31 жовтня 2025 року справа №640/12147/20
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнової А.О., розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління державної охорони України про зобов'язання вчинити певні дії.
Суть спору: 02.06.2020 до Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 із позовом до Управління державної охорони України, в якому позивач з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог від 27.07.2020 та заяви від 17.01.2022 про виправлення помилки у заяві від 27.07.2020, просить суд:
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача грошову компенсацію за всі (162) дні невикористаної щорічної основної відпустки у 2007, 2009, 2010, 2012, 2014, 2015, 2016, 2017 роках, виходячи із середньоденного грошового забезпечення (у розмірі 983,11 грн у місяці де 31 календарний день, та у розмірі 1015,88 грн у місяці де 30 календарних днів) станом на день звільнення з військової служби 12.08.2019;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за весь час затримки виплати належних йому при звільненні сум за період з 20.05.2019 по день фактичного розрахунку, виходячи із середньоденного грошового забезпечення на день звільнення (у розмірі 983,11 грн у місяці де 31 календарний день, та у розмірі 1015,88 грн у місяці де 30 календарних днів).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач перебував на службі в Управлінні державної охорони України з 1997 року по 12.08.2019, коли був звільнений у запас Служби безпеки України. Загальна вислуга років становить 35 років 0 місяців 17 днів. З метою отримання остаточного розрахунку 23.12.2019 позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату грошової компенсації за невикористану основну та додаткову відпустку, а також за продовольче забезпечення за весь період служби.
Згідно з листом УДО України від 17.01.2020 №2/6-54 позивачу було виплачено компенсацію лише за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2019 рік. Водночас відповідач підтвердив намір здійснити нарахування та виплату компенсації за додаткову відпустку як учаснику бойових дій за 2015-2019 роки. Водночас відповідач зазначив, що компенсація за неотримане продовольче забезпечення не передбачена чинним законодавством.
На підставі адвокатського запиту було отримано довідку про надання відпусток за 2007-2019 роки, з якої вбачається, що позивач не використав 187 днів щорічної основної відпустки, з яких лише за 25 днів за 2019 рік була здійснена компенсація. За решту 162 дні компенсація не була нарахована і не була виплачена. Щодо періоду 1997-2006 років відповідач не надав жодної інформації, мотивуючи це відсутністю збережених рапортів.
Позивач стверджує, що керівництво УДО України систематично відмовляло йому в наданні щорічної основної відпустки, що призвело до її накопичення. Середньоденний розмір грошового забезпечення на момент звільнення, згідно з довідкою про доходи №102 від 15.04.2020, становив 983,11 грн. Грошова компенсація за 162 дні невикористаної відпустки за 2007, 2009, 2010, 2012, 2014-2017 роки не була нарахована і не була виплачена.
Позивач вважає такі дії відповідача неправомірними, оскільки відповідно до статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", а також положень Порядку №295/ДСК, у рік звільнення військовослужбовцям має бути надана відпустка або виплачена грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки. Аналогічні гарантії закріплені у статті 24 Закону України "Про відпустки" та статті 83 КЗпП України.
На підставі викладеного, позивач просить суд зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити грошову компенсацію за 162 дні невикористаної щорічної основної відпустки, виходячи із середньоденного розміру грошового забезпечення на день звільнення 983,11 грн. Крім того, позивач просить зобов'язати відповідача нарахувати й виплатити на користь позивача середній заробіток за весь час затримки виплати належних йому сум при звільненні за період з 12.08.2019 по день звернення до суду.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.06.2020 (суддя Шрамко Ю.Т.) відкрито провадження в адміністративній справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання (у письмовому провадженні).
02.07.2020 на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому Управління державної охорони України не погоджується з вимогами позивача щодо нарахування та виплати грошової компенсації за 162 дні невикористаної щорічної основної відпустки, а також середнього заробітку за час затримки розрахунку, вважаючи їх безпідставними, надуманими, недоведеними та такими, що не підтверджуються нормами права та фактичними обставинами справи. Відповідач зазначає, що позивач дійсно проходив військову службу за контрактом в УДО України та був звільнений з військової служби 12.08.2019 на підставі наказу №541-ос/дск відповідно до підпункту "г" пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу". Під час звільнення позивачу було виплачено грошову компенсацію за 25 днів невикористаної щорічної основної відпустки за 2019 рік.
Відповідач підтверджує, що позивач звертався із заявами щодо виплати компенсації, а також надсилав адвокатські запити, на які були надані відповіді з відповідними документами. Зокрема, у відповідях УДО України було обґрунтовано відмову у виплаті компенсації за 162 дні невикористаної щорічної основної відпустки, з урахуванням положень Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Щодо розміру середньоденного грошового забезпечення відповідач заперечує проти доводів позивача про те, що цей розмір становить 1 681,54 грн. Відповідач зазначає, що довідка про доходи №102 від 15.04.2020, на яку посилається позивач, не містить інформації про середньоденне грошове забезпечення. Водночас, згідно з грошовим атестатом №19-46, позивачу було нараховано грошове забезпечення за серпень 2019 року в сумі 11 797,32 грн, що відповідає середньоденному розміру 983,11 грн, розрахованому шляхом ділення місячного забезпечення (30 746,40 грн) на кількість календарних днів у місяці (31 день).
Відповідач посилається на положення Порядку №295/ДСК, затвердженого наказом УДО України від 27.07.2018, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16.08.2018 за №944/32396, який визначає механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям УДО України. Згідно з пунктом 7 розділу І цього Порядку, середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення за повний календарний місяць на кількість календарних днів у цьому місяці. Відповідно до пункту 6 глави 7 розділу V Порядку №295, розрахунок компенсації за невикористані дні відпустки здійснюється з урахуванням посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років та інших щомісячних виплат, які військовослужбовець отримував за останньою штатною посадою.
Відповідач також звертає увагу на службову записку Служби фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку УДО України від 26.06.2020 №2/20-736с/з, згідно з якою позивачу було виплачено компенсацію за 25 днів невикористаної щорічної основної відпустки за 2019 рік на підставі наказу №541. Таким чином, відповідач вважає, що всі належні виплати були здійснені відповідно до чинного законодавства та внутрішніх нормативних актів УДО України, а заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню.
27.07.2020 на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва від позивача надійшла заява про зменшення розміру позовних вимог.
25.08.2020 на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва від відповідача надійшло клопотання про повернення без розгляду заяви про зменшення розміру позовних вимог, в якому відповідач вважає подану заяву такою, що суперечить процесуальному порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України, та підлягає поверненню без розгляду. Відповідач зазначає, що провадження у справі №640/12147/20 було відкрито ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.06.2020, якою також визначено, що справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Відповідно до частини 2 статті 262 КАС України розгляд справи по суті у такому порядку розпочинається через тридцять днів з дня відкриття провадження, тобто з 09.07.2020. Заява представника позивача про зменшення розміру позовних вимог датована 27.07.2020, тобто подана після початку розгляду справи по суті, що, на думку відповідача, є порушенням вимог частини 1 статті 47 КАС України, яка встановлює граничні строки для подання таких заяв.
Крім порушення строків, відповідач звертає увагу на зміст заяви, який, на його думку, виходить за межі допустимого обсягу процесуального документа, передбаченого статтею 47 КАС України. Зокрема, представник позивача у заяві викладає нові аргументи, міркування та пояснення щодо суті спору, які не були зазначені в первинному позові, а також наводить оцінку доводів, викладених у відзиві відповідача. Відповідач вважає, що такі пояснення повинні подаватися у відповіді на відзив відповідно до статті 163 КАС України, а не в заяві про зменшення позовних вимог.
Відповідач також зазначає, що в заяві представник позивача посилається на нормативні акти, які не були згадані в первинному позові, зокрема на окремі положення Порядку №295, Інструкції про порядок проходження військової служби, а також на статті законів України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" і "Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб". На думку відповідача, це свідчить про спробу фактичного доповнення або зміни предмета позову поза межами встановленого процесуального порядку.
Управління державної охорони України вказує, що подання заяви з порушенням строків та з включенням нових доводів і аргументів щодо суті спору порушує порядок розгляду справи, визначений статтями 159, 163, 166, 167 та 204 КАС України. Відповідач посилається на частину 2 статті 167 КАС України, яка передбачає можливість повернення заяви без розгляду у випадку, якщо вона подана без дотримання вимог до форми та змісту, або якщо її недоліки не дають можливості її розглянути. Також згідно з частиною 2 статті 204 КАС України суд залишає без розгляду заяви та клопотання, які без поважних причин не були заявлені у встановлений строк.
На підставі викладеного, відповідач просить суд повернути заяву представника позивача від 27.07.2020 про зменшення розміру позовних вимог без розгляду як таку, що подана з порушенням процесуального порядку та строків, встановлених Кодексом адміністративного судочинства України.
28.08.2020 на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва від позивача надійшла заява, в якій позивач обґрунтовує правомірність подання заяви про зменшення позовних вимог, вказуючи на об'єктивні причини, що зумовили її подання, та заперечує доводи відповідача щодо порушення процесуальних строків. Позивач зазначає, що на момент подання первинного позову він та його представник не мали доступу до Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Управління державної охорони України, затвердженого наказом №295/ДСК від 27.07.2018, оскільки цей документ містить службову інформацію і має гриф "Для службового користування". Лише наприкінці липня 2020 року, після того як відповідач із запізненням надіслав зазначений Порядок до суду, представник позивача зміг ознайомитися з його змістом. Саме це ознайомлення стало підставою для подання заяви про зменшення розміру позовних вимог, зокрема в частині уточнення середньоденного грошового забезпечення позивача.
Позивач наголошує, що предмет, підстави позову, сторони у справі та правове обґрунтування заявлених вимог не змінювалися. Зміна стосувалася виключно технічного уточнення розміру грошових вимог на підставі нововиявлених обставин, які стали доступними лише після ознайомлення з Порядком №295. Представник позивача також зазначає, що 08.07.2020 було подано заяву про витребування доказів та подовження строку для подання відповіді на відзив, що свідчить про добросовісну процесуальну поведінку сторони.
