31 жовтня 2025 року м. Київ справа №320/23811/25
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Жука Р.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справи
за позовом ОСОБА_1
до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної
служби України у місті Києві та Київській області
про визнання протиправними рішень від 17.04.2025, зобов'язання вчинити
певні дії, -
І. Зміст позовних вимог.
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області, в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 103 від 17 квітня 2025р. про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну видане громадянину Грузії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 103/1 від 17 квітня 2025р. про визнання недійсним посвідки на постійне проживання стосовно громадянину Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області поновити громадянину Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 дозвіл на імміграцію в Україну та здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 .
ІІ. виклад позиції позивача та заперечень відповідача.
В обґрунтування позовних вимог представник позивача зазначив, що після звернення Позивача до Відповідача для обміну посвідки, під час перевірки у квітні 2025р. Відповідач отримав інформацію з Державного реєстру актів цивільного стану громадян та було установлено, що шлюб, укладений між Позивачем та громадянином України був розірваний 24.09.2016 на підставі заяви подружжя та прийшов до висновків, що станом на дату надання дозволу на імміграцію свідоцтво про шлюб, подане Позивачем як підтвердження наявності підстав для надання дозволу на імміграцію стало недійсним, та прийняв оскаржувані рішення про визнання недійсним рішення про надання дозволу на імміграцію та посвідки постійне проживання стосовно громадянина Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі п.п. 1,2 частини першої статті 121 Закону України «Про імміграцію». Представник вважає, що рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання, прийняте відповідачем з формальних причин та без дослідження усіх обставин, що могли вплинути на його прийняття.
Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому в обґрунтування правової позиції зазначено, що Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області отримало інформацію Державного реєстру актів цивільного стану громадян свідчить про те, що шлюб зареєстрований 01.08.2014 між громадянином Грузії ОСОБА_1 та громадянкою України ОСОБА_3 розірвано 24.09.2016 реєстратором Шевченківського районного у місті Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві (підстава реєстрації розірвання шлюбу - заява подружжя від 23.08.2016). Тому, відповідач дійшов висновку, що позивачем була прихована інформація про те, що його шлюб розірвано. Відповідач вважає, що ним з'ясовано надання дозволу на імміграцію в Україну надано на підставі свідомо неправдивих відомостей та документів, що втратили чинність та відповідно до статті 12-1 Закону України «Про імміграцію» є підставою для скасування дозволу на імміграцію. Відповідач вважає, що діяв межах наданих йому повноважень, відповідно до Закону, та у спосіб і в порядку визначеному ним, у зв'язку з чим, просив суд у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
У поданій відповіді на відзив позивач зазначив, що на його переконання у даній справі відсутні фактичні обставини, згідно яких можна прийти до висновків, що ним були здійснені винні дії, спрямовані на введення в оману територіальних орган міграційної служби. Позивачем були подані правдиві та достовірні дані до територіального органу міграційної служби, яка в свою чергу опрацювала дані документи та прийняла рішення про надання дозволу на імміграцію та видачу довідки на постійне проживання.
ІІІ. Заяв (клопотання) учасників справи інші процесуальні дій у справі.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 15.05.2025 адміністративну справу прийнято до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.
23.06.2025 через підсистему «Електронний суд» від відповідача надійшов до суду відзив на позовну заяву.
28.06.2025 через підсистему «Електронний суд» від позивача надійшла до суду відповідь на відзив.
29.07.2025 через підсистему «Електронний суд» від позивача надійшли до суду додаткові пояснення.
13.10.2025 через підсистему «Електронний суд» від позивача надійшли Додаткові пояснення у справі.
Інших заяв чи клопотань учасниками справи до суду не подано.
Частиною 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Згідно частини 2 статті 262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
З урахуванням викладеного, керуючись положеннями частини 2 статті 262 КАС України наявні підстави для розгляду справи в порядку письмового провадження.
ІV. Обставини встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.
