03 листопада 2025 року Справа № 280/7279/25 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Артоуз О.О., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) представник Стариченко Микола Петрович (а/с №13, 69126, м. Запоріжжя, РНОКПП НОМЕР_2 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Запоріжжя ( АДРЕСА_2 ЄДРПОУ НОМЕР_3 ), Військова частина НОМЕР_4 ( АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) про визнання наказу протиправним та його скасування, зобов'язання вчинити дії,
19 серпня 2025 року до Запорізького окружного адміністративного суду засобами системи «Електронний суд» надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до ІНФОРМАЦІЯ_1 у АДРЕСА_4 (далі - відповідач 1), Військова частина НОМЕР_4 (далі - відповідач 2) про визнання наказу протиправним та його скасування, зобов'язання вчинити дії, відповідно до якої позивач просить суд:
визнати наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 про призов ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 ; адреса місця реєстрації: АДРЕСА_1 ) на військову службу за мобілізацією, на особливий період, протиправним та скасувати його.
визнати наказ командира військової частини НОМЕР_4 про зарахування ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 ; адреса місця реєстрації: АДРЕСА_1 ) до списків особового складу військової частини НОМЕР_4 , протиправним та скасувати його;
зобов'язати командира військової частини НОМЕР_4 прийняти рішення про виключення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 ; адреса місця реєстрації: АДРЕСА_1 ) зі списків особового складу військової частини НОМЕР_4 ;
стягнути солідарно з бюджетних асигнувань Відповідача 1 та Відповідача 2 на користь Позивача понесені судові витрати.
Позовну заяву мотивовано тим, що позивач є не військовозобов'язаним та був виключений з військового обліку в ІНФОРМАЦІЯ_3 . Також, позивач з самого народження має проблеми із зором, через що лікарською комісією ІНФОРМАЦІЯ_4 від 05.09.2016 на підставі ст. 30 «б» гр. 1 Наказу МОЗ України № 402/2008 «Про затвердження Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України» був визнаний непридатним до військової служби у мирний час та обмежено придатним у воєнний час. Тим не менш, 31.07.2025 позивач був безпідставно затриманий на вулиці співробітниками територіального центру комплектування та соціальної підтримки, і силоміць доставлений до ІНФОРМАЦІЯ_5 для проходження військово-лікарської комісії. Будь-яких документів, що підтверджують стан здоров'я позивача, у останнього при собі не було. Цього ж дня, позивач протиправно був взятий на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_6 та постановою ВЛК від 31.07.2025, ОСОБА_1 був визнаний придатним до військової служби. Одразу після проходження ВЛК, позивачу було відправлено до Військової частини НОМЕР_4 . Позивач вважає, що він не міг бути направлений на проходження ВЛК та мобілізований на військову службу, оскільки є особою, що виключена з військового обліку. Також, відповідачем 1 було грубо порушено процедуру мобілізації та проведення військово-лікарської комісії. Вважаючи дії відповідачів незаконними, позивач звернувся з даним позовом до суду та просить задовольнити позов.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 25.08.2025 позовну заяву залишено без руху, надано позивачу час для усунення недоліків позову.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 01.09.2025 відкрито спрощене позовне провадження у справі, вирішено здійснити розгляд справи без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні) та без проведення судового засідання.
ІНФОРМАЦІЯ_1 12.09.2025 надано до суду відзив на позовну заяву. Відповідач 1 зазначає, що 31.07.2025 до ІНФОРМАЦІЯ_7 був доставлений ОСОБА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_2 з метою перевірки підстав для виключення з військового обліку. Під час перевірки було встановлено, що ОСОБА_2 раніше був знятий з військового обліку в ІНФОРМАЦІЯ_8 на підставі ч. 6 ст.37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», як особа раніше засудження до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. Верховною Радою України. 11.04.2024, був прийнятий Закон України №3633-1X "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку" яким внесені зміни до статті 37 Закону України ''Про військовий обов'язок і військову службу", в частині взяття на військовий облік, зняття та виключення з нього. Дані зміни набули чинності з 18.05.2024. Виходячи з викладеного, особи з судимістю не виключаються з військового обліку, а підлягають взяттю на військовий облік на загальних підставах. На підставі викладеного ОСОБА_1 був взятий на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_7 . Також встановлено, що ОСОБА_1 підстав для оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації згідно ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не мас. Того ж дня ОСОБА_1 пройшов військово-лікарську комісію, за результатами якої визнаний придатним до проходження військової служби. Медичні документи щодо проходження BJIK направлено до військової частини НОМЕР_4 . ОСОБА_3 01.08.2025 на підставі наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_7 №503 призваний на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Враховуючи викладене, відповідач 1 вважає, що вимоги ОСОБА_1 та його представника у позовній заяві є безпідставними і просить відмовити у задоволенні позову.