У відповідь на доводи відповідача щодо порушення строків, позивач посилається на частину 2 статті 233 Кодексу законів про працю України, яка передбачає, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду без обмеження будь-яким строком. Позивач також наводить правові позиції Верховного Суду України та Конституційного Суду України, згідно з якими грошова компенсація за невикористані дні щорічної відпустки є частиною заробітної плати, а отже, вимоги про її стягнення не обмежуються строками звернення до суду.
Позивач стверджує, що відповідач у своїх клопотаннях неправомірно ототожнює спір про виплату компенсації з спором про звільнення з публічної служби, хоча позивач не оскаржує наказ про звільнення і не заявляє вимог про поновлення на службі. Водночас, відповідач у своїх відповідях на адвокатські запити та у відзиві визнав, що позивач має 162 дні невикористаної щорічної основної відпустки, за які компенсація не була виплачена.
Позивач просить суд відмовити у задоволенні клопотання відповідача про повернення заяви без розгляду.
05.10.2020 на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва від відповідача надійшло клопотання від 02.10.2020 №2/19-2009 про залишення позову без розгляду.
19.01.2022 на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва від позивача надійшла заява про виправлення арифметичних описок в заяві про зменшення позовних вимог.
Законом України від 13.12.2022 №2825-IX "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" (далі - Закон №2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону №2825-IX з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
14.12.2022 вказаний Закон був опублікований в газеті "Голос України" №254 та набрав чинності 15.12.2022.
01.09.2023 на адресу Київського окружного адміністративного суду супровідним листом від 14.06.2023 №03-19/22315/23 "Про скерування за належністю справи" надійшли матеріали адміністративної справи №640/12147/20.
01.09.2023 відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано на розгляд судді Київського окружного адміністративного суду Кушновій А.О.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13.10.2023 прийнято адміністративну справу №640/12147/20 до провадження судді Київського окружного адміністративного суду Кушнової А.О. Визначено, що справа буде розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
25.10.2023 канцелярією суду зареєстровано письмові пояснення (заперечення) на клопотання відповідача про залишення позову без розгляду та заперечення на відзив відповідача, в яких позивач зазначає, що проходив військову службу в Управлінні державної охорони України з 1997 року по 12.08.2019, коли був звільнений у запас Служби безпеки України. Після звільнення, 23.12.2019, позивач звернувся до відповідача із заявою про проведення остаточного розрахунку, включаючи компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку за весь період служби. Відповідно до довідки УДО України, за період з 2007 по 2019 рік позивач не використав 187 днів щорічної основної відпустки, з яких компенсація була виплачена лише за 25 днів. За решту 162 дні компенсація не була нарахована і не була виплачена. Щодо періоду служби з 1997 по 2006 рік відповідач не надав жодної інформації, посилаючись на втрату відповідних документів.
Позивач вважає, що дії відповідача щодо невиплати компенсації за 162 дні невикористаної щорічної основної відпустки є неправомірними та порушують його права. Він обґрунтовує розрахунок компенсації у сумі 161 918,17 грн на підставі довідки служби фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку УДО України, яка підтверджує середньоденне грошове забезпечення на момент звільнення.
Позивач заперечує доводи відповідача щодо пропущення строку звернення до суду, посилаючись на частину 2 статті 233 КЗпП України, яка передбачає, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду без обмеження будь-яким строком. Позивач також наводить правові позиції Верховного Суду та Конституційного Суду України, згідно з якими грошова компенсація за невикористані дні щорічної відпустки є частиною заробітної плати, а отже, вимоги про її стягнення не обмежуються строками звернення до суду.
Позивач вказує, що предметом спору не є оскарження наказу про звільнення, а виключно питання компенсації за невикористану відпустку та середній заробіток за час затримки розрахунку, наголошуючи, що відповідач визнав наявність 162 днів невикористаної відпустки, але не здійснив жодної виплати, чим порушив умови контракту та норми законодавства. Позивач також зазначає, що як професійний військовослужбовець він виконав свої обов'язки за контрактом у повному обсязі, тоді як відповідач не виконав свої зобов'язання щодо належного розрахунку при звільненні. Управління державної охорони України не здійснило належний розрахунок у день звільнення позивача, чим порушило законодавчі вимоги та завдало останньому майнових втрат.
Позивач наголошує, що під час звільнення він мав право на грошову компенсацію за 128 невикористаних днів щорічної основної відпустки за період з 2009 по 2017 роки. Однак відповідні виплати не були проведені вчасно. Лише 26.09.2022 після численних звернень УДО України здійснило необхідний розрахунок, що призвело до затримки виплати. На думку позивача, така затримка є безпідставною та незаконною. Позивач посилається на статтю 117 Кодексу законів про працю України, відповідно до якої у разі несвоєчасної виплати належних сум працівнику має бути виплачена компенсація у вигляді середнього заробітку за весь час затримки.
Позивач зазначає, що неодноразово звертався до відповідача з вимогою здійснити відповідний розрахунок, однак його запити залишалися без належного реагування, вказуючи, що така затримка позбавила його можливості розпорядитися належними йому грошовими коштами, що, своєю чергою, могло призвести до значних фінансових втрат. За твердження позивача, ці кошти могли бути вкладені в депозит або використані для інших фінансових операцій, що призвело б до отримання додаткового доходу.
