28 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 686/8501/21
провадження № 51 - 2255 км 24
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
та у режимі відеоконференції:
виправданого ОСОБА_6 ,
його захисника адвоката ОСОБА_7 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене в Єдиний реєстр досудових розслідувань за № 62020240000000097 від 28 січня 2020 року, щодо
ОСОБА_6 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця смт. Чемерівці Чемеровецького району Хмельницької області, громадянина України, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
за ст. 365 ч. 2 КК України,
за касаційною скаргою прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, ОСОБА_8 на ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 17 березня 2025 року щодо ОСОБА_6 .
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 16 жовтня 2023 року ОСОБА_6 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 365 ч. 2 КК України, у зв'язку з відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення на підставі ст. 373 ч. 1 п. 3 КПК України.
Органом досудового розслідування ОСОБА_6 обвинувачувався в тому, що він відповідно до наказу Департаменту патрульної поліції Національної поліції України від 21.12.2015 року № 27о/с обіймаючи посаду інспектора роти № 2 батальйону управління патрульної поліції в Хмельницькій області Департаменту патрульної поліції Національної поліції України (далі - інспектор роти № 2 батальйону УПП в Хмельницькій області ДПП), будучи працівником правоохоронного органу у званні лейтенанта поліції, 24 січня 2020 року близько 09 години 00 хвилин, перебуваючи на автопатрулюванні території міста Хмельницького у складі екіпажу «ІНФОРМАЦІЯ_2» разом із поліцейським ОСОБА_9 на службовому автомобілі марки «Toyota Prius» батальйону УПП в Хмельницькій області ДПП, під час перевірки наявності у неповнолітнього водія ОСОБА_10 посвідчення водія та реєстраційного документу на транспортний засіб, після фактичного фізичного затримання останнього поряд з будинком АДРЕСА_2 за підозрою у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 173 КУпАП (дрібне хуліганство), умисно перевищив свої службові повноваження, що супроводжувалось насильством, застосуванням спеціальних засобів, болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, за відсутності ознак катування.
Ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 17 березня 2025 року апеляційну скаргу прокурора залишено без задоволення, а вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької областівід 16 жовтня 2023 року щодо ОСОБА_6 - без зміни.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Вважає, що апеляційний суд у порушення вимог ст. 419, ст. 439 ч. 2 КПК України не виконав у повному обсязі вказівки суду касаційної інстанції, зазначені в постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2024 року, належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги прокурора, не дав на них вичерпних і переконливих відповідей та не зазначив в ухвалі конкретних підстав, через які визнав ці доводи необґрунтованими, внаслідок чого допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, яке перешкодило ухвалити законне та обґрунтоване рішення, що відповідно до ст. 438 ч. 1 п. 1 КПК України є підставою для скасування судового рішення судом касаційної інстанції. На думку прокурора, вина ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 365 ч. 2 КК України, підтверджується поза розумним сумнівом дослідженими судами доказами, а саме: відеозаписами портативних відеореєстраторів працівників поліції ОСОБА_6 та ОСОБА_9 , відеозаписами із приміщення Зарічанського ВП ХВП ГУНП в Хмельницькій області, показами потерпілого ОСОБА_10 та свідка ОСОБА_11 , протоколами проведених за участі цих осіб слідчих експериментів та висновком судово-медичної експертизи від 03.07.2020 № 119, чому не було дано належної оцінки судом апеляційної інстанції. Вважає, що застосування ОСОБА_6 відносно потерпілого ОСОБА_10 надмірної фізичної сили, а потім і спеціальних засобів, була здійснена без попередження, явно не відповідала обстановці та не була пов'язана із подоланням фізичного опору останнього.
Заперечень на касаційну скаргу прокурора від учасників судового провадження не надходило.
До початку касаційного розгляду прокурор ОСОБА_12 направив лист, у якому просить здійснювати розгляд кримінального провадження без участі прокурорів Хмельницької обласної прокуратури.
Учасникам судового провадження повідомлено про час та місце касаційного розгляду. Заяв про відкладення касаційного розгляду від учасників судового провадження, які не прибули в судове засідання, не надійшло.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор в судовому засіданні вважав касаційну скаргу обґрунтованою і просив її задовольнити.
Виправданий та захисник у судовому засіданні заперечували проти касаційної скарги, вважали її необґрунтованою та просили залишити її без задоволення.
