04 листопада 2025 року
м. Київ
cправа № 910/1668/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Зуєва В.А. (головуючого), Берднік І.С., Міщенка І.С.
розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Житомирський бронетанковий завод"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.09.2025 (у складі колегії суддів: Демидова А.М. (головуючий), Ходаківська І.П., Владимиренко С.В.)
та рішення Господарського суду міста Києва від 15.04.2025 (суддя Сівакова В.В.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Житомирський бронетанковий завод"
до Державного агентства резерву України
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Акціонерне товариство «Українська оборонна промисловість»
про стягнення 1 001 058,25 грн
27.10.2025 через систему "Електронний суд" до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Житомирський бронетанковий завод" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.09.2025 та рішення Господарського суду міста Києва від 15.04.2025 у справі № 910/1668/25.
Перевіривши матеріали касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити, виходячи з наступного.
Приписами пункту 1 частини першої статті 287 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Частиною п'ятою статті 12 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Згідно із частиною сьомою статті 12 Господарського процесуального кодексу України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Пунктом 1 частини першої статті 163 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01.01.2025 установлюється у розмірі 3 028,00 грн.
Предметом позову у справі № 910/1668/25 є стягнення заборгованості у розмірі 1 001 058,25 грн, що є меншим 500 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3 028,00 грн х 500 = 1 514 000,00 грн станом на 01.01.2025), а відтак у розумінні наведених положень Господарського процесуального кодексу України на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції у цій справі не може бути подано касаційної скарги, якщо не наведено обґрунтування підстав, що перелічені у пункті 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
У касаційній скарзі заявник посилався на те, що подана ним касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики, справа становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для скаржника (підпункти "а" та "в" пункту 2 частини третьої статті 287).
Однак в чому саме полягає фундаментальне значення даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб'єктів правовідносин, скаржником не обґрунтовано.
Скаржник в обґрунтування фундаментальності правового питання вказує, що суд першої інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин статтю 112 Цивільного кодексу України, дійшовши помилкового висновку відносно того, що коли юридична особа перебуває у стані припинення, то належному способу захисту прав кредитора відповідає позовна вимога про зобов'язання юридичної особи включити до проміжного ліквідаційного балансу боржника вимог кредитора, а не про стягнення з такої юридичної особи боргу. Окрім цього, на думку скаржника суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, а саме положення:
1) ст. 3, 23, 48 БК України, відносно того, що відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов'язань, які виникають із законів та нормативно-правових актів, що регулюють відносини між особою та державою в певній сфері суспільних відносин.
2) ст. 7, 8, 11 Закону України «Про державний матеріальний резерв», відносно того, що відсутність договору відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву не спростовує правовідносин сторін щодо закладання та зберігання матеріальних цінностей, та не виключає відшкодування відповідальному зберігачу зазначених витрат, оскільки зобов'язання сторін, в даному випадку, виникають безпосередньо із Закону України «Про державний матеріальний резерв».
Однак, аналіз наведених аргументів скаржника свідчить про його фактичну незгоду із прийнятими рішеннями та не підтверджує фундаментальності даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики.
Крім того, Верховний Суд зазначив, вжите законодавцем словосполучення "значний суспільний інтерес" необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об'єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов'язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.
Стосовно "виняткового значення" справи для учасника справи, то Верховний Суд раніше зазначав, що у даному випадку оцінка судом такої "винятковості" може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу, має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
У касаційній скарзі зазначено, що скаржник є підприємством оборонно-промислового комплексу, на яке покладені обов'язки, щодо виконання державного оборонного замовлення і стале функціонування підприємства в умовах війни становить значний суспільний інтерес. Окрім цього зазначено, що оскаржувані рішення значно впливають на стале функціонування підприємства та фінансовий стан товариства та на його спроможність виконувати державне замовлення.
Однак достовірність вказаних тверджень, на погляд колегії суддів, викликає сумніви з огляду на суму, що є предметом спору у цій справі. При цьому обґрунтування того, як і чому вона може суттєво вплинути на функціонування товариства, скаржником не наведено.
Таким чином, касаційна скарга не містить аргументів, які б свідчили про значний суспільний інтерес саме до цієї конкретної справи й вказували на те, що предмет даного спору стосується питань, які мають виняткове значення для суспільства в контексті наведених вище критеріїв. У касаційній скарзі також не викладено тверджень про винятковість конкретної справи для скаржника (зокрема про те, якого саме винятково суттєвого блага він позбувається внаслідок вирішення справи), а наявні доводи радше зводять до незгоди скаржника із оскаржуваними рішеннями.
При цьому з аналізу посилань у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду та на неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, Суд доходить висновку про те, що вони фактично зводяться до незгоди із встановленими судами попередніх інстанцій обставинами справи та оцінкою доказів і не стосуються обґрунтування виключних випадків визначених підпунктами "а" - "г" пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Аналогічне положення закріплено у частині першій статті 17 Господарського процесуального кодексу України, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
За змістом пункту 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Отже, закон надає Верховному Суду право використовувати процесуальні фільтри, закріплені в статті 287 Господарського процесуального кодексу України, що повністю узгоджується з прецедентною практикою ЄСПЛ, положеннями статті 129 Конституції України, завданнями і принципами господарського судочинства.
Таким чином, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Житомирський бронетанковий завод" у справі № 910/1668/25, на підставі пункту 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 116, 119, 234, 242, 288, 293 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Житомирський бронетанковий завод" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.09.2025 та рішення Господарського суду міста Києва від 15.04.2025 у справі № 910/1668/25.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. Зуєв
Судді І. Берднік
І. Міщенко