Справа № 146/2042/24
Провадження №11-кп/801/791/2025
Категорія: крим.
Головуючий у суді 1-ї інстанції: ОСОБА_1
Доповідач: ОСОБА_2
03 листопада 2025 року м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі:
головуючого-судді ОСОБА_2 ,
суддів: ОСОБА_3 ,
ОСОБА_4 ,
з секретарем судового засідання ОСОБА_5 ,
за участю:
прокурора ОСОБА_6 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду матеріали кримінального провадження № 42024022310000088, внесеного до ЄРДР 05.11.2024 за апеляційними скаргами Томашпільського відділу Тульчинської окружної прокуратури ОСОБА_7 та обвинуваченого ОСОБА_8 на вирок Томашпільського районного суду Вінницької області від 09.05.2025, яким
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Балки Барського району Вінницької області, українця, громадянина України, одруженого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, та призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 3 (три) роки.
За вироком Томашпільського районного суду Вінницької області від 09.05.2025 ОСОБА_8 визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України за таких обставин.
Відповідно до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993, Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу України» від 25.03.1992 № 2232-ХІІ, Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 № 65/2022, та Указу Президента України «Про продовження строку проведення загальної мобілізації» від 06.05.2024 № 272/2024, Указу Президента України «Про продовження строку проведення загальної мобілізації» від 23.07.2024 № 2470/2024, на території України оголошено проведення загальної мобілізації у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, у ході якої серед інших заходів, передбачено з призов військовозобов'язаних для забезпечення потреб Збройних сил України.
Згідно з ст. 65 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби повинні виконувати військовий обов'язок, який включає, серед іншого, призов на військову службу та її проходження.
У ході загальної мобілізації ОСОБА_8 пройшов медичне обстеження та відповідно до довідки військово-лікарської комісії № 91/689 від 06.05.2024, картки обстеження та медичного огляду КНП «Томашпільська центральна районна лікарня», його визнано придатним до військової служби.
Так, уповноваженою особою ІНФОРМАЦІЯ_2 06.05.2024 ОСОБА_8 було вручено особисто під розписку повістку про його виклик до вказаного РТЦК та СП за адресою: АДРЕСА_2 на 07.05.2024 о 08 год 00 хв з метою призову на військову службу під час мобілізації для отримання мобілізаційного розпорядження та вибуття у пункт прийому особового складу військової частини НОМЕР_1 .
Однак, ОСОБА_8 , в порушення зазначених вимог законів, будучи військовозобов'язаним, придатним до військової служби, не маючи поважних причин для відстрочки, відповідно до ст. 23 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», без поважних причин та правових підстав, з метою ухилення від призову на військову службу до Збройних Сил України під час загальної мобілізації, безпідставно та умисно, до місця призову у вказаний у повістці час та місце не прибув, про що складено рапорт від 07.05.2024 про неприбуття ОСОБА_8 для відправки до військової частини НОМЕР_1 для проходження військової служби по мобілізації.
У подальшому, ОСОБА_8 07.11.2024 уповноваженою особою ІНФОРМАЦІЯ_2 повторно вручено повістка про його виклик до вище вказаного РТЦК та СП за адресою: АДРЕСА_2 , на 08.11.2024 о 09 год 00 хв з метою призову на військову службу під час мобілізації для отримання мобілізаційного розпорядження та вибуття у пункт прийому особового складу військової частини.
Ознайомившись з повісткою військовозобов'язаний ОСОБА_8 не маючи права на відстрочку від призову на військову службу за мобілізацією, діючи умисно з метою ухилення від призову за мобілізацією, без поважних причин, маючи можливість прибути до ІНФОРМАЦІЯ_2 , в порушення вимог повторно не прибув в указаний вище час до місця призову чим самим умисно ухилився від призову на військову службу під час мобілізації, внаслідок чого порушив процес комплектування Збройних Сил України під час мобілізації.
Дії ОСОБА_8 судом кваліфіковано за ст. 336 КК України, тобто ухилення від призову на військову службу під час мобілізації.
