Справа № 513/540/24
Провадження № 2/513/70/25
Саратський районний суд Одеської області
27 жовтня 2025 року Саратський районний суд Одеської області в складі:
головуючого судді Миргород В.С.,
при секретарі судового засідання Аркуші І.О.,
за участю: представника позивача в режимі відеоконференції - адвоката Панчишина А.В.,
представника відповідача в режимі відеоконференції - адвоката Лашина О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження в селищі Сарата Білгород-Дністровського району Одеської області цивільну справу № 513/540/24 за позовом ОСОБА_1 , інтереси якого представляє адвокат Панчишин Андрій Вікторович, до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , інтереси якого представляє адвокат Лашин Олександр Володимирович, про захист прав споживача, шляхом визнання недійсним договору про надання послуг від 14 вересня 2023 року № 1409, суд, -
23 квітня 2024 року позивач, в порядку захисту прав споживача, звернувся до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2 ), в якому просить визнати недійсним договір № 1409 від 14.09.2023 року про надання послуг, направлених на відчуження об'єкта нерухомості, укладений між ним та відповідачем, а також стягнути судові витрати, посилаючись на таке.
14 вересня 2023 року між ОСОБА_1 як Замовником та ФОП ОСОБА_2 , як Виковнавцем було укладено договір № 1409 про надання послуг (далі - Договір), направлених на відчуження об'єкта нерухомості, відповідно до п. 1.1 якого Виконавець зобов'язується надати комплекс послуг, пов'язаних з відчуженням об'єкта нерухомості, у свою чергу Замовник зобов'язується оплатити послуги Виконавця відповідно до умов договору.
Договір передбачає надання комплексу «рієлторських та консультаційних послуг» відповідачем, на користь позивача, щодо сприяння продажу об'єкта нерухомості, а позивач у свою чергу зобов'язаний оплатити вказані послуги відповідно до п. 3.1 Договору.
Позивач вважає, що Договір суперечить положенням ЦК України та Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки укладений без додержання вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України. Внаслідок укладення Договору позивач позбавлений можливості контролювати виконання умов, поставлений у невигідне положення та позбавлений конституційного права на розпорядження його власністю.
Правова природа Договору «рієлторська діяльність» не врегульована спеціальним законодавством і фактично є поєднанням брокерської, консультаційно-дорадчої та посередницької діяльності. Виходячи зі змісту договору, останній є змішаним, оскільки містить ознаки договору комісії (ст. 1011 ЦК України), при цьому Договір не містить положень, а ні про ціну позову або договору купівлі-продажу, а ні про можливість замовника відмовитися від договору, та договору комерційного посередництва (ст. 295 ГК України), при цьому Договір не має положення про відповідальність виконавця, а також не містить в собі положення про підтвердження повноважень виконавця на представлення інтересів замовника, отже не містить у собі, в повній мірі, передбачених істотних умов, що є самостійною підставою визнання його недійсним, відповідно до ст. 215 ЦК України. Крім того, розділ 5 Договору передбачає відповідальність виключно Замовника за невиконання або несвоєчасне виконання умов договору. Дисбаланс договірних прав та обов'язків особливо чітко простежується в силу безстроковості відносин за Договором, адже його положеннями не передбачено строк дії, що позбавляє позивача на необмежений період розпоряджатися своїм правом власності. Правомочності власника та межі здійснення ним прав встановлюються законом, однак не можуть обмежуватися положеннями Договору.
Будь-яких правочинів купівлі-продажу за результатами надання виконавцем послуг, направлених на продаж об'єкта нерухомості за спірним Договором, сторонами не вчинялося.
Враховуючи викладене, позивач вважає що оскаржуваний Договір є недійсним, оскільки суперечить положенням ч.1 ст. 203 ЦК України та положенням п. п. 2,3,5,16,17 ч.3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Просить позов задовольнити у повному обсязі.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Саратського районного суду Одеської області, матеріали провадження 23 квітня 2024 року передані для розгляду судді Миргород В.С.
Ухвалою суду від 01 травня 2024 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та розпочато підготовче провадження.