Ухвалою суд від 17.09.2025 повторно витребувано у ІНФОРМАЦІЯ_1 і військової частини НОМЕР_4 докази у справі.
Позивачем 18.09.2025 надано до суду відповідь на відзив. Позивач наполягає на тому, що особи, які станом на 18.05.2024 вже були виключені з військового обліку, продовжили й надалі вважатися такими й зберегли за собою статус невійськовозобов'язаного. Відповідач 1 довільно на власний розсуд тлумачить мобілізаційне законодавство та намагається підмінити поняття «виключення» з військового обліку на «зняття» з військового обліку, що є абсолютно різними процесами. Виключення особи з військового обліку означає, що особа втрачає статус військовозобов'язаного та на неї не поширюються обов'язки з військового обліку. Тобто, після виключення з військового обліку на таку особу не поширюються положення Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу». Зокрема, така особа не може бути призвана під час мобілізації, не зобов'язана проходити ВЛК, оновлювати облікові дані, їй не можна навіть вручити повістку, яка є по суті заходом оповіщення та явки військовозобов'язаних. Чинне законодавство не поширює вищенаведені обов'язки на особу, яку було виключено з військового обліку. Разом з тим, ОСОБА_1 не належить до жодної з зазначених у ч. 9 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» категорій, зокрема не є військовозобов'язаним, не перебуває в запасі, оскільки виключений з обліку на підставі п. 6 ч. 6 ст. 37 Закону 2232-XII. Позивач наполягає на задоволенні позову.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 15.10.2025 застосовано до Військової частини НОМЕР_4 захід процесуального примусу шляхом накладення штрафу в порядку частини 1 статті 145 та частини 1 статті 149 КАС України.
28 жовтня 2025 року на адресу суду надійшов відзив Військової частини НОМЕР_4 на позовну заяву. Відповідач 2 вказує, що зарахування до списків особового складу військової частини та виключення з нього здійснюється наказами по стройовій частині відповідної військової частини. Відповідне зарахування здійснюється не на власний розсуд, а на підставі іменних списків команд, які надходять від територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, а в разі переміщення військовослужбовця до нового місця служби на підставі іменних списків або припису, виданих військовою частиною звідки вибув військовослужбовець. Позивача наказом командира військової частини НОМЕР_4 від 01.08.2025 №220 зараховано до списків особового складу та на всі види забезпечення. При цьому, оскаржуваний позивачем наказ командира військової частини НОМЕР_4 (по стройовій частині) від 01.08.2025 №220 є виконаним з моменту його зарахування до списків особового складу військової частини. За таких обставин, можна прийти до висновку про відсутність підстав щодо протиправності наказу командира Військової частини НОМЕР_4 про зарахування позивача до списків особового складу Військової частини НОМЕР_4 , а тому вказаний наказ не підлягає скасуванню. Відповідач 2 просить відмовити у задоволенні позову.
Станом на час розгляду справи від відповідача 1 ані відзиву, ані повідомлення щодо неможливості надання відзиву не надходили.
Згідно з положеннями статті 258 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Частиною 1 ст. 262 КАС України визначено, що розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи за правилами загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.
Відповідно до ч. 2 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, визначено, що розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
Перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, судом встановлено наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянином України, що підтверджується копією паспорта громадянина України у формі ID-картки № НОМЕР_6 , виданого 05.03.2024, орган видачі 2312.
Згідно довідки № 4Д-933 від 01.02.2001 виданої військовозобов'язаному запасу замість військового квитка 09.09.2016 лікарською комісією ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_1 визнаний непридатним до військової служби у мирний час, обмежено придатний у воєнний час.
Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 01.08.2025 № 503 ОСОБА_1 призваний на військову службу під час мобілізації на особливий період.
