16.10.2025 року м.Дніпро Справа № 904/5669/21 (904/3231/24)
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Верхогляд Т.А. (доповідач)
суддів: Паруснікова Ю.Б., Чередка А.Є.
секретар судового засідання: Абадей М.О.
представники сторін:
від скаржника: Шустров Є.Ф., представник
інші учасники справи до суду не з'явились
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дніпровець" на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 01.10.2024 року у справі №904/5669/21 (904/3231/24) (суддя Мартинюк С.В.)
за позовом ОСОБА_1 , м.Кам'янське, Дніпропетровська область
до відповідача-1 Публічного акціонерного товариства "Дніпровець", м. Київ
відповідача-2 Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, м.Дніпро
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - розпорядник майна боржника ПАТ "Дніпровець"
про витребування земельної ділянки,-
в межах справи №904/5669/21
за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Роял Охорона", м. Дніпро
до боржника Публічного акціонерного товариства "Дніпровець", м. Київ
про визнання банкрутом,-
ОСОБА_1 звернувся до господарського суду з позовом до відповідача-1 Публічного акціонерного товариства "Дніпровець" та відповідача-2 Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області про витребування земельної ділянки, відповідно до якого просив суд ( з урахуванням уточнених позовних вимог) витребувати на його користь земельну ділянку площею 4,5757 га із земельної ділянки Публічного акціонерного товариства “Дніпровець» (ідентифікаційний код 30593910) загальною площею 27,1022 га, кадастровий номер 1223757100:01:002:1536.;
скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (Державному реєстрі прав) державну реєстрацію права власності ПАТ “Дніпровець» (ідентифікаційний код 30593910) на земельну ділянку з кадастровим номером 1223757100:01:002:1536 , припинивши право власності ПАТ “Дніпровець» (ідентифікаційний код 30593910) на цю земельну ділянку та скасувавши в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 1223757100:01:002:1536.
В обґрунтування позову позивач зазначав, що на підставі рішення Миколаївської селищної ради народних депутатів від 25.03.1999 року №5-53/ХХІІІ ОСОБА_1 для товарного сільськогосподарського виробництва була передана у власність земельна ділянка загальною площею 5,9442 га, що складається з ріллі - 4,5757 га та кормових угідь 1,3685 га.
Державним актом на право приватної власності на землю серія ДП, зареєстрованим в книзі записів державних актів за № 95 від 19.05.1999 року, посвідчено за позивачем право власності на земельну ділянку загальною площею 5,9442 га на території Миколаївської селищної ради Петриківського району для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка складається з ріллі - 4,5757 га та кормових угідь 1,3685 га.
27.06.2024 року представником позивача здійснено адвокатський запит до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області про надання інформації про перетин (накладення) земельної ділянки позивача, ріллі - 4,5757 га та кормових угідь 1,3685 га із земельними ділянками ПАТ “Дніпровець».
Згідно листа Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області №29-4-0.222-3775/2-24 від 04.07.2024 року вбачається, що належна позивачу земельна ділянка -рілля площею 4,5757 га одночасно обліковується на праві власності як за ним, так і за ПАТ “Дніпровець» на підставі державного акту на право власності на землю серія ЯМ №870629 від 29.12.2012 року кадастровий номер 1223757100:01:002:1536, площею 27,1022 га.
На момент звернення позивача з позовом скасовані документи, які слугували підставою для виготовлення та видачі СР ЗАТ "Дніпровець" вищевказаного державного акту на право власності на земельну ділянку.
Враховуючи викладене, позивач вважає, що наявність державних актів на право власності та державної реєстрації на одну і ту ж земельну ділянку за ним та ПАТ "Дніпровець" порушує права позивача щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном.
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 01.10.2024 року у цій справі позов задоволено; витребувано на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) земельну ділянку площею 4,5757 га із земельної ділянки Публічного акціонерного товариства “Дніпровець» (ідентифікаційний код 30593910) загальною площею 27,1022 га, кадастровий номер 1223757100:01:002:1536; скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (Державному реєстрі прав) державну реєстрацію права власності ПАТ “Дніпровець» (ідентифікаційний код 30593910) на земельну ділянку з кадастровим номером 1223757100:01:002:1536 , припинивши право власності ПАТ “Дніпровець» (ідентифікаційний код 30593910) на цю земельну ділянку та скасувавши в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 1223757100:01:002:1536.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, Публічне акціонерне товариство "Дніпровець" звернулось до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що на одну й ту ж земельну ділянку видані два державних акти на право власності на землю. Один державний акт, зареєстрований в книзі записів державних актів, виданий громадянину, інший державний акт на право власності виданий юридичній особі - відповідачу ПАТ "Дніпровець".