29 травня 2024 року на адресу суду від відповідача ФОП ОСОБА_2 , надійшла заява про залишення позову без розгляду, оскільки вже існує спір між тими самими ж сторонами, про той же самий предмет і з тих же підстав, цивільна справа щодо розгляду якого знаходиться у провадженні Печерського районного суду міста Києва. Ухвалою суду від 28 березня 2024 року відкрито провадження у цивільній справі № 757/13381/24-ц за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів за договором про надання послуг № 1409 від 14 вересня 2023 року (Вх. № 3812/24-Вх від 29.05.2024 р.).
03 липня 2024 року від представника позивача - адвоката Панчишина А.В. надійшло заперечення на вказане клопотання, в якому останній просив відмовити у його задоволенні, оскільки предметом судової справи № 757/13381/24 є стягнення заборгованості, а предметом справи № 513/540/24 є недійсність договору, на підставі якого стягується заборгованість (Вх. № 4563/24-Вх від 03.07.2024 р.).
Ухвалою Саратського районного суду Одеської області від 06 серпня 2024 року, заяву ФОП ОСОБА_2 про залишення без розгляду позову ОСОБА_1 про захист прав споживача шляхом визнання недійсним договору про надання послуг від 14 вересня 2023 року № 1409, залишено без задоволення.
01 квітня 2025 року, через систему «Електронний суд», від представника відповідача - адвоката Лашина О.В., надійшов відзив на позовну заяву у якому останній просить відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 про визнання недійсним договору №1409 від 14 вересня 2023 року про надання послуг у повному обсязі, оскільки, вважає твердження позивача безпідставними. Договір укладено добровільно, на умовах, які відповідають нормам цивільного законодавства України, та з дотриманням загальних засад договірного права. З огляду на викладене відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, обґрунтовуючи це наступним: по-перше, позивач добровільно уклав ексклюзивний договір про надання ріелторських послуг, умови якого відповідають вимогам цивільного законодавства України, зокрема статтям 6, 627, 629 Цивільного кодексу України. По-друге, позивач безпідставно посилається на несправедливість умов договору, оскільки його положення не порушують принципу добросовісності та не створюють істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків сторін. По-третє, позивач порушив умови договору №1409 від 14 вересня 2023 року, уклавши договір купівлі-продажу нерухомості без залучення Виконавця, що є прямим порушенням пункту 2.1.5 договору. Вчетверте, відповідач належним чином виконав свої договірні зобов'язання - здійснив необхідні дії, спрямовані на виконання договору, що підтверджується наданими доказами. По-п'яте, позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження своїх тверджень про неправомірність договору або неналежне виконання зобов'язань виконавцем. Також, на думку відповідача, право вимагати штраф у разі порушення умов договору є законним, що підтверджується нормами Цивільного кодексу України (статті 525, 526, 610, 629) та судовою практикою Верховного Суду. Таким чином, відповідач вважає, що позовні вимоги позивача є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Також, відповідач на виконання п. 8 ч. 3 ст. 178 ЦПК України повідомляє, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які відповідач поніс і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи, становлять 30 000,00 (тридцять тисяч гривень 00 коп.) (Вх.№2156/25-Вх від 01.04.2025 р.).
Також, 01 квітня 2025 року до Саратського районного суду Одеської Області, через систему «Електронний суд», надійшов відзив на позовну заяву від відповідача ФОП ОСОБА_2 , який вважає, що аргументи позивача щодо незаконності договору є необґрунтованими, а укладений між сторонами договір є дійсним, відповідає нормам цивільного законодавства України та не містить жодних підстав для визнання його недійсним. Зазначає, що твердження позивача про несправедливість умов договору є необґрунтованими та не підтверджені належними доказами. Договір укладено добровільно, його положення відповідають принципу рівності сторін та загальним засадам цивільного законодавства. Вважає посилання позивача на те, що він не отримав результат, який відповідав би його особистим очікуванням, не є правовою підставою для визнання договору недійсним або звільнення його від зобов'язань за ним. Крім того, однією з ключових ознак будь-якого договору є його реальність, тобто спрямованість на досягнення певного результату. Наголошує, що на виконання умов Договору він здійснив розміщення оголошення по продажу квартири на відповідних платформах онлайн-оголошень: ІНФОРМАЦІЯ_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 Вказує на те, що ним велись переговори від імені замовника щодо продажу об'єкта нерухомості, в наслідок чого знайдено покупця шляхом пошуку запитів покупців в Агентстві нерухомості «THE Capital», а саме, ОСОБА_3 . Обставинами, що підтверджує факт, що ОСОБА_3 розглядав варіант купівлі квартири, яка є предметом договору №1409 від 14.09.2023 року про надання послуг, підтверджує наступним: даний факт чітко прослідковується з переписки з ОСОБА_3 , в якій йому пропонують купити квартиру, яка є предметом договору про надання послуг; повідомлення від ОСОБА_3 щодо ймовірного перегляду квартири (25.09.2023 або 18.10.2023), тобто за декілька днів до моменту придбання у власність квартири, додаючи у вигляді доказів скріншоти про переписку; більш того, достовірно відомо, що саме ОСОБА_3 став власником об'єкту квартири. Також, відповідач наголошує на тому, що позивач порушив умови договору, уклавши договір купівлі-продажу нерухомості без участі Виконавця, що є прямим порушенням пункту 2.1.5 договору. Згідно з пунктом 5.2 договору, у такому випадку Замовник зобов'язаний сплатити Виконавцю штраф у розмірі 100% вартості послуг Виконавця зазначених договірних зобов'язань. З огляду на зазначене, відповідач просить суд: відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 , про визнання недійсним договору №1409 від 14 вересня 2023 року про надання послуг у повному обсязі та стягнути з позивача судові витрати (Вх. № 2155/25-Вх від 01 квітня 2025 р.).
16 квітня 2025 року, від представника позивача - адвоката Панчишина А.В., надійшла відповідь на відзив, яким останній вважає: що відповідач пропустив строк на подачі до суду відзиву, а тому відзив підлягає залишенню без розгляду; вважає посилання відповідача на судову практику, такою, що є відмінною за предметами та підставами спорів, встановленими судами обставинами та наданими сторонами доказами на обґрунтування їх позицій, оскільки наведені у відзиві формулювання з постанов Верховного Суду є вирваними з контексту і носять виключно декларативний характер у цій справі. Також, представником позивача зазначено, про відсутність доказів належного виконання договору відповідачем: з огляду на те, що: скріншоти оголошень не дозволяють ідентифікувати автора, джерело, дату публікації та зв'язок із договором, а отже не можуть бути визнані належними доказами виконання зобов'язань за договором; листування у месенджері є недопустимим доказом (з урахуванням останньої позиції Верховного Суду), а про неналежність свідчить контекст - послуги фактично надавалися іншій особі, недобросовісність осіб, які нібито діяли на виконання договору. У поданому відзиві відсутній належний переклад доказів та про відсутність доказів комунікації з позивачем. Вважає розписку про завдаток як спростування виконання послуг: позивач долучає належним чином засвідчену копію розписки від 11 вересня 2023 щодо завдатку, що підтверджує фактичний продаж квартири до укладення спірного договору від 14 вересня 2023 року. Це спростовує факт надання будь-яких послуг після зазначеної дати. Зазначає про несправедливість умов щодо штрафу: положення п. 5.2 Договору передбачає штраф у розмірі 100% вартості послуг, що прямо суперечить п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону «Про захист прав споживачів». Несправедливі умови щодо оплати послуг: договір передбачає оплату послуг незалежно від обсягу, якості та факту надання послуг; це суперечить п. 16 ч. 3 ст. 18 Закону «Про захист прав споживачів», порушує баланс інтересів сторін. Відповідач може отримати прибуток навіть без виконання зобов'язань - умови явно несправедливі. Зважаючи на вищевикладене, просить суд: задовольнити клопотання про долучення доказів - належним чином засвідченої копії розписки від 11 вересня 2023 року; враховуючи викладені у відповіді на відзив аргументи Позивача ОСОБА_1 проти доводів відзиву ФОП ОСОБА_2 під час розгляду і вирішення справи № 513/540/24; залишити відзив ФОП ОСОБА_2 у справі № 513/540/24 без розгляду з викладених вище підстав; задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 у повному обсязі (Вх. № 2419/25-Вх від 16.04.2025 р.).
25 квітня 2025 року від представника відповідача - адвоката Лашина О.В., надійшли додаткові пояснення у справі № 513/540/24, в яких відповідач має намір висловити свої заперечення щодо відповіді на відзив: не погоджуючись з твердженням позивача про те, що судова практика у відзиві є нерелевантною до спірних правовідносин. Вважає, що жодні положення договору між позивачем і відповідачем не суперечать імперативним нормам права, а отже, підстав для його визнання недійсним немає, зазначаючи що він відповідає принципу свободи договору, визначеному статтями 6 та 627 Цивільного кодексу України. Укладений між сторонами договір про надання послуг №1409 від 14 вересня 2023 року містить ознаки, що притаманні брокерській, консультаційно-дорадчій та посередницькій діяльності, а оскільки, станом на сьогодні рієлторська дійсність не врегульована спеціальним законодавством. За таких обставин, відповідач вважає за можливе звернутись до трактування умов договору, використовуючи таке поняття як аналогія. Таким чином, відповідач вважає, що аргументи позивача щодо незаконності договору є необґрунтованими. Наведена практика засвідчує обов'язковість умов договору, що був укладений між сторонами. А отже, укладений між сторонами договір є дійсним, відповідає нормам цивільного законодавства України та не містить жодних підстав для визнання його недійсним. Щодо оголошень про продаж квартири на Інтернет-майданчику, відповідач зазначає, що відповідно до п. 2.3.7. Договору про надання послуг №1409 від 14 вересня 2023 року Виконавець зобов'язується надати Замовнику ріелторські та консультаційні послуги, у тому числі, але не виключно - розміщення реклами щодо продажу об'єкту нерухомості.
Так, сторонами під час укладання Договору про надання послуг №1409 від 14 вересня 2023 року було погоджено положення наступного змісту: «п. 2.4.1. Виконавець має право покласти на інших осіб виконання зобов'язань, що випливають з даного Договору без погодження з Замовником, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед Замовником за порушення / виконання умов даного Договору». Відповідач в договорі передбачив, що ним до виконання умов договору можуть бути залучені треті особи, які можуть вести переписки з потенційними покупцями, розміщувати оголошення по рекламуванню квартири, проводити показ квартири від імені Відповідача (виконавця за договором). На виконання умов договору відповідач залучив до виконання умов Договору про надання послуг №1409 від 14 вересня 2023 року ряд субвиконавців, які здійснили розміщення оголошення по продажу квартири на платформах онлайн-оголошень: ІНФОРМАЦІЯ_3 та які вели переписку з потенційними покупцем, серед яких є вже теперішній власник квартири, яку відповідач допомагав позивачу продати. На виконання взятих на себе зобов'язань відповідач, за участі субвиконавців, знайшов майбутнього Покупця ОСОБА_3 . Обставинами, що підтверджує факт, що ОСОБА_3 розглядав варіант купівлі квартири, що є предметом договору №1409 від 14 вересня 2023 року про надання послуг, підтверджується наступним: це вбачається з переписки з ОСОБА_3 , в якій йому пропонують до купівлі квартиру, що є предметом договору; повідомлення від ОСОБА_3 щодо ймовірного перегляду квартири (25.09.2023 або 18.10.2023), тобто за декілька днів до моменту реєстрації його власником такої квартири; більш того, що саме ОСОБА_3 став власником об'єкту квартири. А отже, відповідач за рахунок залучення третіх осіб вів переписки з потенційними покупцями та знайшов реального покупця, який в результаті і став власником майна, чим відповідно виконав взяті на себе зобов'язання. Щодо розписки, то представником відповідача зазначено, що факт подання такого документу на цьому етапі судового провадження викликає у відповідача сумніви щодо справжності такого документу, з огляду на наступне: передусім насторожує дата, що вказана в розписці - 11 вересня 2023 року. Відповідачу не зрозуміло, яким чином міг з'явитись документ, який вочевидь не міг існувати до дати укладання договору (14 вересня 2023 року). Адже в такому разі абсолютно незрозуміло, чим керувався позивач в момент укладання Договору про надання послуг №1409 від 14 вересня 2023 року, якщо останній вже мав реального покупця, який залишив завдаток в розмірі 20 тис доларів США. Також, відповідач звертає увагу, що укладений між сторонами Договір купівлі-продажу квартири від 23 жовтня 2023 року не містить жодних згадок про існування завдатку. Вважає позов необґрунтованим та безпідставним та таким що суперечить закону, а тому не підлягаючим задоволенню. Відповідач вважає неприпустимим ситуацію, за якої позивач сам звернувся до виконавця про допомогу, власноруч підписав умови Договору, які його влаштовували в момент підписання, а тепер позивач принципово відмовляється слідувати тим умовам Договору, які сам акцептував (Вх. № 2689/25-Вх від 25.04.2025 р.).
23 жовтня 2025 року, через систему «Електронний суд», надійшли додаткові пояснення від представника відповідача - адвоката Лашина О.В., (Вх. 6245/25-Вх від 23.10.2025 р.). які є аналогічними додатковим поясненням наданим 25.04.2025 року (а.с.156, 195).
24 жовтня 2025 року від представника позивача - адвоката Панчишина А.В., через систему «Електронний суд» подано тези судових дебатів, якими останній зазначає наступне: несправедливі умови Договору, які обмежують право замовника розпоряджатись своїм майном, а також вільно реалізовувати свої права, що свідчить про порушення вимог Закону. На думку представника позивача, Договір покладає на замовника широкий комплекс обов'язків та обмежень, зокрема щодо інформування виконавця з питань зміни адреси та контактних даних, а також покладання на замовника зобов'язань за невиконання яких, настає непомірна відповідальність. У свою чергу, виконавець не обмежений своїми діями, а його відповідальність не передбачена нормами договору, що є порушенням Закону. Деякі положення договору передбачають, що моментом виконання договору є укладення договору купівлі-продажу об'єкту нерухомості, що не передбачає безпосередньої участі виконавця, отже Договір прямо передбачає, що виконання зобов'язань з боку виконавця залежить Документ сформований в системі «Електронний суд» 23 жовтня 2025 року виключно від його добросовісності, що у сукупності з тим фактом, що відповідальність виконавця не передбачена умовами договору, суперечить нормам цивільного законодавства та Закону. Договір не передбачає цивільно-правової відповідальності для виконавця, отже відповідно до умов Договору виконавець може залучити третіх осіб, без погодження з замовником, жодним чином не відповідаючи за дії третіх осіб, що є порушенням Закону. Умови договору порушують принцип добросовісності. Таким чином, представник позивача просить задовільнити позовні вимоги позивача - визнати недійсним Договір № 1409 про надання послуг, направлених на відчуження об'єкта нерухомості, від 14 вересня 2023 року, укладений між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та стягнути з відповідача понесені судові витрати (Вх. № 6266/25-Вх від 24.10.2025 р.).
В судове засідання позивач та відповідач не з'явились будучи належним чином повідомленими про дату та час розгляду справи, причину неявки суду не надали, клопотання про відкладення розглядом справи суду не направили. Окрім цього у зв'язку з присутністю представників сторін у судовому засіданні, адвокатів Панчишина А.В. на стороні позивача та адвоката Лашина О.В. на стороні відповідача, враховуючи їх згоду на розгляд справи без участі позивача та відповідача, суд констатує, що права сторін у справі порушені не будуть.
У відповідності до ч.3 ст.211, ст.223 ЦПК України, суд визнав за можливе розглянути справу за відсутності сторін, належним чином повідомлених про день, місце та час розгляду справи на підставі наявних у справі доказів, оскільки наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та прийняття законного і обґрунтованого рішення.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 361/8331/18 від 1 жовтня 2020 року. В зазначеній постанові Верховний Суд виходив з такого: «якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні».
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції.
В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Дослідивши матеріали цивільної справи, заслухавши позиції учасників розгляду справи, з'ясувавши всі обставини, на яких ґрунтуються вимоги, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для вирішення справи по суті, встановивши фактичні дані та відповідні їм правовідносини, суд приходить до наступного висновку.