Розглянувши подані сторонами документи, з'ясувавши зміст спірних правовідносин з урахуванням доказів судом встановлені відповідні обставини.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець с. Хелвачаури, Хелвачаурський р-н, Грузія (а.с. 35-36, Т-1).
01.08.2014 Центральним відділом державної реєстрації шлюбів головного управління юстиції у м. Києві здійснено державну реєстрацію шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , про що був зроблений відповідний актовий запис №1748 та підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 (а.с. 37, Т-1).
20.08.2016 Позивач звернувся до Шевченківського РВ ГУДМС у м. Києві із клопотанням про надання дозволу на імміграцію відповідно до пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію», як особа яка понад два роки перебуває у шлюбі з громадянином України, 24.11.2016 громадянину Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , надано дозвіл на імміграцію.
На підставі заяви іноземця та результатів проведених перевірок, 24 листопада 2016 року Шевченківським РВ ГУ ДМС України в м. Києві прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну. 28 грудня 2016 року на підставі прийнятого рішення ОСОБА_1 документовано посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 відповідно до якої проживає по теперішній час.
З матеріалів справи судом також встановлено, що позивач проживає в Україні більше 18 років.
Позивач отримав в Україні вищу фахову медичну освіту, підвищує кваліфікацію за спеціальністю «хірургічна стоматологія» та працює стоматологом. Зазначене підтверджується дипломом спеціаліста НОМЕР_3 Державна установа «Кримський державний медичний університет імені С.І. Георгієвського» (2012р.), свідоцтво про спеціалізовану підготовку з медицини клінічна ординатура) НОМЕР_10 Національна медична академія післядипломної освіти імені П.Л.Шупика (2014), Посвідчення № НОМЕР_4 про проходження підвищеної кваліфікації до диплому № НОМЕР_5 від 03 липня 2015р. та сертифікат лікаря-спеціаліста НОМЕР_9 від 02 квітня 2020р. Національна медична академія післядипломної освіти імені П.Л.Шупика
Також позивач проходив військову службу у Збройних силах України за укладеним контрактом з Міністерством оборони України, є учасником бойовий дій та є ветераном війни, має військові відзнаки та нагороди.
Зазначені обставини підтверджуються копією Контракту про проходження іноземцями та особами без громадянства військової служби у Збройних Силах України, у період з 23 березня 2022 - 20 травня 2023р., за та вислуга років у Збройних Силах України становить: календарна 01 рік 01 місяць 27 днів.
Позивач є учасником бойових дій та брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів Держави у зв'язку з військовою агресією Російської федерації проти України перебуваючи в м. Слов'янськ, Донецької області та н.п Кремінна, Луганської області, під час виконання бойового завдання отримав травми біля населеного пункту Креміна, Луганської області внаслідок артилерійського обстрілу, має статус Учасника бойових дій та Ветерана війни.
Відповідно до довідки № 107 від 17 січня 2023р. про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва) старшого солдата ОСОБА_1, 11 січня 2023р. отримав: вибухова травма, закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку з вираженою цефалгією, акубаротравма. За обставин: безпосередньої участі військовослужбовця у бойових діях, під час захисту Батьківщини, а саме: виконання бойових завдань в складі підрозділу військової частини НОМЕР_6 , в районі населеного пункту Креміна, Луганської області внаслідок артилерійського обстрілу.
Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_7 від 28 травня 2023 позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій.
Також, позивач нагороджений відзнакою «ХРЕСТ ПОШАНИ» відповідно до посвідчення НОМЕР_11 та відзнакою (нагрудного знаку) «СТАЛЕВИЙ ХРЕСТ» згідно наказу Головнокомандувача Збройних Сил України генерала ОСОБА_4 за №1117 від 20 серпня 2022.
23 січня 2025 року позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області з питанням оформлення посвідки на постійне проживання у порядку обміну посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 , у зв'язку із її непридатністю для подальшого використання.
17.04.2025 року Центральним міжрегіональним управлінням ДМС у м. Києві та Київській області затверджено висновок про визнання недійсними дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання видані громадянину Грузії ОСОБА_1 .