Наказ командира військової частини НОМЕР_4 (по стройовій частині) від 01.08.2025 №220 ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу Військової частини НОМЕР_4 курсантом.
Вказані обставини підтверджені відповідними доказами і не є спірними.
Суд, оцінивши повідомлені сторонами обставини та наявні у справі докази у їх сукупності, встановив наявність достатніх підстав для прийняття законного та обґрунтованого рішення у справі.
За приписами частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з частиною 2 зазначеної статті у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно частини 5 статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.
Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII (тут і далі в редакції на дату виникнення спірних правовідносин)).
Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України" на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введений воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який Указами Президента України неодноразово продовжувався та триває на момент розгляду даної адміністративної справи.
Згідно із статтею 1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" від 12.05.2015 № 389-VIII воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 "Про загальну мобілізацію" постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію. Згідно пункту 4 Указу №69/2022 призов військовозобов'язаних, резервістів та залучення транспортних засобів для забезпечення потреб Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, інших військових формувань України здійснити в обсягах, визначених згідно з мобілізаційними планами.
За змістом пункту 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 № 154 (далі - Положення № 154) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Згідно з пунктом 9 Положення № 154 територіальні центри комплектування та соціальної підтримки здійснюють заходи щодо призову громадян на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, та на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Згідно пункту 11 Положення № 154 районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, крім функцій, зазначених у пункті 9 цього Положення: оформляють для військовозобов'язаних, резервістів відстрочки від призову під час мобілізації та в особливий період і воєнний час, які надаються в установленому порядку, а також ведуть їх спеціальний облік.
Отже, обов'язки щодо обліку військовозобов'язаних покладені на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.
Статтею 37 Закону № 2232-XII врегульовано питання щодо взяття на військовий облік, а також зняття та виключення з нього.
У постанові від 21.05.2025 у Верховний Суд роз'яснив різницю між поняттями "зняття" та "виключення" з військового обліку у справі №280/2880/24. Так, відповідно до пункту 79 Порядку № 1487, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022, районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, зокрема: організовують та ведуть військовий облік на території адміністративно-територіальної одиниці; здійснюють взяття, зняття або виключення з військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів у випадках, передбачених законодавством; проставляють у військово-облікових документах призовників, військовозобов'язаних та резервістів відповідні відмітки про взяття їх на військовий облік, зняття та виключення з нього. Наведене свідчить, що законодавець виокремлює поняття "зняття з військового обліку" та "виключення з військового обліку", при цьому, при знятті з військового обліку Законом передбачено можливість повторного взяття військовозобов'язаного на такий облік. Отже, різними є як підстави, так і правові наслідки зняття або виключення з військового обліку. З аналізу положень Закону № 2232-XII висновується, що громадяни, які підлягають виключенню з військового обліку, втрачають статус військовозобов'язаного, в той же час зняті з військового обліку продовжують перебувати в статусі військовозобов'язаних.
Позивач наполягає на тому, що його було виключено з військового облік військовозобов'язаних на підставі пункту 6 частини 6 статті 37 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу".
Однак, матеріалами справи відповідні доводи не підтверджуються. Так само не підтверджується наявність фактичних підстав для виключення позивача з військового обліку та/або часовий проміжок в якому настали відповідні фактичні підстави, що могло б дати суду можливість встановити наявність нормативних підстав у відповідний період для виключення позивача з військового обліку.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку" від 11.04.2024 № 3633-IX, ст. 37 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" була викладена в новій редакції, а саме: виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язаних та резервістів Служби безпеки України - у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, військовозобов'язаних та резервістів розвідувальних органів України - у відповідному підрозділі розвідувальних органів України) підлягають громадяни України, які: 1) померли або визнані в установленому законом порядку безвісно відсутніми або оголошені померлими; 2) припинили громадянство України; 3) визнані непридатними до військової служби; 4) досягли граничного віку перебування в запасі.
Ця редакція набрала чинності з 18.05.2024.
Під час чинності попередньої редакції ст. 37 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", яка в якості однієї з підстав виключення з військового обліку передбачала таку підставу, як засудження особи до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, позивач був виключений з військового обліку. Правовими наслідками виключення з військового обліку є те, що така особа втрачає статус військовозобов'язаного і у неї припиняються всі обов'язки, пов'язані з перебуванням на військовому обліку - проходження військово-лікарської комісії, оновлення облікових даних, тощо. Таким чином, із внесенням 24.06.2022 відповідного запису до військового квитка, правовідносини позивача у сфері військового обліку припинились.