Відповідно до ст.ст.13, 43, 81 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом; учасники сторін зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
При цьому, однією із засад судочинства, регламентованих п.4 ч.3 ст.129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява N 26864/03) від 26 червня 2008 року) зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Завданням цивільного судочинства є ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом (статті 202, 204 ЦК України).
Відповідно до законодавчого визначення правочином є, перш за все, вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів: набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2021 року у справі № 311/2233/19 (провадження № 61-12035св20), зазначено, що: «для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці. З урахуванням наведених норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення вимог або відмову в їх задоволенні.
Згідно із пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium - принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Аналогічні правові висновки щодо застосування норм права у подібних спірних правовідносинах викладені у постановах Верховного Суду: від 02 жовтня 2019 року в справі № 365/349/16-ц; від 05 червня 2019 року в справі № 693/45/18; від 15 квітня 2020 року в справі № 626/601/19; від 04 вересня 2020 року у справі № 311/2145/19-ц».
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Отже, погоджуючи за власним волевиявленням (добровільно) умови договору, сторона договору погоджується із обов'язковістю їх виконання в силу норм статей 525, 526 ЦК України. Згідно зі статтею 628 ЦК зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умова про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі інші умови, щодо яких за заявою хоча б однією із сторін має бути досягнуто згоди.
За приписами частини першої статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Відповідно до статті 907 ЦК України договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від договору, в порядку та на підставах, встановлених цим Кодексом, іншим законом або за домовленістю сторін.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно з статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені нормами статті 215 ЦК України.
Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.
Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.
Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.
З урахуванням викладеного недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Нормами цивільного законодавства передбачено як визнання правочину недійсним в цілому, так і визнання недійсним окремих його положень, а також передбачено можливість визнання правочину недійсним в цілому, якщо недійсність окремих його положень тягне за собою недійсність інших його частин і недійсність правочину в цілому.
Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
У пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз'яснено, що відповідно до статті 15 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
Судом встановлено, що 14.09.2023 року між позивачем ОСОБА_1 , як «Замовником» та ФОП ОСОБА_2 , як Виконавцем» укладено Договір про надання послуг №1409, згідно п.1.1 якого Замовник висловлює свій намір продати нерухомість і підписати відповідний договір купівлі-продажу квартири, у зв'язку з чим надає Виконавцю виключне право у сприянні продажу об'єкту нерухомості визначеного даним пунктом. Виконавець за завданням Замовника зобов'язується надати визначений у п.2.3 цього Договору комплекс послуг, пов'язаних з відчуженням об'єкта нерухомості, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , а Замовник зобов'язується оплатити послуги Виконавця відповідно до умов Договору. Цей Договір вступає в силу з моменту його підписання і діє до виконання сторонами своїх зобов'язань ( п.7.1 Договору) (а.с.29).
Згідно п.2.1.5 Договору Замовник зобов'язується протягом терміну дії цього Договору не мати цивільно- правових (договірних, партнерських, інших відносин з будь-якими іншими юридичними та/або фізичними особами з приводу продажу об'єкта нерухомості.
Пунктом 2.3 Договору передбачено, що Виконавець зобов'язується надати Замовнику рієлторські та консультаційні послуги.
Пунктом 3.1 Договору визначено вартість послуг, зазначених у предметі Договору, яка становить суму еквівалентну 10 800 доларів США та п.3.3. передбачено, що Договір вважається виконаним/послуги надані Виконавцем в повному обсязі з моменту підписання договору купівлі-продажу об'єкта нерухомості Замовника або після підписання акту наданих послуг. Доказом укладення договору купівлі-продажу нерухомості вважається інформаційна довідка з реєстру речових прав на нерухоме майно ( п.3.4 Договору).
Витягом з Єдиного державного реєстру вбачається, що Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 є суб'єктом підприємницької діяльності і за основним видом його діяльності згідно КВЕДУ діяльності 68.31 є «Агенство нерухомості» (а.с. 15).
Судом встановлено, що відповідачем на виконання Договору були розміщені оголошення про продаж належної позивачу квартири ( а.с.125-126), проводились переговори від імені Замовника з імовірним покупцем квартири ОСОБА_3 щодо продажу нерухомого майна - квартири (а.с.127-136), який у подальшому і уклав з позивачем ОСОБА_1 23.10.2023 року Договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 за ціною 9 085 000.00 грн. Жодних претензій сторони при укладенні правочину один до одного не заявляли. (а.с.137,164).
Надану суду на дослідження розписку від 11.09.2023 року про отримання позивачем від покупця ОСОБА_4 у якості завдатку суми 20 00.00 доларів США за придбання нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.146), суд оцінює критично, оскільки згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
Правові наслідки порушення або припинення зобов'язання, забезпеченого завдатком передбачені вимогами статті 571 ЦК України, зокрема: якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора; якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості; сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором; у разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.
За змістом наведених норм ЦК України завдаток є доказом існування зобов'язання, виконує платіжну функцію та є способом забезпечення виконання зобов'язання.
Згідно з нормами частини першої статті 546, частини другої статті 548 ЦК України завдатком може бути забезпечене лише дійсне зобов'язання, яке випливає із договору, укладеного сторонами. Ознакою завдатку є те, що він слугує доказом укладення договору, на забезпечення якого його видано, і одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов'язання. Внесення завдатку як способу виконання зобов'язання може мати місце лише в разі наявності зобов'язання, яке повинно було виникнути на підставі договору купівлі-продажу.
З дослідженого в судовому засіданні п.2.1 Договору купівлі-продажу квартири вбачається, що покупець зобов'язаний сплатити за квартиру купівельну ціну у гривні, що становить 9 085 000.00 грн., без ПДВ. Пунктом 2.3 Договору передбачено, що сума, зазначена у п.2.1 Договору, сплачена ПОКУПЦЕМ в повному обсязі до підписання та нотаріального посвідчення цього Договору у відповідності з нормами чинного законодавства України. Сторони підтверджують факт повного розрахунку за цим Договором та відсутність будь-яких фінансових та майнових претензій один до одного. ПРОДАВЕЦЬ підтверджує, що отримав грошові кошти в повному обсязі до підписання та нотаріального посвідчення цього Договору у відповідності з нормами чинного законодавства України. Пунктом 2.4 Договору передбачено, що ціну квартири ПОКУПЕЦЬ вважає вигідною для себе, її розмір не пов'язаний зі збігом якихось важких для ПОКУПЦЯ обставин і повністю задовольняє його (а.с.164).
Жодна сторона у справі не заявляла про отримання коштів в розмірі 20 000.00 доларів США у якості завдатку у забезпечення укладення Договору купівлі-продажу квартири.
Як на підставу визнання недійсним правочину позивач посилається на те, що договір не містить положень про ціну продажу майна, не містить положення про відповідальність Виконавця, а також не містить в собі положень про підтвердження повноважень Виконавця на представлення інтересів Замовника, що є істотними обставинами правочину. Окрім цього зазначає, що розділом 5 Договору передбачена відповідальність Замовника за невиконання або несвоєчасне виконання умов Договору, а відповідальність Виконавця не передбачена, незважаючи на те, що п.2.4.1 та 7.5 Договору закріплюють, що Виконавець є відповідальним в повному обсязі перед Замовником за порушення умов Договору виключно у випадку покладення обов'язків на інших осіб, що свідчить про застосування механізму обмеження свободи договору. Дисбаланс договірних прав та обов'язків простежується в силу безстроковості відносин за Договором. В силу ст.317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном на власний розсуд та правомочності власника і межі здійснення ним прав установлені законом та не можуть обмежуватися положеннями Договору. Позивач посилається також на те, що у Договорі включені умови, які є несправедливими та Договір суперечить: ч.1; п.2 ч.3; п.3 ч.3; п.5 ч.3; п.16 ч.3; п.17 ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів». Зазначає про порушення принципу добросовісності, у зв'язку з чим просить суд визнати недійсним Договір №1409 від 14.09.2023 року про надання послуг, направлених на відчуження об'єкта нерухомості, укладений між між сторонами та стягнути судові витрати.
Звертаючись до суду з позовом, позивач також вказував, що у порушення вимог частини першої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» оспорюваний договір містить умови, які є несправедливими та допускають істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.
Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.
Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.
Аналізуючи норму статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.
Згідно із частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є, зокрема, умови договору про:
1) звільнення або обмеження юридичної відповідальності продавця (виконавця, виробника) у разі смерті або ушкодження здоров'я споживача, спричинених діями чи бездіяльністю продавця (виконавця, виробника);
2) виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника);
3) встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця;
4) надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору;
5) встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором;
6) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається;
7) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника);
8) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір, укладений на невизначений строк із споживачем без повідомлення його про це, крім випадків, установлених законом;
9) установлення невиправдано малого строку для надання споживачем згоди на продовження дії договору, укладеного на визначений строк, з автоматичним продовженням такого договору, якщо споживач не висловить відповідного наміру;
10) установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору;
11) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі;
12) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати характеристики продукції, що є предметом договору;
13) визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору;
14) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права визначати відповідність продукції умовам договору або надання йому виключного права щодо тлумачення договору;
15) обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов'язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов'язань додержанням зайвих формальностей;
16) встановлення обов'язку споживача виконати всі зобов'язання, навіть якщо продавець (виконавець, виробник) не виконає своїх;
17) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права передавати свої права та обов'язки за договором третій особі, якщо це може стати наслідком зменшення гарантій, що виникають за договором для споживача, без його згоди.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів» крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач.
Під час укладання спірного договору, сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, вони досягли всіх істотних умов договору, їх волевиявлення відповідало внутрішній волі. Після підписання договору 14.09.2023 року, у випадку незгоди з певними умовами договору, позивач ОСОБА_5 не ініціював питання внесення змін до договору, а після наданих відповідачем послуг, скористалася ними, за наслідками яких об'єкт нерухомості ним було продано, що дає підстави вважати про наявність його згоди з умовами вказаного договору.
Також суд зазначає, що у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19 березня 2021 року у справі № 904/2073/19, зазначено, що на кожну із сторін, яка підписує договір, покладається обов'язок узгодження всіх спірних питань, які виникають під час укладення договору, до моменту його підписання, та самостійного аналізу можливих негативних наслідків при підписанні такого договору, а також кожна сторона не позбавлена права відмовитись від підписання договору, якщо його умови чи частина суперечить інтересам сторони або нормам чинного законодавства.
Згідно ст. ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Стаття 76 ЦПК України визнає доказами будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 77 ЦПК України).
Відповідно до статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Звертаючись із позовом про визнання недійсним правочину, саме позивач повинен довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення, а також наявність у позивача порушеного права чи інтересу в результаті укладення спірного правочину. Без доведення позивачем обставин недодержання сторонами в момент вчинення оспорюваного правочину конкретних вимог законодавства суд не має підстав для задоволення відповідного позову.
Посилання позивача на наявність несправедливих умов договору про надання послуг, направлених на продаж об'єкта нерухомості, що умови спірного пункту договору порушують принцип добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди, як споживачеві не підтверджуються належними та допустимими доказами.
При укладанні Договору про надання послуг сторонами не порушено приписів статей 203, 215 ЦК України (назва Договору відповідає його змісту, умови Договору викладені коротко, лаконічно та не двозначно) при підписанні Договору позивач погодився з його умовами, Договір підписаний сторонами самостійно, що вказує на усвідомлення позивачем на момент укладення правочину його правової природи та юридичних наслідків, а тому відсутні правові підстави для визнання такого правочину недійсним.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.12, 13, 77, 81, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд, У Х В А Л И В:
Позовну заяву ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про захист прав споживача, шляхом визнання недійсним договору про надання послуг, направлених на відчуження об'єкта нерухомості від 14 вересня 2023 року № 1409 - залишити без задоволення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Одеського апеляційного суду, шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, однак з врахуванням п. 15.5 розділу ХII "Перехідні положення" ЦПК України, тобто до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи до Одеського апеляційного суду через Саратський районний суд Одеської області.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
З текстом рішення можна ознайомитись в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням http://st.od.court.gov.ua.
Повний текст рішення складено та підписано 04 листопада 2025 року.
Суддя В. С. Миргород