Номер провадження 2/754/3330/25
Справа №754/2754/25
Іменем України
29 жовтня 2025 року м.Київ
Деснянський районний суд м.Києва в складі:
головуючого судді Скрипки О.І.
при секретарі Моторенко К.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей та сім'ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, Міністерство оборони України, про встановлення факту перебування неповнолітньої дитини на утримані, -
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про встановлення факту перебування неповнолітньої дитини на утриманні.
Свої вимоги позивач мотивує тим, що він та відповідач перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 20.08.2020 року. Від шлюбу вони мають неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який після розірвання шлюбу залишився проживати з відповідачем. Рішенням Деснянського районного суду м.Києва з нього на користь відповідача стягнуто аліменти на утримання сина в розмірі частини з усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 07.12.2021 року і до досягнення дитиною повноліття. 21.07.2023 року він уклав шлюб з ОСОБА_4 , від шлюбу вони мають двох дітей: доньку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Як вказує позивач, він є батьком трьох неповнолітніх дітей, які знаходяться на його утриманні, в тому числі він піклується про свого неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , бере активну участь у житті дитини, матеріально забезпечує, займається вихованням, сприяє фізичному та духовному розвитку та має стійкий емоційний зв'язок із сином, а також добровільно сплачує грошові кошти в розмірі від 3000,00 грн. на користь відповідача та аліменти на утримання сина. При цьому позивач стверджує, що відповідач сина не утримує, так як не має особистих стабільних доходів, не має місця роботи та власного житла.
Позивач зазначає про те, що він звертався усно до ТЦК та має намір звернутись письмово до ІНФОРМАЦІЯ_4 для оформлення йому у встановленому порядку відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період відповідно до п.3 ч.1 ст.23 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», відповідно до якого не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє або більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці. Проте, враховуючи його пакет документів, йому було усно повідомлено, що у разі звернення із заявою про відстрочку із даної підстави йому буде відмовлено у наданні відстрочки у зв'язку із відсутністю рішення про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини з батьком, або рішення органу опіки та піклування про визначення місця проживання з тим із батьків, який є військовозобов'язаним, або рішення суду про встановлення факту перебування дитини на утриманні військовозобов'язаного відповідно до положень ст.315 ЦПК України та відповідно до Додатку 5 до Постанови КМУ від 16.05.2024 року № 560 «Про затвердження Порядку проведення призову на військову службу під час мобілізації на особливий період». Таким чином, оскільки він має намір оформити собі у встановленому порядку відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, то йому необхідно доведення факту перебування сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на його утриманні, а тому він змушений звернутись за встановленням такого факту в судовому порядку.
Посилаючись на викладені обставини, позивач просив встановити факт перебування на його утриманні неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою судді Деснянського районного суду м.Києва від 24.02.2025 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.
08.04.2025 року до суду надійшли заперечення відповідача по справі. У даних запереченнях відповідач не визнає позовні вимоги, посилаючись на те, що з початку війни вона з сином одразу виїхали за кордон, на даний час вони перебувають і Німеччині. Позивач матеріально не допомагав і не допомагає, сином не цікавиться, аліменти сплатив під примусом у березні 2025 року, син про батька нічого не хоче чути.
Відповідач стверджує, що позивач вихованням (забезпеченням) дитини не займається взагалі, не намагається виправити ситуацію та порозумітись із дитиною, а хоче таким чином приховатись за ним та ухилитись від мобілізації.
Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 10.06.2025 року витребувано від Головного управління ДПС у м. Києві інформацію про суми отриманих - виплачених доходів та утриманих податків, довідку з Відомості з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків за період від 01.01.2022 р. по 26.12.2024 р. відносно ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ІПН НОМЕР_1 ; витребувано від АТ «Універсал Банк» інформацію (довідку), чи було емітовано на ім'я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ІПН НОМЕР_1 , платіжну картку № НОМЕР_2 .
Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 10.06.2025 року залучено до участі у справі в якості третьої особи Міністерство оборони України.
Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 10.06.2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.
