Справа № 640/28087/21 Суддя (судді) першої інстанції: Новікова Інна Вячеславівна
03 листопада 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого - судді Мєзєнцева Є.І., суддів - Епель О.В., Файдюка В.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 13 травня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Апарату Верховної Ради України в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо відмови у нарахуванні та виплаті позивачу грошової допомоги в розмірі 10 місячних посадових окладів відповідно до ст.37 Закону України «Про державну службу»;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову допомогу в розмірі 10 місячних посадових окладів, відповідно до ст.37 Закону України «Про державну службу»;
- зобов'язати відповідача виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати грошової допомоги в розмірі 10 місячних посадових окладів, відповідно до ст.37 Закону України «Про державну службу», з 20.09.2011 по день фактичного розрахунку.
На виконання положень Закону України від 13 грудня 2022 року № 2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» та відповідно до Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 16 вересня 2024 року № 399 цю справу передано на розгляд до Запорізького окружного адміністративного суду.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 13 травня 2025 року адміністративний позов задоволено частково, а саме визнано протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 грошової допомоги в розмірі 10 місячних посадових окладів відповідно до ст.37 Закону України «Про державну службу»; зобов'язано Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову допомогу в розмірі 10 місячних посадових окладів, відповідно до ст.37 Закону України «Про державну службу». У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 обіймав посаду помічника - консультанта Народного депутата України ОСОБА_2 .
У вересні 2011 року Народний депутат України ОСОБА_2 направив керівнику Апарату ВРУ подання, в якому просив звільнити з посади його помічника - консультанта ОСОБА_1 з 20.09.2011 за власним бажанням, у зв'язку з виходом на пенсію державного службовця, без виплати десяти посадових окладів та компенсації за невикористану відпуску.
Судом встановлено, що 20.09.2011 ОСОБА_1 звільнено з посади помічника - консультанта Народного депутата України ОСОБА_2 .
12.08.2021 ОСОБА_1 звернувся до Апарату ВРУ із заявою, в якій просив виплатити йому грошову допомогу у розмірі 10 місячних посадових окладів, відповідно до статті 37 Закону України «Про державну службу».
Листом Апарату ВРУ від 06.09.2021 №15/26-2021/278113 позивачу відмовлено у задоволенні його заяви та виплаті грошової допомоги у розмірі 10 місячних посадових окладів.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати грошової допомоги в розмірі десяти місячних посадових окладів, позивач звернувся до суду з відповідним позовом за захистом своїх прав та інтересів.
За приписами статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті визначені Законом України «Про державну службу» від 16.12.1993 №3723-XII (далі - Закон №3723-XII, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Статтею 37 Закону №3723-XII було передбачено, що державним службовцям у разі виходу на пенсію при наявності стажу державної служби не менше 10 років виплачується грошова допомога в розмірі 10 місячних посадових окладів.
Отже, для виплати державному службовцю грошової допомоги в розмірі 10 місячних посадових окладів необхідна наявність двох умов, а саме: вихід державного службовця на пенсію та наявність стажу державної служби не менше 10 років.
Інших умов для виплати грошової допомоги Закон №3723-XII не містить.
З матеріалів справи встановлено, що 20.09.2011 ОСОБА_1 звільнено з посади помічника - консультанта народного депутата України за власним бажанням, у зв'язку із виходом на пенсію.
При цьому, у довідці Управління справами Апарату ВРУ від 26.09.2011 визначено, що стаж державної служби ОСОБА_1 складає понад 14 років.
Отже, позивач у повній мірі підпадає під умови за яких державному службовцю виплачується грошова допомоги при звільненні у розмірі 10 місячних посадових окладів.
Водночас, умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України визначені статтею 34 Закону України від 17 листопада 1992 року №2790-XII «Про статус народного депутата України» і Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим постановою ВРУ від 13 жовтня 1995 року №379/95-ВР, (далі - Закон №2790-XII, Положення №379/95-ВР - у редакції, чинній на момент звільнення позивача з посади).
