16.10.2025 року м.Дніпро Справа № 904/5669/21 (904/2615/24)
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Верхогляд Т.А. (доповідач)
суддів: Паруснікова Ю.Б., Чередка А.Є.
секретар судового засідання: Абадей М.О.
представники сторін:
від скаржника: Шустров Є.Ф., представник
інші представники сторін не зявились
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дніпровець" на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2024 року у справі № 904/5669/21 (904/2615/24) (суддя Мартинюк С.В.)
за позовом ОСОБА_1 , м. Кам'янське Дніпропетровської області
до відповідача Публічного акціонерного товариства "Дніпровець", м. Київ
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - розпорядник майна боржника ПАТ "Дніпровець"
про витребування земельної ділянки,-
в межах справи №904/5669/21
за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Роял Охорона", м. Дніпро
до боржника Публічного акціонерного товариства "Дніпровець", м. Київ
про визнання банкрутом,-
ОСОБА_1 звернувся до господарського суду з позовом до відповідача Публічного акціонерного товариства "Дніпровець" про витребування земельної ділянки, відповідно до якого просив суд витребувати на його користь земельну ділянку площею 1,8547 га із земельної ділянки ПАТ "Дніпровець" (ідентифікаційний код 30593910) загальною площею 17,2787 га, кадастровий номер 1223757100:01:002:1570 та земельну ділянку площею 2,9052 га із земельної ділянки ПАТ "Дніпровець" (ідентифікаційний код 30593910) загальною площею 42,8331 га, кадастровий номер 1223757100:01:002:1556.
В обґрунтування позову позивач зазначав, що на підставі рішення Миколаївської селищної ради народних депутатів від 25.03.1999 року №5-5/ХХШ ОСОБА_1 для товарного сільськогосподарського виробництва була передана у власність земельна ділянка загальною площею 4,7599 га, що складається з ріллі - 2,9052 га та кормових угідь - 1,8547 га.
Згідно листа Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області №29-4-0.222-3066/2-24 від 30.05.2024 року вбачається, що належна позивачу земельна ділянка загальною площею 4,7599 га, що складається з ріллі - 2,9052 га та кормових угідь - 1,8547 га одночасно обліковується на праві власності як за ним, так і за ПАТ “Дніпровець».
На момент звернення позивача з позовом скасовані документи, які слугували підставою для виготовлення та видачі СР ЗАТ "Дніпровець" вищевказаних державних актів на право власності на земельну ділянку.
Враховуючи викладене, позивач вважав, що наявність державних актів на право власності та державної реєстрації на одну і ту ж земельну ділянку за ним та ПАТ "Дніпровець", порушує права позивача щодо володіння, користування та розпорядження належним їй майном та просить суд задовольнити позовні вимоги з урахуванням змін та доповнень.
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2024 року у цій справі позов задоволено: витребувано на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) земельну ділянку площею 1,8547 га із земельної ділянки Публічного акціонерного товариства “Дніпровець» (ідентифікаційний код юридичної особи 30593910) загальною площею 17,2787 га, кадастровий номер 1223757100:01:002:1570 та земельну ділянку площею 2,9052 га із земельної ділянки Публічного акціонерного товариства “Дніпровець» (ідентифікаційний код юридичної особи 30593910) загальною площею 42,8331 га, кадастровий номер 1223757100:01:002:1556.
Рішення мотивовано доведеністю позовних вимог.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, Публічне акціонерне товариство "Дніпровець" звернулось до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що на одну й ту ж земельну ділянку видані два державних акти на право власності на землю. Один державний акт, зареєстрований в книзі записів державних актів, виданий громадянину, інший державний акт на право власності виданий юридичній особі - відповідачу ПАТ "Дніпровець".
