Житомирський апеляційний суд
Справа №279/7520/24 Головуючий у 1-й інст. Волкова Н. Я.
Категорія 68 Доповідач Павицька Т. М.
03 листопада 2025 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого Павицької Т.М.,
суддів Шевчук А.М., Коломієць О.С.
за участю секретаря судового засідання Трикиши Ю.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №279/7520/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей виконавчого комітету Коростенської міської ради Житомирської області про покладення обов'язків по одноосібному вихованню та утриманню дитини, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 01 вересня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Івашкевич О.Г. в м. Коростень Житомирської області,
У грудні 2024 року ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив покласти на ОСОБА_1 обов'язки по одноосібному вихованню та утриманню дитини - неповнолітнього сина ОСОБА_4 до досягнення ним повноліття у зв'язку із самоусуненням матері ОСОБА_5 від виконання нею обов'язків по вихованню та утриманню неповнолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В обґрунтування позову зазначав, що ОСОБА_1 з 16.01.2010 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 , який був розірваний рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 09 січня 2014 року. Вказує, що сторони від шлюбу мають сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який з липня 2017 року проживає разом з батьком. Зазначає, що рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 21 серпня 2018 року визначено місце проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з батьком - ОСОБА_1 . Вказує, що рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 07 листопада 2018 року стягнуто з ОСОБА_5 аліменти на користь ОСОБА_1 на утримання дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в розмірі 1/4 всіх видів заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 13.07.2018 і до досягнення дитиною повноліття. Зазначає, що за період з 13.07.2018 по 01.11.2024 ОСОБА_5 має заборгованість зі сплати аліментів у розмірі 159 636,15 грн. Стверджує, що з липня 2018 року ОСОБА_5 не підтримує стосунки з сином, не піклується про його фізичний і духовний розвиток, не спілкується з дитиною в повному обсязі, не надає дитині доступу до культурних та духовних цінностей, не сприяє засвоєнню дитиною загальновизнаних норм моралі, не виявляє інтересу до внутрішнього світу сина, не створює умов для отримання ним освіти. Зазначає, що ОСОБА_1 є військовослужбовцем за мобілізацією, йому надавалися частини щорічних основних відпусток тривалістю 10 та 15 днів, що є дуже обмеженим часом для належного виховання неповнолітнього сина ОСОБА_4 . Враховуючи вищевикладене просив задовольнити позов в повному обсязі.
Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 01 вересня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Зазначає, що рішенням суду першої інстанції було встановлено відсутність матеріального забезпечення і утримання дитини зі сторони матері. Вказує, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що позовні вимоги про покладення обов'язку по одноосібному вихованню та утриманню дитини залежать від вимоги про позбавлення матері батьківських прав. Звертає увагу на те, що ОСОБА_1 звернувся до суду з вимогою про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини ОСОБА_4 . Вказує, що суд першої інстанції помилково звів позовні вимоги до вимог щодо позбавлення батьківських прав, оскільки позивач не ставив питання про припинення сімейних прав та обов'язків матері. Стверджує, що матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 одноособово виконує всі батьківські обов'язки щодо виховання та утримання сина. Враховуючи вищевикладене просить скасувати рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 01 вересня 2025 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 15.07.2010.
Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 09 січня 2014 року у справі №279/6618-13ц шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , укладений 16.01.2010 та зареєстрований міським відділом реєстрації актів цивільного стану Коростенського міськрайонного управління юстиції в Житомирській області, актовий запис №5, був розірваний. Неповнолітнього сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 залишено на вихованні матері ОСОБА_5 . Також, ухвалено щомісячно стягувати з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 аліменти на утримання дитини ОСОБА_4 в розмір 1/4 частини з усіх видів доходів, але не менше 30% прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 21 травня 2018 року, справа №279/4465/17, визначено місце проживання неповнолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із батьком ОСОБА_1 .
Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 07 листопада 2018 року, справа №279/3121/18, звільнено ОСОБА_1 від сплати аліментів на утримання малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , які стягуються з нього згідно з рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 09.01.2014 по справі №279/6618/13-ц на користь ОСОБА_5 та ухвалено стягувати щомісячно з ОСОБА_5 аліменти на користь ОСОБА_1 на утримання дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в розмірі 1/4 всіх видів заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 13.07.2018 і до досягнення дитиною повноліття.
Згідно з довідкою про склад сім'ї №421 від 22.10.2024, виданої органом самоорганізації населення - Спілкою голів окружних будинкових, вуличних комітетів, за адресою АДРЕСА_1 проживають: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , дружина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно з довідкою №285 Коростенської міської гімназії №3 від 04.12.2024 та характеристики Коростенської міської гімназії №3 від 04.12.2024 ОСОБА_4 є учнем 8 класу Коростенської міської гімназії №3 Житомирської області. ОСОБА_7 має достатній рівень знань, добрий загальний розвиток, життєрадісний, веселий, врівноважений та самостійний. Тато приділяє належну увагу щодо виховання сина, цікавиться навчанням дитини, підтримує зв'язок з класним керівником у телефонному режимі, регулярно відвідує гімназію та батьківські збори. Мати не займається вихованням та навчанням дитини, не цікавиться успіхами сина.