З прийняттям нової редакції статті, пункт 6 частини 6 було виключено, отже виникли нові правовідносини та нові підстави виключення з військового обліку.
Також, на думку позивача відповідачем 1 було грубо порушено процедуру мобілізації та проведення військово-лікарської комісії, що полягає у проведенні ВЛК без можливості ОСОБА_1 надати медичну документацію, а також, невірної оцінки комісією стану здоров'я позивача.
Відповідно до частини 10 статті 2 Закону №2232-XII з метою якісного проведення призову громадян на строкову військову службу за станом здоров'я, прийняття громадян на військову службу за контрактом, проведення медичного огляду військовослужбовців, військовозобов'язаних, резервістів для визначення ступеня придатності до військової служби та визначення ступеня придатності льотного складу до льотної роботи, наказом Міністра оборони України від 14.08.2008 №402 затверджено Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України (далі - Положення №402).
Згідно п. 1.1., 1.2. розділу І Положення №402 військово-лікарська експертиза визначає придатність за станом здоров'я до військової служби призовників, військовослужбовців та військовозобов'язаних, установлює причинний зв'язок захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтв) та визначає необхідність і умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям.
Військово-лікарська експертиза - це:
- медичний огляд допризовників, призовників; військовослужбовців та членів їхніх сімей (крім членів сімей військовослужбовців строкової військової служби); військовозобов'язаних, офіцерів запасу, які призиваються на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, резервістів (кандидатів у резервісти); громадян, які приймаються на військову службу за контрактом; кандидатів на навчання у вищих військово-навчальних закладах та військових навчальних підрозділах вищих навчальних закладів Міністерства оборони України (далі - ВВНЗ), учнів військових ліцеїв; колишніх військовослужбовців; працівників Збройних Сил України, які працюють у шкідливих та небезпечних умовах праці та залучаються до роботи з джерелами іонізуючого випромінювання (далі - ДІВ), компонентами ракетного палива (далі - КРП), джерелами електромагнітних полів (далі - ЕМП), лазерного випромінювання (далі - ЛВ), мікроорганізмами I-II груп патогенності, особливо небезпечними інфекційними хворобами; працівників допоміжного флоту Військово-Морських Сил Збройних Сил України (далі - ВМС Збройних Сил України);
- визначення ступеня придатності до військової служби, навчання у ВВНЗ, роботи за фахом;
- установлення причинного зв'язку захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтв) військовослужбовців, військовозобов'язаних, резервістів..
Відповідно до п. 1.1. розділу ІІ Положення №402 медичний огляд включає в себе вивчення та оцінку стану здоров'я і фізичного розвитку громадян на момент огляду в цілях визначення ступеня придатності до військової служби, навчання за військово-обліковими спеціальностями, вирішення інших питань, передбачених цим Положенням, з винесенням письмового висновку (постанови). Під придатністю до військової служби у цьому Положенні розуміється такий стан здоров'я і фізичного розвитку громадян, який дозволяє їм виконувати передбачені статутами, інструкціями службові обов'язки з конкретної військової спеціальності у виді Збройних Сил України та інших військових формуваннях у мирний та воєнний час.
В п. 2.1 гл. 2 розд. I Положення № 402 зазначено, що для проведення військово-лікарської експертизи створюються військово-лікарські комісії (далі - ВЛК), штатні та позаштатні (постійно і тимчасово діючі). Штатні та позаштатні (постійно і тимчасово діючі) ВЛК (лікарсько-льотні комісії (далі - ЛЛК)) приймають постанови. Постанови ВЛК (ЛЛК) оформлюються свідоцтвом про хворобу, довідкою військово-лікарської комісії, протоколом засідання штатної військово-лікарської комісії… Постанови штатних та позаштатних ВЛК обов'язкові до виконання. Постанови ВЛК можуть бути відмінені або скасовані штатними ВЛК.… Документація, яка створюється (заповнюється) в процесі військово-лікарської експертизи, ведеться в паперовій або в електронній формі. Документування в електронній формі здійснюється із застосуванням кваліфікованого електронного підпису або удосконаленого електронного підпису, що базується на кваліфікованому сертифікаті електронного підпису, відповідно до Закону України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги».