З огляду на наведене, позивач наполягає на судовому захисті своїх прав та притягненні відповідача до відповідальності згідно з чинним законодавством України, вимагаючи відновлення його порушених прав шляхом стягнення належних сум за весь період затримки розрахунку при звільненні, посилаючись на законодавчі положення, що гарантують своєчасну виплату належних працівнику сум.
06.11.2023 через підсистему "Електронний Суд" від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому Управління державної охорони України заперечує проти заявлених вимог, вважаючи їх безпідставними, недоведеними та такими, що не підтверджуються нормами чинного законодавства. Вказується, що під час звільнення позивачу було виплачено грошову компенсацію за 25 днів щорічної основної відпустки за 2019 рік, що відповідає вимогам законодавства. Виплата компенсації за дні відпустки за попередні роки, на думку відповідача, не передбачена у випадках, коли військовослужбовець не скористався правом на відпустку в межах календарного року або першого кварталу наступного року, якщо не було відповідного дозволу.
Відповідач посилається на положення статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", згідно з якими компенсація за невикористані дні щорічної основної відпустки виплачується лише у рік звільнення, і лише за ті дні, які не були використані в межах чинного періоду. Вказується, що законодавство не передбачає механізму компенсації за відпустки, не використані у попередні роки безперервно.
Щодо розміру середньоденного грошового забезпечення, відповідач заперечує проти суми, зазначеної позивачем (1 681,54 грн), вказуючи, що довідка про доходи не містить прямого розрахунку середньоденного забезпечення. Водночас відповідач наголошує, що порядок проходження військової служби та соціальні гарантії військовослужбовців регулюються спеціальними законами, зокрема Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу", а не нормами трудового законодавства.
17.11.2023 канцелярією суду зареєстровано заперечення на відзив відповідача, в яких позивач стверджує, що під час звільнення 12.08.2019 йому не було виплачено компенсацію за 162 дні невикористаної щорічної основної відпустки за 2007-2017 роки, хоча відповідач письмово підтвердив їх наявність. Розрахунок компенсації у сумі 161 918,17 грн здійснено на підставі довідки УДО України про грошове забезпечення. Позивач вважає, що ці дії порушують його права, а звернення до суду не обмежується строками, оскільки компенсація за невикористану відпустку є частиною заробітної плати (стаття 233 КЗпП України). Позивач також заперечує проти ототожнення спору з питанням звільнення з публічної служби, оскільки наказ про звільнення не оскаржується.
07.12.2023 через підсистему "Електронний Суд" надійшли заперечення (на відповідь на відзив) від відповідача, в яких відповідач просить суд у задоволенні позовних вимог відмовити повністю, посилаючись на необхідність застосування принципу співмірності, на якому наголошує Верховний Суд в постанові від 04.04.2018 у справі №527/1714/16-а.
20.12.2023 канцелярією суду зареєстровано додаткові пояснення на заперечення відповідача, в яких позивач стверджує, що при звільненні 12.08.2019 йому не виплачено компенсацію за 162 дні невикористаної щорічної основної відпустки, хоча їх наявність підтверджена відповідачем. Розрахунок суми здійснено на підставі довідки УДО України. Позивач вказує, що спір про розмір відсутній, тому згідно з частиною 1 статті 117 КЗпП України має бути стягнуто середній заробіток за весь час затримки. Строк звернення до суду не обмежується, оскільки йдеться про оплату праці.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 31.10.2025 відмовлено в задоволенні клопотання відповідача щодо розгляду клопотання відповідача від 02.10.2020 №2/19-2009 за участю представників відповідача; відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про залишення позову без розгляду у зв'язку із пропущенням місячного строку звернення до суду з даним позовом відповідно до частини 3 статті 123 КАС України.
Відповідно до частини 5 статті 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Учасники справи з клопотанням про розгляд справи в судовому засіданні до суду не звертались. З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено в порядку письмового провадження за наявними в ній матеріалами та доказами.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проходив військову службу за контрактом в Управлінні державної охорони України з 1997 року по 12.08.2019.
Наказом УДО України №541-ос/дск від 12.08.2019 позивача було звільнено з військової служби у запас Служби безпеки України згідно з підпунктом "г" пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів). Загальна вислуга років позивача на 12.08.2019 становила 35 років 0 місяців 17 днів.
Після звільнення, 23.12.2019, позивач звернувся до УДО України із заявою про проведення остаточного розрахунку, зокрема щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за весь період служби, компенсації за додаткову відпустку як учаснику бойових дій за 2014-2019 роки, а також компенсації за продовольче забезпечення.
Листом УДО України №2/6-54 від 17.01.2020 позивачу було повідомлено про виплату компенсації за 25 днів щорічної основної відпустки за 2019 рік. Також було зазначено, що буде здійснено нарахування компенсації за додаткову відпустку як учаснику бойових дій (14 днів - 2015 рік, 14 днів - 2016 рік, 14 днів - 2017 рік, 14 днів - 2018 рік, 14 днів - 2019 рік), однак компенсація за продовольче забезпечення не передбачена законодавством.