Не погодившись із даним судовим рішенням прокурор, Томашпільського відділу Тульчинської окружної прокуратури ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу, в якій просив суд скасувати вирок Томашпільського районного суду Вінницької області від 09.05.2025 в частині призначеного покарання щодо ОСОБА_8 за ст. 336 КК України та ухвалити новий вирок, яким засудити останнього до 4 років позбавлення волі. У решті вирок залишити без змін.
До початку апеляційного розгляду прокурор ОСОБА_9 подав заяву про відмову від апеляційної скарги на вирок Томашпільського районного суду Вінницької області від 09.05.2025 стосовно обвинуваченого ОСОБА_8 .
Суд, перевіривши подану заяву, бере до уваги наведений у ній факт відмови прокурора від апеляційної скарги, оскільки така відмова є добровільною, усвідомленою та поданою належним чином уповноваженою особою. З урахуванням приписів ст. 403 КПК України суд визнає, що зазначена відмова тягне за собою закриття апеляційного провадження в частині скарги прокурора, що відповідає принципам диспозитивності та змагальності кримінального провадження.
Обвинувачений ОСОБА_8 також подав апеляційну скаргу на вирок Томашпільського районного суду Вінницької області від 09.05.2025, у якій просив скасувати зазначене судове рішення, та ухвалити новий вирок, яким останнього визнати невинуватим у пред'явленому обвинуваченні та виправдати у зв'язку з відсутністю в діянні ОСОБА_8 складу кримінального правопорушення.
Апеляційну скаргу мотивує тим, що вирок Томашпільського районного суду Вінницької області від 09.05.2025 є незаконним та необґрунтованим, оскільки ухвалений із порушенням вимог кримінального процесуального закону, при неповному дослідженні обставин кримінального провадження та неправильному застосуванні закону України про кримінальну відповідальність.
У скарзі зазначається, що суд першої інстанції безпідставно визнав ОСОБА_8 винним у вчиненні злочину, передбаченого ст. 336 КК України, не врахувавши, що його відмова від проходження військової служби була зумовлена виключно релігійними переконаннями, які він сповідує протягом тривалого часу як член релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні».
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що обвинувачений з 2008 року є охрещеним членом вказаної релігійної організації, активно бере участь у релігійних зібраннях, з 2023 року виконує обов'язки старійшини (служителя збору), що підтверджується довідкою №6822 від 18.04.2024, а також показаннями свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 і ОСОБА_13 .
Крім того, ОСОБА_8 неодноразово звертався із письмовими заявами до ІНФОРМАЦІЯ_3 , зокрема 23.05.2024, 26.06.2023 та 26.04.2024, у яких повідомляв про відмову від військової служби з мотивів релігійних переконань і просив направити його для проходження альтернативної (невійськової) служби.
Апелянт стверджує, що такими діями він не ухилявся від виконання конституційного обов'язку із захисту Вітчизни, а, навпаки, намагався реалізувати своє право, гарантоване ст. 35 Конституції України, на заміну військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою. Неврахування судом цих обставин, на думку обвинуваченого, призвело до помилкового висновку про наявність у діях ОСОБА_8 складу злочину, передбаченого ст. 336 КК України.
У скарзі також зазначено, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, оскільки не врахував пряму дію ст. 35 Конституції України, яка гарантує право на відмову від військової служби з мотивів релігії, а також не звернув уваги, що Указ Президента України №64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні» не обмежує це конституційне право. Відсутність спеціального механізму реалізації такого права в умовах воєнного стану не може бути підставою для кримінального переслідування особи.
Крім того, у апеляційній скарзі наведено посилання на правові позиції Конституційного Суду України (рішення від 27.02.2020 у справі №1-247/2018), Верховного Суду (постанови від 02.05.2024 у справі №344/12021/22 та від 13.06.2024 у справі №601/2491/22), а також практику Європейського суду з прав людини у справах Bayatyan v. Armenia, Thlimmenos v. Greece, Ercep v. Turkey, Adyan and Others v. Armenia, відповідно до якої переслідування особи за відмову від військової служби з мотивів релігійних переконань становить порушення ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Таким чином, на переконання обвинуваченого, він не вчинив умисного ухилення від призову на військову службу, оскільки діяв з мотивів релігійних переконань, що підтверджено доказами у справі, а тому в його діях відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України.