Підставою для виготовлення державних актів на право власності СР ЗАТ "Дніпровець" (ПАТ "Дніпровець") слугували наступні документи: розпорядження голови Петриківської РДА від 20.09.2011 року №535-р-11; розпорядження голови Петриківської РДА від 19.09.2012 року №833-р-12; постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.04.2012 року по справі №2а/0470/4316/12 та від 04.10.2012 року по справі №2а/0470/11198/12.
На момент звернення позивача з позовом скасовані документи, які слугували підставою для виготовлення та видачі СР ЗАТ "Дніпровець" вищевказаних державних актів на право власності на земельну ділянку.
На думку скаржника, суд першої інстанції, вирішуючи дану справу та задовольняючи позовні вимоги, не визначив, яким саме чином буде можливо реалізувати на практиці прийняте судом рішення, оскільки в матеріалах справи, окрім відповідей ГУ Держземлекадастру, відсутня будь-яка землевпорядна документація на земельні ділянки як позивача, так і відповідача.
Апелянт вважає, що оскаржуване рішення призвело до стану юридичної невизначеності, порушує права ПАТ "Дніпровець", призведе до нових спорів та непорозумінь, оскільки не зрозуміло, де саме серед всієї площі земельного масиву, належного ПАТ "Дніпровець", розташована спірна ділянка, які її межі, підстави для виготовлення технічної документації із землеустрою.
Апелянт наголошує, що суд першої інстанції прийняв рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки, права власності на які були зареєстровані за ПАТ "Дніпровець". Дана земельна ділянка є зведеною, тобто складається з цілого ряду більш дрібних земельних ділянок, які були передані засновниками ПАТ "Дніпровець" у власність підприємства.
При цьому, суд не врахував, що в разі скасування права власності на цю земельну ділянку за ПАТ "Дніпровець", будуть порушені права інших фізичних осіб-засновників, які не були залучені до участі у справі, а справу було вирішено без врахування їх прав та інтересів.
Також апелянт вважає відповідача-2 неналежним відповідачем, оскільки державна реєстрація земельних ділянок здійснюється державним кадастровим реєстратором центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.
Крім того, скаржник зазначає, що позивачем було пропущено строк позовної давності, оскільки позивач уклав Установчий договір про створення ПАТ "Дніпровець", що мало місце у 1999 році, передав належну йому земельну ділянку у власність ПАТ "Дніпровець" як один з засновників, отримав в обмін на це 5233 іменні акції.
Земельну ділянку 24 роки використовувало з метою вирощування сільськогосподарської продукції ПАТ "Дніпровець". Позивач не надав суду жодних доказів, що використовував земельну ділянку, обробляв її та вирощував врожай.
Позивач згідно відзиву просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. В обґрунтування відзиву зазначає, що на момент звернення позивача з позовом до суду, скасовані документи, які слугували підставою для виготовлення та видачі СР ЗАТ "Дніпровець" державних актів на право власності на земельну ділянку.
На думку позивача такі обставини свідчать про наявність підстав для витребування на користь позивача спірної земельної ділянки.
При цьому, Державним актом на право приватної власності на землю серія ДП, зареєстрованим в книзі записів державних актів за № 95 від 19.05.1999 року, посвідчено за позивачем право власності на земельну ділянку загальною площею 5,9442 га на території Миколаївської селищної ради Петриківського району для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
З приводу строку позовної давності позивач зазначає, що він дізнався про накладення земельних ділянок з ПАТ "Дніпровець" лише у 2024 році.
Також позивач надав пояснення, де додатково зазначив, що про порушення свого права власності довідався лише з листа Держгеокадастру від 04.07.2024 року, тому перебіг позовної давності починається саме з цієї дати. Відповідач не довів, що позивач міг дізнатися про порушення раніше або що він відкрито користувався спірною землею.
Зауважує, що доказів передачі позивачем земельної ділянки площею 4,5757 га до статутного фонду ЗАТ "Дніпровець" не надано, тому право власності на неї до апелянта не переходило. Розпорядження Петриківської РДА №833-р-12, на підставі якого оформлено державні акти відповідача, скасовано, а рішенням суду від 28.09.2015 року державний акт ПАТ "Дніпровець" визнано недійсним.