19.03.2020 та 07.04.2020 представником позивача були направлені адвокатські запити до УДО України з вимогою надати інформацію про використання щорічних основних відпусток.
У відповідь на запит, листом №2/6-380 від 21.04.2020, УДО України підтвердило, що за період з 2007 по 2019 рік позивач не використав 187 днів щорічної основної відпустки, з яких компенсація була виплачена лише за 25 днів. За решту 162 дні компенсація не була нарахована і не була виплачена. Щодо періоду служби з 1997 по 2006 рік відповідач повідомив про відсутність документів, які б підтверджували використання або невикористання відпусток.
07.05.2020 представник позивача звернувся до УДО України із заявою про нарахування та виплату компенсації за 162 дні невикористаної щорічної основної відпустки позивача, виходячи з грошового забезпечення на день звільнення.
Листом №2/6-454 від 25.05.2020 відповідач підтвердив виплату компенсації лише за 25 днів відпустки за 2019 рік, а у виплаті компенсації за решту 162 дні відмовив, посилаючись на те, що у рік звільнення військовослужбовця зі служби останній має право використати щорічну основну відпустку у вищевказаному порядку, а в разі невикористання їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки. Законодавством не передбачено іншого порядку надання військовослужбовцям щорічної основної відпустки за минулі роки та компенсації у разі її невикористання.
Зазначені обставини стали підставою для звернення позивача до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України від 25.03.1992 №2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі - Закон №2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Згідно з частиною 2 статті 24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до статті 40 Закону №2232-XII гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до Законів України "Про Збройні Сили України", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", "Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей" та іншими законами.
Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 №8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 №5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.
Відповідно до Закону №2232-XII Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення №1153/2008), пунктом 180 якого встановлено, що військовослужбовці мають право на відпустки. Надання військовослужбовцям відпусток та відкликання з них здійснюється відповідно до порядку, встановленого Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Згідно з пунктом 186 Положення №1153/2008 щорічна основна відпустка надається згідно з графіком відпусток на наступний рік, що до 1 грудня затверджується командиром (начальником), який має право надавати відпустки військовослужбовцям, і доводиться під підпис до відома кожного військовослужбовця. Щорічна основна відпустка надається військовослужбовцю з урахуванням необхідності підтримання постійної бойової готовності та проведення заходів з підготовки військових частин, часу використання відпусток у попередньому році, побажань і сімейних обставин військовослужбовця, висновку (постанови) військово-лікарської комісії.
В особливий період військовослужбовцям надаються відпустки, визначені пунктами 17, 18 статті 101 Закону України від 20.12.1991 №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-ХІІ).
Абзацом 4 пункту 1921 Положення №1153/2008 встановлено, що невикористана частина щорічної основної відпустки надається військовослужбовцю у порядку, визначеному Законом №2011-ХІІ.
Спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців є Закон №2011-XII.
Статтею 12 цього Закону встановлено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Право військовослужбовців на відпустки та порядок надання військовослужбовцям відпусток та відкликання з них врегульовано статтею 101 Закону №2011-XII.
Так, частинами 1 та 2 статті 101 цього Закону передбачено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, надаються щорічні основні відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення.
Щорічна основна відпустка надається протягом календарного року. В особливих випадках з дозволу прямого начальника, уповноваженого Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, керівниками правоохоронних органів та керівниками розвідувальних органів України, щорічна основна відпустка за минулий рік надається в першому кварталі наступного року, якщо раніше її не було надано.
При цьому, частиною 17 статті 101 Закону №2011-XII визначено, в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу.
Надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється (частина 19 статті 101 Закону №2011-XII).
Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України від 15.11.1996 №504/96-ВР "Про відпустки" (далі - Закон №504/96-ВР). Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом №504/96-ВР або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення (частина 8 статті 101 Закону №2011-XII).
Статтею 4 Закону №504/96-ВР передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до статті 162 Закону №504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно з пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України від 22.10.1993 №3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - Закон №3551-XII) учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги:… використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Абзацом 3 пункту 14 статті 101 Закону №2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до положень частини 3 статті 9 Закону №2011-ХІІ грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Згідно з пунктом 1 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Управління державної охорони України, затвердженого наказом УДО України від 27.07.2018 №295/дск та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16.08.2018 за №944/32396 (далі - Порядок №295), цей порядок визначає механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям в органах, підрозділах, установах, організаціях та навчальних закладах УДО України та членам сімей військовослужбовців у визначених законодавством випадках.
Абзацом 1 пункту 3 глави 7 розділу V Порядку №295 (зі змінами, внесеними наказом УДО України від 05.03.2019 №96/ДСК, зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 25.03.2019 за №298/33269) визначено, що у рік звільнення військовослужбовцям, звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкувань близькій особі, у зв'язку із скорочення штатів або проведення організаційних заходів, які не використали (використали частково) щорічну основну або щорічну додаткову відпустку, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу Управління та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористанні дні щорічної основної та додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки відповідно до вимог статті 10-1 Закону №2011-XII.