Також у скарзі вказується, що суд першої інстанції порушив вимоги ст. 94 КПК України, не надав належної оцінки доказам сторони захисту, чим фактично порушив принцип презумпції невинуватості. Суд зробив свої висновки на припущеннях, без належного аналізу показань свідків та письмових доказів, що свідчать про щирість і сталість релігійних переконань обвинуваченого.
Так, до початку розгляду апеляційних скарг по суті, на адресу суду надійшло повідомлення від 02.11.2025 року, в якому зазначено, що між захисником ОСОБА_14 та обвинуваченим ОСОБА_8 розірвано договір про надання правничої (правової) допомоги.
На підтвердження вказаного факту захисником до суду подано копію угоди про розірвання договору про надання правничої (правової) допомоги № 192 від 28.10.2025.
Даний факт був додатково підтверджений самим захисником ОСОБА_14 під час судового засідання, що свідчить про відсутність у нього на момент розгляду апеляційних скарг повноважень на здійснення захисту інтересів обвинуваченого ОСОБА_8 .
Разом з тим, у судове засідання обвинувачений ОСОБА_8 не з'явився, про дату, час та місце розгляду був повідомлений завчасно і належним чином шляхом надсилання останньому судової повістки, та відповідно до рекомендованого повідомлення № 0610281366982 від 23.09.2025, ОСОБА_8 отримав її.
Колегія суддів звертає увагу, що обвинувачений ОСОБА_8 був присутній у судовому засіданні 23.09.2025, під час якого розгляд апеляційних скарг було відкладено на іншу дату. У зазначеному засіданні він особисто був поінформований судом про нову дату, час та місце розгляду справи, що зафіксовано у журналі судового засідання в режимі конференції № 5157720 від 23.09.2025. Отже, обвинувачений достовірно знав про призначення наступного судового засідання.
Жодних заяв чи клопотань про відкладення розгляду апеляційної скарги від обвинуваченого ОСОБА_8 до суду не надходило. Відомостей про наявність поважних причин його неявки також не встановлено, тому підстав для відкладення судового розгляду немає.
Неявка обвинуваченого у судове засідання, якщо вона не пов'язана з поважними причинами та не перешкоджає реалізації його права на захист, не є перешкодою для розгляду апеляційної скарги по суті, оскільки апеляційний суд не має підстав вважати, що відсутність обвинуваченого може погіршити його становище чи вплинути на об'єктивність розгляду.
Відповідно до положень ч. 4 ст. 401 КПК України обвинувачений підлягає обов'язковому виклику в судове засідання для участі в апеляційному розгляді, якщо в апеляційній скарзі порушується питання про погіршення його становища або якщо суд визнає обов'язковою його участь, а обвинувачений, який утримується під вартою, - також у разі, якщо про це надійшло його клопотання.
Оскільки з поданої прокурором заяви вбачається, що він відмовився від апеляційної скарги, в якій порушувалося питання про погіршення становища обвинуваченого, апеляційний суд, керуючись положеннями ст. ст. 403, 421 КПК України, бере до уваги, що така відмова є добровільною, усвідомленою та здійсненою у межах наданих повноважень.
Відповідно до ч. 3 ст. 403 КПК України, у разі відмови прокурора від апеляційної скарги апеляційне провадження в цій частині підлягає закриттю. Таким чином, вимоги, спрямовані на посилення покарання чи інше погіршення становища обвинуваченого ОСОБА_8 , не підлягають подальшому розгляду апеляційним судом.