Мотиви Суду
Заслухавши суддю-доповідача, доводи учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла до таких висновків.
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу, та в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Статтею 62 Конституції України гарантовано, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Зазначені права і свободи мають своє відображення у загальних засадах кримінального провадження, а саме у презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, яка відповідно до ст. 17 ч. 1 КПК України полягає у тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.
Конституційний Суд України у рішенні від 26 лютого 2019 року № 1-р/2019 у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) ст. 368-2 КК України зауважив, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип «in dubio pro reo», згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов'язок доведення вини особи покладається на державу.
У пункті 146 справи «Барбера, Мессеге и Джабардо проти Іспанії» від 06 грудня 1998 року Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип презумпції невинуватості вимагає, серед іншого, щоб, виконуючи свої обов'язки, судді не розпочинали розгляд справи з упередженої думки, що підсудний вчинив злочин, який йому ставиться в вину; обов'язок доказування лежить на обвинуваченні, і будь-який сумнів має тлумачитися на користь підсудного.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що суди при оцінці доказів керуються критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Таке доведення може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (рішення у справах «Ірландія проти Сполученого Королівства», «Яременко проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України», «Кобець проти України»).
Розумний сумнів - це такий непереборний сумнів, який залишається у слідчого, прокурора, слідчого судді, суду щодо винуватості обвинуваченого чи підсудного після всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи. Наявність розумного сумніву щодо обґрунтованості обвинувачення не дозволяє будь-якій неупередженій людині, яка міркує з належним розумом і сумлінням, визнати обвинуваченого винним.
Виконуючи свій професійний обов'язок, передбачений ст. 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення.
Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння, як тих, що утворюють об'єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб'єктивну сторону.
Згідно з вимогами ст. 373 ч. 1 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: 1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; 2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим;
3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої ст. 284 цього Кодексу.
Відповідно до диспозиції ст. 365 ч. 1 КК України перевищенням влади або службових повноважень є умисне вчинення працівником правоохоронного органу дій, які явно виходять за межі наданих йому прав чи повноважень, якщо вони завдали істотної шкоди охоронюваним законом правам, інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам, інтересам юридичних осіб.
Згідно частини 2 статті 365 КК України кримінальна відповідальність настає за дії, передбачені ч. 1 цієї статті, якщо вони супроводжувалися: 1) насильством або погрозою застосування насильства; 2) застосуванням зброї чи спеціальних засобів; 3) болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, за відсутності ознак катування.
З об'єктивної сторони злочин може вчинятися у формі перевищення влади або перевищення службових повноважень, при цьому об'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 365 ч. 2 КК України, охоплюється самим фактом вчинення дій, які явно виходять за межі наданих працівникуправоохоронного органу прав чи повноважень, і містять одну з ознак, визначених у вказаній нормі кримінального закону, зазначених вище. Заподіяння наслідків у вигляді істотної шкоди в розумінні п. 3 примітки до ст. 364 КК України не є обов'язковою умовою для кваліфікації дій за ст. 365 ч. 2 КК України.
Перевищення влади або службових повноважень утворює склад злочину, передбаченого статтею 365 КК України, лише у випадку вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй законом прав і повноважень. Явний вихід службової особи за межі наданих їй повноважень слід розуміти як відкритий, очевидний, ясний для всіх, у тому числі для винного, безсумнівний, відвертий. Для визначення того, чи мало місце перевищення службовою особою влади або службових повноважень, необхідно з'ясувати компетенцію цієї службової особи та порівняти її із вчиненими діями.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької областівід 16 жовтня 2023 року ОСОБА_6 визнано невинним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 365 ч. 2 КК України, у зв'язку з відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення на підставі ст. 373 ч. 1 п. 3 КПК України. Виправдовуючи ОСОБА_6 , суд першої інстанції у вироку підсумував, що під час судового розгляду кримінального провадження за його обвинуваченням не було встановлено об'єктивних підстав вважати, що фізичний вплив і спеціальні засоби, застосовані ним до ОСОБА_10 , були неспівмірні з діями останнього. Суд першої інстанції зазначив, що дії ОСОБА_10 супроводжувалися агресивною поведінкою, погрозами поліцейським, нецензурною лайкою та фізичною протидією - утримуванням під тулубом власного тіла правої руки, перешкоджанням фіксації на його руках кайданок, визнавши, що застосування ОСОБА_6 фізичного впливу і спеціальних засобів - кайданок, були крайньою мірою, застосовуваною до ОСОБА_10 , так як інші заходи передбаченні ЗУ «Про національну поліцію» та КУпАП були неефективні.