Системний аналіз наведених норм свідчить, що законом не виключаються випадки, коли військовослужбовцями відпустка не буде використана протягом календарного року. Одночасно, не передбачено позбавлення таких осіб права на відпустку, яке вони вже отримали в попередньому календарному році. При цьому, за бажанням таких осіб, вони можуть використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.
Отже, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, особа має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається у праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, так як відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з військовослужбовцями, бо це суперечитиме суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.
З наведеного вбачається, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 162 Закону №504/96-ВР та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону №3551-ХІІ.
Вказаний висновок суду узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у пункті 34 постанови від 21.08.2019 у справі №620/4218/18 (№Пз/9901/4/19), який полягає в тому, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки.
Згідно з довідкою про надання відпусток позивачу за період проходження військової служби в УДО України з 2007 по 2019 роки від 17.04.2020, виданою директором департаменту кадрового забезпечення УДО України Пащенко С., судом встановлено, що позивач за час служби з 2009 року по 12.08.2019 не використав та не отримав грошової компенсації під час звільнення за 162 дні невикористаної щорічної основної відпустки за 2007, 2009, 2010, 2012, 2014, 2015, 2016, 2017 роки.
Позивача звільнено у запас Служби безпеки України згідно з наказом УДО України від 12.08.2019 №541-ос/дск.
Отже, з наданих до матеріалів справи доказів встановлено, що позивач не використав 162 дні щорічної основної відпустки за 2007-2017 роки, вказане (періоди та кількість днів) відповідачем не заперечується.
Враховуючи викладене, суд доходить висновку про наявну протиправну бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу при звільненні з військової служби грошової компенсації за невикористані 162 дні щорічної відпустки за період з 2007 по 2017 роки.
Як вбачається з відзиву, відповідач не погоджується з вказаним позивачем розміром його середньоденного грошового забезпечення, посилаючись на Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Управління Державної охорони України, затвердженого наказом УДО України від 27.07.2018 №295/дск та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16.08.2018 за №944/32396.
Зазначає, що згідно з наказом 12.08.2019 №541-ос/дск позивач звільнений з військової служби 12.08.2019, тобто прослужив у серпні 12 календарних днів.
Згідно із грошовим атестатом №19-46 підполковник ОСОБА_1 задоволений грошовим забезпеченням за останньою штатною посадою по 12.08.2019 включно у розмірі 11 797,32 грн.
Так, відповідно до пункту 7 розділу І Порядку №295 розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Згідно з абзацом 1 пункту 6 глави 7 розділу V Порядку №295 розрахунок грошового забезпечення за час надання щорічної основної відпустки з подальшим виключенням зі списків особового складу, та грошової компенсації за всі невикористанні дні щорічної основної та щорічної додаткової відпустки здійснюється виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення, які військовослужбовець отримував за останньою займаною штатною посадою.
З довідки про доходи від 15.04.2020 №102 видно, що позивачу за останньою займаною штатною посадою за серпень 2019 року нарахована заробітна плата у розмірі 11 797,32 грн.
Таким чином, виходить наступний розрахунок:
30 476,40 грн (сума грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць - липень 2019 року) : 31 (кількість календарних днів місяця) = 983,11 грн;
11 797,32 грн (сума грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за серпень 2019 року) : 12 (кількість відпрацьованих календарних днів місяця) = 983,11 грн.
Зазначене повною мірою відповідає встановленому Порядком №295 механізму розрахунку.
Тобто, суд вважає, що відповідачем правильно здійснено обрахунок розміру середньоденного грошового забезпечення, який становить 983,11 грн, що також підтверджується розрахунком середньоденного розміру грошового забезпечення, викладеним у службовій записці головного бухгалтера - начальника служби фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку УДО України ОСОБА_2 від 25.06.2020.
При цьому, суд зауважує про виключну компетенцію відповідача щодо нарахування та виплати даної грошової компенсації, а не стягнення самостійно розрахованої суми такої компенсації судом, що буде належним захистом прав позивача.
Суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30.04.2013 справі "Тимошенко проти України" (заява №49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту "законності", передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).
З огляду на зазначене суд доходить висновку, що при звільненні з військової служби у запас позивач мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним щорічну основну відпустку за період 2007-2017 роки та про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за 162 дні невикористаної щорічної основної відпустки за 2007-2017 роки, виходячи з середньоденного грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Щодо позовних вимог в частині зобов'язання Управління державної охорони України нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за весь час затримки виплати належних йому при звільненні сум за період з 20.05.2019 по день фактичного розрахунку, виходячи із середньоденного грошового забезпечення на день звільнення, суд виходить із такого.
Відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
У даному випадку має місце спір про право на належні звільненому працівнику суми, а саме право позивача на отримання сум за невикористану відпустку.
При цьому, частиною 2 статті 117 Кодексу законів про працю покладено обов'язок на роботодавця сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
Підставою для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку буде рішення у даній справі, яким встановлено право позивача на отримання компенсації за дні невикористаної відпустки.