Підставою для виготовлення зазначених вище державних актів на право власності СР ЗАТ "Дніпровець" (ПАТ "Дніпровець") слугували наступні документи: розпорядження голови Петриківської РДА від 20.09.2011 року №535-р-11; розпорядження голови Петриківської РДА від 19.09.2012 року №833-р-12; постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.04.2012 року по справі №2а/0470/4316/12 та від 04.10.2012 року по справі №2а/0470/11198/12.
На момент звернення позивача з позовом скасовані документи, які слугували підставою для виготовлення та видачі СР ЗАТ "Дніпровець" вищевказаних державних актів на право власності на земельну ділянку.
На думку скаржника суд першої інстанції, вирішуючи дану справу та задовольняючи позовні вимоги, не визначив, яким саме чином буде можливо реалізувати на практиці прийняте судом рішення, оскільки в матеріалах справи, окрім відповідей ГУ Держземлекадастру, відсутня будь-яка землевпорядна документація на земельні ділянки як позивача, так і відповідача.
Апелянт вважає, що оскаржуване рішення призвело до стану юридичної невизначеності, порушує права ПАТ "Дніпровець", призведе до нових спорів та непорозумінь, оскільки не зрозуміло, де саме серед всієї площі земельного масиву, належного ПАТ "Дніпровець", розташована спірна ділянка, які її межі, підстави для виготовлення технічної документації із землеустрою.
Крім того, скаржник вважає, що позивачем було пропущено строк позовної давності, оскільки позивач уклав Установчий договір про створення ПАТ "Дніпровець", що мало місце у 1999 році, передав належну йому земельну ділянку у власність ПАТ "Дніпровець" як один з засновників, отримав в обмін на це 5233 іменні акції. Земельну ділянку 24 роки використовувало з метою вирощування сільськогосподарської продукції ПАТ "Дніпровець". Позивач не надав суду жодних доказів, що використовував земельну ділянку, обробляв її та вирощував врожай.
Позивач згідно відзиву/ просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. В обґрунтування відзиву зазначає, що на момент звернення позивача з позовом до суду, скасовані документи, які слугували підставою для виготовлення та видачі СР ЗАТ "Дніпровець" державних актів на право власності на земельну ділянку.
На думку позивача такі обставини свідчать про наявність підстав для витребування на користь позивача спірної земельної ділянки.
При цьому, Державним актом на право приватної власності на землю серія ДП, зареєстрованим в книзі записів державних актів за №214 від 19.05.1999 року, посвідчено право власності на земельну ділянку загальною площею 4,7599 га, що складається з ріллі - 2,9052 га та кормових угідь - 1,8547 га.на території Миколаївської селищної ради Петриківського району за позивачем.
З приводу строку позовної давності позивач зазначає, що про накладення земельних ділянок з ПАТ "Дніпровець" він дізнався лише у 2024 році підля звернення за юридичною допомогою та отримання листа Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області №29-4-0.222-3066/2-24 від 30.05.2024 року.
Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - розпорядник майна боржника ПАТ "Дніпровець" в своїх поясненнях просить апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати, а в задоволенні позову відмовити з огляду на пропущені строки позовної давності та добросовісність набуття відповідачем права власності на земельну ділянку.
Представники позивача та третьої особи в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
У судовому засіданні 16.10.2025 року оголошено вступну та резолютивну частини постанови.
Обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, колегія суддів доходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що на підставі рішення Миколаївської селищної ради народних депутатів від 25.03.1999 року №5-5/ХХШ ОСОБА_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва була передана у власність земельна ділянка загальною площею 4,7599 га, що складається з ріллі - 2,9052 га та кормових угідь - 1,8547 га.
Державним актом на право приватної власності на землю серія ДП, зареєстрованим в книзі записів державних актів за №214 від 19.05.1999 року, посвідчено право власності позивача на земельну ділянку загальною площею 4,7599 га на території Миколаївської селищної ради Петриківського району для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Позивач звернувся за правовою допомогою до адвоката та в подальшому між останнім та адвокатом Васильцовою О.М. було укладено договір про надання правничої допомоги.