Прокурор відділу протидії порушенням прав людини у правоохоронній та пенітенціарній сферах Хмельницької обласної прокуратури ОСОБА_12 , не погодившись із висновком суду першої інстанції про відсутність у діях ОСОБА_6 складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 365 ч. 2 КК України, подав апеляційну скаргу.
Ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 19 березня 2024 року апеляційну скаргу прокурора залишено без задоволення, а вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької областівід 16 жовтня 2023 року щодо ОСОБА_6 - без зміни.
Постановою Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 01 жовтня 2024 року було частково задоволено касаційну скаргу прокурора, скасовано ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 19 березня 2024 року щодо ОСОБА_6 і призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Згідно зі ст. 439 ч. 1, 2 КПК України після скасування вироку або ухвали судом касаційної інстанції суд першої або апеляційної інстанції здійснює судове провадження згідно із загальними вимогами, передбаченими цим Кодексом, в іншому складі суду. Вказівки суду, який розглянув справу в касаційному порядку, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді.
При залишенні апеляційної скарги без задоволення суд апеляційної інстанції має зазначити підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою, тобто процесуальний закон вимагає від суду проаналізувати доводи, викладені в апеляційній скарзі, і дати на них мотивовані відповіді. Недотримання цих положень є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке веде до скасування судового рішення.
Виходячи із завдань та загальних засад кримінального провадження, визначених
у статтях 2, 7 КПК України, функція апеляційного суду полягає в об'єктивному, неупередженому перегляді вироків та ухвал суду першої інстанції, справедливому вирішенні поданих апеляційних скарг із додержанням усіх вимог чинного законодавства.
Апеляційний суд покликаний не стільки самостійно встановити обставини кримінального провадження, скільки перевірити та оцінити правильність їх встановлення судом першої інстанції, точність та відповідність застосування судом норм матеріального і процесуального закону, безпомилковість вирішення тих питань, що підлягають з'ясуванню під час ухвалення судового рішення.
З матеріалів цього кримінального провадження вбачається, що попередня ухвала суду апеляційної інстанції від 19 березня 2024 року, якою виправдувальний вирок місцевого суду щодо ОСОБА_6 за ст. 365 ч. 2 КК України залишався без зміни, була скасована судом касаційної інстанції з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону через неналежну перевірку доводів апеляційної скарги прокурора.
При цьому, касаційний суд у постанові зазначив, що попередня ухвала апеляційного суду, як і вирок суду першої інстанції, не містить оцінки та аналізу щодо відповідності дій ОСОБА_6 вимогам ст. 43-44 Закону України «Про Національну поліцію» (далі - Закон), а саме: чи попередив заздалегідь поліцейський ОСОБА_6 потерпілого ОСОБА_10 згідно вимог ст. 43 ч. 2 Закону спочатку про застосування фізичної сили, а потім і спеціальних засобів - кайданків та чи надав ОСОБА_6 потерпілому ОСОБА_10 достатньо часу для виконання законної вимоги поліцейського.
Відповідно до ст. 29 Закону поліцейський захід - це дія або комплекс дій превентивного або примусового характеру, що обмежує певні права і свободи людини та застосовується поліцейськими відповідно до закону для забезпечення виконання покладених на поліцію повноважень. Поліцейський захід застосовується виключно для виконання повноважень поліції. Обраний поліцейський захід має бути законним, необхідним, пропорційним та ефективним.
Застосований поліцейський захід є пропорційним, якщо шкода, заподіяна охоронюваним законом правам і свободам людини або інтересам суспільства чи держави, не перевищує блага, для захисту якого він застосований, або створеної загрози заподіяння шкоди.
Положеннями ст. 43 ч. 1, 3 Закону передбачено, що поліцейський зобов'язаний заздалегідь попередити особу про застосування фізичної сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї та надати їй достатньо часу для виконання законної вимоги поліцейського, крім випадку, коли зволікання може спричинити посягання на життя і здоров'я особи чи та/або поліцейського або інші тяжкі наслідки, або в ситуації, що склалася, таке попередження є невиправданим або неможливим.