Так, у частині першій статті 34 Закону №2790-XII обумовлено, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами і прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Приписами частини третьої статті 34 Закону №2790-XII встановлено, що помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.
На чотирьох помічників-консультантів народного депутата поширюється дія Закону України «Про державну службу», їм присвоюється не вище ніж сьомий ранг державного службовця четвертої категорії, вони прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату ВРУ або до виконавчих апаратів органів місцевого самоврядування.
Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, але не є державними службовцями, також можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату ВРУ.
Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.
Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою ВРУ; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
Відповідно до статті 3.2 Положення №379/95-ВР помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах. Народний депутат України самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, які встановлюються йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою ВРУ.
У статті 4.1 Положення №379/95-ВР визначено, що розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється ВРУ. У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: 1) визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; 2) здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; 3) надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
Заробітна плата помічникам-консультантам, які перебувають на державній службі, встановлюється з урахуванням вимог статті 33 Закону України «Про державну службу».
Як було встановлено судом, ОСОБА_1 працював на посаді помічника - консультанта із поширенням на нього дії Закону України «Про державну службу» та присвоєнням 7 рангу державного службовця.
Верховний Суд у постановах від 21 березня 2023 року в справі №640/11699/21, від 29 березня 2023 року в справі №640/24361/19 та від 11 квітня 2023 року в справі №640/19047/21 акцентував увагу на тому, що специфіка правового статусу помічника-консультанта народного депутата України фактично обумовлена характером патронатної служби, властивої будь-якій посаді такого виду діяльності.
Особливість патронатної служби полягає у тому, що діяльність працівників цієї служби спрямована на забезпечення ефективності функціонування визначених законодавством категорій публічних службовців, а не державного органу, чим власне і обумовлена означена специфіка їхнього правового статусу.
У частині першій статті 21 КЗпП України обумовлено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи (частини третя та четверта статті 24 КЗпП України).
Трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи (частина перша статті 23 КЗпП України).
Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами (частина друга статті 23 КЗпП України).
Отже, строковий трудовий договір - це угода, яка визначає взаємні права та обов'язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.
Відповідно до пункту 1 Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого Розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року №769, Апарат Верховної Ради України (далі - Апарат) є органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, кадрове, фінансово-господарське, матеріально-технічне, соціально-побутове та інше забезпечення діяльності Верховної Ради України, народних депутатів України.
Відповідно до пункту 8 Положення, на Апарат покладаються такі завдання у сфері організаційного забезпечення: організація та здійснення роботи з кадрового обслуговування народних депутатів України, їх помічників-консультантів, працівників Апарату, забезпечення виконання положень Закону України «Про державну службу»; підготовка інформаційно-аналітичних матеріалів з кадрових питань.
Таким чином, саме на Апарат ВРУ були покладені повноваження як кадрового, так і фінансового забезпечення помічників-консультантів народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, й саме Апарат ВРУ здійснює виплату заробітної плати та інших виплат таким помічникам-консультантам.
Зокрема пунктом 8 Положення передбачено, що саме Апарат ВРУ відповідає за виконання положень Закону України «Про державну службу» статтею 37 якого врегульовано питання виплати грошової допомоги.
За наведеного, позивач, який працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України за умовами строкового трудового договору на постійній основі з поширенням дії Закону України «Про державну службу» і був прикріплений для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату ВРУ, перебував у трудових відносинах саме з Апаратом ВРУ, а не з народним депутатом України.
Відповідний висновок узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 16 січня 2019 року в справі №757/45463/16-ц, від 20 лютого 2019 року в справі №757/57336/16-ц, від 27 березня 2019 року в справі №757/9144/16-ц, від 21 березня 2023 року в справі №640/11699/21, від 29 березня 2023 року в справі №640/24361/19 та від 11 квітня 2023 року в справі №640/19047/21.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що з огляду на положення приписів статті 37 Закону України «Про державну службу», Апарат ВРУ мав обов'язок нарахувати та виплатити позивачу під час звільнення грошову допомогу у розмірі 10 місячних посадових окладів не залежно від наявності/відсутності відповідного подання народного депутата України, оскільки такий обов'язок імперативно був обумовлений у статті 37 Закону України «Про державну службу».
