, 257-258, 293, 295, п.п. 15.5 п.15 розділу VII «Перехідні положення» КАС України, суд
адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправним і скасувати наказ Головного управління Національної поліції у Львівській області від 14.11.2024 №752 о/с, яким капітана поліції старшого слідчого відділення відділу поліції №3 Львівського районного управління поліції №2 Головного управління Національної поліції у Львівській області ОСОБА_1 з звільнено зі служби за пунктом 8 частини 1 статті 77 Закону України «Про національну поліцію» (у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій).
Поновити ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на посаді старшого слідчого відділення відділу поліції №3 Львівського районного управління поліції №2 Головного управління Національної поліції у Львівській області з 15.11.2024.
В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді допустити до негайного виконання.
Судові витрати в цій справі розподілу не підлягають.
Рішення може бути оскаржене, згідно зі ст. 295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили, згідно зі ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено та підписано 03.11.2025.
СуддяПотабенко Варвара Анатоліївна