За відсутності апеляційних скарг сторони обвинувачення, які містять вимоги щодо погіршення становища обвинуваченого, апеляційний суд не має правових підстав виходити за межі поданої на користь обвинуваченого апеляційної скарги. Це відповідає положенням ч. 1 ст. 421 КПК України та принципу «reformatio in peius», який забороняє погіршення становища особи, що оскаржує судове рішення.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що відмова прокурора від апеляційної скарги усуває ризики погіршення становища обвинуваченого, а тому не перешкоджає подальшому розгляду справи по суті в межах апеляційної скарги обвинуваченого ОСОБА_8 .
Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що можливо провести судовий розгляд апеляційної скарги обвинуваченого по суті.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи прокурора, який заперечував щодо задоволення апеляційної скарги обвинуваченого ОСОБА_8 вивчивши та перевіривши матеріали провадження, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що в задоволенні апеляційної скарги обвинуваченого слід відмовити з наступних підстав.
Згідно з ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Указаним вимогам вирок суду відповідає.
У своїй апеляційній скарзі обвинувачений ОСОБА_8 ставить питання про повторне дослідження доказів судом апеляційної інстанції.
Колегія суддів приходить до наступного висновку з огляду на таке.
Положення ч. 3 ст. 404 КПК України визначають, що за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Апеляційний суд приймає до уваги позицію, викладену у постанові колегії суддів Третьої судової палати ККС у складі ВС від 18.07.2022 по справі №698/937/13, відповідно до якої для повторного дослідження судом апеляційної інстанції обставин, установлених під час кримінального провадження, кримінальний процесуальний закон визнає обов'язковою наявність (сукупність) як відповідного процесуального приводу (клопотання учасника судового провадження), так і однієї із закріплених у законі умов (неповнота дослідження зазначених обставин або наявність певних порушень у ході їх дослідження), які можна розглядати як фактичну підставу для такого дослідження.
При цьому сама лише незгода учасника судового провадження з оцінкою певних конкретних доказів не може слугувати підставою для їхнього обов'язкового повторного дослідження. Відмова ж у задоволенні клопотання за відсутності аргументованих доводів щодо необхідності повторного дослідження доказів у справі не свідчить про порушення судом апеляційної інстанції вимог кримінального процесуального закону або неповноту судового розгляду.
Окрім того, судом апеляційної інстанції враховується правова позиція суду касаційної інстанції, а саме колегії суддів у складі Третьої судової палати ККС у складі ВС у справі №712/2341/15-к, у відповідності до якої повторне дослідження доказів є правом, а не обов'язком суду. Відмова в задоволенні клопотання щодо повторного дослідження доказів свідчить не про порушення кримінального процесуального закону та неповноту досліджень доказів, а про відсутність аргументованих доводів щодо необхідності цих дій.
На підставі аналізу вироку суду першої інстанції, а також журналів судових засідань, у судовому засіданні від 19.02.2025 був визначений порядок дослідження доказів (т.1, а.с.60 - 64), надалі 07.03.2025 порядок було змінено (т.1 а.с. 78-82) та в подальшому судом першої інстанції було допитано свідків, досліджено письмові докази у кримінальному провадженні та допитано обвинуваченого ОСОБА_8 .
При цьому, суд першої інстанції дослідив докази в присутності сторін, з наданням їм можливості поставити допитуваним особам відповідні запитання, врахував всі клопотання учасників судового розгляду стосовно доказів, надав їм відповідну правову оцінку в ухваленому за результатами судового розгляду рішенні та виклав мотиви такої оцінки.
Відповідно до мотивувальної частини вироку суду, зміст всіх досліджених судом доказів, зокрема, показання свідків, а також письмових доказів, детально відтворений судом першої інстанції, із наданням таким доказам відповідної правової оцінки, повної та всебічної.
На переконання колегії суддів, у своїй апеляційній скарзі обвинувачений ОСОБА_8 не навів переконливих підстав для необхідності повторного дослідження письмових доказів, наявних у кримінальному провадженні.
ОСОБА_8 у апеляційній скарзі вказує, що відмова від проходження військової служби була зумовлена його релігійними переконаннями як члена релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні», у зв'язку з чим він неодноразово звертався до ІНФОРМАЦІЯ_2 із заявами про заміну військової служби на альтернативну (невійськову). На переконання апелянта, суд першої інстанції безпідставно не врахував, що він не ухилявся від виконання конституційного обов'язку, а лише просив реалізувати його у формі, передбаченій ст. 35 Конституції України, тобто шляхом проходження альтернативної служби.
Положення ч. 4 ст. 35 Конституції України передбачають, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Відповідно до статей 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу, а захист України, її незалежності та територіальної цілісності України, відповідно до ст. 65 Конституції України є обов'язком громадян України.
Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що з 24 лютого 2022 року в Україні розпочалося повномасштабне збройне вторгнення збройних сил іноземної держави, у зв'язку з чим Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, на всій території України було введено воєнний стан, який неодноразово продовжувався та діє й на момент розгляду даного кримінального провадження.
В умовах воєнного стану, відповідно до ст. ст. 1, 2, 17, 65 Конституції України, захист суверенітету, територіальної цілісності та незалежності України є найважливішим обов'язком держави та справою всього Українського народу, а виконання військового обов'язку є конституційним обов'язком кожного громадянина України.
Умови воєнного стану об'єктивно накладають обмеження на реалізацію окремих прав і свобод, у тому числі на свободу віросповідання в тій частині, яка може перешкоджати виконанню громадянином конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни. Право на свободу світогляду і віросповідання, гарантоване ст. 35 Конституції України, не може тлумачитися як таке, що дає можливість особі уникати обов'язку, передбаченого ст. 65 Конституції України, а саме - обов'язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України.
Апеляційний суд погоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 15.04.2025 у справі № 573/406/24, відповідно до якої жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від виконання конституційного обов'язку у період мобілізації. Верховний Суд обґрунтовано вказав, що інститут альтернативної (невійськової) служби існує і може бути реалізований у мирний час, проте в умовах воєнного стану та загальної мобілізації держава має право очікувати від громадян виконання свого обов'язку із захисту Батьківщини незалежно від віросповідання.
У час, коли Україна здійснює збройну оборону проти зовнішнього агресора, питання забезпечення обороноздатності держави набуває статусу особливої суспільної потреби. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував на необхідності врахування принципу пропорційності та «суспільної необхідності» при вирішенні питань співвідношення між виконанням громадянських обов'язків і свободою віросповідання.
Наявність такої суспільної потреби у випадку України є очевидною, оскільки держава веде виключно оборонну війну, зазнавши збройної агресії з боку чисельно переважаючого противника, а протяжність лінії активних бойових дій та потенційного нападу вимірюється тисячами кілометрів. У цих умовах мобілізація населення є закономірним і необхідним механізмом для забезпечення національної безпеки, а громадяни України повинні усвідомлювати обов'язок пошуку балансу між власними переконаннями та інтересами держави.
Із матеріалів провадження вбачається, що ОСОБА_8 у встановленому законом порядку був визнаний придатним до проходження військової служби, однак без наявності законних підстав відмовився від її проходження, що свідчить про ухилення від призову на військову службу під час мобілізації.
Апеляційний суд вважає за необхідне наголосити, що призов громадянина на військову службу під час мобілізації не означає обов'язкового залучення його до участі у бойових діях зі зброєю, оскільки відповідно до положень Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та роз'яснень, викладених у постанові Верховного Суду від 13.06.2024 у справі № 601/2491/22, військовозобов'язаний може бути задіяний на посадах, не пов'язаних із застосуванням зброї, зокрема при виконанні робіт з інженерного забезпечення, транспортування поранених, ремонту техніки, будівництва укріплень тощо.