Враховуючи вищевикладене, вимоги в частині зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову допомогу в розмірі 10 місячних посадових окладів, відповідно до ст.37 Закону України «Про державну службу» є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати грошової допомоги в розмірі 10 місячних посадових окладів, відповідно до ст.37 Закону України «Про державну службу», з 20.09.2011 по день фактичного розрахунку, суд зазначає наступне.
Частиною 1 статті 116 Кодексу Законів про працю України (далі - КЗпП України) визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Статтею 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Вказані висновки узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 620/1982/19.
У постанові Верховного Суду від 12.08.2020 в адміністративній справі № 400/3151/19 викладено висновок, згідно з яким лише після проведення фактичного розрахунку (виплати всіх сум, що належать звільненому працівникові) починається перебіг строку, визначеного частиною першої статті 233 КЗпП України.
Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 у справі №810/451/17 зазначено, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Виходячи із системного тлумачення положень статей 116, 117 КЗпП України, враховуючи Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року в справі № 4-рп/2012, а також правові позиції Великої Палати Верховного Суду, наведені вище, можна дійти висновку, що з моменту звільнення у роботодавця виникає обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити працівникові всі суми, що йому належать. Якщо роботодавець не виконує цей обов'язок, він вчиняє триваюче правопорушення, відповідальність за яке визначена статтею 117 КЗпП України. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, тобто, реальне виконання цього обов'язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівникові) (висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду викладеною у постанові від 12.08.2020 в справі №400/3151/19).
Відтак, лише на момент припинення вказаного правопорушення, яким є день фактичного розрахунку, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог. При цьому, для того щоб права працівника на виплату йому середнього заробітку за час затримки розрахунків при звільненні вважалися порушеними закінченим складом правопорушення, суду необхідно встановити такі юридично значимі обставини як: 1) невиплата належних працівнику при звільненні сум; 2) проведення із ним остаточного розрахунку.
Факт проведення остаточного розрахунку дасть можливість для встановлення обсягу порушених прав.
Суд зазначає, що у позовній заяві позивач просить виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати грошової допомоги в розмірі 10 місячних посадових окладів, відповідно до ст.37 Закону України «Про державну службу», з 20.09.2011 по день фактичного розрахунку, проте фактичного розрахунку з позивачем не було проведено.
Суд звертає увагу, що за умови не проведення з позивачем повного розрахунку у судовому порядку не можливо вирішити питання про розмір середнього заробітку, який підлягає за час затримки розрахунку.
Також, під час розгляду справи судом встановлено, що в провадженні Київського окружного адміністративного суду перебуває адміністративна справа №640/22951/21 за позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України щодо не виплати позивачу при звільненні грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 26.05.2006 до 20.09.2011.
При цьому, у справі №640/22951/21, як і у справі №640/28087/21 позивач також просить зобов'язати виплатити йому середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 23.11.2007 по день фактичного розрахунку, з 20.09.2011 по день фактичного розрахунку.
Таким чином, не переконання суду, питання про виплату позивачу компенсації за затримку розрахунку при звільненні має вирішуватися виключно після проведення з позивачем остаточного розрахунку, як по компенсації відпустки та і по грошовій допомозі, що є предметом розгляду у цій справі.
За таких обставин, позовні вимоги в частині виплати середнього заробітку є передчасними та задоволенню не підлягають.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Решта тверджень та посилань сторін судовою колегією апеляційного суду не приймається до уваги через їх неналежність до предмету позову або непідтвердженість матеріалами справи.
При цьому, колегія суддів зазначає, що згідно з п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Однак, згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
За правилами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 13 травня 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Є.І.Мєзєнцев
cуддя О.В.Епель
суддя В.В.Файдюк