30.06.2025 року до суду надійшли заперечення відповідача, в яких вона зазначає про те, що на даний час вона з сином перебувають у Німеччині та не може бути присутньою у судовому засіданні. Відповідач стверджує, що дитину після розлучення вона забезпечує самостійно, син з батьком спілкуватись відмовляється, батько не робить спроб налагодити контакт з дитиною, не сплачував аліменти регулярно і лише у березні 2025 року сплатив заборгованість по аліментам через виконавчу службу примусово. Маючи інформацію про те, що вона з сином знаходяться за кордоном, спочатку намагався ухилитись від сплати аліментів, а тепер від обов'язку перед Батьківщиною.
В судове засідання позивач не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином. Представником позивача ОСОБА_7 подано суду заяву про розгляд справи в його та позивача відсутність.
Відповідач, будучи належним чином повідомленою про час та місце розгляду справи, а також достовірно обізнаною про суть справи, в судове засідання не з'явилась, у направлених до суду заявах зазначає про те, що перебуває поза межами України.
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, суд вважає можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів та ухвалити заочне рішення, у зв'язку з неподанням відповідачем відзиву та наявністю згоди позивача щодо заочного розгляду справи, що відповідає положенням ст. 280 ЦПК України.
Представник третьої особи, будучи належним чином повідомленим про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явився, у своїх листах просить розглядати справу в його відсутність.
Враховуючи обставини справи, суд вважає можливим розглянути справу у відсутність представника третьої особи.
Відповідно до ч.2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши матеріали справи, дослідивши обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як встановлено в судовому засіданні та вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 з 17.07.2009 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 20.08.2020 року.
Від шлюбу сторони мають неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 .
В судовому засіданні також встановлено, і даний факт підтверджено сторонами, що неповнолітній син сторін постійно проживає разом з позивачем.
Рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 25.05.2022 року стягнуто з позивача ОСОБА_1 на користь відповідача ОСОБА_2 аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , в розмірі частини з усіх видів заробітку (доходу), але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 07.12.2021 року та до досягнення дитиною повноліття.
Як вбачається з довідки № 43576 від 04.07.2025 року, виданої Тетіївським відділом державної виконавчої служби у Білоцерківському районі Київської області, згідно з матеріалами виконавчого провадження № НОМЕР_3, відкритого 17.03.2025 року на виконання виконавчого листа № 2/754/2306 від 04.02.2025 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , в розмірі частини з усіх видів заробітку (доходу), але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 07.12.2021 року та до досягнення дитиною повноліття, станом на 04.07.2025 року відсутня заборгованість зі сплати аліментів.
З матеріалів справи також вбачається, що з 21.07.2023 року позивач перебуває у шлюбі з ОСОБА_4 , від шлюбу вони мають двох малолітніх дітей: доньку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Позивач просить встановити факт перебування на його утриманні неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , стверджуючи, що мати сина не утримує, в той час як він сплачує аліменти та матеріально забезпечує дитину. Заявлені вимоги пов'язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу - батька, який має на утриманні трьох дітей, з метою в подальшому отримати відстрочку від мобілізації на підставі ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Відповідач проти позовних вимог заперечувала.
Суд вважає, що доводи позивача не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно із ч.6 ст.12 Закону України «Про охорону дитинства», батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов'язків відповідно до закону.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.3 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
У відповідності до вимог ст.18 Конвенції, про права дитини, батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Конвенція про права дитини в п.3 ст.9 закріпила принцип, за яким держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України).
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Права та обов'язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.
За приписами частини другої статті 150 СК України, батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України, питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.
В силу положень ЦК України, у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов'язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України).
Відповідно до статті 15 СК України, сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. І припиняється виконання такого сімейного обов'язку особистого немайнового характеру лише у зв'язку з неможливістю його виконання згідно із частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Тому, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Отже, для підтвердження самостійного утримання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Відповідно до ст.141 та ч.1 ст.157 СК України, розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, а питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім визначених цією статтею випадків.