У період, коли український народ проходить через найважче випробування своєї історії, кожен громадянин має усвідомити, що держава тримається не лише на законах і зброї, а передусім - на людях, які не залишають її в годину небезпеки. Любов до Батьківщини вимірюється не словами, а готовністю зробити свій внесок у її збереження, хай навіть найменший - у праці, служінні, допомозі іншим. У цій боротьбі немає чужих чи другорядних ролей, бо кожен вчинок, спрямований на зміцнення держави, - це крок до спільної перемоги над злом, що загрожує її існуванню. І саме від цієї єдності духу залежить майбутнє нашої держави.
Колегія суддів звертає увагу на правові висновки, викладені в постанові Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 27.10.2025 у справі № 573/838/24, якими надано офіційне тлумачення застосування положень ст. 35 Конституції України в контексті виконання військового обов'язку під час мобілізації.
У вказаній постанові зазначено, що відповідно до ч. 4 ст. 35 Конституції України ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. Якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку може бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Водночас ст.ст. 17 та 65 Конституції України визначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу, а захист Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності є конституційним обов'язком кожного громадянина України.
Об'єднана палата Касаційного кримінального суду підкреслила, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації є самостійними видами військової служби. Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» запроваджує можливість альтернативної служби виключно замість проходження строкової військової служби у мирний час. Натомість заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, альтернативною (невійськовою) службою цим Законом не передбачена.
Таким чином, держава створила правові умови для реалізації громадянами України права на альтернативну службу у мирний час, однак у період воєнного стану та загальної мобілізації цей обов'язок підлягає обмеженню, оскільки Україна зазнала збройної агресії, і на кожного громадянина покладається обов'язок захисту Вітчизни, незалежно від релігійних переконань.
Суд наголосив, що призов під час мобілізації передбачає не лише участь у бойових діях, а й виконання інших функцій, пов'язаних із забезпеченням обороноздатності держави - зокрема будівництво укріплень, евакуацію поранених, ремонт техніки, роботу зв'язківців тощо. У розглядуваній справі засудженого планували залучити до проходження служби саме як зв'язківця, тобто на посаді, не пов'язаній із застосуванням зброї, що свідчить про врахування державою його релігійних переконань.
Відмова засудженого з'явитися за повісткою для проходження будь-якої служби, навіть такої, що не пов'язана з носінням зброї, є безпідставною та не може бути виправдана посиланням на ст. 35 Конституції України чи ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Об'єднана палата Касаційного кримінального суду обґрунтовано дійшла висновку, що під час воєнного стану держава може запроваджувати пропорційні обмеження у сфері свободи віросповідання, якщо такі обмеження мають законну мету - захист територіальної цілісності та існування самої держави.
З огляду на масштаб військової агресії, протяжність бойових дій та характер порушень міжнародного гуманітарного права, Суд констатував, що мобілізація є єдино необхідним та невідкладним заходом для запобігання знищенню державності. Тому під час мобілізації можливість проходження альтернативної служби виключається, а відмова від виконання військового обов'язку з релігійних мотивів не має правового виправдання.
Колегія суддів апеляційної інстанції враховує зазначену правову позицію як таку, що відображає усталену практику Верховного Суду щодо співвідношення конституційного права на свободу віросповідання та обов'язку громадянина захищати Україну в умовах воєнного стану.
Отже, колегія суддів дійшла висновку, що ОСОБА_8 , будучи військовозобов'язаним та визнаним придатним до військової служби, безпідставно відмовився від виконання свого обов'язку із захисту Батьківщини, чим фактично ухилився від призову на військову службу під час мобілізації, порушивши вимоги ст. 65 Конституції України, Указу Президента України № 65/2022 від 24 лютого 2022 року «Про загальну мобілізацію» та положення Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Керуючись ст. ст. 405, 407, 414, 419, 420 КПК України, суд
Апеляційне провадження за апеляційною скаргою прокурора Томашпільського відділу Тульчинської окружної прокуратури ОСОБА_7 , - закрити, у зв'язку з відмовою від апеляційної скарги.
Апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_8 - залишити без задоволення.
Вирок Томашпільського районного суду Вінницької області від 09.05.2025, яким ОСОБА_8 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набуває законної сили з моменту оголошення та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців із дня її проголошення.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4