Вид та інтенсивність застосування заходів примусу визначаються з урахуванням конкретної ситуації, характеру правопорушення та індивідуальних особливостей особи, яка вчинила правопорушення.
Частиною першою статті 44 Закону визначено, що поліцейський може застосовувати фізичну силу, у тому числі спеціальні прийоми боротьби (рукопашного бою), для забезпечення особистої безпеки або/та безпеки інших осіб, припинення правопорушення, затримання особи, яка вчинила правопорушення, якщо застосування інших поліцейських заходів не забезпечує виконання поліцейським повноважень, покладених на нього законом.
Виконуючи вказівки суду касаційної інстанції, зазначені в постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2024 року, під час нового розгляду суд апеляційної інстанції частково повторно дослідив докази у кримінальному провадженні, на які сторона обвинувачення посилалася як на докази вини ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 365 ч. 2 КК України, та, перевіривши доводи апеляційної скарги прокурора, не знайшов підстав для її задоволення і погодився з висновком місцевого суду про те, що стороною обвинувачення не було доведено поза розумним сумнівом, що в діянні ОСОБА_6 є склад цього кримінального правопорушення.
Відхиляючи доводи апеляційної скарги прокурора, суд апеляційної інстанції на обґрунтування зазначеного вище висновку вказав, що безпосередньо досліджені судом першої та апеляційної інстанції показання ОСОБА_6 , свідків ОСОБА_13 , ОСОБА_11 , частково потерпілого ОСОБА_10 , диск з відеозаписом відеореєстратора системи відеоспостереження Зарічанського ВП ХВП ГУНП в Хмельницькій обл., диск з відеозаписами з нагрудних камер працівників УПП в Хмельницькій обл. ОСОБА_6 та ОСОБА_9 , на яких зафіксована їх робота за 24 січня 2020 року, а також інші письмові докази у своїй сукупності спростовують висунуте ОСОБА_6 обвинувачення, з огляду на таке.
У цьому кримінальному провадженні судами встановлено, що 24 січня 2020 року ОСОБА_10 , керуючи автомобілем марки «DeawooLanos», номерний знак НОМЕР_1 на польській реєстрації, був зупинений працівниками поліції ОСОБА_9 та ОСОБА_6 , які законно вимагали у нього пред'явити посвідчення водія. Проте, ОСОБА_10 , використовуючи нецензурну лайку, відмовився пред'явити працівникам поліції посвідчення, як і надати будь який інший документ, що посвідчує його особу.
Врахувавши обстановку, в якій ОСОБА_10 відмовлявся надати можливість працівникам поліції встановити його особу, ОСОБА_6 у відповідності до вимог ст. 260, 261 КУпАП мав право тимчасово, до встановлення особи та для складання протоколу, затримати ОСОБА_10 , що й намагався зробити, застосовуючи фізичний вплив і спеціальні засоби.
При цьому суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції про відсутність об'єктивних підстав уважати, що фізичний вплив і спеціальні засоби, застосовані до ОСОБА_10 , були неспівмірними з його діями, що супроводжувалися агресивною поведінкою, погрозами поліцейським, нецензурною лайкою та фізичною протидією.
Застосування ОСОБА_6 до ОСОБА_10 у таких умовах фізичного впливу і спеціальних засобів - кайданок визнані судами як крайня міра, що відповідає вимогам ст. 29 Закону, а саме є законними, необхідними, пропорційними та ефективними, так як інші заходи передбаченні Законом та КУпАП були неефективними. Вчинені працівником патрульної поліції ОСОБА_6 дії в такій обстановці були необхідними та пропорційними ситуації, що склалася і не виходили за межі тих прав і повноважень, передбачених зокрема ст. 18, 29, 30, 35, 42, 44, 45 Закону та ст. 259,260 КУпАП.
Апеляційний суд також погодився з висновком суду першої інстанції щодо необґрунтованості висунутого ОСОБА_6 обвинувачення у тому, що він наніс удар коліном правої ноги в ділянку паху ОСОБА_10 у приміщені Зарічанського ВП ХВП ГУНП в Хмельницькій обл., врахувавши показання ОСОБА_6 , відеозаписи з нагрудних камер поліцейських та камер відеоспостереження Зарічанського відділення поліції, а також висновок судово-медичної експертизи № 119 від 31.01.2020 року.
Так, ОСОБА_6 в суді показав, що він, доставивши ОСОБА_10 до Зарічанського відділення поліції, повторно здійснив поверхневий огляд останнього, при цьому ОСОБА_10 у сидячому положенні продовжував висловлюватися нецензурною лайкою, а тому з метою фіксації його ніг він своєю ногою заблокував ноги ОСОБА_10 та провів поверхневий огляд. З відеозаписів нагрудних камер поліцейських та камер відеоспостереження Зарічанського відділення поліції, які зафіксували події, що відбулися в приміщенні відділення, судами встановлено, що ОСОБА_6 провів поверхневий огляд затриманого ОСОБА_10 , при цьому з рухів ОСОБА_6 неможливо зробити висновок, що вони за своїм механізм та локалізацію є ударом. Висновком судово-медичної експертизи № 119 від 31.01.2020 року не встановлено наявність у ОСОБА_10 ушкоджень в області паха.
Також у ході судового розгляду встановлено, що ОСОБА_10 у результаті застосування заходів примусу, отримав тілесні ушкодження у вигляді множинних саден шкіри волосистої частини голови, потилиці, шиї, обличчя, які за своїм характером відносяться до легких тілесних ушкоджень, що мають незначні скороминущі наслідки, які не є результатом перевищення влади працівником поліції, а завдані працівником поліції під час виконання ним повноважень, визначених Законом, під час застосування поліцейських заходів примусу у спосіб та на підставах, визначених законодавством, що не утворює об'єктивної сторони, кримінального правопорушення, передбаченого ст. 365 ч. 2 КК України.
За таких обставин апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що застосовані щодо ОСОБА_10 поліцейські заходи з боку обвинуваченого ОСОБА_6 були, серед іншого, законними, необхідними, пропорційними та ефективними, які відповідали ситуації, яка склалася, були застосовані відповідно до процедури, встановленої Законом, та не виходили за межі наданих йому повноважень. При цьому надмірного застосування поліцейських заходів з боку ОСОБА_6 , зокрема, умисного заподіяння тілесних ушкоджень, судами встановлено не було.
Відхиляючи доводи апеляційної скарги прокурора, колегія суддів апеляційного суду, окремо звернула увагу на встановлені обставини щодо поведінки потерпілого ОСОБА_10 після його зупинки працівниками поліції, який до обставин, викладених в обвинувальному акті, вже притягувався до адміністративної відповідальності за аналогічні адміністративні правопорушення, а під час самої події чинив активний, фізичний спротив законним вимогам працівників поліції, висловлював останнім погрозу побиття у формі нецензурної лайки, поводив себе зухвало та зневажливо.
При цьому, колегія суддів апеляційного суду врахувала, що потерпілий ОСОБА_10 підтвердив в суді першої інстанції, що він відмовлявся пред'явити працівникам поліції посвідчення водія, повідомити своє прізвище, ім'я та не заперечував, що висловлював на адресу поліцейських погрози у формі нецензурної лайки, оскільки вважав вимоги поліцейських незаконними.
На підтвердження вказаних вище обставин суди також послались на показання свідків ОСОБА_13 та ОСОБА_11 , а також протокол проведення слідчого експерименту від 20.07.2020 за участю свідка ОСОБА_11 .
Суд першої інстанції встановив, а суд апеляційної інстанції підтвердив, що методи і засоби, які працівники поліції використовували при затриманні ОСОБА_10 відповідали тим обставинам, які існували на час затримання, з урахуванням поведінки ОСОБА_10 та його активного перешкоджання затриманню. Наявність крові в області обличчя, губ, носа фактично вказує на їх отримання ОСОБА_10 у зв'язку з його поваленням на землю під час затримання і контакту із землею. Методи, які використовував поліцейський ОСОБА_6 , на що він посилався у своїх показаннях, були застосовані для ненадання змоги ОСОБА_10 ухилитись від затримання і убезпечити самих поліцейських від заподіяння шкоди їх здоров'ю. Це підтверджується також і тим, що одразу, як поліцейські змогли одягнути кайданки, вони підвели ОСОБА_10 з землі і повели до службового автомобіля.
Щодо доводів апеляційної скарги прокурора про те, що місцевим судом не взято до уваги те, що ОСОБА_10 на момент вказаних подій був неповнолітньою особою, не був попереджений працівниками поліції про застосування відносно нього заходів примусу, а з моменту безпідставного застосування працівниками поліції надмірної фізичної сили, яка явно не відповідала обстановці, ОСОБА_10 неодноразово наносились тілесні ушкодження, внаслідок чого він перебував в стані стресу та не міг адекватно і у повній мірі реагувати на вказані події, апеляційний суд зазначив таке.
З досліджених судами першої та апеляційної інстанцій доказів встановлено, що поліцейські, зокрема ОСОБА_6 , не знали про неповнолітній вік потерпілого ОСОБА_10 , оскільки останній відмовився надати для огляду посвідчення водія, інший документ, який посвідчує його особу чи назвати своє прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, та протягом тривалого часу спілкування з поліцейськими не вказував, що він є особою неповнолітнього віку.
Таким чином, колегія суддів апеляційного суду погодилась із висновком суду першої інстанції про те, що дії і рішення працівників поліції відповідали вимогам ст. 43 Закону, згідно якої поліцейський зобов'язаний заздалегідь попередити особу про застосування фізичної сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї і надати їй достатньо часу для виконання законної вимоги поліцейського, крім випадку, коли зволікання може спричинити посягання на життя і здоров'я особи чи та/або поліцейського або інші тяжкі наслідки, або в ситуації, що склалася, таке попередження є невиправданим або неможливим.
Апеляційний суд вказав, що працівник поліції ОСОБА_6 неодноразово висував законну вимогу до водія ОСОБА_10 пред'явити посвідчення водія та попереджав про затримання останнього і застосування до нього спеціальних засобів. Поведінка ОСОБА_10 , який категоричною відмовлявся пред'являти посвідчення водія, вступив з працівниками поліції у словесну суперечку з використанням нецензурної лексики, образ та погроз, не виконував вказівок працівника поліції ОСОБА_6 , який знаходився при виконані службових обов'язків, стала підставою для застосування останнім фізичної сили. Колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що дії працівника поліції ОСОБА_6 , а саме застосування ним фізичної сили до ОСОБА_10 без попередження, під час затримання, були направлені на застереження ситуації щодо безпосередньої загрози життю та здоров'ю поліцейського, оскільки ОСОБА_10 вів себе зухвало, не виконував вказівки працівників поліції, при цьому виражався в бік працівників поліції, які знаходилися при виконанні службових обов'язків, нецензурною лайкою, погрожував їм.
Крім того, колегія суддів апеляційного суду не визнала обґрунтованими доводи апеляційної скарги прокурора про те, що дії працівників поліції викликали стрес у потерпілого ОСОБА_10 , вказавши, що вони не підтверджуються належними доказами, при цьому зазначив, що місцевий суд врахував психоемоційний стан ОСОБА_10 , не встановивши підстав вважати, що такий стан унеможливлював його адекватну реакцію на події.
Таким чином, суд апеляційної інстанції розглянув кримінальне провадження в межах апеляційної скарги прокурора, належним чином перевірив викладені у ній доводи про невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, визнав їх безпідставними та належним чином мотивував своє рішення, зазначивши підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою, погодившись із висновком суду першої інстанції щодо виправдання ОСОБА_6 за його обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 365 ч. 2 КК України, у зв'язку з відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення. При цьому апеляційний суд відповідно до ст. 439 ч. 2 КПК України виконав вказівки суду касаційної інстанції, зокрема, надавши оцінку та аналіз щодо відповідності дій ОСОБА_6 вимогам ст. 43-44 Закону.
Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що апеляційний суд дотримався вимог статей 10, 22 КПК України та врахував практику Європейського суду з прав людини, створивши необхідні умови для виконання учасниками процесу своїх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав. Сторони користувалися рівними правами та свободою у наданні доказів, дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Клопотання всіх учасників процесу розглянуто у відповідності до вимог КПК України.
Істотних порушень кримінального процесуального закону, які були б підставами для скасування чи зміни судового рішення, не виявлено.
Враховуючи зазначене, колегія суддів підстав для задоволення касаційної скарги прокурора та скасування ухвали апеляційного суду щодо ОСОБА_6 не знаходить.
Керуючись статтями 436, 438 КПК України, Верховний Суд
ухвалив:
Ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 17 березня 2025 року щодо ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, ОСОБА_8 - без задоволення.
Постанова Верховного Суду є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3