Спір щодо участі у вихованні дитини тим з батьків, який проживає окремо від неї, відповідно до ст.158 СК України вирішується органом опіки та піклування за заявою матері, батька дитини. Тоді орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Це рішення органу опіки та піклування є обов'язковим до виконання.
І лише у випадку, коли той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема, якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України, відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Отже, оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо утримання та виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо утримання дитини, то обставина щодо одноосібного утримання дитини одним із батьків може бути встановлена судом як одна з таких, що складають предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з утримання та виховання дитини.
Доведення позивачем обставин даного позову щодо одноосібного утримання ним дитини пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, а також стосується зміни обсягу сімейних прав та невиконання нею батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року по справі № 201/5972/22.
Пункт 74 цієї постанови визначає, що «фактично всі сімейні права та обов'язки врегульовані нормами СК України і можуть бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та на думку суду не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно їх виконує».
Позивач вказував, що ухвалення позитивного рішення у даній справі необхідне йому для надання територіальному центру комплектування та соціальної підтримки при вирішенні питання щодо його відстрочки від призову до ЗСУ.
Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також Порядком проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560 (далі - Порядок №560), встановлено правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначено засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
За правилами п.3 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.
Відстрочка від призову на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період надається військовозобов'язаним з підстав, визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (пункт 56 Порядку №560)
За наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період військовозобов'язані (крім заброньованих та посадових (службових) осіб, зазначених у підпунктах 16-23 пункту 1 додатка 5), особисто подають на ім'я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу заяву за формою, визначеною у додатку 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком 5.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінюючи надані позивачем докази, суд приходить до висновку про те, що вони жодним чином не свідчать про відсутність визначеного законом обов'язку матері дитини щодо участі в її утриманні та вихованні, а також про наявність спору між сторонами з приводу умисного ухилення від виконання батьківських обов'язків відповідачем.
Більш того, суд звертає увагу на те, що позивач у позові стверджує про те, що він добровільно виконував свої обов'язки зі сплати аліментів і фактично є єдиним, хто утримує дитину. Однак, слід зазначити, що рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 25.05.2022 року з позивача було стягнуто аліменти в розмірі частини від його заробітку (доходу) і про існування вказаного рішення позивач був достовірно обізнаний. Проте, з наданих позивачем квитанцій вбачається, що він щомісячно перераховував відповідачу в якості аліментів 3000,00 грн. В той же час, вказана сума, виходячи із наданих позивачем доказів щодо розміру його доходів за 2023-2024 роки, становить менше 1/10 частини від його доходів, що свідчить про неналежне виконання як рішення суду в добровільному порядку, так і обов'язків по утриманню дитини у повному обсязі. Довідка органу виконавчої служби про відсутність заборгованості станом на липень 2025 року не свідчить про належне виконання позивачем своїх обов'язків по утриманню дитини у повному обсязі згідно рішення суду у попередні періоди.
Суд також зазначає, що утримання та виховання дітей батьком є законним та прямим його обов'язком та не потребує встановлення факту судом з тією метою, про яку зазначив позивач.
Крім того, з огляду на встановлений статтею 65 Конституції України конституційний обов'язок захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, надаючи оцінку доводам і доказам у цій справі стосовно самостійного утримання одним з батьків дитини, суд має обережно застосовувати таку процедуру, не допускаючи ситуацій, за яких виникав би сумнів у пред'явленні позовів військовозобов'язаних/військовослужбовців з метою штучного створення умов та обставин, які могли б бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 3 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку» та/або звільнення з військової служби на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Обставини цієї справи, а саме наявність у позивача статусу військовозобов'язаного, не бажання позивача пред'являти позову про позбавлення батьківських прав за одночасних тверджень про невиконання матір'ю своїх обов'язків, наводять суд на думку про нещирість позивача, штучність цього позову та відсутності реальних виключних обставин неможливості виконання матір'ю своїх обов'язків.