У якому вказаному висновку зазначено, що оскільки підставою надання громадянину Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дозволу на імміграцію в Україну слугувало перебування понад 2 роки у шлюбі з громадянкою України - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , засобами Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб було здійснено перевірку дійсності актового запису про шлюб від 01.08.2014 №1748 складеного Центральним відділом державної реєстрації шлюбів Головного управління юстиції у м. Києві.
Отримана інформація з Державного реєстру актів цивільного стану громадян свідчить про те, що шлюб зареєстрований 01.08.2014 між громадянином Грузії ОСОБА_1 та громадянкою України ОСОБА_3 (свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_2 , актовий запис №1748 від 01.08.2014) розірвано 24.09.2016 реєстратором Шевченківського районного у місті Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві (підстава реєстрації розірвання шлюбу - заява подружжя від 23.08.2016).
Тобто, громадянином Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , була прихована інформація про те, що його шлюб 24.09.2016 розірвано, тобто з з'ясовано, що дозвіл на імміграцію в Україну надано на підставі свідомо неправдивих відомостей та документів, що втратили чинність.
17.04.2025 Центральним міжрегіональним управлінням ДМС у м. Києві та Київській області було прийнято рішення про визнання недійсним рішення про надання дозволу на імміграцію громадянину Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі пункту 1 частини першої статті 12-1 Закону України «Про імміграцію».
Також, відповідно до вимог частини другої статті 12-1 Закону України «Про імміграцію» Центральним міжрегіональним управлінням ДМС у м. Києві та Київській області визнана недійсною посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_1 .
Не погоджуючись з вказаними рішеннями відповідача від 07.07.2020 №131 та №80112500012338 позивач звернувся до суду з даним позовом.
V. Оцінка суду.
Надаючи правову оцінку обґрунтованості аргументам, наведеними учасниками справи, суд дійшов наступних висновків.
Предметом спору у справі, що розглядається, є дії органу міграційної служби щодо визнання недійсним рішення про надання дозволу на імміграцію та рішення про визнання такої посвідки недійсною.
Згідно з Положенням про Державну міграційну службу України, затверджену постановою КМУ від 20.08.2014 року №360 (далі Положення №360), ДМСУ є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів (п.1 Положення №360).
ДМСУ відповідно до покладених на неї завдань, крім іншого, здійснює оформлення, обмін і видачу іноземцям та особам без громадянства посвідки на постійне проживання, посвідки на тимчасове проживання, пересилає, визнає недійсними, відкликає, вилучає та знищує такі документи в передбачених законодавством випадках (п.п.8 п.4 Положення №360).
Пунктом 7 Положення №360 встановлено, що ДМСУ здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи та територіальні підрозділи, у тому числі міжрегіональні.
Спірні правовідносини регламентовані Конституцією України, Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 №3773-VI (далі Закон №3773-VI), Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 №2491-III (далі Закон №2491-III), Положенням про ДМСУ №360, Порядком оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321 (далі Порядок №321).
Статтею 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до ст.26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» № 3773-VI визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України.
Положеннями п.7 ч.1 ст.1 Закону №3773-VI в редакції від 06.02.2025 року, чинній на час прийняття спірного рішення 17.04.2025 року встановлено, іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в'їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні.
Згідно до преамбули Закону №2491-III цей Закон визначає умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства.
У цьому Законі нижченаведені терміни вживаються в такому значенні:
імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;
іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.
Відповідно до ч.1 ст.4 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону №2491-III іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Згідно з ч.1 ст.4 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.
Водночас ч.2 даної статті визначено перелік категорій іммігрантів поза квотою.
Так п.1 ч.2 ст.4 Закону №2491-III встановлено, що дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України
При цьому, стаття 9 Закону №2491-III визначає умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію.
