№ 201/8262/25
провадження 2/201/3970/2025
03 листопада 2025 року Соборний районний суд міста Дніпра
у складі: головуючого
судді Антонюка О.А.
з секретарем Могиліною Д.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Соборного районного суду міста Дніпра в місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Маріупольської міської ради Донецької області про визнання права власності на квартири у зв'язку з втратою правовстановлюючих документів,
ОСОБА_1 01 липня 2025 року звернувся до суду з позовом до відповідача Маріупольської міської ради Донецької області про визнання права власності на три квартири у зв'язку з втратою правовстановлюючих документів, позовні вимоги не змінювалися, не доповнювалися і не уточнювалися. Позивач у своєму позові посилається на те, що він отримав у власність: квартиру АДРЕСА_1 на підставі Договору дарування від 09 січня 2018 року, реєстраційний № 69, посвідченого приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Кудлаєвим О.О., квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 03 квітня 2009 року, реєстраційний № 1-1387, посвідченого Першою Маріупольською державною нотаріальною конторою та квартиру АДРЕСА_3 , на підставі договору дарування від 25 грудня 2004 року, реєстраційний № 1-4051, посвідченого Першою Маріупольською державною нотаріальною конторою.
У зв'язку з російською агресією проти України, у період бойових дій у м. Маріуполь, Донецької області у березні 2022 року місто піддавалося ракетно-бомбовим та артилерійським ударам, в місті йшли запеклі бої, позивач часто вимушено ховався в підвалах; відразу виїхати не зміг, а потім терміново залишав своє житло і місто в умовах активних бойових дій та проявів насильства з боку окупантів, тому позивач не зміг ретельно зібрати свої речі і документи, взяв, що зміг. Житло позивача згодом ймовірно було розграбоване, а особисті папери втрачені. За таких обставин було втрачено і оригінали договорів дарування квартир.
Позивач звернувся до нотаріального архіву з заявою про видачу дублікату договорів дарування квартир, але останнім було повідомлено про неможливість їх видачі у зв'язку з тим, що документи вказаних держаної нотконтори і приватних нотаріусів не були передані на зберігання в Донецькій обласний державний нотаріальний архів чи Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції, тому всі його документи не прийняті на зберігання, не залишились в архівосховищах нотаріального архіву в м. Донецьку, доступ до яких відсутній.
Позивач у відповідності до законодавства України набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 , квартиру АДРЕСА_2 та на квартиру АДРЕСА_3 , однак не має можливості реалізувати своє право власності у зв'язку з протиправною втратою правовстановлюючих документів.
Отже, на думку позивача, він є власником вказаних квартир, право власності було у свій час зареєстровано належним чином згідно законодавства та ніким не оспорювалось, але, нажаль, на даний час склалася така ситуація, що через російську агресію проти України позивач не може скористатись своїм правом розпоряджатись своїм майном, а саме відчужити його, оскільки позивач не може отримати юридичний документ щодо свого житла, а значить не може оформити відповідні документи належним чином та відчужити належне позивачу майно.
Позивач звертався до відповідача з питанням вирішити це в позасудовому порядку, але відповіді отримано не було. Тому позивач просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 , квартиру АДРЕСА_2 та на квартиру АДРЕСА_3 , які йому належить на підставі зазначених договорів дарування, задовольнивши позов в повному обсязі.
Представник відповідача Маріупольської міської ради Донецької області позовні вимоги фактично визнав, не заперечували проти них, правом надання відзиву на позов не скористалися, ніяких перешкод власнику не чинять і на її власність не претендують, їх права не порушують, на звернення позивача надавали відповідь в передбаченому законом порядку, не заперечували проти задоволення позову в повному обсязі. Просили справу розглянути без їх участі. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутністю представника вказаного відповідача згідно ст. 223 ЦПК України.
З'ясувавши думку сторін, оцінивши надані та добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовну заяву обґрунтованою та підлягаючою задоволенню.
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
В судовому засіданні встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі Договору дарування від 09 січня 2018 року, реєстраційний № 69, посвідченого приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Кудлаєвим О.О., квартири АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 03 квітня 2009 року, реєстраційний № 1-1387, посвідченого Першою Маріупольською державною нотаріальною конторою та квартири АДРЕСА_3 , на підставі договору дарування від 25 грудня 2004 року, реєстраційний № 1-4051, посвідченого Першою Маріупольською державною нотаріальною конторою.
У зв'язку з російською агресією проти України, у період бойових дій у м. Маріуполь, Донецької області у березні 2022 року місто піддавалося ракетно-бомбовим та артилерійським ударам, в місті йшли запеклі бої, позивач часто вимушено ховався в підвалах; відразу виїхати не зміг, а потім терміново залишав своє житло і місто в умовах активних бойових дій та проявів насильства з боку окупантів, тому позивач не зміг ретельно зібрати свої речі і документи, взяв, що зміг та встиг. Житло позивача згодом ймовірно було розграбоване, а особисті папери втрачені. За таких обставин було втрачено і оригінал вказаних договорів дарування квартири.
Позивач звернувся до нотаріального архіву з заявою про видачу дублікату договорів дарування квартир, але останнім було повідомлено про неможливість їх видачі у зв'язку з тим, що документи вказаних приватних нотаріусів не були передані на зберігання в Донецькій обласний державний нотаріальний архів чи Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції, тому всі його документи не прийняті на зберігання, не залишились в архівосховищах нотаріального архіву в м. Донецьку, доступ до яких відсутній.
Згідно зі ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Позивач у відповідності до законодавства України набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 , квартиру АДРЕСА_2 та на квартиру АДРЕСА_3 , однак не має можливості реалізувати своє право власності у зв'язку з протиправною втратою правовстановлюючих документів.
Отже, на думку позивача, він є власником вказаних квартир, право власності було у свій час зареєстровано належним чином згідно законодавства та ніким не оспорювалось, але, нажаль, на даний час склалася така ситуація, що через російську агресію проти України позивач не може скористатись своїм правом розпоряджатись своїм майном, а саме відчужити його, оскільки позивач не може отримати юридичний документ щодо свого житла, а значить не може оформити відповідні документи належним чином та відчужити належне позивачу майно.
Позивач звертався до відповідача з питанням вирішити це в позасудовому порядку, але відповіді отримано не було. Вирішити в іншому порядку це питання сторони не можуть. В добровільному порядку питання не вирішене, виник спір, тому позивач вимушений звернутися з позовом до суду.
Суд вважає позовні вимоги підлягаючими задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».
Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ст. 316 ЦК України, ст. 41 Конституції України, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, право власності - це право особи на майно, яке він здійснює відповідно до закону, по своїй волі і незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності складаються із володіння, користування і розпорядження. Володіння майном - має на увазі юридично закріплену можливість фактично володіти майном, впливати на нього у будь-який момент, здійснювати відносно такого майна свою волю. Право користування полягає в юридично закріпленій можливості власника використовувати корисні якості майна для себе, отримувати з цього користь, вигоду. Розпорядження майном - це можливість власника встановлювати, змінювати, припиняти юридичне існування майна.
Відповідно до ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Частиною 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Судом з'ясовано, що органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб'єкта власності - народу України, територіальної громади власників землі щодо права розпорядження, притаманного власнику. Маріупольська міська рада, відповідно до ст. і Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є представницьким органом місцевого самоврядування.
Статтею 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» гарантується судовий захист прав місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 143 Конституції України, органи місцевого самоврядування вирішують питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції.
Відповідно до статті 144 Конституції України, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Частиною і статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Відповідно до пункту 34 частини 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їх компетенції, є суб'єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб'єкт владних повноважень орган місцевого самоврядування Маріупольська міська рада вирішує в межах закону зазначені питання.
Згідно наданої позовної заяви та доданим документам, позивачу ОСОБА_1 належать на праві власності квартири АДРЕСА_1 на підставі Договору дарування від 09 січня 2018 року, реєстраційний № 69, посвідченого приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Кудлаєвим О.О., квартири АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 03 квітня 2009 року, реєстраційний № 1-1387, посвідченого Першою Маріупольською державною нотаріальною конторою та квартири АДРЕСА_3 , на підставі договору дарування від 25 грудня 2004 року, реєстраційний № 1-4051, посвідченого Першою Маріупольською державною нотаріальною конторою.
У зв'язку з російською агресією проти України, у період бойових дій у м. Маріуполь, Донецької області у березні 2022 року місто піддавалося ракетно-бомбовим та артилерійським ударам, в місті йшли запеклі бої, позивач часто вимушено ховався в підвалах; відразу виїхати не зміг, а потім терміново залишав своє житло і місто в умовах активних бойових дій та проявів насильства з боку окупантів, тому позивач не зміг ретельно зібрати свої речі і документи, взяв, що зміг та встиг. Житло позивача згодом ймовірно було розграбоване, а особисті папери втрачені. За таких обставин було втрачено і оригінал вказаних договорів дарування квартири.
Позивач звернувся до нотаріального архіву з заявою про видачу дублікату договорів дарування квартир, але останнім було повідомлено про неможливість їх видачі у зв'язку з тим, що документи вказаних приватних нотаріусів не були передані на зберігання в Донецькій обласний державний нотаріальний архів чи Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції, тому всі його документи не прийняті на зберігання, не залишились в архівосховищах нотаріального архіву в м. Донецьку, доступ до яких відсутній.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Позивач у відповідності до законодавства України набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 , квартиру АДРЕСА_2 та на квартиру АДРЕСА_3 , однак не має можливості реалізувати своє право власності у зв'язку з протиправною втратою правовстановлюючих документів.
Згідно з вимогами ч. 1, 2, 6 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, а держава не втручається у здійснення власником права власності.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Ч. 1 ст. 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
На підставі ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ч. 1 ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Згідно ст. З ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно ч. 4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованою законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.), передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства й на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу (ст. 16 ЦК України).
Відповідно до статті 41 Конституції України та пункту 2 частини першої статті З, статті 321 ЦК ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.
Отже, позивачем доведено та надано доказу того, що його права порушуються та/або оспорюються, що свідчить про наявність правових підстав для задоволення позову.
У Постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» зазначено, що при здійсненні правосудця у цивільних справах суд першої інстанції, неухильно дотримуючись норм матеріального та процесуального права, повинен забезпечити їх справедливий, неупереджений та упродовж розумного, але не більш встановленого законом строку розгляд і вирішення з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та спрямований на забезпечення визнання та захист таких прав регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Відомості, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.
Відомості про речові права, обтяження речових прав, що містяться в Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна та Державному реєстрі іпотек, що є невід'ємною архівною складовою частиною Державного реєстру прав, використовуються як актуальні виключно в разі, якщо відомості про право власності на відповідне нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва не внесені до Державного реєстру прав, а відомості про інші речові права, відмінні від права власності, та/або обтяження речових прав не внесені та не припинені в Державному реєстрі прав.
Державний реєстр прав є державною власністю, складовою Національного архівного фонду і підлягає довічному зберіганню. Вилучення будь-яких документів або частин Державного реєстру прав не допускається, крім випадків, передбачених законом. Доступ державного реєстратора до Державного реєстру прав здійснюється шляхом багатофакторної аутентифікації у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України у Порядку ведення Державного реєстру прав.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Положеннями ст. 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, та встановлено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, у зв'язку з чим, суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
При цьому, особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких грунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) від 04 листопада 1950 року передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до ч. 1 ст. 316, ст. 318, 328 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом. Право власності насувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правовиків. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необгрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
З огляду на вищевикладені приписи чинного законодавства України наявні підстави для задоволення позовних вимог.
Згідно з ЦК України, захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом шляхом: визнання цих прав, припинення або зміни правовідношення, тощо. Позовні вимоги, що містяться в даній позовній заяві, не суперечать законодавству України, чинному на сьогоднішній день.
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Позивач таких вимог (усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном) не заявляв.
Згідно зі ст. 55 Конституції України, «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. … Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.». Виходячи з передбаченого ст. 8 Конституції України принципу верховенства права, наведені норми Конституції України надають людині можливість будь-якими незабороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Не може суд прийняти до уваги не погодження відповідача чи інших осіб з позовом, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об'єктивно не підтверджені.
З огляду на наведене та розглядаючи позов в межах заявлених позовних вимог та підстав, на які посилається позивач у позові, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.
У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.
Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За приписами ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.
Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню.
Таким чином суд вважає, що позовні вимоги в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону та підлягають задоволенню в повному обсязі.
При таких обставинах суд вважає можливим визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі Договору дарування від 09 січня 2018 року, реєстраційний № 69, посвідченого приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Кудлаєвим О.О., квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 03 квітня 2009 року, реєстраційний № 1-1387, посвідченого Першою Маріупольською державною нотаріальною конторою та квартиру АДРЕСА_3 , на підставі договору дарування від 25 грудня 2004 року, реєстраційний № 1-4051, посвідченого Першою Маріупольською державною нотаріальною конторою.
На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 7, 8, 19, 21, 41, 55, 58, 124, 129, 129-1, 140, 144 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 15, 16, 183, 316, 317, 319, 321, 328, 331, 356, 357, 358, 364, 367, 376, 391, 392, 1216, 1218 ЦК України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд
Позов задовольнити.
Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_4 , право власності на: 1) квартиру АДРЕСА_1 на підставі Договору дарування від 09 січня 2018 року, реєстраційний № 69, посвідченого приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Кудлаєвим О.О., 2) квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 03 квітня 2009 року, реєстраційний № 1-1387, посвідченого Першою Маріупольською державною нотаріальною конторою та 3) квартиру АДРЕСА_3 , на підставі договору дарування від 25 грудня 2004 року, реєстраційний № 1-4051, посвідченого Першою Маріупольською державною нотаріальною конторою.
Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.
Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.
Суддя -