Приписами Положення № 402 передбачено, що позаштатні (постійно та тимчасово діючі) ВЛК призначаються у складі голови, заступника голови (може призначатись один з членів комісії), членів комісії (не менше ніж три лікарі) і секретаря з числа фахівців з медичною освітою. До складу ВЛК можуть призначатися лікарі інших спеціальностей (п.п.2.5.2 гл. 2 розд. I).
В п. 3.3 глави 3 розділу I Положення № 402 визначено, що скарги на дії (бездіяльність) чи постанови позаштатних ВЛК подаються до штатних ВЛК згідно з адміністративно-територіальними зонами відповідальності, наведеними у додатку 2 до наказу Міністерства оборони України від 16 листопада 2016 року № 608 «Про затвердження адміністративно-територіальних зон відповідальності закладів охорони здоров'я Збройних Сил України за організацію медичного забезпечення». Штатні ВЛК перевіряють відповідність прийнятих позаштатними ВЛК постанов встановленому діагнозу та вимогам цього Положення, на підставі доданих до звернення оригіналів медичних документів або належним чином завірених їх копій. Під час дії правового режиму воєнного стану кожний військовозобов'язаний оглядається хірургом, терапевтом, невропатологом, психіатром, офтальмологом, оториноларингологом, а за медичними показаннями - і лікарями інших спеціальностей.
Відповідно до гл. 3 розд. ІІ Положення № 402 медичний огляд військовозобов'язаних проводиться за рішенням керівників ТЦК та СП, командирів військових частин, начальників центрів рекрутингу Збройних Сил України на підставі направлення, яке формується відповідно до Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560, ВЛК при ТЦК та СП за місцем провадження медичної практики у закладах охорони здоров'я комунальної або державної форми власності, які мають договір із НСЗУ на пакет медичних послуг, включений до програми державних гарантій медичного обслуговування населення на відповідний рік щодо медичного огляду осіб, який організовується ТЦК та СП, лікарями, які входять до складу ВЛК при ТЦК та СП. При цьому особам віком до 45 років видається направлення з метою визначення їх придатності до служби у Десантно-штурмових військах, підрозділах спеціального призначення, на підводних човнах, надводних кораблях, у морській піхоті. Відомості з направлення, сформованого за допомогою Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів, надсилаються до ІКС шляхом електронної інформаційної взаємодії. Контроль за направленням та проходженням військовозобов'язаними медичного огляду ВЛК покладається на керівника відповідного ТЦК та СП (п. 3.1) Постанови ВЛК при ТЦК та СП щодо військовозобов'язаних приймаються згідно з главою 20 цього розділу. Постанови ВЛК районних, міських ТЦК та СП про придатність до військової служби військовозобов'язаних оформлюються довідками ВЛК (додаток 4 до цього Положення). У разі прийняття постанови про придатність до військової служби, документи з результатами проходження військовозобов'язаним медичного огляду (картка обстеження та медичного огляду, висновки лікарів, супровідні документи) доставляються до районного (міського) ТЦК та СП за місцем перебування військовозобов'язаного на обліку не пізніше наступного дня після закінчення медичного огляду. Електронний документ з постановою ВЛК щодо придатності військовозобов'язаного до проходження військової служби передається з ІКС до бази даних Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів (п. 3.8).
В п. 20.2. гл. 20 розд. II Положення № 402 зазначено, що постанови ВЛК згідно з цим Положенням розглядаються, затверджуються, не затверджуються, контролюються, переглядаються, а за необхідності скасовуються або відміняються відповідною штатною ВЛК. Постанови штатних ВЛК можуть прийматися як за результатом проведеного медичного огляду в цих ВЛК, так і на підставі проведеного медичного огляду у позаштатних ВЛК та наданих на розгляд медичних документів.
20.3. При медичному огляді військовослужбовців та інших осіб ВЛК приймаються постанови такого змісту: а) "Придатний": до військової служби; …. до служби у військових частинах забезпечення, ТЦК та СП, ВВНЗ, навчальних центрах, закладах (установах), медичних підрозділах, підрозділах логістики, зв'язку, оперативного забезпечення, охорони (п. 20.3 гл. 20 розд. II Положення № 402).