22.05.2024 року представником позивача здійснено адвокатський запит до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області про надання інформації про перетин (накладення) земельної ділянки позивача, ріллі - 2,9052 га та кормових угідь - 1,8547 га із земельними ділянками ПАТ “Дніпровець».
Згідно листа Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області №29-4-0.222-3066/2-24 від 30.05.2024 року вбачається, що належна позивачу земельна ділянка загальною площею 4,7599 га, що складається з ріллі - 2,9052 га та кормових угідь - 1,8547 га, одночасно обліковується як за позивачем, так і за ПАТ “Дніпровець» на праві власності, на підставі державного акту на право власності на землю серія ЯМ №870541 від 29.12.2012 кадастровий номер 1223757100:01:002:1570, площею 17,2787 га та державного акту на право власності на землю серія ЯМ №870638 від 29.12.2012 кадастровий номер 1223757100:01:002:1556, площею 42,8331 га.
Відповідно до Інформаційної довідки №379879399 від 23.05.2024 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на підставі державного акту на право власності серія ЯМ №870541 від 29.12.2012 року вчинений запис про право власності №5087672, дата, час державної реєстрації 20.03.2014 12:55:58 за ПАТ “Дніпровець» на земельну ділянку кадастровий номер ділянки 1223757100:01:002:1570.
Відповідно до Інформаційної довідки №379878925 від 23.05.2024 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на підставі державного акту на право власності серія ЯМ №870638 від 29.12.2012 року вчинений запис про право власності №5145189, дата, час державної реєстрації 27.03.2014 14:45:17 за ПАТ “Дніпровець» на земельну ділянку кадастровий номер ділянки 1223757100:01:002:1556.
Таким чином, на одну й ту ж земельну ділянку видані два державних акти на право власності на землю. Один державний акт серія ДП, зареєстрований в книзі записів державних актів виданий громадянину, інший державний акт на право власності серія виданий юридичній особі - відповідачу ПАТ “Дніпровець».
Підставою для виготовлення зазначених вище Державних актів на право власності СР ЗАТ "Дніпровець" (ПАТ "Дніпровець") слугували наступні документи: розпорядження голови Петриківської РДА від 20.09.2011 року №535-р-11; розпорядження голови Петриківської РДА від 19.09.2012 року №833-р-12; постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.04.2012 року по справі №2а/0470/4316/12 та від 04.10.2012 року по справі №2а/0470/11198/12.
На момент звернення позивача з позовом скасовані документи, які слугували підставою для виготовлення та видачі СР ЗАТ "Дніпровець" вищевказаних державних актів на право власності на земельну ділянку, а саме: розпорядження голови Петриківської райдержадміністрації від 19.09.2012 року №833-р-12 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки сільськогосподарському риболовецькому закритому акціонерному товариству "Дніпровець", що підтверджується:
- 1) постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18.07.2012 року у справі № 2а/0470/4323/12;
- 2) ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 30.05.2013 року у справі №2а/0470/4323/12;
- 3) постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23.02.2015 року у справі №2а/0470/14427/12;
- 4) постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 29.01.2015 року у справі №804/17320/14;
- 5) постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18.12.2014 року у справі №804/12930/14;
- 6) ухвалою Вищого адміністративного суду України від 21.04.2015 року у справі №К/800/68371/14;
- 7) постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 11.06.2014 року у справі №2а/0470/4316/12;
- 8) ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28.10.2014 року у справі №К/800/36817/14;
- 9) постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 31.05.2015 року у справі №8014/17313/14;
- 10) постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.09.2014 року у справі №23н-14/2а/0470/11198/12;
- 11) постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду Дніпропетровської області від 07.04.2015 року у справі №804/12684/14.
Відповідно до Установчого договору про створення і діяльність сільськогосподарського риболовецького закритого акціонерного товариства "Дніпровець" (в подальшому - ПАТ "Дніпровець") вирішено створити сільськогосподарське риболовецьке закрите акціонерне товариство "Дніпровець". Засновниками акціонерного товариства виступили громадяни України за списком згідно з додатком 1 (в тому числі, ОСОБА_1 ), ВАТ "Дніпроенерго", ТОВ "Промтовари", КСРП "Придніпровець".
Укладеним Установчим договором визначено основні питання діяльності СР ЗАТ "Дніпровець" - предмет та цілі діяльності, правова характеристика товариства, статутний фонд, органи управління та контролю тощо.
Засновники в порядку викупу акцій зобов'язувались внести до статутного фонду: ВАТ "Дніпроенерго" - майно та нематеріальні активи в сумі 6891520,00 грн у вигляді прямої інвестиції в обмін на корпоративні права; КСРП "Придніпровець" - майно в сумі 389765,00 грн; ТОВ "Промтовари" - майно та кошти в сумі 100000,00 грн; фізичні особи - право приватної власності на земельні ділянки та кошти в сумі 2 465 243,00 грн.
Також, відповідно до абз. 6 ст. 6 Установчого договору про створення і діяльність сільськогосподарського риболовецького закритого акціонерного товариства "Дніпровець" майно, яке вносять засновники, передається по акту прийому-передачі. Право власності на майно, яке передається, і ризик на випадок загибелі чи пошкодження щодо майна, переходить до ЗАТ "Дніпровець" з моменту підписання акту прийому-передачі.
Рішенням господарського суду від 04.10.2010 року по справі №К39/140-10 відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , відповідача-1: Сільськогосподарського риболовецького Закритого акціонерного товариства "Дніпровець", відповідача-2: Колективного сільськогосподарського риболовецького підприємства "Придніпровець", відповідача-3: Відкритого акціонерного товариства "Дніпроенерго", відповідача-4:Товариство з обмеженою відповідальністю "Промтовари" про визнання недійсним Установчого договору від 23.12.1999 року про створення і діяльність сільськогосподарського риболовецького закритого акціонерного товариства "Дніпровець", статуту зазначеного товариства з урахуванням наступних змін та доповнень, та ліквідацію сільськогосподарського риболовецького закритого акціонерного товариства "Дніпровець".
13.02.2014 року рішенням господарського суду Дніпропетровської області у справі № 904/8877/13, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 14.08.2015 року, відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 до Публічного акціонерного товариства "Дніпровець" про визнання частково недійсним Установчого договору сільськогосподарського риболовецького закритого акціонерного товариства "Дніпровець" від 23.12.1999 року, в частині внесення фізичними особами, у кількості 477 осіб, в статутний фонд сільськогосподарського риболовецького закритого акціонерного товариства "Дніпровець" права приватної власності позивачів на земельні ділянки, визнання частково недійсним Статуту сільськогосподарського риболовецького закритого акціонерного товариства "Дніпровець", в частині передання фізичними особами, у кількості 477 осіб, права приватної власності позивачів на земельні ділянки.
Установчий договір сільськогосподарського риболовецького закритого акціонерного товариства "Дніпровець" був предметом оскарження по вищезазначеним справах, в результаті судового розгляду його недійсним визнано не було.
Разом з тим, в матеріалах справи відсутні докази приймання - передачі земельної ділянки відповідно до абз. 6 ст. 6 Установчого договору про створення і діяльність сільськогосподарського риболовецького закритого акціонерного товариства "Дніпровець", який мав бути укладений між ОСОБА_1 та відповідачем.
Відповідно до ч.1 ст.316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції стосовно того, що позивач може захищати свої порушені права володіння та користування належним йому майном з використанням способів, визначених главою 29 Цивільного кодексу України.
Слід зауважити, що у спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права.
Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст.ст. 387 і 388 Цивільного кодексу України, є неефективними.
У постанові від 21.08.2019 року у справі №911/3681/17 Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що власник, з дотриманням вимог ст. 388 Цивільного кодексу України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Подібні за змістом висновки сформульовано, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 року у справі №183/1617/16.
