вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49505
E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-49, fax (056) 377-38-63
23.10.2025м. ДніпроСправа № 904/3624/25
Господарський суд Дніпропетровської області у складі судді Рудь І.А., за участю секретаря судового засідання Цибульської К.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
За позовом Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Агроко", с. Крутьки, Черкаська обл.
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Верхівцевський олійноекстракційний завод", м. Верхівцеве, Дніпропетровська обл.
про розірвання договору поставки та стягнення заборгованості у сумі 950 400 грн 00 коп.
Представники:
від позивача: Савісько І.О., виписка ЄДР, самопредставництво;
від відповідача: не з'явився.
Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Агроко" звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області із позовом, в якому просить:
- розірвати договір поставки № 23-378 від 05.09.2023;
- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Верхівцевський олійноекстракційний завод" заборгованість у сумі 950 400 грн 00 коп.
Судові витрати позивач просить покласти на відповідача.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов договору поставки 23-378 від 05.09.2023 в частині повної та своєчасної поставки оплаченого товару.
Ухвалою суду від 14.07.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Призначено підготовче засідання, на 19.08.2025.
23.07.2025 від позивача до суду надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, яка задоволена судом.
У підготовче засідання 19.08.2025 відповідач явку повноважного представника не забезпечив, про причини неявки суд не повідомив.
У підготовчому засіданні 19.08.2025 представник позивача заявив клопотання про долучення додаткових доказів до матеріалів справи.
Ухвалою суду від 19.08.2025 відкладено підготовче засідання на 09.09.2025.
У підготовче засідання 09.09.25 відповідач явку повноважного представника не забезпечив, про причини неявки суд не повідомив.
У засіданні представник позивача не заперечував щодо закриття підготовчого провадження та призначення розгляду справи по суті.
Ухвалою суду від 09.09.2025 закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду по суті в засіданні на 09.10.2025.
09.10.2025 у судове засідання відповідач явку повноважного представника не забезпечив.
Ухвалою суду від 09.10.2025 розгляд справи відкладався до 23.10.2025.
У судове засідання, що відбулося 23.10.2025 представник відповідача не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, відповідач про причини неявки суду не повідомив, відзив на позов не надав.
Враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для подання доказів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивної господарського процесу, закріплені у статті 129 Конституції України та статтях 13, 14, 74 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд вважає, що в межах наданих йому повноважень, створені належні умови учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, висловлення своєї правової позиції у спорі та надання відповідних доказів.
У матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами без участі представника відповідача.
У судовому засіданні 23.10.2025 представник позивача підтримав позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві, просив їх задовольнити.
В порядку ст. 240 ГПК України у судовому засіданні оголошено скорочене рішення.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, оцінивши докази в їх сукупності, господарський суд, -
Предметом доказування у даній справі є обставини, пов'язані з укладенням договору поставки, факт здійснення попередньої оплати, факт настання строку поставки товару, факт поставки товару, допущення прострочення поставки товару, наявність підстав для повернення попередньої оплати у заявленій до стягнення сумі.
Звертаючись з даним позовом, позивач вказує про те, що між Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю "Агроко" (Покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Верхівцевський олійноекстракційний завод" (Постачальник) було укладено договір поставки від 05.09.2023 №23-378.
На виконання вказаного договору позивач перерахував на рахунок відповідача грошові кошти у сумі 950 400 грн 00 коп. в якості оплати за товар.
В свою чергу, відповідач в порушення умов договору поставки № 23-378 від 05.09.2023 товар позивачу не поставив, у зв'язку з чим позивач просить суд розірвати договір поставки № 23-378 від 05.09.2023 та стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Верхівцевський олійноекстракційний завод" заборгованість у сумі 950 400 грн 00 коп.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.
Господарським судом досліджено договір поставки № 23-378 від 05.09.2023 та встановлено наступне.
Пунктом 11.3 цього договору сторони визначили, що цей договір набуває чинності з моменту підписання сторонами і діє до 31.08.2024, а в частині виконання зобов'язань щодо розрахунків та штрафних санкцій - до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором.
Матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що сторони вчиняли будь-які дії для продовження строку дії договору, отже договір поставки № 23-378 від 05.09.2023 припинив свою дію 31.08.2024.
В свою чергу позивач звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області 07.072025, вже після того, як спірний договір припинив свою дію.
Щодо позовних вимог Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Агроко" розірвати договір поставки № 23-378 від 05.09.2023, суд зазначає таке.
Відповідно до положень статті 188 ГК України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.
Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.
Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.
У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.
Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.
За приписами частин 1, 2 статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Частинами 1-3 статті 653 ЦК України передбачено, що у разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо.
У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
Відповідно до частин 4, 5 статті 653 ЦК України сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.
Якщо договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.
Пунктом 11.3 цього договору сторони визначили, що цей договір набуває чинності з моменту підписання сторонами і діє до 31.08.2024, а в частині виконання зобов'язань щодо розрахунків та штрафних санкцій - до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором.
Господарський суд звертає увагу на те, що варто розрізняти припинення безпосередньо дії договору та припинення зобов'язань, визначених ним.
Статтею 631 ЦК України та частиною 7 статті 180 ГК передбачено, що строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.
Відповідно до статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно зі статтями 598, 599 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом; припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом; зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до частини 1 статті 530 ЦК України, якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).
Закінчення строку дії договору не є підставою для припинення визначених ним зобов'язань, оскільки згідно зі статтею 599 ЦК України, частиною 1 статті 202 ГК України такою умовою є виконання, проведене належним чином. Припинення безпосередньо дії договору та припинення зобов'язань не є тотожними поняттями.
Навіть після припинення дії договору, невиконані стороною зобов'язання за ним залишаються чинними для такої сторони-боржника, і вказана обставина не звільняє останнього від виконання обов'язку протягом того часу, коли існує відповідне зобов'язання.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що розірвано може бути лише чинний договір (такий, що діє на час звернення до суду з позовом та прийняття відповідного судового рішення).
Аналогічні правові позиції викладені у постанові Великої палати Верховного Суду від 26.06.2018 у справі №910/9072/17, у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.09.2022 у справі №913/703/20 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.09.2023 №910/97/22, від 20.09.2023 у справі №910/11390/22, від 14.09.2023 у справі №910/4725/22, від 18.11.2019 у справі №910/16750/18, від 07.08.2018 у справі №910/7981/17.
Відповідно, право сторони розірвати договір, передбачене статтею 651 ЦК, виникає лише щодо договорів, які є чинними.
Господарським судом встановлено, що на час звернення позивача з даним позовом спірний договір закінчив свою дію - 31.08.2024.
У відповідності до частини 1 статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Цю норму необхідно застосовувати (тлумачити) у взаємозв'язку з загальними положеннями частини 2 статті 251 та частини 2 статті 252 ЦК України.
За статтею 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення, а терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.
Положеннями статті 252 ЦК України визначено, що строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Специфіка визначення терміну вказівкою на подію, яка має неминуче настати, полягає в тому, що в момент укладання договору сторони відповідних правовідносин в силу об'єктивних обставин не можуть знати точної дати настання даної події. При цьому, подія про яку йдеться в частині другій статті 252 ЦК України, має неминуче настати.
Відповідно до лексичного значення словосполучення "неминуче має настати" означає як те, що обов'язково та безумовно має відбутися.
За змістом норми частини 1 статті 530 ЦК України у взаємозв'язку з частиною 2 статті 251, частиною 2 статті 252 цього Кодексу, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, у разі визначення терміну виконання зобов'язання з вказівкою на майбутню подію нею може бути визнана лише та подія, неминучість якої є безумовна. Якщо юридичні наслідки мають певну ступінь вірогідності настання, то має місце не існування часової категорії у вигляді терміну, а умова.
Закінчення строку дії договору означає, що між його сторонами у майбутньому не будуть виникати взаємні права та обов'язки, що випливали із цього договору. Але ті зобов'язання, які вже існують на момент закінчення строку дії договору, будуть існувати і після його закінчення доти, доки вони не будуть припинені на підставах, встановлених договором або законом.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.04.2021 у справі №912/1025/20, від 10.02.2021 у справі №908/288/20, від 04.04.2023 № 916/1349/21 та від 26.07.2023 у справі №914/1954/20.
Із системного аналізу вищезазначених норм ЦК України та умов договору, суд дійшов висновку про те, що умова передбачена пунктом 11.3 договору щодо строку дії договору: "але, в будь-якому випадку, до повного виконання сторонами зобов'язань по цьому договору", не є подією, яка має неминуче настати, оскільки залежить від дій або бездіяльності самих сторін договору, ризиковості самої господарської діяльності та сторонніх факторів.
Таким чином, умова передбачена пунктом 11.3. договору " але, в будь-якому випадку, до повного виконання сторонами зобов'язань по цьому договору", не може вважатися ані строком, ані терміном у розумінні статей 251, 252, 253 ЦК України.
Враховуючи те, що сторони за взаємною згодою не узгоджували продовження строку дії договору (у матеріалах справи відсутні відповідні докази), суд дійшов висновку про те, що строк дії укладеного між сторонами у справі договору закінчився 31.08.2024.
Проте, з позовною заявою про розірвання спірного договору позивач звернувся у липні 2025 року, тобто після закінчення строку дії цього договору.
Оскільки розірвано може бути лише чинний договір (такий, що діє на час звернення до суду з позовом та прийняття відповідного судового рішення), вимога Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Агроко" про розірвання договору поставки № 23-378 від 05.09.2023, у зв'язку з істотним порушенням його умов є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.
Щодо позовної вимоги позивача про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Верхівцевський олійноекстракційний завод" заборгованість у сумі 950 400 грн 00 коп., суд зазначає таке.
Господарським судом встановлено, що договір поставки № 23-378 від 05.09.2023, на підставі якого позивач нараховує заборгованість, припинив свою дію 31.09.2024.
Так, як вбачається з матеріалів справи, позивачем на підтвердження того, що між сторонами складися правовідносини за договором поставки надано наступні документи:
- специфікація № 7 від 06.03.2025 на суму 1 425 600 грн 00 коп., в якій визначено строк поставки до 16.03.2025, умови оплати: 100% попередня оплата за товар;
- платіжна інструкція № 510856214 від 06.03.2025 на суму 950 400 грн 00 коп.
Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є, договори та інші правочини, інші юридичні факти.
У відповідності до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
За змістом ч. ч. 1, 2 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Згідно ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Відповідно до ч. 1 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-комунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Згідно з ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (ст. 181 Господарського кодексу України).
Частиною 2 ст. 184 Господарського кодексу України передбачено, укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого статтею 181 цього Кодексу.
Згідно з положеннями статей 638, 639 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору; договір може укладатися у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом; якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Згідно з частиною 1 ст. 640 Цивільного кодексу України, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина 2 ст. 640 Цивільного кодексу України).
За приписами частини першої ст. 641 Цивільного кодексу України, пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
Відповідно до частини 1 ст. 642 Цивільного кодексу України, відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом (частина 2 ст. 642 Цивільного кодексу України).
Якщо зміст правочину, воля сторін зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних, за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, то він також вважається таким, що вчинений у письмовій формі, за умови, якщо він підписаний його стороною. Аналогійний висновок зроблений у постанові Верховного Суду від 21.06.2022 у cправі № 922/1403/21.
Верховний Суд у постанові від 16.05.2018 по справі № 910/1163/17 роз'яснив, що схвалення може відбутися, як і в формі мовчазної згоди, так і у вигляді певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину.
З аналізу правовідносин, які виникли між сторонами, суд дійшов висновку, що сторонами фактично було укладено договір поставки, відповідно до ч. 2 ст. 638 Цивільного кодексу України та ст. 184 Господарського кодексу України, у спрощений спосіб, шляхом підписання між сторонами специфікації № 7 від 06.03.2025, якою визначено умови поставки та плати за поставлений товар, а також здійснення авансового платежу позивачем на розрахунковий рахунок відповідача у сумі 950 400 грн 00 коп.
Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ч. 1 ст. 175 Господарського кодексу України, майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно положень ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки.
Згідно зі ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Як передбачено статтею 664 Цивільного кодексу України, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним, зокрема, у момент надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.
В силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.
Слід відзначити, що в силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Так, судом встановлено, що на виконання умов договору позивач здійснив оплату на загальну суму 950 400 грн 00 коп., що підтверджується доказами, які містяться в матеріалах справи.
В свою чергу, відповідач не спростував доводи позивача щодо не поставки товару на суму 950 400 грн 00 коп.; доказів поставки товару на суму здійсненої позивачем оплати в розмірі 950 400 грн 00 коп., відповідач також суду не надав.
З цього приводу суд зазначає наступне.
Пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України визначає одним із принципів судочинства змагальність сторін та свободу в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 2 статті 42 Господарського процесуального кодексу України учасники справи зобов'язані, зокрема, сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Згідно із частиною 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.
Статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Отже, обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
У даному випадку позивач посилається на те, що товар на суму здійсненої попередньої оплати в розмірі 950 400 грн 00 коп. відповідачем поставлений не був, при цьому відповідач вказані обставини під час розгляду справи не оспорив та не спростував.
У той же час згідно з частиною 2 статті 693 Цивільного кодексу України, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
27.03.2025 позивачем було надіслано на адресу відповідача претензію №27/03/2025 від 27.03.2025, якою останній просив відповідача або поставити товар, або повернути грошові кошти у розмірі 950 400 грн 00 коп. (а.с. 15-18).
На вказану претензію відповідач відповіді не надав, заборгованість не сплатив.
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
У відповідності з положеннями частини 1 статті 222 Господарського кодексу України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.
Крім того, слід зазначити, що відповідно до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України визначає одним із принципів судочинства змагальність сторін та свободу в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Згідно з частинами 1, 3 статті 74, частиною 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Отже, обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Доказів на підтвердження поставки позивачу товару, за який позивачем була здійснена попередня оплата, на суму 950 400 грн 00 коп. відповідач не надав, також відповідачем не надано доказів повернення суми вказаної попередньої оплати. Отже, доводи позивача щодо наявності боргу, шляхом надання належних доказів, відповідачем не спростовані.
Враховуючи зазначені норми чинного законодавства України та обставини справи, господарський суд вважає, що вимоги позивача є обґрунтованими та доведеними належними доказами, у зв'язку з чим підлягають задоволенню, оскільки зобов'язання повинні виконуватись належним чином та в установлені строки.
Враховуючи те, що позивач здійснив попередню оплату товару на суму 950 400 грн 00 коп., а відповідач не поставив позивачу оплачений товар, повернення попередньої оплати не здійснив, господарський суд дійшов висновку про те, що відповідно до частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України відповідач зобов'язаний повернути позивачу 950 400 грн 00 коп. суму попередньої оплати.
Враховуючи вказане, позовні вимоги щодо стягнення з відповідача сплаченої позивачем попередньої оплати в сумі 950 400 грн 00 коп. є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.
Щодо розподілу витрат по сплаті судового збору.
Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначаються Законом України "Про судовий збір".
Відповідно до статті 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Згідно зі статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2025 рік", з урахуванням норм частини 1 статті 4 Закону України "Про судовий збір", прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб становить 3 028,00грн.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" за подання до господарського суду:
- позовної заяви майнового характеру справляється судовий збір у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3028,00грн) і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
- позовної заяви немайнового характеру справляється судовий збір у розмірі 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
При поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору (ч.3 ст.4 Закону України "Про судовий збір").
У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 916/228/22 зазначено про те, що особи, які після 04.10.2021 подають до суду документи в електронній формі з використанням системи "Електронний суд", мають правомірні очікування, що розмір судового збору, який підлягає сплаті ними, у такому разі буде розрахований із застосуванням понижуючого коефіцієнта, що прямо передбачено в Законі України "Про судовий збір" (п.8.23).
Позивачем, при зверненні з даним позовом, заявлено одну вимогу майнового характеру - ціна позову становить 950 400 грн 00 коп., та одну вимогу немайнового характеру.
Отже, сума судового збору за подання даного позову через систему "Електронний суд" складала 13 827 грн 20 коп. (17 284 грн 00 коп. * 0,8).
Разом з тим, при зверненні до господарського суду позивачем сплачено судовий збір у розмірі 17 284 грн 00 коп., що підтверджується платіжною інструкцією №510862486 від 04.07.2025 (а.с. 6).
Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі, зокрема: зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
Таким чином, підлягає поверненню з державного бюджету сума 3 456 грн 80 коп., як надмірно сплачена позивачем при зверненні з позовом до суду.
Суд не вирішує питання повернення надмірно сплаченої суми судового збору під час прийняття рішення у справі, оскільки клопотання про повернення цієї суми з Державного бюджету не надходило.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача. При цьому, суд покладає витрати зі сплати судового збору у повному обсязі на відповідача, оскільки саме через неправильні дії відповідача виник даний спір.
Керуючись ст. ст. 2, 73, 74, 76, 77-79, 86, 91, 129, 233, 238, 240, 241, 327 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Верхівцевський олійноекстракційний завод" (51660, Дніпропетровська обл., Кам'янський р-н, м. Верхівцеве, вул. Нова, буд. 50а, код ЄДРПОУ 36933660) на користь Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Агроко" (19932, Черкаська обл., с. Крутьки, вул. Устименка, буд. 140, код ЄДРПОУ 31561188) заборгованість у сумі 950 400 грн 00 коп., 11 404 грн 80 коп. - витрати по сплаті судового збору.
В решті позовних вимог відмовити.
Наказ видати після набрання судовим рішенням законної сили.
Рішення набирає законної сили після закінчення двадцятиденного строку з дня складання повного судового рішення і може бути оскаржено до Центрального апеляційного господарського суду.
Повне рішення складено 03.11.2025.
Суддя І.А. Рудь