На переконання суду, для встановлення обставин самостійності утримання позивачем дитини обов'язковим елементом є підтвердження виключних (непереборними/винятковими/неординарними/особливими) у конкретних життєвих ситуаціях (наприклад: особа, яка розлучена та самостійно здійснює обов'язки по вихованню та утриманню дитини, в той час коли інший з батьків позбавлений фактичної змоги виконувати свої обов'язки; батько або матір не беруть участі у вихованні та утриманні дитини або зникли, проте не визнані судом безвісно відсутніми або такими, що позбавлені батьківських прав; якщо один з батьків перебуває на окупованій території, в полоні і не може фактично виховувати та утримувати дитину тощо).
Наведених вище виключних обставин, зокрема позбавлення фактичної змоги виконувати свої обов'язки іншого з батьків, у даній справі відсутні, а посилання на відсутність у матері офіційних доходів на території України не свідчить про самостійне утримання дитини позивачем.
Суд наголошує, що факт свідомого ухилення іншого з батьків від участі у вихованні та утриманні дитини може бути підтверджений лише рішенням суду виключно в разі вирішення питання щодо позбавлення відповідача батьківських прав. Тобто, захист порушених прав у зв'язку самоусуненням від виконання батьківських обов'язків, має розглядатись в іншому порядку шляхом пред'явлення позову про позбавлення батьківських прав, а не позову про встановлення факту самостійного утримання дитини.
Такий підхід до вирішення цієї справи, на переконання суду, цілком відповідає мотивам, з яких виходила Велика Палата Верховного Суду у справі №201/5972/22, адже конкретних вказівок, з яким із видів позову повинна звернутися заінтересована особа для підтвердження обставин самостійного утримання дитини - у ній не наведено. Суд вважає, що таким позовом має бути саме про позбавлення батьківських прав, а не встановлення юридичного факту, з міркувань, що були висловлені вище.
На підставі наведеного вимоги позову суд вважає безпідставними.
Крім того, суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція) встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду. Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто, цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 зазначив, що «порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту».
В даному випадку суд приходить до висновку про відсутність порушень прав позивача в даних правовідносинах.
Суд зауважує, що позивач обґрунтовував необхідність встановлення факту самостійного утримання дитини потребою подальшого отримання ним права на відстрочку від призову на військову службу, проте не подав доказів на підтвердження як звернення до ТЦК, так і наявності відмови уповноваженого органу в реалізації його такого права.
Відтак, є незрозумілим, в чому полягають порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи законні інтереси позивача, і фактично доводи позовної заяви зводяться до посилань на необхідність отримання рішення суду «на майбутнє».
Суд вважає помилковими такі твердження позивача, адже чинним законодавством не передбачено звернення до суду з метою отримання захисту можливих порушених прав у майбутньому.
Відповідно до положень Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Коробов проти України» (заява № 39598/03 від 21 липня 2011 року) суд вказав, що при оцінці доказів, суд, як правило - застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом». Проте, така доведеність може випливати із співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростованих презумцій факту.
Європейський суд з прав людини також вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Згідно вимог ст.ст.76, 77, 79, 80 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст.82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.
Згідно ч. 5 ст. 263 ЦПК України, обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Частиною 1 ст.13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Таким чином, аналізуючи зібрані по справі докази в світлі наведених правових норм, суд приходить до висновку про те, що оскільки позивач звернувся до суду з позовом про встановлення факту самостійного утримання дитини без наявних порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів позивача з боку інших осіб, а також враховуючи, що обов'язок батьків виховувати та утримувати дитини є невід'ємним, а встановлення факту протилежного у позовному провадженні можливе лише під час вирішення спору про позбавлення батьківських прав, то у задоволенні цього позову необхідно відмовити за безпідставністю. Інші доводи сторони позивача на висновки суду не впливають та підстав для задоволення позову не дають.
Відповідно до ст.141 ЦПК України, оскільки суд відмовляє в задоволенні позовних вимог, судові витрати, понесені позивачем, відшкодуванню не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.13,33,51,81,89,258,259,263 ЦПК України, суд, -
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей та сім'ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, Міністерство оборони України, про встановлення факту перебування неповнолітньої дитини на утримані - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його складення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: