14 жовтня 2025 року місто Київ
справа № 372/2614/24
апеляційне провадження № 22-ц/824/13930/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача - Головачова Я.В.,
суддів: Нежури В.А., Невідомої Т.О.,
за участю секретаря судового засідання: Приходька Р.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Обухівського районного суду Київської області у складі судді Висоцької Г.В. від 3 червня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання договору позики удаваним правочином та визнання його фактичним договором оренди транспортного засобу,
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання договору позики удаваним правочином та визнання його фактичним договором оренди транспортного засобу.
Позов обґрунтовано тим, що у лютому 2020 року позивач та відповідач дійшли усних домовленостей щодо оренди автомобіля. За умовами усного договору оренди автомобіля, ОСОБА_1 повинен кожного місяця перераховувати на банківську картку ОСОБА_3 визначену сторонами грошову суму. Умови усного договору автомобіля ОСОБА_1 виконував шляхом здійснення перерахування грошових коштів на банківський рахунок відповідача, а також шляхом передання коштів готівкою.
18 серпня 2020 року позивач на вимогу відповідача написав розписку на суму 31 000 грн, проте коштів не він отримував. Дана розписка була написана на вимогу відповідача, як гарантія розрахунку за його пошкоджений автомобіль, оскільки позивач потрапив у ДТП, і майбутню оренду, а також як гарантія збереження автомобіля у належному стані. Після цього позивач продовжив користуватися автомобілем та сплачувати грошові кошти за ремонт та оренду автомобіля. 1 грудня 2020 року відповідач
повторно змусив позивача написати нову розписку на суму 51 770 грн, на підставі якої грошей також не отримав.
На підставі вказаних розписок ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про стягнення грошових коштів, рішенням суду вказаний позов задоволено, проте справа перебуває на розгляді в апеляційному суді.
Позивач вважає, що між ним та відповідачем фактично виникли правовідносини з оренди автомобіля, в яких він виступає, як орендар, а відповідач - як орендодавець, спірна сума становить 82 770 грн.
Посилаючись на те, що правова природа розписок про отримання коштів покликана лише на приховування іншого правочину, а саме договору оренди транспортного засобу та боргу за його ремонт, позивач, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просив суд визнати договір позики, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , що оформлений борговими розписками від 18 серпня 2020 року та від 1 грудня 2020 року, удаваним та визнати його фактичним договором оренди транспортного засобу.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 3 червня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , які є сторонами правочинів, виникли інші правовідносини, ніж передбачені оспорюваними договорами позики. Судом також не встановлено, що воля сторін договорів позики була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин ніж ті, які передбачені укладеними між ними правочинами. Відтак, позивачем не доведено, що оспорювані договори позики є удаваними, тобто такими, що вчинені сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та її узагальнені доводи
У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Скаржник зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки в судовому засіданні ОСОБА_3 підтвердив факт надання в оренду позивачу автомобіля та при цьому не заявляв жодних претензій щодо заборгованості по орендній платі за користування позивачем автомобілем.
Наголошує на тому, що між позивачем та відповідачем немає будь-яких інших правовідносин, окрім оренди автомобіля. Також вказує, що підтвердження позивачем отримання грошових коштів від відповідача не свідчить про існування між ними саме боргового зобов'язання.
28 липня 2025 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав доповнення до апеляційної скарги разом з клопотанням про поновлення строку. Ухвалою Київського апеляційного суду від 31 липня 2025 року представнику ОСОБА_1 - ОСОБА_2 поновлено відповідний строк та прийнято доповнення до апеляційної скарги.
У доповненнях до апеляційної скарги скаржник вказує, що при ухваленні оскаржуваного рішення суд неповно дослідив фактичні обставини справи, зокрема покази свідка ОСОБА_4 , який зазначив, що ОСОБА_1 не отримував від ОСОБА_3 грошових коштів, а навпаки під час зустрічі віддавав йому кошти готівкою.
Зазначає також, що під час розгляду справи в Ленінському районному суді міста Полтави про стягнення з ОСОБА_1 боргу за розписками представник ОСОБА_3 підтвердив той факт, що відповідач надавав автомобіль в оренду, а зміст оспорюваних розписок це борг за оренду автомобіля.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 у відзиві на апеляційну скаргу заперечує проти її доводів, оскільки останні є безпідставними та не спростовують висновків суду першої інстанції.
Позиція учасників справи, які з'явилися в судове засідання
ОСОБА_1 та його представник - ОСОБА_2 в судовому засіданні підтримали апеляційну скаргу з наведених в ній підстав та просили її задовольнити.
Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 в судовому засіданні в режимі відеоконференції заперечував проти задоволення апеляційної скарги, вважав, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Судом установлено, що постановою Дніпровського районного суму міста Києва від 10 квітня 2020 року у справі № 755/4706/20 ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП, та накладено адміністративне стягнення у виді штрафу (том І, а.с. 16).