Також в п. 72 Порядку № 560 рішення щодо придатності резервіста та військовозобов'язаного для проходження військової служби за станом здоров'я визначається військово-лікарською комісією при районному (міському) територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. У разі незгоди громадянина з рішенням військово-лікарської комісії при районному (міському) територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки на підставі його заяви громадянин направляється для проходження військово-лікарської комісії при обласному, Київському та Севастопольському ТЦК.
Суд зазначає, що розглядаючи по суті спори у справах щодо оскарження рішень ВЛК, суд вправі перевірити законність висновку ВЛК лише в межах дотримання процедури прийняття цього висновку. Однак, суд не може здійснювати власну оцінку підстав прийняття певного висновку, оскільки суди не є спеціалізованими установами в медичній сфері, і тому оцінка підставності висновку ВЛК виходить за межі необхідного дослідження в контексті застосування норм матеріального права.
Суд, в межах розгляду справи, не може надавати власну оцінку наявності чи відсутності підстав для визнання позивача придатним чи непридатним до військової служби.
Верховний Суд у постанові від 13.06.2018 у справі №806/526/16 зауважив, що у межах адміністративного процесу, суд не вправі надавати оцінку професійним діям конкретних лікарів-членів ВЛК при застосуванні ними відповідних методів огляду позивача, дослідження медичної документації, визначенні діагнозів та відповідності їх конкретній статті Розкладу хвороб, оскільки це потребує спеціальних знань у медичній галузі.
Також згідно з висновками Верховного Суду, наведених у постановах від 12.06.2020 у справі №810/5009/18 та від 16.04.2025 року у справі №160/31586/23, надання оцінки діагнозу позивача на предмет того, чи підпадає він під дію статей Розкладу хвороб, станів та фізичних вад, що визначають ступінь придатності до військової служби, виходить за межі судового розгляду.
Питання визначення наявності або відсутності певного діагнозу у позивача та його придатності (непридатності) до військової служби за результатами медичного обстеження, а також визначення військових частин де буде проходити військову службу військовозобов'язаний є дискреційними повноваженнями ВЛК, а тому суд не вправі перебирати на себе повноваження цього органу.
Отже позивач не погоджується з рішенням ВЛК в контексті його незгоди з визначенням медичного діагнозу, та не врахування ВЛК медичних даних, які на думку позивача, повинні бути враховані.
З огляду на правові позиції Верховного Суду, суд позбавлений можливості надати оцінку медичному діагнозу, оскільки це питання спеціальної компетенції, а не питання права.
Відтак, суд доходить висновку, що визначення ступеня придатності позивача до військової служби віднесено саме до повноважень відповідної ВЛК, а ТЦК та СП.
В той же час, до повноважень ТЦК та СП належить саме організація діяльності ВЛК при відповідно ТЦК та СП, але не контроль за її рішеннями.
Водночас, з огляду на те, що в рамках розгляду даної справи позивач не оскаржує дії ВЛК щодо проведення його огляду, доказів скасування довідки військово-лікарської комісії від 31.07.2025 № 2025-0731-1153-5971-3 матеріали справи не містять, а отже доводи позову про протиправність наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 01.08.2025 № 503 є безпідставними.
Верховний Суд в постанові від 25.06.2020 у справі №924/233/18 зазначив, що обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справ.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).
Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 року у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 року у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 року у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 року у справі № 917/2101/17).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 року у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
У постанові від 16.07.2020 у справі № 826/13664/18 Верховний Суд сформував правову позицію, відповідно до якої відсутність порушених прав та інтересів є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову, адже завданням адміністративного судочинства є саме ефективний захист та відновлення порушених та оспорюваних прав та інтересів особи, чого не можливо досягти без підтвердження (доведення) реальних фактів порушення прав, свобод чи інтересів позивача, або осіб в інтересах яких він звертається з позовом до суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 № 925/642/19 зроблені такі висновки: порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16(пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
За змістом ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване ст.55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є об'єктивна наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду, тобто негативні для особи наслідки у вигляді невизнання, обмеження або перешкоджання у реалізації її реальних прав, свобод або інтересів, які настають внаслідок протиправних дій або рішень суб'єктів владних повноважень.
При цьому, адміністративний суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод позивача. Відсутність порушення суб'єктивних прав особи, навіть у разі, коли рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень містять ознаки протиправності, унеможливлює досягнення завдань адміністративного судочинства.
Адже, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен встановити, що у зв'язку з прийняттям рішення, дією або бездіяльністю суб'єктом владних повноважень порушуються права позивача.
Проте право на звернення до адміністративного суду з позовом не завжди співпадає з правом на судовий захист, яке закріплено у ст.5 КАС України. Саме по собі звернення до адміністративного суду за захистом ще не означає, що суд зобов'язаний надати такий захист. Адже для того, щоб було надано судовий захист суд повинен встановити, що особа дійсно має право, свободу та інтерес, про захист яких вона просить і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем у публічно-правових відносинах.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Правова позиція аналогічного змісту неодноразово висловлювалася Верховним Судом у своїх рішеннях, зокрема, у постанові від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19, від 31.01.2024 № 640/6129/22, від 20.12.2024 у справі № 815/5751/16, від 18.02.2025 у справі №260/5061/22, від 07.02.2025 у справі №990/54/24.
Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19).
Позивач ані вмотивованих доводів на підтвердження позову не надав, ані підтвердив належними доказами наявність порушеного права.
Під час розгляду справи суд враховує позицію Європейського суду з прав людини у справі "Голдер проти Сполученого Королівства", згідно з якою саме "небезпідставність" доводів позивача про неправомірність втручання в реалізацію його прав є умовою реалізації права на доступ до суду.
Отже, звертаючись до суду з позовом про захист своїх прав, позивач обтяжена обов'язком довести «небезпідставність» своїх доводів щодо порушеного права за захистом якого він звернувся до суду, надавши відповідні докази, зі змісту яких можливо встановити наявність спору саме на момент звернення до суду.
В силу правових висновків постанови Верховного Суду від 06.06.2024 у справі №400/1217/23: 1) обов'язок позивача доводити обставини, на які він посилається на обґрунтування своїх доводів, є ключовим аспектом принципу змагальності та рівності в судовому процесі; 2) позивач не може будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, допоки інша сторона не надасть доказів на її спростування (концепція негативного доказу), оскільки такий підхід нівелює саму сутність принципу змагальності; 3) обов'язок доведення обставин, на яких ґрунтуються їх вимоги та заперечення, у рівній мірі покладається на обох сторін. Кожна сторона повинна довести факти, на які вона посилається. При цьому підставу позову повинен довести саме позивач. Позивач повинен подати докази, на яких ґрунтуються його вимоги разом з поданням позовної заяви. В разі неможливості самостійно представити такі докази, позивач повинен про це повідомити суд та зазначити причини, з яких доказ не може бути подано. Крім того, позивач вправі подати до суду клопотання про витребування доказів, із зазначенням причини неможливості самостійного їх представлення та наведенням вжитих ним для цього заходів.; 4) посилання позивача на те, що в силу вимог частини другої статті 77 КАС України обов'язок доказування правомірності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень покладається на відповідача, не заслуговують на увагу, оскільки визначений цією правовою нормою обов'язок відповідача не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Статтею 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Правильність саме такого тлумачення змісту ч. 1 ст. 77 та ч. 2 ст. 77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020 по справі № 520/2261/19, що визначений ст. 77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Отже з урахуванням вимог статті 77 КАС України, позивач знехтував своїм процесуальним обов'язком доведення обставин, на яких ґрунтуються його вимоги у випадку заперечення проти встановленого факту порушення, при цьому відповідачем обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення виконано.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 09.09.2024 у справі №280/6832/23.
Таким чином, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі (частина 1 статті 143 КАС України).
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд зазначає, що у відповідності до приписів частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Оскільки суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, відсутні підстави для вирішення питання про відшкодування судових витрат.
Керуючись ст.ст. 2, 5, 9, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255 КАС України, суд -
В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) представник ОСОБА_4 (а/с №13, 69126, м. Запоріжжя, РНОКПП НОМЕР_2 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Запоріжжя ( АДРЕСА_2 ЄДРПОУ НОМЕР_3 ), Військова частина НОМЕР_4 ( АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) про визнання наказу протиправним та його скасування, зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Розподіл судових витрат не проводиться.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подачі в 30-денний строк з дня його проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення у повному обсязі складено та підписано 03 листопада 2025 року.
Суддя О.О. Артоуз