Актом обстеження умов проживання, затвердженим начальником служби у справах дітей від 05.11.2024, підтверджується факт проживання дитини ОСОБА_4 разом з батьком ОСОБА_1 та його дружиною ОСОБА_6 , а також створення належних умов для виховання та розвитку дитини за адресою АДРЕСА_1 .
Згідно з довідкою державного виконавця Коростенського відділу ДВС у Коростенському районі Житомирської області №23.09-32/83248 від 01.11.2024 та розрахунку заборгованості зі сплати аліментів по виконавчому провадженню ВП №57895693 станом на 01.11.2024 за боржником ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 на утримання дитини ОСОБА_4 рахується заборгованість у розмірі 159 636,15 грн.
Довідкою ПП «Укрпалетсистем» від 18.11.2024 підтверджується, що ОСОБА_1 працює на посаді водія автотранспортних засобів та з 14.03.2022 його було увільнено від роботи у зв'язку з мобілізацією по даний час.
Згідно з довідками ВЧ НОМЕР_2 №535 від 27.11.2024, №1928 від 27.11.2024, №534 від 27.11.2024 старший сержант ОСОБА_1 , перебуває на військовій службі у військовій частині, отримує грошове забезпечення, та упродовж 2023-2024 року користувався щорічною відпусткою.
Також встановлено, що ОСОБА_5 уклала шлюб з ОСОБА_8 та змінила прізвище на « ОСОБА_9 », що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_3 від 12.08.2022.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачем застосовано такий спосіб захисту цивільних прав як покладення на нього обов'язків по одноосібному вихованню та утриманню дитини, яке за своїм змістом відповідає примусовому виконанню обов'язку та має наслідком припинення правовідношення відповідача, а саме права та обов'язку матері приймати участь у вихованні та утриманні дитини. Обов'язки з одноосібного виховання дитини одним з батьків, якщо інший за станом здоров'я здатний їх виконувати, але свідомо ухиляється від їх виконання, можуть виникати як наслідок у разі позбавлення такої особи батьківських прав. Оскільки, мати ОСОБА_2 не позбавлена в установленому законом порядку батьківських прав щодо своєї дитини ОСОБА_4 , позовні вимоги позивача як батька про покладення на нього обов'язку по одноосібному вихованню та утриманню дитини задоволенню не підлягають.
Перевіряючи законність оскаржуваного рішення, колегія суддів враховує наступне.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).
Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
У ст. 2 ЦПК України визначені завдання та основні засади цивільного судочинства, серед яких змагальність та диспозитивність.
Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
У ч. 1 ст. 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч. 2 ст. 264 ЦПК України, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
У процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов'язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.
Отже, обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, встановлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що, застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства (рішення у справі «Волчлі проти Франції» (Walchli v. France), заява №35787/03, від 26 липня 2007 року).
Основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечено можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і держава, у свою чергу, не повинна чинити правових чи практичних перешкод для здійснення цього права. Застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства.
Окрім того, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (провадження №12-161гс19) та від 25 червня 2019 року у справі №924/1473/15 (провадження №12-15гс19) зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку із цим суд, з'ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Відмова в задоволенні позову через помилкове правове обґрунтування позовних вимог є перешкодою в доступі до правосуддя, а відтак - порушенням статті 6 Конвенції та статей 55, 124 Конституції України, оскільки позивач визначає предмет та підстави позову, а обов'язком суду є установлення обґрунтованості позову та вирішення спору по суті заявлених вимог з визначенням правовідносин сторін, що випливають зі встановлених обставин та правових норм, які підлягають застосуванню до цих правовідносин.
Підставою позову є фактичні обставини, що наведені в заяві, тому зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.
Таким чином, визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії, заява №48778/99).
Наявність повноти судового захисту залежить від дій саме суду, який відповідно до статті 2 ЦПК України має справедливо, неупереджено та своєчасно вирішити спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Суд, який розглядає справу, має право і зобов'язаний самостійно визначити та кваліфікувати правовідносини, які виникли між сторонами, та застосувати відповідну норму права чи закон, який регулює спірні правовідносини.
При розгляді справи істотне значення має та обставина, що відмова в позові з причин неправильного визначення правової підстави за одночасної ідентичності матеріального змісту позовних вимог фактично скеровує позивачів на повторне звернення до суду, повторне проходження судових процедур, у тому числі і сплату судових витрат, повторне доведення фактичних підстав позову тощо, що не відповідатиме принципам розумності та справедливості, а також спотворює завдання цивільного судочинства, зафіксоване у статті 2 ЦПК України.
Наведене узгоджується з висновками викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 у справі №662/397/15-ц (провадження №14-20цс21).
Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (постанови від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 82), від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (пункт 50), від 06 квітня 2021 року у справі №910/10011/19 (пункт 94), від 20 жовтня 2021 року у справі №9901/554/19 (пункт 19), від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20 (пункт 24)).
У даній справі встановлено, що звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив покласти обов'язки по одноосібному вихованню та утриманню дитини - неповнолітнього сина ОСОБА_4 до досягнення ним повноліття, у зв'язку із самоусуненням матері ОСОБА_5 від виконання нею обов'язків по вихованню та утриманню неповнолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Разом з тим, зміст позовної заяви свідчить про те, що фактично ОСОБА_1 просить встановити факт одноосібного виховання та утримання сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно із ч. 6 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов'язків відповідно до закону.
Згідно з частин 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
У відповідності до вимог ст. 18 Конвенції про права дитини, батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Конвенція про права дитини в п. 3 ст. 9 закріпила принцип, за яким держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Зазначена норма свідчить про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один із батьків проживає окремо від дитини, на підставі цього договору він має здійснювати батьківські права та виконувати обов'язки, що очевидно полягає у вчиненні визначених договором певних дій, необхідних для виховання дитини, а не у повній відмові від них.
Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.
При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб'єктів, об'єктів і змісту (прав та обов'язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).
Так, у силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов'язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України).
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
Згідно із частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання та утримання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, в силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання та утримання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання та утримання дитини.
Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
ОСОБА_1 звертаючись до суду з даним позовом просив встановити факт одноосібного виховання та утримання сина ОСОБА_7 , проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини.
Доведення факту одноосібного виховання та утримання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання та утримання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання та утримання дитини, то факт одноосібного утримання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання та утримання дитини.
До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року по справі №201/5972/22.
З огляду на наведене, у матеріалах справи відсутні докази існування або настання обставин, в силу яких батьківська правосуб'єктність матері дитини обмежена або припинилася, а тому відсутні правові підстави для задоволення вимоги про встановлення факту одноосібного виховання та утримання батьком дитини, тобто позивачем, неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Натомість навпаки, найвищим інтересам неповнолітнього сина відповідає спільна опіка (виховання та утримання) батьками, оскільки у матеріалах справи відсутні докази протипоказань для такого. Обставин невідповідності моральним засадам суспільства не встановлено.
Враховуючи, що нормами СК України закріплений обов'язок батьків виховувати та утримувати дитину, відсутні підстави для додаткового встановлення у судовому порядку факту перебування дитини на утриманні позивача.
Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується з обґрунтованим висновком суду першої інстанції про відсутність необхідних та достатніх умов для встановлення факту одноосібного виховання та утримання дитини батьком, у зв'язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Щодо визнання ОСОБА_2 позовних вимог ОСОБА_1 колегія суддів зазначає наступне.
В матеріалах справи міститься заява ОСОБА_2 , у якій вона визнає позовні вимоги ОСОБА_1 , оскільки задоволення позовних вимог відповідатиме інтересам дитини та жодним чином не порушить її законні права та інтереси, бо вона не має ні бажання ні змоги утримувати та виховувати сина.
У частинах першій, четвертій статті 206 ЦПК України передбачено, що позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Отже, в розумінні приписів статті 206 ЦПК України суд відмовляє у прийнятті визнання відповідачем позову, якщо це суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.
Відповідно до частин другої, третьої статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства.
З огляду на викладені норми права, заява відповідачки від 28.07.2025, в якій вона визнавала позов ОСОБА_1 не може слугувати підставою для задоволення позову, оскільки відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства та не відповідає інтересам дитини.
Таким чином, суд першої інстанції зробив правильні висновки із встановлених обставин, а також правильно застосував чинні норми закону, які регулюють спірні правовідносини.
Доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального права є безпідставними.
За своїм змістом усі доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з наданою судом першої інстанції оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, разом з тим доказів на спростування встановлених судом першої інстанції обставин апелянтом до апеляційної скарги не надано.
Відповідно ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що постановлене у справі рішення є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування за наведеними у скарзі доводами колегія суддів не вбачає, оскільки її доводи суттєвими не являються, носять суб'єктивний характер, не відповідають обставинам справи і правильності висновків суду не спростовують.
Судові витрати залишити за сторонами, оскільки судом апеляційної інстанції залишено без змін рішення суду першої інстанції, тому питання перерозподілу судових витрат не вирішується апеляційним судом.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 01 вересня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Дата складення повного судового рішення 04 листопада 2025 року.
Головуючий
Судді