У навеленій постанові зазначено, що ОСОБА_1 , 13 березня 2020 року, керуючи автомобілем Chevrolet Nubira, державний номерний знак НОМЕР_1 , по вул. Березняківська, 38 у місті Києві, виконуючи поворот ліворуч, не врахував дорожньої обстановки, не надав переваги в русі автомобілю Hyndai Accent, державний номерний знак НОМЕР_2 , який рухався у зустрічному напрямку, здійснив зіткнення, в результаті чого автомобілі отримали механічні пошкодження.
Згідно розписки від 18 серпня 2020 року, ОСОБА_1 одержав грошові кошти в сумі 31 000 грн від ОСОБА_3 , які зобов'язався повернути у повному обсязі до 31 жовтня 2020 року (том І, а.с. 12).
Згідно розписки від 1 грудня 2020 року, ОСОБА_1 одержав грошові кошти в сумі 51 770 грн від ОСОБА_3 , які зобов'язався повернути у повному обсязі до 1 червня 2021 року (том І, а.с. 13).
З банківської виписки по картці ОСОБА_1 від 16 травня 2023 року вбачається, що ОСОБА_1 у період з 2 березня по 23 жовтня 2020 на картку НОМЕР_3 (рахунок НОМЕР_4 ) перерахував на ім'я ОСОБА_6 19 670 грн (том І, а.с. 17).
Рішенням Ленінського районного суду міста Полтави від 26 лютого 2024 року у справі № 641/10314/21 з ОСОБА_1 стягнуто на користь ОСОБА_3 борг за договорами позики (борговими розписками від 18 серпня 2020 року та від 1 грудня 2020 року) у загальному розмірі 82 770 грн (том І, а.с. 69-78).
Позиція суду апеляційної інстанції
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення в цій частині, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
Частиною 1 статті 627 ЦК України унормовано, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до положень статті 202 ЦК України, правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Частиною 1 статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Статтею 1047 ЦК України визначено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Верховний Суд в своїх постановах неодноразово вказував, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи його як укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п'ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).
У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Відповідно до частини 1 статті 202, частини 3 статті 203 ЦК України, головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з'ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.
Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України).
За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.
Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що, на його думку, є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший
правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2012 року в справі № 6-133цс12; від 7 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду від 7 листопада 2018 року в справі № 742/1913/15-ц; від 21 серпня 2019 року в справі № 303/292/17 та від 30 березня 2020 року в справі № 524/3188/17.
Крім того, у пункті 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року в справі № 522/14890/16 зазначено, що установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.
Звертаючись до суду з позовом про визнання договорів позики, оформлених борговими розписками, удаваними на підставі статті 235 ЦК України, ОСОБА_1 посилався на те, що договір позики було вчинено з метою приховати договір оренди автомобіля, який сторони насправді вчинили.
Заперечуючи проти позовних вимог, ОСОБА_3 вказував, що дійсно позивач орендував у нього транспортний засіб, на якому потрапив у ДТП, після чого отримав інший транспортний засіб в оренду. Після тривалої оренди другого автомобіля ОСОБА_1 попросив у нього грошові кошти в борг, пояснивши це тим, що в нього лишилися борги після ремонту автомобіля.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені оспорюваними договорами позики.
З таким висновком суду першої інстанції апеляційний суд погоджується та вважає, що оскаржуване судове рішення відповідає положенням статей 263-265 ЦПК України.
При цьому, судом першої інстанції враховано, що позивач не довів того, що оспорювані договори позики є удаваними, тобто такими, що вчинені сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Судом не встановлено, що сторони з учиненням оспорюваних правочинів навмисно виразили не ту внутрішню волю, що насправді мала місце.
Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , які є сторонами правочину, виникли інші правовідносини, ніж передбачені оспорюваними договорами позики. Отже, позивач не довів, що оспорювані договори позики є удаваними, а в оспорюваних договорах позики, оформлених розписками, чітко зазначено, що грошові кошти отримано із зобов'язанням їх повернути.
З огляду на викладене, колегія суддів відхиляє доводи скаржника про те, що між сторонами укладено саме договір оренди автомобіля, оскільки такі твердження позивача не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.
Доводи апеляційної про те, що суд першої інстанції допустив неповноту дослідження доказів, зокрема не врахував показів свідка ОСОБА_7 , який підтвердив не надання відповідачем коштів за розписками, а навпаки позивач віддав ОСОБА_3 грошові кошти готівкою, не приймаються до уваги судової колегії, оскільки згідно сталої судової практики Верховного Суду обставини передачі грошових коштів не можуть підтверджуватися показами свідків. Інших доказів на підтвердження обставин, викладених у позовній заяві, позивач суду не надав.
Доводи скаржника про те, що на картковий рахунок відповідача позивачем було перераховано грошові кошти в сумі 19 670 грн також не спростовують висновків суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог, оскільки у банківській виписці відсутні відомості про призначення здійснених ОСОБА_1 грошових платежів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновку суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а інші доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду.
Також колегія суддів враховує, що, як неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"(Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99).
Ураховуючи встановлені судом обставини, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до статі 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 3 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.
Головуючий
Судді: