Справа № 199/10230/24
(2/199/1223/25)
Іменем України
30.10.2025
Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра в складі:
головуючого судді Спаї В.В.,
секретар судового засідання Костючик В.В.,
за участі представника позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпрі у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
Позивач звернулася до суду з даним позовом, в його обґрунтування посилаючись на те, що відповідач є її сином, місце проживання якого зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 ; домоволодіння належить позивачу на підставі договору купівлі-продажу від 18.03.2004 р., посвідченого державним нотаріусом Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори Лебеденко Н.С. Відповідач тривали проміжок часу не поживає у будинку без поважних причин, не сплачує житлово- комунальні послуги, його речей в цьому житлі не має, про його міме перебування позивачу невідомо.
В судовому засіданні представник позивача вимоги позову підтримав повністю, просив суд його задовольнити.
В силу ч. 1 ст. 280 ЦПК України суд ухвалює заочне рішення на підставі наявних у справі доказів.
Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.
Судом на підставі доказів, наданих у порядку ст.ст. 76-80 ЦПК України, встановлено, що позивач є власником домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу від18.03.2004 р., посвідченого державним нотаріусом Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори Лебеденко Н.С. (реєстр 3-781); право власності зареєстровано (витяг від 24.07.2018 р.).
Відповідач є сином позивача, його місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується відповіддю з відділу формування та ведення реєстру територіальної громади Управління у сфері державної реєстрації Департаменту адміністративних послуг та довільних процедур Дніпровської міської ради.
Судом були допитані свідки.
Допитані свідки ОСОБА_2 , та ОСОБА_4 дали майже аналогічні показання, відповідно до яких вони є сусідами; ОСОБА_3 приблизно 2 роки не мешкає у будинку, його місце перебування невідоме, його речей у будинку немає, він зловживає наркотичними засобами.
Даний спір виник між наймачами квартири та колишнім зятем, тобто колишнім членом сім'ї одного з наймачів цієї квартири з приводу користування вказаним житлом.
Правовідносини між учасниками справи із захисту прав позивача, як власника житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, користуватися своєю власністю.
Дослідив докази в межах заявлених суду позовних вимог, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову повністю, виходячи з наступного.
Суд застосовує висновки Верховного Суду, викладені ним у постанові від 10.02.2021 р. у справі №502/922/18 провадження № 61-1913св20 (ч. 4 ст. 263 ЦПК України).
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Крім того, однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Сутність добросовісності передбачає вірність зобов'язанням, повагу до прав інших суб'єктів, обов'язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.
Разом з тим у статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Право власності є непорушним.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Відповідно до положень статті 16 ЦК України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права.
Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у приватній власності, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, або шляхом виселення (негаторний позов). Разом з тим варто врахувати, що згідно з пунктом 5 частини першої статті 406 ЦК України сервітут припиняється зокрема у разі невикористання сервітуту протягом трьох років підряд.
Частиною першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме: дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Аналогічну норму містить також частина перша статті 405 ЦК України, відповідно до якої члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
За змістом зазначених норм право користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Судом встановлено, що відповідач в силу положень частини другої статті 64 ЖК Української РСР, частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР є членом сім'ї позивача.
Отже, оскільки позивач є власником житлового будинку, в якому також зареєстровано місце проживання відповідача, враховуючи, що відповідач не проживає в цьому будинку, жодних угод між сторонами щодо порядку користування спірним житлом укладено не було, у зв'язку з реєстрацією у вказаному житловому будинку відповідача у позивача ускладнено здійснення в повному обсязі правомочностей співвласників.
Суд, врахував вимоги позивача про визнання припиненим права користування спірнм житловим будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (з протоколами) (Європейська конвенція з прав людини), вважає, що припинення права користування відповідача житловим будинком відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що позивач, у зв'язку зі збереженням за відповідачем права користування будинком та реєстрацією його проживання у житловому будинку, позбавлений можливості вільно користуватися та розпоряджатися належним майном та вимушений нести додаткові витрати зі сплати житлово- комунальних послуг, які вираховуються в залежності від зареєстрованих за адресою осіб.
За таких умов вочевидь порушення прав позивачаз боку відповідача та з огляду на положення статті 391 ЦК України позовні вимоги підлягають задоволенню.
Щодо розподілу судових витрат.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційне розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи, позов задоволено у повному обсязі, то судовий збір, сплачений позивачем при зверненні до суду (1211,20 грн.), підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
Керуючись ст. 13, ч. 1 та п. 2 ч. 2 ст. 19, ст. ст. 23, 89, ч. 1 ст. 141, п. 2 ч. 1 ст. 258, ч. 1, ч. 6, ч. 8 ст. 259, ст.ст. 263, 264, 265, 268, ч. 2 ст. 272, ст. 273, п. 1 ч. 1 ст. 274, ст.ст. 280-282 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, задовольнити повністю.
Визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 .
Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору, в розмірі 1 211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн. 20 коп.
Дата складення повного судового рішення 03.11.2025 р.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Рішення може бути оскаржено позивачем в апеляційному порядку до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя В.В.Спаї