Так, для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я. У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
Досліджуючи спірні правовідносини судом з матеріалів справи встановлено, що позивач громадянин Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , 20 серпня 2016 року звернувся до Шевченківського РВ ГУ ДМС України в м. Києві із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію» як особа, яка перебуває в шлюбі з громадянкою Україні - понад 2 роки. Дружина - громадянка України ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_2 видане Центральним відділом державної реєстрації шлюбів Головного управління юстиції у м. Києві 01.08.2014.
На підставі п.1 ч.3 ст.4 Закону №2491-III, заяви позивача та результатів проведених перевірок, 24 листопада 2016 року Шевченківським РВ ГУ ДМС України в м. Києві прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну.
28 грудня 2016 року на підставі прийнятого рішення ОСОБА_1 документовано посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 .
Пунктом 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 360, визначено, що Державна міграційна служба України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів. Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року №321 «Про затвердження зразка, технічного опису бланка та Порядку оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання» (далі - Порядок №321).
В пп. 36-37 Порядку №321 передбачено, що після прийняття до розгляду заяви-анкети та доданих до неї документів працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС здійснює заходи з ідентифікації особи, на ім'я якої оформляється посвідка, та перевірку поданих нею документів.
Ідентифікація особи здійснюється на підставі даних, отриманих з баз даних Реєстру, та відомчої інформаційної системи ДМС.
Перевірка законності перебування іноземця або особи без громадянства на території України проводиться на підставі інформації, що міститься у базах даних Реєстру, з урахуванням інформації про перетинання іноземцем або особою без громадянства державного кордону України.
У разі необхідності одержання відомостей з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені, смерть такі відомості одержуються в установленому законодавством порядку.
У разі необхідності підтвердження інших відомостей про іноземця або особу без громадянства або дійсності поданих ними документів надсилаються запити до відповідних державних органів або їх територіальних органів (підрозділів), які надають відповідь протягом трьох робочих днів з дня надходження таких запитів.
Усі матеріали проведених перевірок долучаються до заяви-анкети і скануються із застосуванням засобів Реєстру до відомчої інформаційної системи ДМС.
З аналізу вищенаведених положень вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.
Судом встановлено, що документи, які були подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію, були перевірені територіальним органом міграційної служби. Отже, проводив необхідну перевірку поданих документів та з'ясовував у межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, проте таких підстав не виявив.
При цьому суд зауважує, що посвідки на постійне проживання видаються суб'єктами владних повноважень за результатом опрацювання та перевірки поданої заяви та документів. Окрім того, необхідно враховувати, що частиною другою статті 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, в даному випадку насамперед у органу міграційної служби виникає обов'язок доказування щодо правомірності своїх дій та рішення, оскільки у 2016 році під час прийняття рішення про надання дозволу не виявив розірвання шлюбу.
Як вже зазначалося судом раніше, позивач звернувся з заявою про надання дозволу на імміграцію 20.08.2016 року на підставі п.1 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію» як особа, яка перебуває в шлюбі з громадянкою Україні - понад 2 роки та надав свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_2 від 01.08.2014.
Поряд з цим судом з'ясовано, що вищезазначений шлюб було розірвано 24.09.2016.
Відповідач дійшов висновку, що оскільки шлюб розірвано через місяць то дозвіл надано на підставі свідомо неправдивих відомостей позивача.
У свою чергу суд категорично оцінює такі твердження відповідача та зазначає, що на час подання позивачем заяви від 20.08.2014 та документів для отримання дозволу на імміграцію, свідоцтво про шлюб було чинним, шлюб не розірваним та позивач вже більше 2 років перебував у офіційному шлюбі, за рішенням суду не визнано недійсним у разі його фіктивності, а тому виключає свідоме подання неправдивих висновків.
Верховний Суд не одноразово у своїх рішеннях (постанова від 13 листопада 2019 року у справі № 815/3651/17, від 13 червня 2019 року у справі № 825/2971/14, від 10 червня 2022 року у справі № 640/13572/20) зазначав, що статтею 12 Закону № 2491-III встановлений перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого слідує, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта. Отже, скасування дозволу на імміграцію можливе за умови встановлення конкретних даних щодо вчинення або можливості вчинення саме іммігрантом протиправних дій відповідно до статті 12 Закону №2491-III.
Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку, що відповідач не встановив, які конкретні протиправні дії позивача спричинили скасування дозволу на імміграцію за замовчуванням та оформлення йому у 2016 році міграційним органом посвідки на постійне проживання на території України із порушенням вимог законодавства, оскільки свідоцтво про шлюб на дату прийняття відповідачем буле чинне.
Суд зазначає, що під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень суди незалежно від підстав, наведених у позовній заяві, повинні перевіряти їх відповідність усім вимогам, зазначеним у частині другій статті 2 КАС України, а не просто констатувати, що оскаржуване рішення прийняте суб'єктом владних повноважень в межах наданих йому законом повноважень.
Цей обов'язок витікає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Верховний Суд неодноразово висловлювався з приводу важливості принципу правової (справедливої) процедури (постанова від 16 квітня 2020 року № 495/5105/17, постанова від 13 березня 2020 року № 805/2340/17-а), яка є невід'ємною частиною верховенства права. Вказаний принцип спрямований на забезпечення справедливого ставлення до особи під час прийняття актів суб'єктом владних повноважень. Правова (справедлива) процедура встановлює стандарти у процесі прийняття актів суб'єктами владних повноважень, які відображені в рішеннях Європейського суду з прав людини, у яких здійснюється застосування статті 6 Конвенції, яка передбачає дотримання процесуальних (процедурних) гарантій у судовому провадженні.
У постанові від 30 липня 2020 року у справі № 824/875/19-а Верховний Суд наголосив, що вказані гарантії поширюються і на адміністративні процедури за участі суб'єкта владних повноважень. Згідно з цією статтею має бути забезпечене право особи: бути поінформованим; мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту; захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника; ознайомитися з матеріалами справи; вона має можливість висловити свою думку перед оголошенням рішення; обґрунтувати органом влади прийняття несприятливих актів; визначити порядок їх оскарження, відшкодувати заподіяну шкоду.
Основна мета правової (справедливої) процедури - щоб суб'єкти владних повноважень, діяли правомірно, тобто належно, згідно з визначеними нормами права, але такими нормами права, які відповідають критеріям природного права, моральності, розумності, справедливості, а також загальноправовим принципам, що встановлені органами правосуддя.
Також суд зауважує, що порушення встановленої законодавством процедури ухвалення рішення може бути підставою для скасування цього рішення, якщо допущене порушення вплинуло або могло вплинути на його правильність.
Аналогічний правовий висновок сформульований Верховним Судом у постанові від 11 вересня 2025 року у справі № № 303/5363/24.
Процедура провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію, визначено відповідним Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983).
Згідно із пунктами 22-24 Порядку №1983 для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, територіальні органи ДМС або територіальні підрозділи ДМС, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
ДМС, територіальні органи ДМС і територіальні підрозділи ДМС всебічно вивчають у місячний строк подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора скасування дозволу на імміграцію, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також у разі потреби запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.
У постанові від 04 вересня 2020 року у справі №120/1859/19-а Верховний Суд вказав, що відповідно до пункту 23 Порядку № 1983, територіальні органи, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізують свої повноваження шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається питання. Отже, функція територіальних органів, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання.
Враховуючи, що у даній справі дозвіл на імміграцію був скасований суб'єктом владних повноважень за замовчуванням, а посвідка на постійне проживання була визнана недійсною, у відповідача, згідно із вимогами пункту 73 Порядку № 321, все одно виникає обов'язок встановити наявність/відсутність підстав для подальшого тимчасового перебування особи на території України на законних підставах, здійснити всебічну перевірку обставин, за якими особа 19 років перебувала на території України на підставі документу, що був виданий цим же відповідачем. Встановлення цих обставин є неможливим, на думку колегії суддів Верховного Суду, без отримання пояснень від іммігранта.