В свою чергу, саме рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння є підставою для внесення запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (ст.ст. 387, 388 Цивільного кодексу України), чи у порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (ст.ст. 1212-1215 Цивільного кодексу України), чи у порядку примусового виконання обов'язку в натурі (п. 5 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України).
Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2022 року у №914/2618/16.
За правилами ст.391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Здійснення власником свого права власності передусім полягає у безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном.
Разом з тим, ст.41 Конституції України та ст.321 Цивільного кодексу України регламентовано принцип непорушності права власності, відповідно до якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.
За наведеного колегія суддів дійшла висновку, що позивачем обрано вірний спосіб захисту свого порушеного права, а отже, позов в частині витребування спірної земельної ділянки на користь позивача та скасування реєстрації вірно задоволено судом першої інстанції.
Частиною другою статті 50 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов'язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
При цьому, варто враховувати, що підставою для вступу (залучення) в судовий процес таких третіх осіб, є їх заінтересованість у результатах вирішення спору - ймовірність виникнення в майбутньому у них права на позов або пред'явлення до них позовних вимог зі сторони позивача чи відповідача.
Водночас, предмет спору повинен перебувати за межами цих правовідносин, інакше такі особи можуть мати самостійні вимоги на предмет спору. Для таких третіх осіб неможливий спір про право з протилежною стороною у зазначеному процесі. Якщо такий спір допускається, то ці особи повинні мати становище співвідповідачів у справі, а не третіх осіб.
Оскаржуване рішення про витребування земельної ділянки у відповідача на користь позивача не зачіпає права та обов'язки співвласників зведеної земельної ділянки, про що зазначив відповідач у апеляційній скарзі, а тому їх залучення до справи не обов'язкове, а отже в цій частині доводи скаржника є необґрунтованими.
При цьому, колегія суддів звертає увагу, що апелянт не зазначає, хто є тими фізичними особами і які саме їх права будуть порушені.
Також колегія суддів відхиляє доводи скаржника стосовно того, що на даний момент спірної ділянки не існує як окремо виділеного об'єкту.
Щодо цього слід звернути увагу на наступне:
За вимогами ст. 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.
Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 90).
Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (ч.1 ст.317 Цивільного кодексу України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв'язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності.
Натомість, ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем.
Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (постанови Великої палати Верховного Суду від 23.11.2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21; пункти 65¬ 67); від 18.01.2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20; пункт 92)).
Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (постанова Великої палати Верховного Суду від 12.03.2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18).
З визнанням того, що державною реєстрацією права власності на нерухоме майно підтверджується володіння цим майном, у судову практику увійшла концепція "книжного володіння".
Крім того, як уже зазначалося, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст.387 Цивільного кодексу України).
У постанові від 14.11.2018 року у справі № 183/1617/16 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.
У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (п.9 ч. 1 ст. 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.
Враховуючи викладене вище, у цій справі судом при винесені оскаржуваного рішення був застосований ефективний захист порушеного права позивача.
Щодо доводів про порушення позивачем строку позовної давності, то колегія суддів зазначає наступне:
В обґрунтування заяви про застосування строків позовної давності, відповідач наголошує, що позивач повинен і мав реальну можливість дізнатись про використання відповідачем земельної ділянки, оскільки ПАТ "Дніпровець" почало використовувати земельну ділянку в цілях вирощування продукції вже з 2000 х років.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 року у справі №367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) зроблено висновок, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. Для правильного застосування ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
Виходячи з вимог ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
Відмова в задоволенні позову у зв'язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону.
Згідно зі ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст. 257 Цивільного кодексу України).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.ч.3, 4 ст.267 Цивільного кодексу України).
За загальним правилом ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Отже, за змістом ст.ст. 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18).
Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.
Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (ст.ст.15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.09.2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19) зазначила, що порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", вжитих у ст.261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов'язку особи знати про стан її майнових прав. Тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести те, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.
Водночас позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але, враховуючи право позивача згідно за приписом ч.5 ст.267 Цивільного кодексу України отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності саме на позивача покладено обов'язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин. Це також випливає із загального правила, встановленого ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести відсутність об'єктивних перешкод для своєчасного звернення позивача з вимогою про захист порушеного права.
Суд має право надати особі (визнати право на) судовий захист порушеного права за сукупності таких умов: особа (позивач) навела поважні, на її думку, причини пропуску позовної давності при зверненні до суду за захистом порушеного права, вказавши на конкретні обставини, які об'єктивно перешкоджали їй звернутися за захистом порушеного права у межах позовної давності, та надала суду докази, що підтверджують існування цих обставин (ст.74 Господарського процесуального кодексу України); суд за результатами оцінки доказів, наданих на підтвердження цих обставин, встановив їх існування та дійшов висновку про їх об'єктивний характер і, відповідно, про існування поважних причин пропуску позовної давності при зверненні позивача за захистом порушеного права.
За відсутності будь-якої з наведених умов суд не має права визнавати існування поважних причин пропуску позовної давності у спірних правовідносинах, надавати у зв'язку з цим особі (позивачу) судовий захист порушеного права та задовольняти відповідні вимоги.
Тому, вирішуючи питання щодо поважності причин пропуску позовної давності у спірних правовідносинах, суд з огляду на положення ст. 13 Цивільного кодексу України ("Межі здійснення цивільних прав") має враховувати добросовісність поведінки як позивача (заявника), так і відповідача протягом усього періоду з моменту виникнення права на захист порушеного права (права на позов) і до моменту звернення з позовом, зважаючи на характер спірних правовідносин між сторонами, особливості їх нормативного регулювання: надані сторонам права та покладені на них обов'язки тощо.
Закон не передбачає переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір.
До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим.
Доказів відкритого використання відповідачем спірних земельних ділянок починаючи з 2000 року та у будь-який інший період матеріали справи не містять. Тому посилання скаржника на те, що позивач повинен був дізнатись про порушене право через фактичне володіння ним земельними ділянками, є необгрунтованим.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що за наявності державної реєстрації права власності відповідача на спірні земельні ділянки, позивач міг довідатися про можливе порушення його прав. Проте, позивач не обмежений проміжком часу, протягом якого він має звернутись до відповідних органів з метою реєстрації прав на земельну ділянку. Також позивач не має обов'язку щодо перевірки наявності реєстрації прав власності відповідача на спірну земельну ділянку.
Таким чином, колегія поділяє висновок оскаржуваного рішення про те, що зазначені вище обставини є такими, що утруднювали своєчасне пред'явлення позову власником земельної ділянки та свідчать про об'єктивні перешкоди позивачу для звернення за захистом порушеного права у межах позовної давності, отже, і є поважними причинами пропуску цього строку.
Колегія суддів вважає обгрунтованим висновок суду першої інстанції, що лише з листа Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області №29-4-0.222-3066/2-24 від 30.05.2024 року, позивач достеменно довідався про порушення свого права власності через наявність державної реєстрації права власності на підставі Державних актів серії ЯМ №870541 від 29.12.2012 року та серії ЯМ №870638 від 29.12.2012 року.
За наведеного судом першої інстанції правомірно відмовлено у задоволенні заяви відповідача про застосування строків позовної давності.
Відповідно до ч.1 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч.4 ст.269 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За встановлених обставин справи апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване судове рішення місцевого господарського суду -зміні або скасуванню.
Відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 275, 276, 281-283 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2024 року у справі №904/5669/21 (904/2615/24) залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Постанова складена у повному обсязі 04.11.2025 року.
Головуючий суддя Т.А. Верхогляд
Суддя Ю.Б.Парусніков
Суддя А.Є. Чередко