Позивач вказує, що не мав об'єктивної можливості раніше дізнатися про незаконну реєстрацію, оскільки кадастрові дані ділянок різняться. Це є поважною причиною пропуску позовної давності. З огляду на скасування усіх підставних документів, відповідач не набув права власності на спірну земельну ділянку.
Представники відповідача-2 та третьої особи відзив на апеляційну скаргу не надали.
Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - розпорядник майна боржника ПАТ"Дніпровець" в своїх поясненнях просить апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати, а в задоволенні позову відмовити з огляду на пропущені строки позовної давності та добросовісність набуття відповідачем-1 права власності на земельну ділянку.
Обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, колегія суддів доходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що на підставі рішення Миколаївської селищної ради народних депутатів від 25.03.1999 року №5-53/ХХІІІ ОСОБА_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва була передана у власність земельна ділянка загальною площею 5,9442 га, що складається з ріллі - 4,5757 га та кормових угідь 1,3685 га.
Державним актом на право приватної власності на землю серія ДП, зареєстрованим в книзі записів державних актів за №95 від 19.05.1999 року, підтверджується право власності на земельну ділянку позивача загальною площею 5,9442 га на території Миколаївської селищної ради Петриківського району для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка складається з ріллі - 4,5757 га та кормових угідь 1,3685 га.
З метою отримання кадастрового номеру на земельну ділянку, що складається з ріллі - 4,5757 га та кормових угідь 1,3685 га та реєстрації права власності, позивач звернувся за правовою допомогою до адвоката та в подальшому 11.06.2024 року між позивачем та адвокатом Васильцовою О.М. було укладено договір про надання правової допомоги.
27.06.2024 року представником позивача здійснено адвокатський запит до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області про надання інформації про перетин (накладення) земельної ділянки позивача, з ріллі - 4,5757 га та кормових угідь 1,3685 га із земельними ділянками ПАТ “Дніпровець».
Згідно листа Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області № 29-4-0.222-3775/2-24 від 04.07.2024 року належна позивачу земельна ділянка рілля площею 4,5757 га, одночасно обліковується на праві власності як за ним, так і за ПАТ “Дніпровець» на підставі державного акту на право власності на землю серія ЯМ №870629 від 29.12.2012 року кадастровий номер 1223757100:01:002:1536, площею 27,1022 га.
Відповідно до Інформаційної довідки №382338068 від 11.06.2024 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на підставі державного акту на право власності серія ЯМ №870629 від 29.12.2012 року вчинений запис про право власності №5152004, дата, час державної реєстрації 27.03.2014 15:08:19 за ПАТ “Дніпровець» на земельну ділянку кадастровий номер ділянки 1223757100:01:002:1536.
Таким чином, на одну й ту ж земельну ділянку видані два державні акти на право власності на землю. Один державний акт серія ДП, зареєстрований в книзі записів державних актів, виданий громадянину, інший державний акт на право власності серія виданий юридичній особі - відповідачу ПАТ "Дніпровець".
Підставою для виготовлення зазначеного вище державного акту на право власності СР ЗАТ "Дніпровець" (ПАТ "Дніпровець") слугували наступні документи: розпорядження голови Петриківської РДА від 20.09.2011 року №535-р-11; розпорядження голови Петриківської РДА від 19.09.2012 року №833-р-12; постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.04.2012 року по справі №2а/0470/4316/12 та від 04.10.2012 року по справі №2а/0470/11198/12.
На момент звернення позивача з позовом скасовані документи, які слугували підставою для виготовлення та видачі СР ЗАТ "Дніпровець" державних актів на право власності на земельну ділянку, а саме: розпорядження голови Петриківської райдержадміністрації від 19.09.2012 року №833-р-12 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки сільськогосподарському риболовецькому закритому акціонерному товариству "Дніпровець", що підтверджується:
- 1) постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18.07.2012 року у справі № 2а/0470/4323/12;
- 2) ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 30.05.2013 року у справі №2а/0470/4323/12;
- 3) постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23.02.2015 року у справі №2а/0470/14427/12;
- 4) постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 29.01.2015 року у справі №804/17320/14;
- 5) постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18.12.2014 року у справі №804/12930/14;
- 6) ухвалою Вищого адміністративного суду України від 21.04.2015 року у справі №К/800/68371/14;
- 7) постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 11.06.2014 року у справі №2а/0470/4316/12;
- 8) ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28.10.2014 року у справі №К/800/36817/14;
- 9) постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 31.05.2015 року у справі №8014/17313/14;
- 10) постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.09.2014 року у справі №23н-14/2а/0470/11198/12;
- 11) постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду Дніпропетровської області від 07.04.2015 року у справі №804/12684/14.
Відповідно до Установчого договору про створення і діяльність сільськогосподарського риболовецького закритого акціонерного товариства "Дніпровець" (в подальшому - ПАТ "Дніпровець") вирішено створити сільськогосподарське риболовецьке закрите акціонерне товариство "Дніпровець". Засновниками акціонерного товариства виступили громадяни України за списком згідно з додатком 1 (в тому числі, ОСОБА_1 ), ВАТ "Дніпроенерго", ТОВ "Промтовари", КСРП "Придніпровець".
Укладеним Установчим договором визначено основні питання діяльності СР ЗАТ "Дніпровець" - предмет та цілі діяльності, правова характеристика товариства, статутний фонд, органи управління та контролю тощо.
Засновники в порядку викупу акцій зобов'язувались внести до статутного фонду: ВАТ "Дніпроенерго" - майно та нематеріальні активи в сумі 6891520,00 грн у вигляді прямої інвестиції в обмін на корпоративні права; КСРП "Придніпровець" - майно в сумі 389765,00 грн; ТОВ "Промтовари" - майно та кошти в сумі 100000,00 грн; фізичні особи - право приватної власності на земельні ділянки та кошти в сумі 2 465 243,00 грн.
Також, відповідно до абз. 6 ст. 6 Установчого договору про створення і діяльність сільськогосподарського риболовецького закритого акціонерного товариства "Дніпровець" майно, яке вносять засновники, передається по акту прийому-передачі. Право власності на майно, яке передається, і ризик на випадок загибелі чи пошкодження щодо майна, переходить до ЗАТ "Дніпровець" з моменту підписання акту прийому-передачі.
Рішенням господарського суду від 04.10.2010 року по справі №К39/140-10 відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , відповідача-1: Сільськогосподарського риболовецького Закритого акціонерного товариства "Дніпровець", відповідача-2: Колективного сільськогосподарського риболовецького підприємства "Придніпровець", відповідача-3: Відкритого акціонерного товариства "Дніпроенерго", відповідача-4:Товариство з обмеженою відповідальністю "Промтовари" про визнання недійсним Установчого договору від 23.12.1999 року про створення і діяльність сільськогосподарського риболовецького закритого акціонерного товариства "Дніпровець", статуту зазначеного товариства з урахуванням наступних змін та доповнень, та ліквідацію сільськогосподарського риболовецького закритого акціонерного товариства "Дніпровець".
13.02.2014 року рішенням господарського суду Дніпропетровської області у справі № 904/8877/13, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 14.08.2015 року, відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 до Публічного акціонерного товариства "Дніпровець" про визнання частково недійсним Установчого договору сільськогосподарського риболовецького закритого акціонерного товариства "Дніпровець" від 23.12.1999 року, в частині внесення фізичними особами, у кількості 477 осіб, в статутний фонд сільськогосподарського риболовецького закритого акціонерного товариства "Дніпровець" права приватної власності позивачів на земельні ділянки, визнання частково недійсним Статуту сільськогосподарського риболовецького закритого акціонерного товариства "Дніпровець", в частині передання фізичними особами, у кількості 477 осіб, права приватної власності позивачів на земельні ділянки.
Установчий договір сільськогосподарського риболовецького закритого акціонерного товариства "Дніпровець" був предметом оскарження по вищезазначеним справах, в результаті судового розгляду його недійсним визнано не було.
Разом з тим, в матеріалах справи відсутні докази приймання - передачі земельної ділянки відповідно до абз. 6 ст. 6 Установчого договору про створення і діяльність сільськогосподарського риболовецького закритого акціонерного товариства "Дніпровець", який мав бути укладений між ОСОБА_1 та відповідачем-1.
Відповідно до ч.1 ст.316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно ст.328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ст.392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції стосовно того, що позивач може захищати свої порушені права володіння та користування належним йому майном з використанням способів, визначених главою 29 Цивільного кодексу України.
Слід зауважити, що у спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права.
Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст.ст. 387 і 388 Цивільного кодексу України, є неефективними.
У постанові від 21.08.2019 року у справі №911/3681/17 Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що власник, з дотриманням вимог ст. 388 Цивільного кодексу України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Подібні за змістом висновки сформульовано, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 року у справі №183/1617/16.
В свою чергу, саме рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння є підставою для внесення запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (ст.ст. 387, 388 Цивільного кодексу України), чи у порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (ст.ст. 1212-1215 Цивільного кодексу України), чи у порядку примусового виконання обов'язку в натурі (п. 5 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України).
Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2022 року у №914/2618/16.
При винесені судового рішення про витребування на користь позивача земельної ділянки, яка по своїй площі є іншою (меншою), ніж у відповідача, фактично не може відбутися реєстрація за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому ж реєстрі за відповідачем.
Таким чином, без скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки відповідача, позивач не зможе зареєструвати за собою право власності, а отже, фактично буде позбавлений можливості виконати рішення суду про витребування земельної ділянки на свою користь.
Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Так, відповідно до ч.1 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав.
Згідно з ч. 3 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових і нерухоме майно та їх обтяжень" відомості про речові права, обтяження речових прав, внесених до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню.
У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини і шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію про скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому п.п. "а" п.2 ч.6 ст. 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.
З наведеного вбачається, що законом передбачено три випадки, в яких державний реєстратор проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону, а саме - скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
За правилами ст.391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Здійснення власником свого права власності передусім полягає у безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном.
Разом з тим, ст.41 Конституції України та ст.321 Цивільного кодексу України регламентовано принцип непорушності права власності, відповідно до якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.
За наведеного колегія суддів дійшла висновку, що позивачем обрано вірний спосіб захисту свого порушеного права, а отже, позов в частині витребування спірної земельної ділянки на користь позивача та скасування реєстрації вірно задоволено судом першої інстанції.
Частиною другою статті 50 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов'язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
При цьому, варто враховувати, що підставою для вступу (залучення) в судовий процес таких третіх осіб, є їх заінтересованість у результатах вирішення спору - ймовірність виникнення в майбутньому у них права на позов або пред'явлення до них позовних вимог зі сторони позивача чи відповідача.
Водночас, предмет спору повинен перебувати за межами цих правовідносин, інакше такі особи можуть мати самостійні вимоги на предмет спору. Для таких третіх осіб неможливий спір про право з протилежною стороною у зазначеному процесі. Якщо такий спір допускається, то ці особи повинні мати становище співвідповідачів у справі, а не третіх осіб.
Оскаржуване рішення про витребування земельної ділянки у відповідача-1 на користь позивача не зачіпає права та обов'язки співвласників зведеної земельної ділянки, про що зазначив відповідач у апеляційній скарзі, а тому їх залучення до справи не обов'язкове, а отже в цій частині доводи скаржника є необґрунтованими.
При цьому, колегія суддів звертає увагу, що апелянт не зазначає, хто є тими фізичними особами і які саме їх права будуть порушені.
Також колегія суддів відхиляє доводи скаржника стосовно того, що на даний момент спірної ділянки не існує як окремо виділеного об'єкту.
Щодо цього слід звернути увагу на наступне:
За вимогами ст. 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.
Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 90).
Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (ч.1 ст.317 Цивільного кодексу України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв'язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності.
Натомість, ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем.
Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (постанови Великої палати Верховного Суду від 23.11.2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21; пункти 65-67); від 18.01.2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20; пункт 92)).
Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (постанова Великої палати Верховного Суду від 12.03.2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18).
З визнанням того, що державною реєстрацією права власності на нерухоме майно підтверджується володіння цим майном, у судову практику увійшла концепція "книжного володіння".
Крім того, як уже зазначалося, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст.387 Цивільного кодексу України).
У постанові від 14.11.2018 року у справі № 183/1617/16 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.
У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (п.9 ч. 1 ст. 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.
Враховуючи викладене вище, у цій справі судом при винесені оскаржуваного рішення був застосований ефективний захист порушеного права позивача.
Щодо доводів про порушення позивачем строку позовної давності, колегія суддів зазначає наступне:
В обґрунтування заяви про застосування строків позовної давності, відповідач наголошує, що позивач повинен і мав реальну можливість дізнатись про використання відповідачем земельної ділянки, оскільки ПАТ "Дніпровець" почало використовувати земельну ділянку в цілях вирощування продукції вже з 2000 х років.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 року у справі №367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) зроблено висновок, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. Для правильного застосування ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
Виходячи з вимог ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
Відмова в задоволенні позову у зв'язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону.
Згідно зі ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст. 257 Цивільного кодексу України).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.ч.3, 4 ст.267 Цивільного кодексу України).
За загальним правилом ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Отже, за змістом ст.ст. 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18).
Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.
Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (ст.ст.15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.09.2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19) зазначила, що порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", вжитих у ст.261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов'язку особи знати про стан її майнових прав. Тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести те, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.
Водночас позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але, враховуючи право позивача згідно за приписом ч.5 ст.267 Цивільного кодексу України отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності саме на позивача покладено обов'язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин.
Це також випливає із загального правила, встановленого ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідач, навпаки, мусить довести відсутність об'єктивних перешкод для своєчасного звернення позивача з вимогою про захист порушеного права.
Суд має право надати особі (визнати право на) судовий захист порушеного права за сукупності таких умов: особа (позивач) навела поважні, на її думку, причини пропуску позовної давності при зверненні до суду за захистом порушеного права, вказавши на конкретні обставини, які об'єктивно перешкоджали їй звернутися за захистом порушеного права у межах позовної давності, та надала суду докази, що підтверджують існування цих обставин (ст.74 Господарського процесуального кодексу України); суд за результатами оцінки доказів, наданих на підтвердження цих обставин, встановив їх існування та дійшов висновку про їх об'єктивний характер і, відповідно, про існування поважних причин пропуску позовної давності при зверненні позивача за захистом порушеного права.
За відсутності будь-якої з наведених умов суд не має права визнавати існування поважних причин пропуску позовної давності у спірних правовідносинах, надавати у зв'язку з цим особі (позивачу) судовий захист порушеного права та задовольняти відповідні вимоги.
Тому, вирішуючи питання щодо поважності причин пропуску позовної давності у спірних правовідносинах, суд з огляду на положення ст. 13 Цивільного кодексу України ("Межі здійснення цивільних прав") має враховувати добросовісність поведінки як позивача (заявника), так і відповідача протягом усього періоду з моменту виникнення права на захист порушеного права (права на позов) і до моменту звернення з позовом, зважаючи на характер спірних правовідносин між сторонами, особливості їх нормативного регулювання: надані сторонам права та покладені на них обов'язки тощо.
Закон не передбачає переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір.
До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим.
Доказів відкритого використання відповідачем-1 спірних земельних ділянок починаючи з 2000 року та у будь-який інший період, матеріали справи не містять. Тому посилання скаржника на те, що позивач повинен був дізнатись про порушене право через фактичне володіння ним земельними ділянками, є необґрунтованим.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що за наявності державної реєстрації права власності відповідача на спірні земельні ділянки, позивач міг довідатися про можливе порушення його прав. Проте, позивач не обмежений проміжком часу, протягом якого він має звернутись до відповідних органів з метою реєстрації прав на земельну ділянку. Також позивач не має обов'язку щодо перевірки наявності реєстрації прав власності відповідача на спірну земельну ділянку.
Таким чином, колегія поділяє висновок оскаржуваного рішення про те, що зазначені вище обставини є такими, що утруднювали своєчасне пред'явлення позову власником земельної ділянки та свідчать про об'єктивні перешкоди позивачу для звернення за захистом порушеного права у межах позовної давності, отже, і є поважними причинами пропуску цього строку.
Колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, що лише з листа Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області №29-4-0.222-3775/2-24 від 04.07.2024 року позивач достеменно довідався про порушення свого права власності через наявність державної реєстрації права власності у даній справі на підставі Державного акту серії ЯМ № 870629 від 29.12.2012 року.
За наведеного судом першої інстанції правомірно відмовлено у задоволенні заяви відповідача про застосування строків позовної давності.
Відповідно до ч.1 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч.4 ст.269 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За встановлених обставин справи апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване судове рішення місцевого господарського суду - зміні або скасуванню.
Відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 275, 276, 281-283 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 01.10.2024 року у справі №904/5669/21 (904/3231/24) залишити без змін.
Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покласти на скаржника.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Постанова складена у повному обсязі 04.11.2025 року.
Головуючий суддя Т.А. Верхогляд
Суддя Ю.Б.Парусніков
Суддя А.Є. Чередко