Суд наголошує, що особа, якої стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності. Тож не запрошення для надання пояснень іммігранта, стосовно якого розглядається питання скасування дозволу на імміграцію, є позбавленням процесуальних гарантій останнього щодо безпосередньої участі у процедурі прийняття відповідного рішення компетентним органом.
Так, відповідачем не надано суду будь-яких належних та допустимих доказів щодо наданих пояснень позивача чи його запрошення для їх надання територіальному підрозділу ДМС. Зазначене свідчить про невиконання територіальними органами і підрозділами ДМС України всіх дій, спрямованих на повне та всебічне вивчення та оцінку всіх документів та матеріалів, які можуть бути доказом наявності або відсутності підстав для скасування дозволу на імміграцію.
Верховний Суд неодноразово висловлювався з приводу важливості принципу правової (справедливої) процедури (постанова від 16.04.2020 у справі № 495/5105/17, постанова від 13.03.2020 у справі № 805/2340/17-а), яка є невід'ємною частиною верховенства права. Вказаний принцип спрямований на забезпечення справедливого ставлення до особи під час прийняття актів суб'єктом владних повноважень. Правова (справедлива) процедура встановлює стандарти у процесі прийняття актів суб'єктами владних повноважень, які відображені в рішеннях Європейського суду з прав людини, у яких здійснюється застосування статті 6 Конвенції, яка передбачає дотримання процесуальних (процедурних) гарантій у судовому провадженні.
Отже, рішення ДМС, як суб'єкта управлінської діяльності, повинно відповідати критеріям, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, розуміння змісту вимог щодо дотримання яких має бути однаковим для усіх суб'єктів управлінської (адміністративної) діяльності, що регулюється іншими нормативними актами.
Рішення ДМС має прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття (вчинення дій). Дискреція дозволяє адміністративному органу прийняти найбільш зважене в конкретних умовах рішення, засноване на особистих (власних) оцінках обставин, а не на чіткому приписі норми права (не формально).
У свою чергу, рішення ДМС як суб'єкта управлінської діяльності повинно відповідати критеріям, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, розуміння змісту вимог щодо дотримання яких має бути однаковим для усіх суб'єктів управлінської (адміністративної) діяльності, що регулюється іншими нормативними актами.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.02.2024 по справі № 260/5694/22, від 21.02.2024 п справі №500/1254/23, від 11.04.2024 по справі 520/12164/22.
Отже, рішення органів Державної міграційної служби мають відповідати критерію повноти й обґрунтованості, тобто мають прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття.
Суд наголошує, що матеріали справи не містять будь-яких даних про те, що станом на дату звернення позивача до Шевченківського РВ ГУ ДМС України в м. Києві із заявою про надання йому дозволу на імміграцію в Україну, а також на час прийняття таким органом рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну, останній надав неправдиві відомості або фальшиві документи.
Отже, відповідач під час розгляду справи не надав суду належних доказів того, що на момент прийняття рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію ним були надані свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність.
Суд відзначає, що до компетенції відповідача не віднесено вирішення питань щодо визнання незаконними рішень інших органів державної влади та місцевого самоврядування.
Водночас, відповідачем не доведено та до матеріалів справи не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що за час перебування позивача на території України з'явилися обставини, які б слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію, передбачені ст. 12-1 Закону України "Про імміграцію".
За таких обставин суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення відповідача №103 від 17.04.2025 про скасування дозволу на імміграцію в Україну не відповідає вимозі щодо обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень, оскільки не містить фактичних обставин та доказів на підтвердження того, що дозвіл на імміграцію був виданий на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність на час звернення.
Виходячи з наведених норм права та встановлених по справі дійсних обставин на переконання суду відповідач під час вирішення питання позивача щодо обміну посвідки на постійне проживання в Україні не використав надані йому повноваження з метою ухвалення рішення, яке б відповідало критеріям частини другої статті 2 КАС України, не вжив заходів на виконання пункту 23 Порядку №1983 чи пункту 73 Порядку № 321.