Отже, суд вважає, що заявлені позивачем вимоги в частині позову, яка стосується стягнення середнього розміру заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в даному випадку є передчасними, оскільки на час розгляду справи відсутні підстави вважати, що відповідачем при виплаті позивачу сум за невикористану відпустку за цим рішенням суду не буде виплачено середній заробіток за весь час затримки розрахунку.
Аналогічний висновок у подібних правовідносинах викладений у постановах Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.09.2021 у справі №640/14523/20 та від 16.09.2021 у справі №640/6626/20.
За таких обставин суд приходить до висновку, що позовні вимоги в цій частині наразі є передчасними, фактично спрямовані на урегулювання тих відносин, які відбудуться в майбутньому, тобто після виконання судового рішення про виплату сум за невикористану відпустку при звільненні, а тому не підлягають задоволенню.
Стосовно доводів відповідача щодо порушення позивачем процесуального строку для подання заяви про зменшення позовних вимог суд зазначає наступне.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.06.2020 відкрито провадження у справі №640/12147/20. Заява про зменшення позовних вимог була подана представником позивача 27.07.2020, тобто після спливу тридцяти календарних днів з моменту відкриття провадження. Відповідач у своїх запереченнях посилається на це як на підставу для повернення заяви без розгляду.
Разом з тим, суд бере до уваги, що підставою для подання заяви про зменшення позовних вимог стало ознайомлення представника позивача з Порядком №295, який містить службову інформацію і має гриф "Для службового користування". Вказаний документ був долучений до матеріалів справи відповідно до клопотання відповідача, яке надійшло на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва 13.07.2020. З урахуванням цього лише наприкінці липня 2020 року представник позивача отримав можливість ознайомитися з його змістом, що стало безпосередньою причиною для уточнення розміру позовних вимог.
Суд також враховує, що предмет, підстави та правова природа позову не були змінені, а уточнення стосувалося виключно технічного коригування розміру грошових вимог. Відповідач не заперечував правильність розрахунку, здійсненого після ознайомлення з Порядком №295, і погодився з ним у частині розміру середньоденного грошового забезпечення.
З огляду на викладене, суд вважає, що подання заяви про зменшення позовних вимог після спливу формального тридцятиденного строку не є порушенням процесуального порядку, оскільки позивач був об'єктивно позбавлений можливості сформувати уточнені вимоги раніше. Така поведінка відповідає принципу добросовісності, забезпечує реалізацію права на ефективний судовий захист і не порушує баланс процесуальних прав сторін.
За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
Згідно з частиною 3 статті 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до пункту 13 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір", судові витрати розподілу не підлягають.
Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу суд зазначає таке.
За змістом частини 3 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з пунктами 6, 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі недотримання вимог частини 5 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
З аналізу положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено в частині 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України.
Так, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Статтею 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Відповідно до статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 15.05.2018 у справі №821/1594/17, належним доказом для відшкодування витрат на правову допомогу є документи, в яких конкретизовано справу, по якій таку допомогу надано.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц вказала про виключення ініціативи суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Отже, принцип співмірності розміру витрат на професійну правничу допомогу повинен застосовуватися відповідно до вимог частини 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України за наявності клопотання іншої сторони.
Це означає, що відповідач, як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов'язаний навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат керуючись критеріями, закріпленими у статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 09.03.2021 у справі №200/10535/19-а.
Позивач обґрунтовує заявлені ним витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000,00 грн необхідністю звернення до суду для захисту порушеного права, що виникло внаслідок протиправної бездіяльності відповідача щодо несвоєчасного проведення остаточного розрахунку при звільненні з військової служби. На думку позивача, витрати на правничу допомогу є фактичними, обґрунтованими та співмірними зі складністю справи, обсягом виконаних робіт, значенням спору для позивача та тривалістю періоду, охопленого предметом позову.
На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, пов'язаних із розглядом цієї справи в суді в розмірі 20 000,00 грн суду надано такі докази: копія договору №59 від 29.10.2019, додаткової угоди до нього від 23.12.2019 №2, акту-рахунку надання послуг від 01.06.2020 №59-2, квитанції №9415 від 01.06.2020.
Статус особи, яка надає правничу допомогу підтверджується: копією свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю №2203/10 від 27.02.2003, виданого Київською обласною КДКА.
У позовній заяві зазначено, що вартість однієї години роботи адвоката та обсяг фактично наданої позивачу професійної правничої допомоги підтверджуються наданими суду документами, факт оплати за надану професійну правничу допомогу - банківською квитанцією, долученою до матеріалів справи. Враховуючи складність спору, фактично виконаних адвокатом робіт, витраченого адвокатом часу, виходячи із значення цього спору безпосередньо для позивача, представник позивача вважає розмір витрат на професійну правничу допомогу обґрунтованим.
На підтвердження обґрунтованості витрат позивач також наводить приклади судової практики, зокрема рішення Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії", де суд визнав допустимими витрати на правничу допомогу у розмірі 90 євро за годину роботи адвоката. Позивач зазначає, що встановлена у справі вартість правничої допомоги не перевищує зазначені орієнтири, а отже, є розумною та співмірною.
Водночас Управління державної охорони України у відзиві на позовну заяву від 30.06.2020 та у відзиві на позовну заяву від 03.11.2023 заперечує проти стягнення з нього витрат на професійну правничу допомогу, заявлених позивачем у розмірі 20 000,00 грн. Відповідач зазначає, що позивачем не доведено реальність, необхідність та обґрунтованість понесених витрат, а також не враховано принцип співмірності, передбачений процесуальним законодавством.
Зокрема, відповідач звертає увагу на те, що твердження позивача щодо обсягу фактично наданої професійної правничої допомоги, згідно з якими адвокатом витрачено 2 години на складання адвокатських запитів та заяв з метою досудового врегулювання спору, не кореспондуються з твердженнями позивача, зазначеними в позовній заяві, про те, що такі заходи не вживались. Крім того, позивачем зазначено, що адвокатом витрачено 3 години на аналіз законодавства щодо предмета спору, що суперечить видам адвокатської діяльності, встановленим у статті 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Водночас, відповідачем висловлено сумнів стосовно вартості роботи представника позивача, оскільки ця справа є справою незначної складності.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті ж самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції.
Так, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "East/West Alliance Limited" проти України", оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "Ботацці проти Італії" (Bottazzi v. Italy), №34884/97).
У пункті 269 Рішення у цієї справи Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), пункт 55 з подальшими посиланнями).
Дослідивши зміст наданих доказів на підтвердження витрат понесених позивачем на правничу допомогу, суд доходить висновку, що такі витрати дійсно були пов'язані саме із розглядом цієї справи.
Однак, розмір витрат на професійну правничу допомогу в даній справі, суд вважає завищеним, з огляду на наступне.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, наведеної в додатковій постанові від 05.09.2019 по справі №826/841/17 (провадження №К/9901/5157/19), суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, за наявності заперечень іншої сторони, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021 у справі №927/237/20).
Вищевказаного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 01.02.2023 у справі №160/19098/21.
Суд зазначає, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим, а також критерій розумності їх розміру, приймає до уваги конкретні обставини справи.
Дослідивши адміністративний позов суд вважає, що понесені позивачем витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000 гривень є неспівмірними зі складністю цієї справи.
У позовній заяві позивач просив стягнути з відповідача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20?000,00 грн, понесені у зв'язку з підготовкою та розглядом справи №640/12147/20. Згідно з частиною 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
У даній справі позовні вимоги складалися з двох самостійних вимог: 1) щодо зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача грошову компенсацію за 162 дні невикористаної щорічної основної відпустки у 2007, 2009, 2010, 2012, 2014, 2015, 2016, 2017 роках, виходячи із середньоденного грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 12.08.2019; 2) щодо зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за весь час затримки виплати належних йому при звільненні сум за період з 20.05.2019 по день фактичного розрахунку, виходячи із середньоденного грошового забезпечення на день звільнення. За результатами розгляду справи судом задоволено лише першу з двох заявлених вимог, тобто позов задоволено частково.
Враховуючи наведене, суд доходить висновку, що витрати на професійну правничу допомогу, понесені позивачем, хоча й пов'язані з розглядом цієї справи, є завищеними та не відповідають критеріям співмірності, обґрунтованості та розумності, встановленим процесуальним законодавством. Зокрема, позивачем заявлено витрати в розмірі 20?000,00 грн, однак: не доведено фактичну необхідність окремих видів правничої допомоги, зокрема витрат часу на досудове врегулювання спору, яке, за твердженням самого позивача, не здійснювалося; не узгоджено обсяг фактично наданих послуг із складністю справи, яка не є значною; не підтверджено розумність вартості правничої допомоги, виходячи з характеру спору, обсягу задоволених позовних вимог та фінансового стану сторін.
Суд звертає увагу, що принцип співмірності витрат, передбачений частиною 5 статті 134 КАС України, застосовується не лише у випадку подання клопотання іншою стороною, але й у межах судового розсуду при оцінці обґрунтованості витрат. Відповідач у відзиві обґрунтовано заперечив проти заявленої суми, навівши аргументи щодо її неспівмірності та необґрунтованості.
Застосовуючи пропорційний підхід до визначення суми компенсації витрат на правничу допомогу, суд враховує, що позов задоволено частково, а також беручи до уваги завищеність заявленої суми, відсутність належного обґрунтування окремих витрат, незначну складність справи та фінансовий стан сторін, суд вважає за доцільне зменшити суму компенсації витрат на правничу допомогу до 2?000,00 грн.
Такий підхід забезпечує справедливий баланс між правом сторони на компенсацію понесених витрат та обов'язком суду діяти відповідно до принципів розумності, співмірності та обґрунтованості.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 241 - 246, 250, 263 КАС України суд
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Зобов'язати Управління Державної охорони України (ідентифікаційний код 00037478) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) грошову компенсацію за 162 дні невикористаної щорічної основної відпустки у 2007, 2009, 2010, 2012, 2014, 2015, 2016, 2017 роках, виходячи із середньоденного грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 12.08.2019.
3. В іншій частині позовних вимог відмовити.
4. Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Управління Державної охорони України (ідентифікаційний код 00037478) витрати на правничу допомогу адвоката в розмірі 2 000,00 (дві тисячі гривень 00 копійок).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Кушнова А.О.