З огляду на вищевикладене, суд висновує, що у обсязі фактичних обставин встановлених судом, відповідачем не доведено, що скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну є необхідним та пропорційним законній меті. За фактичних обставин справі цей захід є «невиправдано суворим».
Враховуючи викладене, суд вважає обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню позовні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 103 від 17 квітня 2025р. про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну видане громадянину Грузії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Що стосується позовних вимог в частині оскарження рішення №103/1 від 17 квітня 2025р. про скасування посвідки на постійне проживання суд зазначає наступне.
Відповідно до пп.1 п. 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 р. № 321, посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України Про імміграцію.
Згідно п.65 Порядку №321, рішення про скасування посвідки приймається керівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС чи його заступником протягом п'яти робочих днів з дня надходження відомостей, які є підставою для її скасування.
Згідно п.78 Порядку №321, рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування може бути оскаржено іноземцем або особою без громадянства в адміністративному порядку або до суду в установленому порядку.
Отже, позовні вимоги в частині оскарження рішення області № 103/1 від 17 квітня 2025р. про скасування посвідки на постійне проживання громадянину Грузії ОСОБА_1 є похідними від позовних вимог щодо оскарження рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну, а відтак, враховуючи визнання протиправним та скасування судом рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 103 від 17 квітня 2025р. про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Грузії ОСОБА_1 , рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві №103/1 від 17 квітня 2025р. про скасування посвідки на постійне проживання громадянину Грузії ОСОБА_1 також підлягає скасуванню, як протиправне.
Щодо частини позовних вимог про зобов'язання Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області поновити громадянину Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 дозвіл на імміграцію в Україну та здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , суд зазначає таке.
Згідно з частиною третьою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Таким чином, враховуючи висновок суду про протиправність та скасування рішення відповідача про скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання, а також відсутність будь-яких інших підстав для відмови позивачу в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання, суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень.
Суд зауважує, що відповідно до статті 2 КАС України метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Ця мета перекликається зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до неї кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", №40450/04, пункт 64).
Засіб юридичного захисту має бути "ефективним" в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), №21987/93, пункт 95).
При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення у справі "Джорджевич проти Хорватії" (Djordjevic v Croatia), № 41526/10, пункт 101; рішення у справі "Ван Остервійк проти Бельгії" (VanOosterwijck v Belgium), №7654/76 пункти 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.
Крім того, Конституційний Суд України у рішенні від 30.01.2003 № 3-рп/2003 підкреслив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
Відповідно до частини 1 статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003).
Задоволення судом позовної вимоги щодо зобов'язання відповідача здійснити позивачу обмін посвідки на постійне проживання є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Право на захист це суб'єктивне право певної особи, тобто вид і міра її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав. Воно випливає з конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" (ст. 55 Конституції України).
Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання у сфері цивільних, господарських, публічно-правових відносин та за наявності неврегульованих питань.
Порушення права означає необґрунтовану заборону на його реалізацію або встановлення перешкод у його реалізації, або значне обмеження можливостей його реалізації тощо.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Згідно з ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
За таких обставин, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.
VІ. Судові витрати.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
До позовної заяви позивачем додано докази сплати судового збору у сумі 3633,60 грн.
Таким чином, сплачений позивачем судовий збір у розмірі 3633,60 грн. підлягає стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.
Керуючись ст.ст. 139, 246, 255, 292-297, 325, 382 КАС України, суд, -
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 103 від 17 квітня 2025р. про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну видане громадянину Грузії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 103/1 від 17 квітня 2025р. про визнання недійсним посвідки на постійне проживання стосовно громадянину Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області поновити громадянину Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дозвіл на імміграцію в Україну та здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 .
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_8 ), понесені витрати зі сплати судового збору у розмірі 3633 (три тисячі шістсот тридцять три) грн 60 коп. за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул.. Березняківська, 4а, код ЄДРПОУ 42552598).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Жук Р.В.